---

Холмщина - це вже поняття історичне, в основному внаслідок змін, які сталися тут упродовж XX століття. Історична Холмщина простягалася поміж Волинню, Галичиною, Люблінською землею і Підляшшям. Перші згадки про ці терени маємо в літописі Нестора, де мовиться, що по Бугу сиділи дуліби й бужани, а пізніше волиняни. Деякі дослідники вважають, що йдеться, тут про одне плем'я, яке згодом дістало назву від міста Волинь. Нагадаймо, що це місто стояло на лівому березі Бугу (тепер територія Польщі), відтак волиняни мешкали обабіч цієї річки, тому історично Холмщина є частиною Великої Волині.

Проте не все в історії цієї землі таке очевидне. Нестор оповідає, що року 981 пішов Володимир „до ляхів" і зайняв Перемишль, Червен та інші їхні міста, що називалися Червенськими городами. Перемишль досить далеко від Холмщини, далеко натомість колишній Червен - це, певно, теперішнє село Чермно (за 50 км на південь від Холма).

Хто ж були оті „ляхи", ім'я яких у Київській Русі поширилося на всіх поляків? Оскільки держава польського князя Мешка І земель між Вепром і Бугом не охоплювала, належали вони тоді, мабуть, до Чеської держави. Тож Володимир відвоював їх у чехів, а не в поляків. Наробив замішання цим одним реченням славетний Нестор-літописець, то через нього польські й українські історики сваряться по сьогодні. Однак археологічні свідчення доволі однозначні. Переважна більшість знахідок у городищі Чермно східнослов'янського походження. Інший доказ - це те, що до другої половини XIV століття па території історичної Холмщини не було жодного римо-католицького костелу.

Завоювання Червенських городів польським королем Болеславом Хоробрим у 1018 році не змінило етнічного характеру цих земель, бо невдовзі відвоював їх князь Ярослав Мудрий і відтоді, з 1031 року, протягом більш як трьох століть вони перебували в складі Київської Русі, згодом - Галицько-Волинського князівства, становлячи їхній західний рубіж. Очевидно, що не раз цими землями проходили загони польських, литовських чи ятвязьких воїнів, але на прикордонних територіях було це тоді звичайним явищем.

Золотий вік Холмщини припадає на XIII століття. Ці землі були в ті часи вже досить густо заселені, налічувалося там близько 20 міст, з яких найважливіші Холм, Червен, Волинь, Сутійськ, Щекарів, Угровеськ, Верещин. У 1205 році в Угровеську містився вже осідок окремої православної єпархії, яку в 1240 році єпархії, Данило Галицький переніс до Холма. Якщо була там своя єпархія, то очевидно мусили також бути й десятки церков. За середньовіччя місто без церкви було ж немислимим. Християнство поширилось на цих теренах, як можна припустити, десь наприкінці Х століття, оскільки в недалекому Володимирі православну єпархію засновано вже в 992 році.

Об'єднане Романом Мстиславичем Галицьке-Волинське князівство було могутньою європейською державою. Належали до неї не тільки Волинь і Галичина, а й Холмщина, Берестейська земля, Поділля й Київщина. Романів син Данило дбав за Холмщину. Саме він заснував Холм і сильно укріпив його. Збудував тут чотири прекрасні церкви. Данило так полюбив це місто, що згодом зробив його навіть столицею своєї держави. Проте в 1259 році Холм дуже погорів (від „окаянної баби") і довелося все відбудовувати. Небайдужим був Холм і для Данилових онуків, тут їх і поховали, біля дідової гробниці в соборі Пресвятої Богородиці.

Усобиці, послаблення княжої влади й зазіхання сусідів призвели до занепаду Галицько-Волинського князівства, а тим самим і значення Холмщини. У середині XIV століття Галичину й Холмщину з Белзькою Холмщину землею загарбує Польща. І хоча ще потім довгі роки тривала війна за Волинь і Холмщину між Польщею і Литвою, доля Холмщини вже не змінюється. Повсякчасні війни й напади дуже зруйнували, а частково й збезлюднили край. Коли ситуація стабілізувалась, на родючу Холмську землю починають переселятися дедалі більше поляків і наприкінці століття було засновано навіть Холмську римо-католицьку єпархію. Очевидно, це ще рішуче не змінило національного обличчя краю, бо переселенців поляків налічувалося порівняно небагато. Скажімо, наприкінці XVI століття Холмська римо-католицька єпархія (як і православна, вона охоплювала також Белзьку землю) мала всього близько 60 парафій (православна вдесятеро православна більше). Для прикладу, в цілому Грубешівському повіті була тільки одна римо-католицька парафія.

