Наукова та культурницька проблематика маргінальних українських етноісторичних масивів сучасного зарубіжжя

До маргінального відносимо автохтонне або здавна компактно згруповане населення територій, громадське життя яких зза державних, або інших (адміністративних, економічних, конфесійних) перепон певний час проходить поза основним етнічним масивом. Маргінальні етнічні спільноти і історично, і в перспективі національного культурного відродження є важливою складовою часткою свого народу як в метрополії – державі, так і в усьому світі. На зламі ІІ-го тисячоліття наукова (історикоетнографічна, фольклористична, етнопсихологічна, лінгвістична, мистецтвознавча іт.д.) актуальність глибокого, фахового звернення до цих спільнот межує з культурницько-політичною. Адже в сучасному світі маргінальні етноісторичні спільноти – явище досить типове. Воно побільшило свої масштаби та енергетику завдяки перебудові економічних і політичних реалій, зникненню старих і появі нових держав, зміні господарчих та комунікативних орієнтирів, напрямків взаємодії, адміністративних кордонів тощо, тобто всього того, що історично зберігало й історично попереджувало етнічні маргіналії як такі. До українських етноісторичних маргінальних масивів чорноморських козаків та хуторян Кубані, гуцулів та мараморшців Румунії, україномовне населення Східної Слобожанщини, Ростовської, Воронезької, Білгородської, Курської, а також Брянської областей Російської Федерації, Берестейської (на переважній більшості її території) та частково Гомельської областей Республіки Білорусь, Лемківщини (історично сталої – в складі Словаччини та репатрійованої – в складі Польщі), Західної Бойківщини (нині, переважно, виселеного з Польщі на південне Подніпров’я – Херсонщину), Надсяння, Холмщини, Східної Люблінщини, Південного та Північного Підляшшя в сучасній Польщі. Вказані перебудови відбулися навіть в процесі писання цього реферату. Частково репатрійовані Холмщина й Південне Підляшшя з 1 січня 1999 р. увійшли до складу Люблінського, компактне (поодинока українська спільнота в Польщі, що не зазнала виселення під час репресивної операції „Вісла”) й доволі монолітне Північне Підляшшя – до т.зв. Підляського (під егідою Білостоку) воєвідства, до якого окрім нових білоруських повітів додалися й литовські та й суто польські (мазурські, курпські). Це породжує нові культурницькі та просвітницькі очікування. Для маргінальних етноісторичних спільнот характерним є дуалізм, співіснування двох каналів, двох векторів інтеграційних контактів і відповідних доцентрових тяжіньзв’язків:


1) зі своїм історичним, мовнокультурним рідним масивом, т.зв. етнічною метрополією:
2) з сучасним політикоекономічним центром, комунікаційними орієнтирами в нових, реальних умовах громадського життя, т.зв. державною метрополією.


Такими відповідно векторами для етнічних українців Берестейщини та північної Пінщини є Україна і Білорусь, Кубані й Дону – Україна та Росія, Бесарабії – Україна і Молдова, лемківської Пряшівщини – Україна та Словаччина і т.д. Феномен цей набирає типологічного значення. Для білоруських маргінальних спільнот північносхідної Білосточчини такими векторами є Білорусь та Польща, Смоленщини, південної Смоленщини, південної Псковщин, західних Тверщини та Брянщини – Білорусь та Росія, північної Чернігівщини – Білорусь та Україна, литовців Сувальщини – Литва, Польща, Гродненщини – Литва, Білорусь, росіян Хаврківщини й Луганщини – Росія, Україна, румунів Східної Буковини – Румунія (часом Молдова) й Україна, естонцівсоту – Естонія, Росія, іжевських татар – Татарстан, Удмутрія, тавасків (фінляндських шведів) – Швеція й Фінляндія і т.і.

