Етнонім лемки тлумачився різними дослідниками по-різному: передбачали, що він походить від предка-засновника на ім’я Лемко, від особливостей лемківського говору, де досить часто вживається частка лем у значенні лише. Та головне те, що лемки, включаючи потужну лемківську діаспору, з однаковою гордістю вживають щодо себе і етнонім українці, і етнонім русини, і етнонім “лемки”, тлумачачи їх як тотожні назви. Деяка частина лемків, особливо на Закарпатті, нерідко іменують себе місцевою назвою лемаки, а іншу частину, на північ від міста Коросно, –іменуються замішанцями, хоча самі себе вони іменують русинами. У цьому контексті, очевидно, мова йде про контактну групу лемків з польськими гуралями і формуванням відповідно на цій основі деякої своєрідності цієї підгрупи.
Особливо нелегка доля спіткала лемків у ХХ ст., у часи визвольної боротьби по всій Україні, коли були створені Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка, відбувся об'єднавчий Собор Злуки, до самовизначення приєдналася і Лемківщина. Зокрема, на Сянщині була проголошена Східно-Лемківська Республіка, яка ухвалила свій намір об'єднатися із Західно-Українською Народною Республікою. Водночас на Новосянщині, зокрема в селі Фльоренка, було проголошено Західно-Лемківську Руську Республіку, яка проголосила свою солідарність з Радянською Україно[code][/code]ю. Втім, обидві республіки було жорстоко репресовано польськими військами і ліквідовано як політичні реальності. Українське онлайн казино Goxbet https://companion.ua/onlain-kazyno-goxbet-mistse-dlia-zdiisnennia-mrii/ пропонує найкращі умови для гри в автомати на реальні гроші, оскільки у казино діє мінімальний депозит 1 гривня на всі ігри. Кожен гравець у казино Гоксбет захищений, оскільки в казино доступні лише ліцензійні ігрові автомати. Переходьте на сайт і дізнавайтеся як пройти швидку реєстрацію через соціальні мережі та грайте вже сьогодні!
Особливих страждань лемкам завдав останній період Другої світової війни. Під гаслом об'єднання польського етносу і очищення польської території від інополяків, восени 1944 р. тимчасовий уряд Польщі уклав угоду з Радянським Союзом про виселення лемків з їхньої етнічної території. В історії ця угода і наступні події відомі під назвою «Операція Вісла». Ця угода передбачала розпорошення лемків по світу. Частина їх, а це понад 200 тис. осіб, була переселена в Радянську Україну, насамперед у Львівську, Тернопільську, Миколаївську та Херсонську області. Інша частина, понад 150 тис. лемків, була переселена, в основному в 1947 р., на нові польські землі у західних і північних районах, на території, які були відчужені країнами-переможницями у Другій світовій війні на користь Польщі. Важливо зазначити, що розселення лемків відбувалося саме за спорейною (розсіяною) ознакою, і в одному населеному пункті не дозволялося розміщувати понад 7 лемківських сімей з тією метою, щоб вони не мали можливості для національно-культурного об'єднання, створення громадських товариств, зрештою – збереження рідної мови і звичаїв. Лише незначна частина лемків залишилася на своїх предківських землях, які, втім, були залюднені польськими переселенцями, а отже, в культурному вимірі стали польськомовними, римокатолицькими у релігійному відношенні і т. п. Таким чином, лемківській культурі було завдано непоправної шкоди і чимала частина спадщини цього українського субетносу була практично знищена.