Адміністративно Холмщина ввійшла до Руського воєвідства, яке включало також землі Перемиську, Сяніцьку, Львівську й Галицьку. Белзька земля творила тоді окреме, невеличке воєвідство. Холмщина в складi Руського воєвідства мала певну автономію, і її шляхта збиралася на окремих земських сеймиках. Холмська земля пізніше поділялася на три повіти: Холмський, Красноставський і Грубешівський. Перший з них був найбільший.

Наприкінці XVI століття після підписання Берестейської унії на Холмщині, як і на інших західноукраїнських землях, загострюється релігійно-суспільний конфлікт. Православних переслідували, не допускали до ремісничих цехів, міського самоврядування, відбирали в них церкви. По містах виникають церковні братства, які ставлять собі за мету оборону православ'я й прав українського населення. Боротьба тривала до другої половини XVIII століття, коли останні православні парафії в Холмській єпархії перейшли на унію.

До Уніатської Церкви належали тоді вже тільки нижчі верстви суспільства, переважно селяни, оскільки руська шляхта, а частково й міщани, переходили з православ'я безпосередньо на римо-католицький обряд. У цей час почав прискорюватись процес латинізації Уніатської Церкви, а відтак і полонізації української людності. Особливо посилився він після Замойського синоду 1720 року - тоді структуру, літургію й обряди Уніатської Церкви було значно наближено до римо-католицького взірця.

У XVII столітті події Визвольної війни українського народу почасти захопили і Холмщину. 1648 року Богдан Хмельницький зі своїм військом здобув Холм і ненадовго зайняв цілий край.

Після третього поділу Польщі 1795 року Холмщина відійшла до Австрії, а за рішенням Віденського конгресу 1815 року стала частиною Королівства Польського в складі Російської імперії; Холм з округою ввійшов до Люблінського воєвідства, перетвореного в 1837 році на губернію. Роля самого Холма значно зменшилась, у 1837-1866 роках не був він навіть повітовим містом і належав до Красноставського повіту. Проте весь цей час залишався осідком уніатської єпархії, яка обіймала також землі Південного Підляшшя. Була це зрештою єдина уніатська єпархія в Королівстві Польському, а від 1839 року і в усій Російській імперії.

У XIX столітті латинізація Уніатської Церкви на Холмщині значно посилилась. Майже повсюди з храмів було усунуто іконостаси, введено органи; ліквідовано деякі давні східні церковні свята й запроваджувано латинські; проповіді дедалі частіше виголошувано по-польському, бо значна частина уніатського духовенства тоді вже сполонізувалася. Розвиток шкільництва (до 60-х років XIX століття воно було виключно польським), польської культури й національної свідомості дуже впливали на українське населення, особливо в містах. Щораз більше уніатів покидають свою Церкву й стають латинниками (римо-католиками). Скажімо в Красноставі, який колись мав дві церкви, у 20-х роках минулого століття вже не лишалося жодної. В інших містах кількість парафіян неухильно зменшується. Зникають навіть деякі сільські парафії, особливо в західній смузі Холмщини, на польсько-українському етнічному суміжжі. Коли переглянемо статистичні дані, зауважимо, що в XIX столітті кількість уніатів па Холмщині не збільшилась, що весь натуральний приріст населення поповнював ряди латинників. Уніатську Церкву презирливо називали „мужицькою вірою", і справді, позбавлена вищих верств, вона мусила піддатись навальному тиску Римо-Католицької Церкви.