При кількох мутаціях інтегративних векторів і досить протяглому часі їх закріплення сформувалися навіть свого роду „маргіналії маргіналій” (термін Г. Купріяновича)8. До власне такого роду спільнот відноситься мовно, історикогенетично українське етнічне населення північного Підляшшя, що окрім українського та польського (державного) векторів має ще досить могутній – білоруський, що активізується зусиллям виховано й завдяки шкільництву й культурномасовій роботі під час комуністичного п’ятидесятиліття білоруськосвідомої спільноти частини містечок, вчителів та сільської інтелігенції. Остання ж плекалася й на білоруських штандартах опору полонізації. Цікаве, що саме на українській етнічній території Білостоцького (з 1999 р. – Підляського) воєвідства є переважна більшість початкових шкіл, де вивчається білоруська мова, усі білоруські ліцеї та Музей (на власне білоруській етнічній частині Білосточчини останніх нема). Все це безумовно ускладнює дії й намагання національного відродження молодих паростків нової української підляської інтелігенції: як на ниві шкільництва, освіти, науки, пропаганди, так і культури. Додаткові проблеми творить в цілому прогресивний процес відродження церкви. З одного боку, православна церква була на цих землях міцним інструментом спротиву полонізації. З другого – виключно церковнослов’янська (в московській орфоепії) мова в читанні молитв і канонічних текстів та російська – в казаннях-проповідях, спілкування межи священиками, промовах священників до пастви на весіллях, хрестинах, інших ритуальних та побутових святах і церемоніях, – все це ускладнює масову свідомість додатковими орієнтирами і питаннями. Де в чим подібну ситуацію подибуємо на пряшівщині, а в свій час (ХІХ – по ХХ ст.) і на Закарпатті. Прапором супроти мадьяризації тут довгий час було москвофільство, вважання русинів за невід’ємну частину російського (великоруського) народу, шкільництво російською мовою, творення власної літератури російською або штучною, замішаною на комбінації церковнослов’янських, російських та місцевих діалектних надбань мовою, на зразок т.зв. язичія. Звідси й спротив відродженню українському. Подібне знаходимо на Віленщині, де корінні білоруси змагаються за свою польськість в Литві. Немало білоруських, українських, литовських голів покладено свого часу за польську ідею під прапором Т. Костюшка (етнічного білоруса), а етнічно українські козаки та селяни Кубані й Ставропілля – в перших загонах російських оборонців північного Кавказу. Для нинішних румунів південного Закарпаття поряд з румунським і українським – значне місце посідає й вектор угорський. В міжвоєнний час в цьому краю й для українців угорський вектор був виразнійший за чеський (Закарпаття тоді було в складі Чехословаччини)... Зв’язки з державною метрополією формують свій специфічний культурно-психологічний комплекс, що суттєво впливає на розуміння власної відрубності та своєрідності навіть серед освіченої, етнічно свідомої людності. „Ті ж пісні співають на Україні, що й у нас, на Воронежчині”. „Ми тут хохли, а українці там у Харкові”, почуєте ви на Східній Слобожанщині. „Там, у українців”, скажуть біля Тагангору, або на Берестейщині. „В них, у білорусів” – можна почути серед корінних віленчуків чидвінців, „Шведи, вони ...” – іде з уст шведа фінського... Субстрат, що визначився в контексті вторинного вектору дієвості, залишається складовою часткою культури маргіналій, навіть коли змінюється політико-економічна ситуація і маргіналія перетворюється просто в прикордонну територію.


Так, незважаючи на півстоліття знаходження в складі України, до сьогоднішнього дня відчувають зв’язок з Румунією, слідкують за румунською мовою, ловлять останні румунські музичні новинки українці Буковини, через угорський сланг шукають свою шляхетність юні закарпатці, через „польський стиль” – мешканці Пінська, Бреста, Луцька, так само як Сморгоні чи Волковиська, а сполонізовані в свій час білоруси Гродна навіть виступають головними борцями за польське відродження своєї малої вітчизни. Важливе місце в становленні етноісторичного обрису маргінальних земель та їх спільнот в Україні, як і в сусідніх країнах Центрально-Східної Європи належить культурам татарській, німецькій, грецькій, болгарській, циганській і, особливо, єврейській. Комплекс найдавніших історичних субстратів у поєднанні з багатовіковим маргінальним і при цьому активним, плідним, нераз квітучим існуванням на завжди нестабільних, мінливих і неспокійних порубіжних теренах спричинили до творення не тільки своєрідного образу цих етнічних феноменів, але й більш повного, цілісного обрису всієї маргінальної культури як такої. В результаті саме локальний, регіональний фактор історично набув значення домінантного, засадничого для збереження і усвідомлення власної культурноісторичної ідентичності маргінальних етнічних спільнот. До якої б нації – української, білоруської чи польської – не відносили б себе в своїх дискусіях корінні мешканці сіл навколо Більська, Гайнівки, Кліщель чи Констянтинова, всі вони беззаперечно вважають підляшуками, вживають у побуті підлясько-українські говірки і цією ж мовою співають свої традиційні пісні, в своїй традиції відбувають забави і свята, готують їжу і добре розуміють, що вирізняє їх кількісно невелику спільноту від усіх іншій в цілому світі.

