Львів, половина 30-х. При письмовому столі сидить юнак, а з його пера на папір скапують слова, натхнені спогадом неначе вчорашнього дитинства:

Мов свічка, куриться черемха в побожній вечора руці.
Вертаються з вечірні лемки, до хат задумано йдучі.
Моя країно верховинна, — ні, не забуть твоїх черемх,
коли над ними місяць лине вівсяним калачем!

Так, це Богдан-Ігор Антонич, який «в горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу», дописує черговий вірш до збірки «Книга Лева». Заголовок поетичної книги асоціюється із Львовом, але автор її у цьому місті пришелець, адже він уродженець «країни верховинної» — Лемківщини-Лемковини, яка барвистою мережкою розкинулася на верхах і долинах західного Бескиду. Глянувши із перспективи всієї Великої України, Лемківщина — це такий собі «руснацький» апендикс, втиснутий між поляків та словаків, а до того ще й відрізаний державними кордонами. Але, саме ця земля зродила немалий творчий потенціал, який дав культурі такі яскраві постаті, як Богдан-Ігор Антонич, криницький маляр-примітивіст Никифор (Епіфаній Дровняк), чи творець поп- арту Енді Воргол — Андрій Вархола, батьки якого до «Гамерики» примандрували із русинського села Микова на Пряшівщині.

Сьогодні приналежна Польщі північна частина Лемковини, в якій народився і виростав Антонич, розтрощена виселеннями — у 1944—1946 роках на схід, у сталінські колгоспи степового півдня України, з яких хто міг тікав на захід, у Галичину, та акцією «Вісла» у 1947-му. «Зникло» багато старовинних прекрасних церков, інколи із димом пожеж відлинувши у піднебесся, опустіли села, а в тих, куди частині колишніх господарів вдалося повернути, лемки є меншістю. Але все ж таки культурний феномен Лемковини не зник — живе він в уродженцях Лемківського Бескиду та їхніх нащадках, для яких пам’ять предковічного стала наріжним каменем духовних домівок на чужині. Хто лише може, кожного літа мандрує до села Ждиня, на «Лемківську ватру», минулоріч уже 25-ту. Прямує сюди, щоб при запаленому на рідній землі ватровому полум’ї хоч на ці три дні знов злитися у багатотисячну громаду. Одні їдуть як артисти-виконавці, інші — як глядачі, мандруючи сотні кілометрів — як з-під польсько-німецького кордону, так і з-над берегів Дніпра, з Черкас чи Полтавщини, бо така зараз географія цієї нової Лемковини.

Для мандрівників, які, чи то на «Ватру», чи то в інший час їдуть із південого сходу, воротами до країни Антоничевих коренів є Горлиці, де, якщо вірити поетові, на ярмарку «червоне сонце продають». Тут звертаємо на дорогу, якою через Маластів і Ждиню можна потрапити на пропускний пункт на польсько-словацькому кордоні у Конечній, за яким починається Пряшівщина. Про те, хто є її мешканцями, поінформує нас — подвійний словацько-український напис: «Becherov- Бехерів» перед одним із прикордонних сіл. У Польщі таке саме допускає прийнятий чотири роки тому закон про національні меншини, але все залишається у теорії, адже у лемківських чи надсянських селах зараз не знайти вже цих 20% статистичних українців, які є формальною вимогою для означення місцевості таблицею «у мові меншини».

Але, коли хочемо навідати рідне село Антонича, ми повинні, минувши Маластів і видершися серпентинами на верх зарослої лісом Маластівської Магури, звернути праворуч і через невеличкий Присліп потрапимо до Новиці. Тут на самому початку села, по правій стороні дороги побачимо дерев’яну церковцю Успення Богородиці, а зараз за нею — невелику бетонну стелю із бронзовою таблицею, яка сповіщає, що саме тут 5 жовтня 1909 року народився видатний український поет Богдан-Ігор Антонич. Можна також до Новиці потрапити із заходу — вузькою смугою дороги, яка веде через позбавлені деревини гірські хребти і схили, отже, складається враження, що вона підносить нас під саме небо. А небо, зокрема, нічне, тут особливе, якого не побачиш з міської вулиці. Чорне — наче закопчене сажею — нутро димаря, а на ньому — зорі, як коти на теплій печі, пухнасті й, здається, руку простягнувши, погладиш їхні іскристі хутра. І як тут не стати поетом? Зокрема, виростаючи серед віршів, пісень, легенд і казок, які малому хлопцеві розповідаля його нянька.

Сьогодні Новиця Антоничевого дитинства є вже свого роду затопленим світом, із якого лише де-не-де прориваються вгору рідні острівці. Бо не лише немає вже старовинного будинку плебанії, в якій народився поет (його батько Василь був тут парохом), але з української громади села (нараховувала майже тисячу осіб) залишилося тут всього-на-всього кільканадцять родин, яким вдалося повернутися до рідних домівок після політичної «відлиги» у 1956 році. Саме завдяки ним «живою» залишилася побудована у половині ХIХ століття, характерна для західної частини Лемківщини дерев’яна парафіяльна церква св. Параскевії, як і згадана вже каплиця, в якій на свято Успіння освячуються свіжозібрані плоди та вода із джерела.

До того ж Лемківщина — країна на периферії нації, яка у ХХ століття увійшла як бездержавна. Тому навіть зараз залишається регіоном, серед «руснацьких», уродженці якого змагаються за першість різних форм національної свідомості (зрозуміло, передусім серед тих, які проживають у Польщі, бо виселені в Україну вже вросли в її національно-культурний краєвид). Так було і в минулому, звідти в творчості письменників, народжених посеред бескидських верхів, бачимо колись характерне для галицького «москвофільства» намагання писати мовою, наближеною до російської (т.зв. язичієм), а у добі нам вже сучасній — спроби створення окремої лемківської літературної мови. Антонич, який від няні наслухався Кобзаревих віршів, а в доросле й творче життя входив у Львові, де у 1928—1933 роках вчився в університеті, отже, мав контакт із сильним та виразно окресленим інтелігентським середовищем, увійшов в русло української національної літератури та в одному зі своїх віршів писав: «Антонич був хрущем і жив на вишнях тих, що їх колись оспівував Шевченко...»

Лемківщина, з усією своєю красою та заплутаністю, вписалася і в моє життя, також Антоничевими віршами. Моя перша зустріч з його творчістю відбулася в селі Білянка, що неподалiк від Новиці, де влітку 1983 року, після першої «Лемківської ватри», провів я декілька днів у «студентській хижі», куди з’їжджалася українська молодь із цілої Польщі, переважно із лемківським корінням. Вірші Антонича пристрасно читав, здається, із виданих у США «Зібраних творів», Мирослав Чех (зовсім не лемко), тоді студент історії в Ягеллонському університеті, згодом посол-українець польського сейму. Незабаром прийшов жовтень, а тоді і я почав історичні студії в Ягеллонському університеті, а Краків став черговим місцем зустрічей із національними дилемами лемків — студентів тутешніх ВНЗ, та красою дівчат-лемкинь, які мене до написання не одного вірша спонукали.

Було це поєднане із вивченням літературного варіанту української мови, досі, бо мав із ним невеликий контакт, користуючися лише її підляським різновидом, насиченим, як і лемківський, численними архаїзмами. Дехто, може, скритикує мене за нескромність, але було це свого роду повторення дороги Антонича. Бо хоч у польській класичній гімназії у Сяніку, у якій майбутній поет здобував середню освіту, українська молодь мала дві години української мови, за тодішньою офіційною термінологією «руської мови», зі спогадів приятелів виходить, що на першому курсі університетських студій Антонич розмовляв із ними ще лемківською говіркою. Але вже після видання другої збірки поезій літературні критики із деяким здивуванням підкреслювали «наддніпрянський шліф» мови антоничевої творчості.

Перша книжка віршів Богдана-Ігоря Антонича, названа «Привітання життя», вийшла друком у 1931 році, а двома роками пізніше з’явилася збірка «Три перстені». Саме тоді поет закінчив славістичні студії і, відмовившись від вчителювання, пішов важким шляхом професійного працівника пера, інколи підробляючи як редактор (деякий час був, між іншим, редактором місячника літератури і мистецтва «Дажбог» та збірника «Карби»). З натхненної Антоничевої руки з’явилися в цьому часі три поетичні збірки, першою із яких у 1936 році побачила світ «Книга Лева». Інші — майбутня вершина поетичної творчості Антонича «Зелена Євангелія» та «Ротації» з’явилися у 1938 році, на жаль, вже після смерті поета, творчий шлях якого обірвався в липні 1937 року. Причиною було сьогодні банальне, але до відкриття пеніциліну дуже часто невиліковне захворювання — запалення легенів.

Саме в збірку «Три перстені» увійшла «Елегія про співучі двері» — твір, у якому, на думку Дмитра Павличка, можна дошукатися ключа до всієї творчості поета: «Тут погляд поета намагається охопити одразу минуле й сучасне свого краю, своєї бездольної Батьківщини. Звідси б’є промінь неусвідомленої шевченківської пристрасті, що наповнює інші твори Антонича своїм блиском, як наповнює промінь ватри очі людей, що гріються навколо неї».

Цей вогонь горить надалі, як у витканих із метафор віршах Антонича, так і в дійсних долинах Бескиду, приваблюючи своєю магічною силою нові й нові покоління, також тих, які не мають у своєму родоводі лемківських генів. Бо тут всюди дрімає поезія — не літературна, зодягнена у форму, риму і ритм, а поезія натури. Бачив її нещодавно, коли знов поїхав на Лемківщину. Дні були сонячні, а ночі безхмарні. Коли у таку «смолисту ніч» глянув угору — побачив поезію: зоряний луг із світлющими, аж важкими від цього світла, кульбабами. Луг, який хтось закинув на небо. Коли згодом сягнув до Антоничевих віршів і прочитав про зорі, що «лопочуть на тополях», подумав, що, може, й до мого підляського єства посміхнулася якась частинка відкритої ним країни поезії, народженої з полум’я лемківської ватри. Тому, сподіваюся, ніхто не заперечить, що Антонич був хрущем і на підляській вишні...

Юрій ГАВРИЛЮК,
Більськ у Підляському краї
Газета "День",
№99, п'ятниця, 6 червня 2008