Після польського повстання 1863 року російський уряд усвідомив загрозу цілковитої полонізації населення Холмщини й вирішив ліквідувати Уніатську Церкву й звільнити вірних од польського впливу, тим більше, що серед частини уніатів були тенденції тяжіння до православ'я. Проте в російській адміністрації не багато знайшлося таких людей, як князь В.Черкаський, котрі передбачали, що навернення на православ'я не буде легким, бо частині уніатів воно зовсім чуже, а російська мова, яку несла в край Російська Православна Церква, холмському селянинові просто незрозуміла. Насильницька ліквідація унії, а також запровадження російських звичаїв і російської мови в Церкві спричинилися до того, що велика частина місцевого населення не захотіла приймати православя, а воліла потайки ходити до костелу. Це, звичайно, сприяло дальшій полонізації, до того ж польські організації і далі провадили тут активну роботу. Коли в 1905 році цар Микола II видав толеранційний указ, який допускав добровільний вибір віровизнання (крім уніатського), на Холмщині 20 відсотків колишніх уніатів (на Південному Підляшші 60 відсотків) перейшли на римо-католицький обряд. Враховуючи втрати Уніатської Церкви в XIX столітті, виходить, що не менш як 200 тисяч місцевих українців прийняли тоді римо-католицький обряд, а згодом цілком полонізувались. Русифікаторська політика влади щодо українського населення цих земель дала, як бачимо, прямо протилежний результат - замість відвернути полонізацію, вона посприяла їй.

Тоді в російських правлячих колах вирішено було повернутись до старої ідеї виділення Холмщини й Підляшшя зі складу Королівства Польського (Привіслян'ського краю) і приєднання їх до Київського генерал-губернаторства. Холмську губернію створено щойно в 1912 році завдяки передусім наполегливості холмського єпископа Євлогія, члена Державної думи. До складу Холмської губернії ввійшли ті землі, на яких більшість становило українське населення.

Незабаром почалася перша світова війна. Майже все православне населення Холмщини з намови і під тиском російської влади подалося в „біженство". Разом з населенням вивезено з Холмщини численні пам'ятки культури: давні церковні книги, ікони, у тому числі Холмську чудотворну ікону Богородиці. Майже нічого з тих скарбів не повернулося на Холмщину по сьогодні.

Біженці опинилися в різних частинах Російської імперії, навіть у Сибіру й азійських краях. Незважаючи на тяжкі умови біженства, серед холмщаків розвинулось громадське життя, в різних місцях постали допомогові комітети. Після Лютневої революції 1917 року в багатьох губерніях Росії й України відбулись збори і з'їзди втікачів з Холмщини.

Найбільше таке зібрання - Всенародний з'їзд Холмщини проведено 7-12 вересня в Києві, в будинку, де засідала Українська Центральна Рада. У з'їзді взяв участь М.Грушевський, сам уродженець Холма. Тоді вибрано було делегатів від Холмщини до Центральної Ради та ухвалено кілька резолюцій, в яких заявлялося, що холмщаки є частиною українського народу, а Холмщина повинна ввійти до складу Української держави. Холмщаки активно включались у творення української державності. Все це засвідчувало зростання в їхній масі національної свідомості.

Проте майбутнє Холмщини лишалося невирішеним, оскільки невідомою була доля різних теренів Російської імперії, далі тривала війна, а, крім того, на цей край претендували поляки.

Після масової евакуації українського населення Холмщина стала майже польським краєм. На рідній землі зосталося лише десь 15 тисяч українців. Навпаки, все польське населення залишилось на місці й становило тепер 85 відсотків усієї людності краю. Холмщина перебувала під австрійською окупаційною адміністрацією. Невдачею скінчилася спроба організувати в краї українське культурно-освітнє життя, зокрема шкільництво, бо цьому протидіяла австрійська адміністрація, що складалася переважно з поляків. На ці роки припадають і перші випадки захоплення церков та перетворення їх на римо-католицькі костели.

Справа Холмщини стала предметом переговорів між делегацією Української Народної Республіки і центральними державами наприкінці 1917 і на початку 1918 років у Бересті над Бугом. Остаточно за умовами Берестейського миру, укладеного 9 лютого 1918 року, в межі Української держави мала ввійти Холмщина та більша частина Підляшшя. Викликало це велике обурення й опір польського громадянства.

Незабаром почалося формування українських державних структур Холмської губернії. Українським губерніальним комісаром став відомий громадський діяч Олександр Скоропис-Йолтуховський. У Бересті почали діяти перші державні установи, виходив офіційний часопис - „Вістник Холмського губерніяльного староства".

Першочерговим завданням української адміністрації було повернення холмщаків з біженства. Почавшись у 1918 році, за української влади, це повернення розтяглося аж до половини 20-х років. До кінця 1918 року Холмщину зайняли польські війська, і поворотці з біженства опинилися в зовсім новій ситуації - у межах чужої держави. Становище їх було тим гірше, що найчастіше поверталися вони без жодного майна, навіть те, що їм пощастило взяти з собою, коли їх вивозили в російські губернії, вони втратили під час своєї вимушеної кількарічної мандрівки. Повернувшись, часто заставали свої господарства знищеними або зайнятими польськими осадниками. Ще й через кілька років після війни люди жили по землянках. Важко було відновлювати господарство й здобувати засоби до життя, доводилось жити надголодь, часто поворотців косили пошесні хвороби - тиф, іспанка, віспа...