Мова йде, насамперед, про унікальну дерев'яну гірську архітектуру, особливо церковну, яка мала унікальну традиційну технологію, тобто без застосування металічних скріплень, та мала особливу структуру церкви. Своєрідними є в лемків і вишивка, переважно з геометричним орнаментом, і мистецтво різьблення по дереву, і писанкарство, і прикраси з бісеру. Свої особливості мають побутове будівництво, зокрема влаштування обійстя, планування самої хати, де піч обов'язково розміщується зліва від входу, при чому вустя печі виходить до причілкової стіни, а покуття завжди навпроти дверей з відповідним облаштуванням, образами святих, домашніми цінностями тощо. Унікальним є лемківський фольклор, лексика лемківської говірки, які зберегли чимало давніх українських рис, втім, як і інші карпатські українські субетноси – бойки, гуцули та русини, про які вже мова йшла вище. Лемки свої хати завжди будували обличчям до річки або дороги. Типовим для них, як і для інших українських горян, є довгі споруди, де під одним дахом містилися хата, комора, стайня і клуня. Для утримання худоби на полонинах практикувалося т. зв. позасадибне будівництво, зокрема кошари для овець на полонинах, на пасовищах, а також невеликих стаєнок для на літнього утримання телят та корів безпосередньо на луках за селами. Особливою прикметою Лемківщини і, знову ж таки, як й інших українських горян, є будівництво малих форм культового призначення – придорожніх хрестів та капличок. У радянські часи їх практично знищили, але з послабленням ідеологічного і партійного тиску, вже в середині 80-х рр. карпатських дорогах знову почали з’являтися каплички. Їх ніхто не замикає, всередині горить свічка, є образи, прикрашені рушниками, але – і це свідчення високої духовності традиційної культури українських горян – їх ніхто не грабує і не паскудить.
Усіх лемків нині в світі нараховується приблизно 1 млн чоловік. Зокрема, 200 тис. з них – у Північній Америці, приблизно 100 тис. у Польщі, 120 тис. у Словаччині, 60 тис. в Югославії. Але основна їхня частина нині проживає в Україні. Для лемків традиційною є висока духовність, різнобічна мистецька обдарованість, пошанування традицій, пошанування сім'ї, високий рівень національної самосвідомості. Все це виступає супротивагою денаціоналізації лемків. Нині вони об'єднані у численні культурні, громадські, мистецькі та інші товариства, шукають шляхи і напрямки збереження і відновлення своєї самобутньої культури.
Про певну етнографічну особливість ще однієї – найзахіднішої української етнічної території, яку займають Холмщина і Підляшшя, вели мову багато українських етнографів, зокрема З.Кузеля виділяв таку етнічну групу, як підляшани, що локалізовувалася на традиційних Холмщині і Підляшші, тобто в районі теперішніх Холмського воєводства Республіки Польща на півночі, включаючи зі сходу Берестя, а на заході Седліцу. Однак, з точки зору унікальності, ця група виділяється скоріше за політичними реаліями, аніж за етнографічними, тому що підляшани зберігають типові для всього українського етносу риси – культурні, побутові, мовні тощо. Це має свої вагомі історичні традиції, оскільки відомо, що Холм і Холмщина були одним з осердьових місць для всього Галицького, потім Галицько-Волинського князівств, коли галицькі князі, починаючи з Данила Галицького і його батька Романа, вносили елементи структуризації у давні українські поселення й етнічні території, фундуючи на їх землях князівські міста, спочатку Львів, а потім Холм і, тим самим, прилучаючи загальноукраїнські звичаї, державні, правові, релігійні та інші риси. Це засвідчується і тим, що Холмщина, Перемишлянщина і дотиковий до них Люблін чи не найдовше становили спротив греко-католицькому союзу, тобто Унії, чи не найдовше зберігали автентичні для всієї української народності звичаї, виховали на своїх теренах велику когорту діячів і будителів українського духу, включаючи історика М.Грушевського, географа С.Рудницького, співачку С.Крушельницьку, письменника Ю.Опільського та інших, і до сих пір залишається питомим загальноукраїнським тереном. Розуміючи це, післявоєнна Польща, особливо в часи панування комуністичної ідеології, всіляко намагалася денаціоналізувати цей край.
