“Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю”. Ці слова туги ось вже шістдесят років зринають з уст лемків – представників західної етнографічної гілки українського народу. Їхніми споконвічними землями були зелені Карпати. Мабуть, навіть у найстрашнішому сні не могло приснитися, що тоталітарний режим вирве з корінням, позбавить батьківщини співучих, веселих, запальних, гордих і доброзичливих людей.
Настане вересень 1944 року. Чорний вересень, який розлучить навіки з рідною землею майже півмільйона лемків.
Саме 9 вересня 1944 року між тодішньою УРСР і Польським комітетом національного визволення було укладено угоду про “евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі”. В статті першій цього документу передбачено, що “евакуації підлягають лише ті, які виявили своє бажання евакуюватися, евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо”.
– Незважаючи на те, що в цій угоді зазначено про евакуацію, добровільне переселення, – каже голова Державного комітету України в справах національностей та міграції Геннадій Москаль, – ми на своїй міжвідомчій нараді прийняли рішення, що це була насильницька акція. Декларації тодішнього режиму й реальні справи завжди мали полярність.
Зрештою, думку Геннадія Москаля підтведжують реальні справи, спогади живих очевидців. “Опущени в горів плечи. Спустошени поля. І смереки облечени в чорний колір горя”, – це бачення поета Анатолія Ядловського. Нині він мешкає в Івано-Франківську, видав дві збірки віршів, готує третю. Він уже народився на Тернопіллі, але його батьки були депортовані з Новосанчівського повіту (нині Польща). Біль Лемківщини в нього вже генетичний.
ван Красовський залишав рідний край з гарячими сльозами на очах уже повнолітнім. Навіть закінчив Криницьку учительську семінарію. А далі його чекав “товарняк” і село Мала Плавуча на Тернопільщині. Каже, тутешні мешканці сприйняли горе лемків, як своє, тож допомагали як могли і чим могли облаштуватися горянам на новому місці. Лемки – співучі, пісня для них – розрада, душа. Та влада заборонила їм співати не лише на вулиці, а й вдома. Збиратися купно теж не дозволяла. Не можна було займатися й вивченням історії Лемківщини. Проте Іван Красовський в цьому не послухався. Закінчивши університет, він увесь поринає у студіювання дієпису рідного краю, досліджує культурний пласт лемків. Пише статті, але, звісно ж, публікує їх за кордоном. Певна річ, через це має великі неприємності від відповідних служб. Та не здається. 1964 року в США виходить його перша книжка “Лемківщина в боротьбі за возз’єднання України”. Попри усе, він очолив науковий відділ Львівського музею народної архітектури та побуту, створив тут лемківський куток, де збудували церкву, згодом зорганізували й фундацію дослідження Лемківщини, видавниче об’єднання “Бібліотека Лемківщини”, в якому за 12 років випустили понад тридцять книжок лемкознавчого характеру.
Свого часу Іван Красовський написав і кандидатську, і докторську дисертації, де, певна річ, розвивав лемківську тему. Та в радянські часи захистити їх йому перешкодили. Нині пропонують захищатися. “У моїх 77 років уже пізно братися за таку справу”, – каже.
Нещодавно у Варшаві видали бібліографічний довідник друкованих праць Івана Красовського. 1500 назв друкованих праць і 25 – книжок міститься у довіднику. Незабаром у польській столиці побачить світ українською мовою й “Енциклопедія Лемківщини”. Двадцять років працював над нею лемкознавець зі Львова Іван Красовський.
У Львові нині мешкає й Степан Кищак. Він, як і Іван Красовський, навчався у Криницькій учительській семінарії, згодом закінчив Львівський університет. Народився Степан Іванович в селі Балутянка в Сяноцькому повіті. Це село, як і Вілька, були головними осередками різьбярства на Лемківщині.
– Постійно згадую своє дитинство, нашу хату, де завжди збиралися сільські різьбярі, – каже Степан Кищак. – Запам’яталася виставка в тридцятих роках у місті Закопане. До столу з нашими виробами підійшов тодішній президент Польщі, професор Ігнаци Мосціцький. Оглянув різьбу, подивувався. Цей випадок мені вперше дарував відчуття мистецької цінності, важливості творчості мого батька і односельців.