Це ж стосується Кубані, Пінщини, Лемківщини. Розмаїтих видів освітницькі й культурницькі акції (шкільництво з викладанням рідної – зрозуміло, літературної, одже вже не зовсім своєї, діалектної! – мови, літератури, народознавства: організація мистецьких гуртків, фести, літніх та зимових таборів, просвітницька та пропагандистська робота в пресі, на радіо, телебаченні тощо) є вельми актуальними і вкрай необхідними перед натиском іноземної асиміляції, темп та інтенсивність якої на зламі 2-го тисячоліття забеспечені найновішими засобами цивілізації. Але відбуватися вони мають в дуже делікатний спосіб, в щільних контактах з науковцями та з врахуванням даних наукових досліджень. Різного роду скороспілі молодіжні рейди з демонстрацією, яка саме мова, звичай, пісня є „воістину українськими”, на які саме зразки повинні орієнтуватися місцеві „тубільці”, щоби злитися з єдиним стовбурем; зверхність і неувага до краси і великої самоцінності, плідності, здатності до власного творення і розвитку власної локальної культури як повноцінної квітки в великому національному букеті, – все це нерідко має зворотній ефект.

Історичний досвід маргінальних спільнот берегти свою ідентичність від іншоземних зазіхань може легко скеруватися й проти власного, генетично рідного вектору, тим більше, що локальна свідомість тут значно переважає над усіма іншими для тих отнофорів, що саме зберігають свою мову й культури. Але власне останні і є основою та підставою для національного відродження маргіналій. Неврахування вище вказаних аспектів і факторів формування й розвитку маргіналій чимало в свій час сприяло антиукраїнському спрямуванню русинського руху на Пряшівщині (а частково і в Закарпатті), зміцненню ваги дефініції „лемки – лемки” (тобто
лемки – самостійний етнос, а не частина українців) впротивагу до „лемки – українці”. Обережних, гречних засобів вимагає й дискусія з т.зв. „ятвягами” („єтвєзь”) або „західними поліщуками”, політико-культурними діячами, що намагаються етнічних українців Берестейщини й Пінщини оголосити самостійною нацією і навіть створити особливу літературну мову, а в майбутньому навіть державне утворення9. Досить тонкими, обережними в цьому плані є українські культурницькі акції, що проводить місцева інтелігенція на Північному Підляшші. Повільний, але поступовий ріст місця української мови і місцевої культури в початкових школах, дитячих садках, молодіжних гуртках-ансамблях (кращий з них – дитячий фольклористичний гурт „Ранок” з Більська Підляського вже набув широкого визнання в Польщі, Україні і за їх межами), делікатне поєднання українських та польських (на разі більш звичних для читання в широкій масі, адже раніше тут ніколи не було українських шкіл чи пунктів навчання української мови) текстів в часописі „Над Бугом і Нарвою”, врівноважені, але керунково послідовні програми на воєвідському радіо й телебаченні в Білостоці, – все це поступово надає українському рухові уваги і прихильності звісної частини місцевого населення. Ще більшого ефекту, видається, можна досягти шляхом більш активного долучення до авдицій і друкованих літературних українських текстів не тільки фольклорних творів, але й виступів, дискусій, поезій в говіркових, діалектних формах, народних пісень, що рівно поширені як на Підляшші, так і на інших українських теренах тощо.


Дослідження усього комплексу проблем маргінальних етнічних земель та їх спільнот – важливе і актуальне завдання не тільки для науки – історії, етнології, політології, психології суспільства, соціології, фольклористики, історії мистецтва, – але й для пошуку розумних, розважливих шляхів етнокультурного відродження та продуктивного духовного і творчого розвитку народу – на цих землях і повсюдно.