Операція "Вісла-2"


Уперше лемко відсудив майно, відібране під час операції "Вісла"


Верховний адміністративний суд Польщі ухвалив рішення, згідно з яким польський громадянин лемківського походження Степан Гладик отримав ділянку землі та лісу, яких його сім’я позбулася після проведення операції “Вісла”, – сім з половиною гектарів під селом Кункове, що в Нижньому Бескиді Горлицького повіту. Це перший випадок в історії судочинства, що стосується сумнозвісної акції.

Нагадаємо, що операцію “Вісла” було проведено наприкінці 40-х років ХХ сторіччя. 28 квітня 1947 р. шість дивізій Війська Польського розпочали виселення українського населення з південно-східних районів Польщі (етнічних територій українців, що в кінцевій фазі Другої cвітової війни опинилися в межах сусідньої держави) на північ. Усього 30 тисяч лемків разом і 150 тисяч інших мешканців.

Люди мусили залишити домівки буквально за кілька годин. Гладики потрапили до Ґурецька, що в нинішньому Любуському воєводстві, не отримавши від держави жодного папірця, що посвідчував би про їхні колишні землі – близько 11 га, серед яких і 7,5 га лісу.

Виселяли з Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств, а розпорошено розселювали в Ольштинському, Кошалінському, Щецінському, Вроцлавському, Зєльоноґурському і Ґданському. За повернення в рідні місця заарештовували. Ця етнічна чистка була своєрідним етапом боротьби з Українською Повстанською Армією, кількісний склад якої тоді складав близько 1400 осіб. Депортація мала б перешкодити українському населенню надавати допомогу повстанцям. Така аргументація, з військової точки зору, не витримувала критики, адже замість бойових дій проти нечисленних сил українського збройного опору треба було виселити у 100 разів більшу кількість мирного цивільного населення.

Загалом лемки, що зазнали такої експропріації, на нових теренах мусили починати з нуля, до того ж польське репатріаційне управління пильно стежило, аби переселенці не селилися компактно чи покидали безпричинно нові місця, за які ще й часто мусили платити. Що ж до покинутих земель, то ними заопікувалася держава, видавши 5 вересня 1947 та 27 липня 1949 року два декрети про розпорядження тією землею. На їхній підставі в 1954 році президіум повітової народної ради в Горлиці постановив, що господарства виселених, які сукупно нараховували 726 гектарів, – це з різних причин нічийні землі, оскільки невідоме місцеперебування їхніх колишніх власників. Відтак і ліс Гладиків потрапив під опіку державного лісового господарства, а решта землі – в приватні руки.

Урешті-решт дехто з лемків таки повернувся додому: наприклад, у 1957-58 роках таких було 5 тисяч родин. Але згідно з постановою сейму від 12 березня 1958 року, вони вже мусили свої колишні землі викуповувати. І от у червні минулого року воєвода малопольський знехтував постанову 1954 року та підтвердив спадкове право Степана Гладика.

Йшлося про те, що вона суперечила розпорядженню президента держави від 1928 року, де згідно з адміністративним провадженням належало здійснити індивідуальний опис отриманого державою майна. В документі ж 1954 року був тільки перелік переселенців і докладно не описано, що власне націоналізують. Рішення воєводи цьогоріч підтримав і міністр сільського господарства та розвитку сіл. Відтак Стефан Гладик, який 12 років як повернувся до Бескидів і є також головою організації Об’єднання лемків, отримав усі шанси повернути собі 7,5 га лісу (не більше, бо частина переданих під дороги й у приватні руки земель не підлягають поверненню).

Якщо ХХ століття відзначилося в історії масовими примусовими переселеннями народів, то в ХХІ буде дано уроки державам (або їх правонаступницям), які запроваджували таку практику. Сам Степан Гладик вважає, що його перемога в суді насамперед моральне утверджує справедливість і відкриває шлях до повернення земельного та лісового майна іншим сім’ям. За словами представників української громади в Польщі, оскільки рішення Верховного адміністративного суду у справі Степана Гладика є першим, воно створює прецедент. Після успішного завершення зазначеного процесу вже 230 представників інших депортованих українських сімей звернулися до суду, щоб отримати колись вилучене майно. Усього жертви операції “Вісла” можуть претендувати на 5 тисяч гектарів лісів, вартість яких, імовірно, сягне сотень тисяч доларів.

Хоча колишній маршалок польського сейму Мацєй Плажинський під час однієї з прес-конференцій у Львові висловлював припущення, що не слід очікувати масового повернення депортованих українців ґрунти своїх предків. Адже вони були переселені на “кращі” землі у господарства, що залишились після депортованих німців, вартість яких часто перевищує ті гірські нивки та ділянки лісу. Однак не можна виключати можливості, що у майбутньому з’являться прецеденти повернення нащадкам німецьких бауерів їх господарств у північних та західних землях Польщі...




Зоряна ОПАЦЬКА, Євген ГУЛЕВИЧ
http://postup.brama.com/011004/151_5_2.html

Нет комментариев.