Не тільки в матеріальному плані ситуація українського населення, що поверталося на рідні землі, була важка. Дуже обмеженими через вкрай неприхильне ставлення польської адміністрації і суспільності були і їхні можливості розвивати своє національне та релігійне життя. Вірні не отримували згоди на відчинення православних церков, не допускалось також відкриття українських шкіл.

За таких умов українські діячі розуміли своє завдання передусім у згуртуванні українського населення, поданні йому допомоги. Першою такою спробою на початку 1919 року стало організування з ініціативи Антона Васильчука Українського доброчинного комітету, перетвореного пізніше на Доброчинне товариство „Рідна хата". У вересні того ж року група українських діячів звернулася з „Меморіалом у справі українського населення на Холмщині" до прем'єр-міністра Польщі. Влітку 1920 року в Холмі з'явилися перші числа тижневика „Нове життя", а в червні 1921 року відбувся І Український народний з'їзд Холмщини і Підляшшя. Проте польська адміністрація зайняла щодо українського руху відверто ворожу позицію, Холмщиною прокотилося кілька хвиль репресій супроти української інтелігенції.

Переломним став 1922 рік. У червні було врешті зареєстровано Товариство „Рідна хата", організацію, що розгорнула на Холмщищ та Південному Підляшші всебічну культурно-просвітницьку діяльність. У липні відновилося видання газети „Наше життя". Та найважливішою подією стали парламентські вибори, проведені в листопаді. Українці Холмщини заініціювали створення Центрального українського виборчого комітету Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся. Його очолив знаний уже діяч Антін Васильчук. Комітет об'єднався з організаціями інших національних меншин у Блок національних меншин. Передвиборча кампанія принесла велике пожвавлення серед українського населення, виникли місцеві виборчі комітети, у багатьох селах і містах відбулися мітинги. Вибори закінчилися великою перемогою українців: від Холмщини ввійшли до польського парламенту - три посли. Крім того, українців з Холмщини було обрано в інших округах, загалом з-поміж 20 обраних тоді українських послів шестеро були холмщаки. А першим головою Української парламентарної репрезентації став посол Антін Васильчук з Холма.

Українське політичне життя дуже розвинулося в 20-х роках. Тоді розгорнули діяльність численні українські партії. Діяло кілька теренових відділів Української парламентарної репрезентації - Українські посольські секретаріати в Холмі, Томашеві. Замості, Тарногороді, Потуржині. Понадпартійним представництвом Холмщини й Підляшшя був Український народний комітет Холмщини і Підляшшя.

Проте найпотужніший осередок українського національного життя на Холмщині в ці роки являло Товариство „Рідна хата". Мало воно характер, подібний до поширеної на інших українських землях „Просвіти". Філії Товариства об'єднували українців по різних закутках Холмщини в організуванні українських хорів, аматорських театрів, розповсюдженні української преси, літератури. Ця культурницька, а водночас національно-освідомлювальна діяльність протистояла денаціоналізаторським впливам на українське населення численних польських громадських організацій і державних установ та адміністрації. Сприяло зміцненню українських національних позицій на Холмщині й розгортання кооперативного руху. Тутешні кооперативи підпорядковувалися Ревізійному союзові українських кооператив у Львові.

З середини 20-х років серйозною проблемою стало розбиття українського політичного життя на Холмщині. Брак національної політики польської держави, яка б зважала на інтереси й прагнення українського населення, і водночас тодішні важкі економічні умови життя спричинилися до радикалізації політичної постави українського населення. Не маючи змоги реалізувати свою програму, помірковані українські партії, що стояли на національній платформі, поступово втрачали свої позиції на користь радикальніших партій. Зокрема, значний вплив на населення Холмщини й сусідньої з нею Волині здобуло в ці роки Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання („Сельроб"), створене з ініціативи Компартії Західної України. Політичні конфлікти в українському середовищі переносились на всі ділянки національного життя.