Любов до різьбярства й відданість йому Степан Кищак зберіг і донині. Під час депортації лемківські різьбярі опинилися на Одещині, а згодом поселилися в Західній Україні. 1948-1949 років Степанові Івановичу вдалося зібрати розрізнених лемківських майстрів у цех надомників при артілі імені Лесі Українки у Львові. З цього цеху вийшли дев’ять членів Спілки художників України та колишнього СРСР, а також кілька заслужених діячів мистецтв України та заслужених майстрів народної творчості України.
Згодом у Львові створили й перший центр лемківської різьби. Торік Степан Кищак видав книгу-альбом, яку так і назвав “Корені лемківської різьби”, де на основі зібраних джерельних матеріалів помістив інформацію про колишні та сучасні осередки лемківського різьбярства, деяких майстрів.
Якщо для Степана Кищака захопленням на все життя стало різьбярство, то для його дружини Терези – писанкарство. Ще мама навчила її творити лемківські писанки зі сонечком, ялиночками, курячими лапками... Мала виставки і в столиці, і в Тернополі. Отримала звання народного майстра ужиткового мистецтва України.
Дитинство Терези Кищак так і не пролетіло у її рідному селі Ростайне коло Дуклі. В десять років вона з батьками, попри свою волю, опинилася на Донеччині. Це була друга хвиля насильного виселення лемків. Батько Терези п’ятнадцять років був війтом (сільським головою). Їздив також на заробітки до США. Перед війною саме збудував нову хату, покрив її бляхою. Тож, зрозуміло, не хотів залишати рідну землю, позбутися тяжко нажитих статків. Радянські посадили його на три дні у мокрий льох, відтак почали знімати покрівлю, розвалили печі. А далі на родину Терези чекав “товарняк”, в якому їхали разом з коровами, вівцями та конем. Коли опинилися в Донбасі, з розпачу переселенці аж по землі повзали. Пробули там до весни. З першими теплими сонячними променями стали тримати шлях ближче до своєї малої батьківщини – сподівалися добратися до рідного села. Та кордон, ясна річ, був на “замку”. Довелося оселитися в Сусідовичах Старосамбірського району на Львівщині. Батька Терези знову тут обрали головою сільської ради. Але через рік йому начепили тавро “ворога народу” й засудили на 25 років. Чоловіка чекала холодна Воркута. Родину теж мали вивезти до Сибіру. Та дружина швидко зорієнтувалася, похапцем забрала четверо дітей і виїхала в село коло Дрогобича. Там долі сім’ї ніхто не знав, тож ще одного виселення (тепер до вічної мерзлоти) вдалося уникнути.
Михайло Довбань теж походив із заможньої родини. Мали 19 моргів лісу, чимало поля, саме перед війною збудували хату, новий сарай, шопу, придбали молотарку. Та їхню Кільчаву в Надсянні також захопив молох переселення. Оселя згоріла. Багатодітну (десять хлопчиків і дівчаток, одинадцяте вже просилося на білий світ) родину повезли в невідомі їй краї. В “товарному” вагоні прибули в Теребовлянський район на Тернопіллі. З місцевих ніхто не хотів їх узяти до своєї хати. Жили в полі, там народилася одинадцята дитина. Батьки просили Бога, аби він забрав від них їхнього сина. А Господь натомість подав їм милість – родину Довбанів прийняла сім’я, в якій було шестеро дітей, до того ж, з переселенців. Через місяць половину своєї оселі Довбаням для проживання надав тутешній священик. Одинадцятій дитині судилося жити – хлопець виріс і нині працює водієм. А його брат Михайло створив у Гусятинському районі на Тернопільщині місцеву організацію товариства “Лемківщина”.
Лемківські долі... Їх сотні й сотні тисяч. Тяжких, зранених, знівечених... Але водночас кожен з них зумів дати собі раду в житті, знайти себе. Скажімо, колишні односельці Юліана Френчка, аби не бути виселеними, певний час переховувалися у печерах, гротах. Не допомогло. Нині Юліан Степанович мешкає у Львові, тривалий час викладав у Львівській політехніці. Ірена Омельченко на Лемківщині навчалася в учительській семінарії, а коли її депортували в Прикарпаття, здобула фах техніка-технолога шкіряного виробництва. Зараз Ірена Семенівна на пенсії. Та не сидить склавши руки – відтворює на ляльках національний стрій різних лемківських реґіонів. У колекції має вже двісті робіт.
З цими та іншими чудовими людьми мав нагоду зустрітися червневої днини в Монастириську, що на Тернопіллі. Це місто стало центром лемківської культури. