У «Нашому слові» № 16 під заголовком «Повернення майна: так, але...» поміщено інтерв’ю, яке провів зі мною редактор Григорій Сподарик. Я старався відповісти на запитання чітко й конкретно, у міру можливостей, які визначалися з одного боку розміром статті, а з другого – часом, призначеним на це редактором. Очевидно, це інтерв’ю не могло бути ні рекламою моїх послуг, ні, тим паче, юридичною порадою.

І так, я зокрема пояснив, що становить основу для повернення майна юридичним шляхом або отримання компенсації, розказав про помилки, яких допускаються українці в таких справах. Відповідаючи редакторові, я старався подавати правду, але, крім фактів, також свою оцінку. Подаючи свої відповіді, я пам’ятав передусім про читачів «НС»; цю правду та оцінки я подавав так, щоб до справи повернення майна всіх наставити позитивно. Тому я зокрема сказав, що з юридичної точки зору справи повернення майна не надто складні, а  найважчий перший етап – доказати свої права до даного майна й це майно виявити. Помоєму, для таких справ достатньо до трьох років, хоч багато тут залежить від доступу до документів, свідоцтв тощо, тому подеколи це може тривати довше. Я висловив думку, що особи, зацікавлені юридичним шляхом, мають шанс отримати 100 відсотків загарбаного державою майна, то навіщо чекати, коли держава врешті вирішить (або й ні) повернути лише 15-20 відсотків його вартості, ще й у державних обліґаціях, або сплачуватиме свій борг у розстрочку?

Вважаю, що в загальному, цей дух оптимізму в інтерв’ю був помітний. На жаль, на тій самій сторінці «НС» поміщено чотири песимістичні коментарі. Звідси моє запитання на початку: чому «але»?

На жаль, з більшістю думок коментаторів не можу погодитися.

Не є так, як пише адвокат Петро Федусьо, що під час депортації були видані різні адміністративні акти, одні правильні, а інші – ні. П. Федусьо мав би рацію лише тоді, коли б ішлося про адміністративні акти, з акцією «Вісла» не пов’язані. А тут є навпаки. Усі рішення (або майже всі) про так зване привласнення державою майна вигнаних в 1947 р. українців були видані з порушенням законної процедури. Залишене вигнаними українцями рухоме й нерухоме майно польська комуністична влада в різних районах привласнила в той самий спосіб – загальним рішенням, вписуючи лише ім’я і прізвище власника (у принципі без його дружини), номер обійстя (садиби) і загальну площу землі всіх селян, а тільки в деяких випадках – кількість землі конкретного селянина. А це замало. Адже згідно з дійсним на той час законом, кожне рішення про привласнення нерухомості державою повинно бути виставлене на конкретного індивідуального власника (власників, співвласників), подавати кількість землі, її класифікацію (родюча, неродюча, ліс), геодезійні номери ділянок, номер обійстя, а стосовно будинків – принаймні їхню кількість, матеріал, з якого збудовані, їхню величину та господарське призначення. У кожному випадку рішення з таким змістом мало бути дорученим селянину з повчанням, де і в якому терміні можна скласти скаргу.

Але зроблено так, як зроблено. Видно вирішили, що не варто перейматися українцями, оскільки вони напевно не повернуться. І за таке корисне для українців порушення закону треба дякувати! Бо без того порушення на сьогодні не було б жодних шансів домогтися компенсації за привласнене майно, ні в адміністративному провадженні справи, ні, тим паче, в судово-цивільному.

Пропускаю при цьому справу оцінки мною законності будь-якого привласнення державою приватного майна. Це зовсім інша юридична проблема. Тут ідеться лише про майно вигнаних українців. І, як правильно пише С. Гладик, у кожній справі треба, зокрема, домагатися скасувати таке незаконне рішення. Якщо цього не зробити, сама судова дорога нікуди не доведе. А саме такий шлях українці найчастіше обирають. Ба, навіть тоді, коли їх попереджаєш, що це не так, до частини людей таке попередження не доходить. І це дуже погано. Мені тільки один раз удалося виграти справу,
у результаті якої українській сім’ї (без попереднього скасування рішення про привласнення державою майна) признано право на будинок і землю взамін за нерухомість, залишену на Сяніччині, про що в цьому рішенні просто сказано. Це було на Кошалінщині на початку 90-х рр. Але це і так відбулося в адміністративному веденні справи, без цивільного суду й не так зовсім

«взамін» за залишене майно, бо попередньо землю цього українського селянина, яку отримав від держави після поселення, включено до державного селянського господарства (PGR).

Звісно, не кожну справу можна виграти. Але не в цьому річ. Юрист-професіонал – чи то адвокат, чи юрисконсульт, то не лікар, який приймає пацієнта, сам ставить діагноз, добирає ліки й лікує. Це було б надто просто. В адміністративному або юридичноцивільному веденні справи учасниками процесу є не тільки клієнт і його юрист, а ще й органи державної адміністрації, місцевого самоврядування, архіви та адміністративні й цивільні суди. Це так звані треті особи, які або дають потрібну інформацію, або приймають рішення. Часто на перешкоді у справі українських клопотань стає ще один факт: вороже, або принаймні недоброзичливе ставлення тих органів або їхніх працівників до українських претензій. 
Юрист – спеціаліст у цій сфері, насамперед збирає необхідні для даної справи документи; робить це за посередництвом свого клієнта, а найчастіше особисто. На розгляд адміністративного органу, або суду, дану справу керує тільки тоді, коли є впевненість, що зібрано вже всі документи і на їхній підставі потерпілий отримає корисне рішення.

Факт, що С. Гладик боровся за свою нерухомість аж шість років і в результаті це право виборов, є винятком лише в тому розумінні, що справа закінчилася позитивно для потерпілого. Є такі, що боролися по вісім і десять років, але й до сьогодні нічого не вибороли. Просто не йшли правильним шляхом. Пан Гладик теж, думаю, спочатку керував свою справу не там, де треба, але завдяки своїй впертості, почуттю власної гідності лемкаукраїнця та свідомості боргу перед предками досягнув успіху. Але було в цьому й трішки щастя. С. Гладик потрапив просто на суддів, які були так ласкаві, що подивилися в закон, чинний ще від 1928 року.

На коментар П. Тими хочу відповісти, що реприватизаційний закон, про проект якого тепер багато говориться в Польщі, не закриє спекуляції навколо операції «Вісла», також у питанні, чи була вона злочином, чи ні. Ні теж схвалення такого закону й повернення майна не буде підтвердженням того, що тодішня влада забрала його незаконно. Це тому, що справа визнання депортації українців з батьківщини злочином і справа привласнення державою майна тих вигнанців – це дві зовсім різні справи. Справа повернення привласненого майна знаходиться у сфері внутрішнього адміністративносудового права, натомість вигнання членів національної групи з батьківських земель як злочин – це сфера міжнародного кримінального права. Майно повертається, бо порушено закон про порядок його привласнення, натомість вигнання національної групи карається на основі міжнародного кримінального права. Злочин залишається злочином, незалежно від того, чи вкрадене майно повернено, чи ні. Для мене, акція «Вісла» – це, згідно з міжнародними угодами, очевидний злочин проти людства.

Правильно говорить Я. Леськів, що справа повернення українцям Народного дому в Перемишлі, подібно як і справа повернення українського майна – це дійсно зразки того, як займатися проблемою, щоб успіху не було. Але ще важливішою справою, як для колишнього УСКТ, так і для всієї української громади, була від самого початку справа повернення українців на батьківські землі. Про це УСКТ до самого 1989 р. ані писнуло, крім кошалінського гуртка, який в 19821988 рр. схвалив у цій справі «аж» дві постанови. Пам’ятаю одні збори кошалінського гуртка, в яких брав участь колишній голова УСКТ пан Кохан. Ще й сьогодні бачу та відчуваю його реакцію після прочитання проекту одної з таких ухвал і звернені до нас слова: «Ви... політикани».

Щодо Народного дому, то може Я. Леськів цього не знає, але були зроблені перші правильні кроки для повернення цього будинку його попередньому власнику. Нижчепідписаний прибув 1989 р. до Перемишля, зібрав групу людей та зорганізував як тимчасове «Товариство Український народний дім». Це власне товариство, що існує до сьогодні. Тимчасове тому, що насамперед треба було знайти хоча б кількох українців – довоєнних членів «Українського народного дому», потім з їхньою участю перетворити це товариство у відтворене передвоєнне. Таким чином було б покликане до життя передвоєнне товариство, яке як юридична особа й колишній власник будинку могло б успішно домагатися скасування рішення про привласнення майна й повернення нерухомості. Але де там! Відразу знайшлися українські «гаврили», зокрема колишні редактори «НС», які на сторінках газети закинули мені розколювання української громади (sic!) та спаплюжили мою особу різними іншими неймовірними й хамськими закидами. Проверенные бебиситтеры в Москве.

Очевидно, як пропонує Я. Леськів, можна опрацювати якийсь довідник, де були б загальні вказівки, як українські вигнанці мають добиватися своїх прав. Однак, на мою думку, це дуже малий крок на цьому тернистому шляху. Але всілякі посібники треба ще й уміти читати, зокрема юридичні. З посібником чи без нього, вигнанцям і так потрібна юридична допомога. На мою думку, кращим уже було б утворення спеціального благодійного фонду з призначенням коштів на витрати тим, хто схоче добиватися своїх прав. Тільки хто буде вплачувати гроші? Я вважаю, що насамперед треба усвідомити про ці справи якнайбільшу кількість українських вигнанців та їхніх нащадків і рекомендувати їм насправді досвідчених адвокатів або юрисконсультів, таких, які мають не тільки великий досвід в адміністративному й судовому веденні справ, але й гаряче серце та національну українську завзятість, які ведуть подібні українські справи не на звичайних адвокатських засадах. І ще, прошу, без таких коментарів у «НС», який трапився газеті минулого року: «... до адвокатів не йдіть, бо вас злуплять».


Омелян Печинський   
«Наше слово» №39