Не менш цікавим, ніж Українські Карпати, з огляду на етнокультуротворчі процеси, є регіон Українського Полісся, який межує з іншими етнічними територіями, зокрема литовськими, польськими, білоруськими та російськими. Своєрідність цього краю була зафіксована вже в давніх українських літописах, в Іпатіївському літописі від року 1274 написано, що князь Мстислав “ішов був од [города] Копиля, пустошачи по Поліссі” [5]. А ще раніше, на весні 1235 р., князь Данило Романович саме “лісовою стороною”, тобто Поліссям, повертався назад в Галичину після не зовсім вдалого походу на Чернігів [6]. І в цьому контексті даний географічний термін вживається у багатьох літописних, історичних, географічних та інших текстах. Причина тому – еколого-географічна своєрідність краю. Полісся являє собою досить однорідну рівнину, яка включає різноманітні екологічні системи, починаючи від лісових, де переважають осина, вільха, граб, дуб, інколи помережені хвойними видами – сосною, смерекою, модриною. Крім того, Полісся – це величезні чагарникові зарості, а, насамперед, великі водно-болотні угіддя, осердям яких виступає Прип'ять з численними притоками, а також Німан, Дніпро і Десна. Прип'ять –центр українського Полісся. Вже у давні часи саме тут селилися праукраїнські племена: північні гілки полян, сіверян, древлян, волинян, дреговичів, які контактували з кривичами і які вважаються предками сучасних білорусів. Унікальна своєрідність Полісся, зокрема його української частини, стала умовою формування локальних культурно-територіальних регіонів, хоча субетносами їх можна визначати дуже обережно. Але те, що вони стали, з одного боку, своєрідним консервантом давньої культури, а з іншого – питомими трансформаторами цього природного краю, сумнівів не викликає.
Нині своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів Українського Полісся втрачена повністю або частково через потужні міграційні чинники, зумовлені економічними та політичними факторами, які зривали корінну людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ, Далекий Схід, в Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані, інколи злочинні, меліоративні заходи – осушення боліт, невиправдане врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього останнього тисячоліття, – Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної землі нащадків давнього деревлянського племені як в Україні, так і в Білорусії та частково в Росії.
Щоб відновити реальну картину Українського та й Білоруського Полісся ХІХ ст., варто звернутися до унікального багатотомного видання “Живописная Россия” (“Мальовнича Росія”), що було здійснене географом із світовим ім'ям, мандрівником П.Семеновим-Тяньшанським (помер у 1914 р.), який протягом 1881-1901 рр. спромігся організувати і видрукувати 12 томів цієї унікальної енциклопедії. Статті до тому присвяченому Литовсько-Білоруському Поліссю, в яке тоді, за звичаєм, включали й Українське Полісся, написали відомі вчені О.Кірпура, С.Максимов та й сам академік П.Селянов-Тяньшанський. У них зафіксовано ті етнокультурні реалії, які були звичайними і повсякденними лише століття тому і які, в цьому немає сумніву, зберігаються у тих чи інших поселеннях, селах, дворах, містечках і до цих пір. Виявляється, що ми можемо говорити про низку українських субетносів, етнографічних груп на Поліссі, починаючи від поліщуків, литвинів, пінчуків, севруків і закінчуючи не дуже численними групами чорнорусів, дейновців, полєхів, полевиків, навіть своєрідних малорусів, які не ті малоруси, якими імперські зверхники вважали всіх українців, а своєрідне невеличке плем’я на теренах Полісся.
Поліщуків вважають нащадками давнього скіфо-слов'янського племені будинів (про це писав ще професор Ейхвад). Ареал їх розселення сучасні етнографи відносять до північних теренів Волинського Полісся: північніше Луцька, Рівного, Ковеля, Володимира-Волинського. Але авторитетні науковці [7] вважали, що на початку ХХ ст. на просторі 33 950 кв. верств, а це майже 4 млн га, в уїздах (за адміністративним устроєм Російської імперії) Пінському, Мозирському та Річецькому проживало приблизно півмільйона поліщуків. Сама природа, зазначають автори, вказала поліщуку шляхи для його невтомної діяльності, зробила його скотарем, землеробом, мисливцем, рибалкою, навчила, як долати труднощі. Поліщук розвився як дитя природи, відданий заповітам, звичаям, моралі своїх предків, і залежно від способів господарювання. Закинутий у безкінечні дрімучі ліси, серед непрохідних боліт та чагарників, він був незнайомий ні з якими новаціями, а його спосіб життя залишався незмінним протягом багатьох століть [8]. Хати були курні, але просторі, тут жила вся сім'я. Посередині хати стояла величезна піч. У світлиці – велика дерев'яна лежанка, великий стіл, лавки впродовж усієї стіни, під стелею широка полиця, на якій сушать гніт. Ці та інші ознаки, в яких ми пізнаємо риси будинів і русів, і, можливо, скіфів та інших, незнаних до цих пір, предків нашої землі. Поліщуки – народ працьовитий, рішучий, стрімкий. Саме в цих краях, що традиційно вважаються автохтонною їх землею мав місце найактивніший супротив німецьким загарбникам у роки Другої світової війни.