Загострювалась також політика польської держави. Ніде на українських землях під Польщею тиск державних чинників не був такий сильний і безоглядний, як на Холмщині. Організаційні основи українського громадсько-культурного життя в краї підірвала наприкінці 1930 року заборона діяльності, а потім і розпуск Товариства „Рідна хата". 1932 року польська влада ліквідувала „Сельроб". Відтак єдиними українськи-ми структурами на Холмщині залишились українські кооперативи.

У міжвоєнний період стан посідання Православної Церкви на Холмщині та Південному Підляшші, тобто на території колишньої Холмської єпархії, зменшився з майже 300 до близько 50 легальне існуючих парафій.

Ліквідація українських храмів як державна справа

Додаток до листа люблінського воєводи Міністерству віросповідань і публічної освіти в справі ліквідації православних храмів і окатоличення українського населення (4 грудня 1937 р.):

СПИСОК ХРАМІВ

(Дальших сторінок в списку в архіві бракує)

Решта церков була відібрана під костели, польські культурні заклади або ж стояла зачиненою, і православним вірним не дозволяли їх використовувати. Влада примушувала священиків, хоч без особливого успіху, запроваджувати польську мову у відправи, проповіді й загалом у церковне життя. Репресивна політика польської адміністрації щодо Православної Церкви на Холмщині та Південному Підляшші дуже посилилась у 30-ті роки, а свого апогею сягнула в 1938 році, коли за участю поліції і війська було зруйновано більш як 100 церков. Був це нечуваний акт варварства - у мирний час в державі, яка пишалася своїми християнськими традиціями, нищено християнські храми... Викликало це обурення й протести в усьому світі.

Після програної Польщею вересневої кампанії 1939 року Холмщину було включено до створеної німецькою окупаційною адміністрацією т.зв. Генеральної губернії. Німці толерували українське національно-культурне життя і за кілька наступних років воно зазнало розквіту. У повітових містах було засновано Українські допомогові комітети, організовано численні українські кооперативи. Розвинулася мережа шкіл, причому вперше на Холмщині вони перейшли на українську мову. У Холмі було відкрито українську гімназію й середню промислову школу. Діяли українські освітні товариства. 1940 року відновлено Холмську єпархію, яку очолив архієпископ (з 1943р.- митрополит) Іларіон (проф. Іван Огієнко). Православним було повернуто собор у Холмі й багато колишніх їхніх храмів в усьому краї. Утворилися числені парафії, розпочали діяльність новоутворені єпархіальні установи (консисторія, музей. Духовна академія, видавництво. Виходили церковні часописи, „Холмський православний народний календар". Без перебільшення можна ствердити, що в ці роки на Холмщині відбулося національно-культурне й релігійне відродження українського населення.

Та в цей самий час край став ареною кривавої боротьби. Жертвами терору, розв'язаного окупантами, були як поляки, так і українці. Протистояли одне одному польське підпілля і українська „самооборона". З 1942 року дійшло до конфронтації між поляками і українцями. Терористичні акції польського підпілля проти української інтелігенції і духовенства, спалювання українських сіл і винищення їхніх жителів мали на меті застрашити мирне українське населення Холмщини. Символами цієї трагедії стали села Сагринь (700 жертв), Бересть (300 жертв).

З приходом Червоної армії в липні 1944 року Холм було проголошено першою столицею „Народної Польщі". Став він і місцем видання привезеного з Москви „Маніфесту Комітету національного визволення". Спроби легального українського національного життя за нової влади скінчилися невдачею. Уже наприкінці 1944 року почалося на основі договору між „урядом" УРСР і польським комітетом національного визволення спочатку добровільне, а потім примусове виселення українського населення на радянську Україну. Українське населення намагалися захистити відділи УПА, які перемістилися Холмщину. Вони боролися як Військом Польським, так і з підпіллям, хоч траплялись випадки непорозуміння між УПА і деякими формаціями польського антикомуністичного підпілля, навіть спільні збройні акції. Виселення тривало до середини серпня 1946 ку, тоді з Холмщини мусила їхати переважна більшість автохтонного українського населнння.

Остаточним розв'язком українського питання на Холмщині мала бути за задумом польського комуністичного уряду акція "Вісла", що охопила всіх українців, не виселених раніше. Після проведення її в 1947 році запишилось - випадком чи з недогляду влади - вже направду тільки поодинокі українці. Розпорошені по всій території краю, вони, звісно, мусили глибоко критися від оточення зі своїм українством. Заходами церковної ієрархії під приводом задоволення релігійних потреб „польського православного населення" вдалося зберегти на Холмщині лише кілька православних парафій.

