---

Український лемківський музей в Америці

Ой, сину мій, не забувай...


Людина – творець добра і зла на світі. І лише від людей залежить, що буде панувати на землі: гармонія і світло, чи хаос і темрява. Жителі карпатських гір та підгір’я – лемки впродовж віків визнавали симбіоз свого життя з природою, бо тільки тоді могли спокійно жити в хаті і радіти з родини та займатися землеробством. Таким чином з покоління у покоління передавалися цінності як матеріальної, так і духовної культури лемків. На жаль, прив’язаність до рідної землі була зірвана спочатку мандрівкою членів сім’ї «за хлібом за млаку», а відтак вже масовими депортаціями. Зрушено всі традиції, а їхні носії у місцях нового проживання намагалися якомога найдовше утримати побутові звичаї і жити за ними, як вдома мама і няньо.

Однак, нові обставини життя в другій половині минулого століття, серед чужого оточення, примушували достосуватися до навколишнього, а родинні пам’ятки зберігати як найдорожчу реліквію, десь у шафі (скрині-лади вже не було). І так в Америці, де у міжвоєнний період і зразу після війни прибуло чимало заробітчан з Лемківщини, виникла необхідність – щоб не затратити, то збирати рештки їх побутової культури, привезеної з Бескидів.

– Поодинокі післявоєнні емігранти з Лемківщини бачили і розуміли потребу призбирування скарбів лемківської культури, в іншому ж випадку грозила їм цілковита заглада, – розповідав Стефан Гованський, нині куратор Українського лемківського музею в Стемфорді під Нью-Йорком в Америці. Різні стародавні речі дарували люди вже літні. Члени Організації оборони Лемківщини бачили, що необхідно знайти приміщення для їхнього зберігання і реставрації. Довгі роки, – продовжував бесіду п. Стефан, – призбирані речі переховувалися у приватній хаті їхнього опікуна-куратора Миколи Дупляка. Відтак преосвященний владика Василь Лостен погодився для лемківської колекції виділити приміщення в єпархіальній палаті в Стемфорді, де знаходиться також Український музей і бібліотека. Саме тут у серпні 1980 р. перевезено колекцію лемківської спадщини. Однак, щоб зробити належну виставку лемківських експонатів, треба було придбати відповідне устаткування. За розміщення, оформлення, послідовний опис експонатів у двох великих кімнатах на другому поверсі єпархіальної палати в Українському музеї належиться велике визнання і подяка куратору М. Дупляку та іншим відданим справі людям. Вже 7 листопада 1981 р. офіційно відкрито музей і кожен, хто завітав до нас, мав можливість захоплюватися експонатами, поринаючи часто у своє далеке, безтурботне дитинство, залишене на Лемківщині.

Від 1993 р. куратором музею, звичайно, на громадських засадах, став Стефан Гованський, що родом з Лемківщини. Саме завдяки йому я мала можливість цього літа після «Ватри» в Еленвілі вступити й до Лемківського музею. Насамперед сильне враження викликає столітній солідний будинок в англійському стилі. В ньому, крім єпархіальних приміщень, належно зберігаються надбання української культури, що на протязі віку були привезені тими, які подалися за океан і там знайшли для себе другу батьківщину.

Входимо у перший зал, де «спочивають» в основному побутові знаряддя, без яких колись лемко не обходився в господарстві. Як на доброго ґазду пристало, пливучи за океан, лемко брав з собою пилу, шатківницю, праску (до музею передав Василь Воргач), «мидлярку» (від Андрія Курцяка, що родом з Волиці), веретено (дарунок від Андрія Бучка з Мокрого) та жорна, які в Пенсильванії ще довго мололи зерно на хліб (там найбільше слідів перших заробітчан з Лемківщини, які тяжко працювали в копальнях, часто в них залишаючи життя, як мій дід).

Так писав лемківський поет Василь Хомик. У музеї, серед експонатів, чимало скарбів від Івана Гончака (родом з Бортного), який тут під Нью-Йорком майстерно зробив мініатюрні церкви, каплички, хижі, щоб нагадували рідну сторононьку – хатинку-колиску ранніх літ.

Якби з «господарського» приміщення переходимо в «житлову» хатину, повну прикрас, які засвідчують про духовне багатство та естетичний смак сімейства. На столику належне місце виділено для книг – тут «Євангеліє» з 1696 р., «Цвітна тріодь» з 1496 р., надрукована Ш. Фіо-лем у Кракові (знахідка митрополита К. Богачевського), «Часословець» з Почаєва (1799 р.) та ручні хрести, призначені для церковного вжитку. На стінах розвішено знімки з життя довоєнних поселенців, м.ін. зі з’їзду вислічан 6 серпня 1939 р. До музею подаровано теж картину «Церква в Поворознику» О. Хиляка з Варшави, «Лемківський Архангел» О. Мазурика з Парижа та малюнки і знімок Епіфанія Дровняка – Никифора.

У кутку увагу приковують лемківські строї з Куляшного та стрій лемкині, подарований М. Донським. Доповненням ноші є опліччя з Вислока, фацелик і коралі від М. Левчик-Команецької, а також коралі від М. Шубяк з Волі Нижньої та писанки від М. Фучили з Волі Нижньої.

Усе, що спочило в музейних стінах, які минулого року відновлено, має не тільки історичну, але й мистецьку вартість, бо ж це витвори рук умільців – народних артистів з Лемківщини.

При кожній деталі видні для глядача інформації, які мають пізнавальну силу і кличуть:

О, сину мій, не забувай
В Бескидах наш Лемківський край.
І де б не був, скрізь пам’ятай,
Де корінь твій, де рідний край...

Стефан Гованський – голова Фундації дослідження Лемківщини (обраний вже третій раз), що реалізує програму: зберігати історично-документальні матеріали і друкувати їх в «Анналах». Останнім часом за підтримкою ФДЛ, випущено поетичну збірку В. Хомика «Наша Лемківщина», яку проілюстрував його син А. Хомик. У підготовчій стадії книжка Г. Щерби зі Львова «Трагедія Лемківщини».

Усі культурно-видавничі заходи Фундації спираються на скромних фондах, призбируваних від жертводавців. Добрих ідей чимало, – зауважує голова ФДЛ, тільки немає молодих людей, щоб горнулися до громадської праці. Добровільно присвячуючи свій час, п. Стефан піклується також за музей, бо, вважає, що треба нам зберігати нашу культуру та все те, що залишилося по наших дідах і прадідах. Завдяки гостинності владики можна було лемківську колекцію солідно розмістити, але брак фондів (тільки добровільні датки), на жаль, не дозволяє на ширше призби-рування лемківської спадщини.

Стефан Гованський розділив долю більшості з нас, тобто 5-річним хлопцем його вигнано з рідного села Ждині на західні землі Польщі. Однак прив’язаність до рідних традицій, у тому й віри, поніс із собою в доросле життя, а навіть за океан, де в 60-х роках звів лемківське гніздечко в парі з Надією, виховуючи троє дітей, які також виросли на свідомих свого предківського коріння, а навіть журналістсько і науково найстарша доня Діана займається депортаційними та асиміляційними процесами української меншини в Польщі (пише по-українськи і по-англійськи).

Пан Стефан щиро зізнається: люблю свій край..., я ріс, зростав, немов ота пташина, під рідним сонцем в росах буйних трав... у Ждині, де зараз лемки раз у рік збираються на ватряному полі, що колись було садибою роду Гованських.

І як йому відданою працею не прославляти краси святої Лемківщини?