Саме поліщуки зберегли чимало архетипових українських рис: патріархальний склад великої сім'ї, передання спадщини по смерті батька старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі: хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури, включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде також іпро особливості одягу, культури, фольклору. Невипадково, що саме на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну Прип'яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є не до кінця з'ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення України та й суміжних слов'янських земель, які мають корінь поліс, поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені назви.
Досить цікавим є топонім литвини. Він полісемантичний, оскільки він не чистий етнонім, а несе в собі певний політичний зміст. Коли Україна знаходилася у складі Великого Князівства Литовського, на офіційному рівні всіх мешканців цієї держави іменували литвинами. Цей термін нетотожний самоназві литовці, які нині вважають себе титульною нацією своєї держави. Самі литовці, нині литовяй, у XV - XVI ст. були знані як жмудь, тим часом як білоруси переважно виступали як русь, русини, кривичі, а українці – як козаки, черкеси, руси, українці, тобто термін литвини на рівні державності означав громадянство, приналежність до цієї країни. Водночас литвинами, у вузькому розумінні цього слова, іменувались і певною мірою зберегла цей етнонім до сьогоднішнього часу невелика група жителів Чернігівського Полісся, а саме – давньої Сіверщини.
Як відомо, у княжу добу існувало могутнє Новгород-Сіверське князівство, основу якого становила племінна група праукраїнців - сіверян. Згодом сіверське населення, що осіло по Десні, Сейму і Сулі, яке, згідно із записами Нестора-літописця, іменувалося север, сіверяни, іменувало себе севрюками. Вони зберігали ту ж саму традиційно-побутову культуру, що і власне сіверяни, і передали її своїм спадкоємцям, які згодом узвичаїли етнонім литвини для означення власної ідентичності. До цих пір обабіч Десни, особливо в районах поблизу Мени, Ріпок, Березни, Сосниці аж із заходом на територію сучасної Білорусії та Росії, місцеве населення зберігає свою субетнічну литвинську пам'ять. Воно традиційно займається рибальством, мисливством, збиральництвом, скотарством, згодом хліборобством (сіяли жито, просо, гречку, льон, коноплю), згодом вирощували картоплю, особливо для вигодовування свиней. Одяг виготовляли з конопляної тканини. Традиційними було і виробництво: зерно мололи за допомогою жорен або розбивали в борошно у ступах; вітряків та водяних млинів, як правило, не було. Великої рогатої худоби було небагато. Коні використовувались як тягло. Дуже істотну допомогу у підтриманні життєдіяльності надавали природні екосистеми. Натуральне господарство підтримували місцеві майстри, які шили кожухи, кожушки, свитки, чоботи, інше взуття, робили бочки, ножі, сокири, лемехи, підкови, серпи, в лісах заготовляли смолу, деревне вугілля, лико, дьоготь.
Житло являло собою традиційну українську хату, тобто двокамерну або трикамерну споруду: хата-сіни або хата-сіни-хата. У хаті була піч, великий стіл, скриня, полаті. Мовні особливості говірки литвинів, безумовно, засвідчують їхню українську природу. Лексика литвинів переважно українська (хата, батько, бузок, чорногуз тощо), але спостерігаються деякі особливості, споріднені з білоруською мовою Гомельщини, де йде своєрідне вимовляння го і є типу сокиря, лєн та ін. Як засвідчує відомий дослідник сучасної культури субетносу литвинів В.Горленко, “литвини колишньої Чернігівщини – це аборигенне “руське” населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень в новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку ХХ ст. “руську” [тобто українську] самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східно-слов'янських народів, вони називали себе “рускімі”. При цьому категорично відмежовувалися від росіян (“кацапів”, “москалів” – у їхній мові)”… Українська самосвідомість як і самоназва “українці”, остаточно утвердилася серед жителів півночі України у 20-ті рр. ХХ ст. з утворенням УРСР і посиленням у зв'язку з цим їх різноманітних контактів з населенням інших районів України, із залученням до процесів консолідації української нації [9].