У перше повоєнне десятиріччя не було жодної можливості повернутися на рідні землі чи розгoрнути національну діяльність. Така можливість з'явилася щойно з політичною „відлигою" 1956 року. Саме тоді влада дозволила утворити в Польщі Українське суспільно-культурне товариство. У відродження українського життя включились і холмщаки. „Відлигу" використано було також для часткового відновлення церковних структур. Повернення на рідні землі дуже незначною мірою торкнулося Холмщини.

У післявоєнний період на Холмщині не вдалося розгорнути ширшої національної праці, як з oгляду на малу кількість українського населення, так і на його заляканість. Тож єдиною структурою, що сприяла збереженню національної ідентичності чи принаймні відчуття окремішності, була тут Церква. Весь час зберігалась традиція найбільшого церковного свята Холмщини - празника Пречистої в Холмі. У 80-х роках відновлено в Томашеві традицію почитання Турковицької ікони Богородиці.

Зміна політичної ситуації в Польщі наприкінці 80-х років позитивно вплинула на становище українського населення. Наприкінці 80-х років велося в Холмі навчання української мови для дітей і молоді. У 1990 році створено в місті гурток Об'єднання українців у Польщі - першу легальну українську структуру на Холмщині після 40-х років. Завдяки діяльності гуртка часом відбуваються в Холмі скромні українські культурні заходи.

Певний поштовх до пожвавлення українського життя на Холмщині дають приїзди з України холмщаків-виселенців, влаштовувані заснованими на початку 90-х років у Львові, Луцьку, Рівному Товариствами „Холмщина". У 1992 році відбувся в Холмі з'їзд учнів колишніх українських шкіл Холмщини, тоді ж відзначено в місцевій церкві св.Івана Богослова 110-річчя від дня народження й 20-річчя від дня смерті митрополита Іїларіона. З цієї нагоди видано перше від 40-х років українське видання в Холмі - „Акафіст перед Холмською чудотворною іконою Богородиці". У вересні 1994 року Холм відвідали численні учасники І Світового конгресу українців Холмщини і Підляшшя, що відбувся у Львові, взяли вони участь у празнику Пречистої та відзначенні 75-річчя постання Товариства „Рідна хата".

І в церковному житті 1989 рік став переломним: відновлено тоді діяльність Холмської православної єпархії під назвою „Люблінсько-Холмська" (з осідком у Любліні). Очолив її єпископ Авель (Поплавський). Церкві повернуто кілька храмів, впорядковано майнові питання, створено низку парафій, побудовано нову церкву в Замості (на місці зруйнованої в 1938 р.), у Шиховицях поблизу Грубешева церква будується. Проте це радше символічне існування - нині на Холмщині є лише дев'ять православних парафій: у Холмі, Бончі, Угруську, Войславицях, Грубешеві, Томашеві, Тарногороді, Замості, Шиховицях; духовну опіку тут здійснюють чотири священики. Та Церква й надалі залишається найавторитетнішою структурою, що зв'язує жменьку українців Холмщини з рідною спадщиною, хоч далеко не завжди Церква має тут український характер. Довгі післявоєнні десятиріччя проповіді в церквах виголошували російською мовою, під сучасну пору починає входити в храми польська мова. Несміливі спроби бодай часткового привернення Церкві українського характеру припадають на останні роки після відновлення Люблінсько-Холмської єпархії.

Тепер на Холмщині зосталися лише сліди українства. Післявоєнні виселення змінили остаточно етнічне обличчя цієї землі. Немає вже співучої Холмщини... Не співають тут українських пісень, а українську мову можна почути на вулицях Холма хіба що від приїжджих з сусідньої Української держави, проте їм здебільш навіть і на гадку не спадає, що перебувають вони в славному княжому Холмі, для них це просто прикордонне польське місто „Хелм". Не велике зацікавлення долею місцевих українців та пам'яток української культури на Холмщині виявляють і офіційні представники незалежної України.

Національне життя нечисленних українців, котрі живуть нині на Холмщині, досить скромне й зосереджується в основному довкола Церкви. Молоде покоління великою мірою асимілюється. Дедалі менше лишається пам'яток української культури. Проте і їх польська суспільність не завжди сприймає як пам'ятки властиво української культури.

Сумна дійсність...