З Поліссям пов'язане життя ще однієї української субетнічної групи – пінчуків. Нерідко, особливо в заангажованій літературі, пінчуків і поліщуків ототожнюють на тій підставі, що вони схожі між собою, контактують за ареалом розселення, схожі за поведінкою, деякими мовними ознаками тощо. Вони довго сприймалися людьми певної неповноцінності. Навіть ходили чутки на зразок: “Що це за чоловік, – питали на базарі. – Та ні, це не чоловік, це пінчук” [10]. Але насправді пінчуки – це самостійний субетнічний релікт, який ще до кінця недооцінений, невивчений і неврахований в етнічній культурі й українського народу, і всього слов'янства.
Вихідний ареал пінчуків – це Пінське Полісся, а саме: за старою адміністративною системою, Мозирський, Слуцький і Пінський повіти. Там пінчукам довелося відчувати той колосальний вплив північно-західних і великоруських елементів, які приходили до них різними шляхами зі старообрядцями, з чиновничою братією, з військом, з торгівельним людом. Оскільки пінчуки, як і поліщуки, не мали практично жодних культурних, просвітницьких, не кажучи вже про політичні, об'єднань, їм важко було стримувати цей вплив, адже вони мусили контактувати в містах, волостях із прийшлими людьми. У результаті вони набували від них мовних, культурних, торгівельних рис. Щодо самого етноніму пінчуки, то тут найімовірнішою є версія про те, що походженням своїм він завдячує назві великого еколого-ландшафтного регіону, яким є пінські болота і, відповідно, місто Пінськ. Тобто мешканці всього цього регіону іменувались пінчуками.
Незаперечним є те, що на межі ХІХ - ХХ ст. вся Берестейщина, Пінщина та деякі інші землі, які нині знаходяться у складі Білорусії, мали виразно українських характер і заселялися переважно українцями. Серед цієї спільноти дослідники виділяли ще декілька етнічних українських етнографічних груп. Посилаючись на ту ж “Живописную Россию” [11], можемо назвати дейнівців, які населяли південно-східну частину Лідського повіту. У старовину тут було Дейнівське князівство, що існувало до XIV ст. поблизу міста Ліда є невелике село-поселення Дейново – залишок колишнього князівства. З тієї пори там зберігся тільки камінь, який народ називав “Кобилою”, на ньому страчували злочинців.
У Лідському повіті, на кордоні Гродненської губернії біля озера Дуп жили ще чорноруси. Вони вирізнялися своїм одягом чорного кольору. Окрім білизни і у чоловіків, і у жінок все було чорне: свитка, юбка, покривало на голові, штани, шляпи, очіпки. На півдні Трубчівського і Брянківського Полісся, уздовж течії Десни, фахівці визначали, що ця місцевість колись називалась Сєвером (не плутати з Сіверським Поліссям), а на початку ХХ ст. названа Поліссям тими ж польовиками або хохлами, які “сыто едять и богато живут по левую сторону Десны, в южной полосе Черниговской губернии” [12]. Проте невідомо, що автор мав на увазі: певну субетнічну групу чи частину тих севрюків або литвинів, про які мова йшла вище.
За свідченням етнографа [13], на поздовжній лісовій смузі, яка починалася на кордонах Болховського і Жиздринського повітів мешкала група людей, яка іменувалася полєхами. Обличчям вони красивіші за сусідніх, орловських, погляд осмисленіший, сміливіший і веселіший. Жінки – насмішниці і не ховаються одна в одної за плечима. Молоді дівчата – в яскравих квітах і тасьмах, а лапті замінили шкіряними черевиками. Клин полєхського люду тягнеться за Новгород-Сіверським, уздовж лівого берега Десни, між Брянськом-Карачаєвим, а далі на Болхов, Жиздру, Козельск аж до Сухіничів. “Перед Смоленськом трапляється перерив лісу і останній кінець того Полісся, на якому зупинили нашу увагу знайомі нам полєхи” [13]. Зрештою, в цьому немає нічого дивного, оскільки, як ми пам'ятаємо, ще в часи національно-визвольної боротьби XVII ст. до складу гетьманської України входив Стародубський полк і був у структурі нашої держави далеко неостаннім, а ті всі субетнічні групи, про які ми говорили, севрюки, литвини, полєхи, польовики та інші якраз мешкали і мешкають на території питомої етнічної України. Інша справа, що їм судилося зазнати елімінаційного тиску з боку північного сусіда, який практично призвів до загибелі і їхню самобутність, і їхню традиційну культуру.
Досить цікавою є ще одна регіональна етнографічна група українців, а саме, населення досить обмеженої території на півночі Чернігівщини, насамперед у Ріпкинському районі, яка відома в тих краях під самоназвою будаки. Ця група, крім деяких особливостей мовних та побутових, унікальна ще й тим, що є носієм одного з локальних варієтетів українського антропологічного типу (відомий український антрополог В.Д. Дяченко [14] виділяв наступні регіональні варіанти або області: центрально-українську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайську (деснянську) та ільменсько-дніпровську). Саме цей мікросубетнос і є носієм відповідних антропологічних ознак. У другій половині ХХ ст., внаслідок активних міграційних процесів, а також демографічних змін, стану народжуваності ця група втрачає свої особистісні риси і зливається із загальним українським тлом.
Звичайно, український етнос і його культурно-територіальна варіативність визначається не лише специфікою вище наведених субетносів. Як відомо, в Україні історично склалися 15 історико-етнографічних регіонів: Середня Надніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запоріжжя, Донщина, Слобожанщина, Сіверщина, Кубань, які, за С.Рудницьким, складають етнографічні українські землі. Відповідно на кожній з цих земель формувалися свої локальні культурні особливості тощо. Досить вживаними є своєрідні етноніми: подоляни, ополяни, підгіряни, галичани, надніпрянці, кубанці, таврійці, спеповики, слобожанці, але вони, хоч і різняться назвами, мають більше спільного, ніж відмінного, що в цілому складає те цілісне тло ознак та особливостей, якими, власне, і характеризується український народ.
Тому особливості населення тієї чи іншої історичної території України важливі для нас у контексті загальної характеристики українського етносу. Ті ж субетноси як своєрідні периферійні і культурні субстрати, які формуються на межі контактних територій з іншими етносами та державами, свідчать, з одного боку, про питомість і одвічні історичні традиції буття українського етносу на власних етнічних територіях і, таким чином, про його стійкість, а з іншого – про відкритість українців до здобутків та надбань інших етносів і культур, про бажання цивілізованого співіснування.



Література
1. Маринич О.М. Українські Карпати // Фізична географія Української РСР. – К.: Вища школа, 1982. – С. 168-176.
2. Шухевич В. Гуцульщина. – Т.1, Ч.2. // Матеріали до українсько-руської етнології. – Т.4. – Львів, 1991. – С.245.
3. Поп І. Энциклопедия Подкарпатской Руси. – Ужгород: Изд-во В.Падяка, 2001. – С.13.
4. Маринич О.М. Цит. Праця. – С. 175.
5. Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989. – С. 249.
6. Там само. – С.391.
7. Киркова А.К. Долина Припети // Живописная Розсип: Литов. и Білорус. Полесье. – Мн.: БелЭн, 1993. – С. 345.
8. Там само. – С. 345, 437, 448.
9. Горленко В. Литвини Півночі України – ймовірний уламок нащадків племені літописних сіверян // http://www.heritage.com.ua/index.html. – С. 24.
10. Цит. Праця «Живописная Россия». – С. 345, Киркова А.К. Цит. праця. – С. 345.
11. Киркова А.К. Литовское Полесье // Живописная Россия: Литов. и Білорус. Полесье. – Мн.: БелЭн, 1993. – С. 13.
12. Максимова С.В. Белорусская Смоленщина с соседями // Живописная Россия: Литов. и Беларус. Полесье. – Мн.: БелЭн, 1993. – С. 436.
13. Там само. – С. 432.
14. Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. – К.: Наук. думка, 1965. – 129 с.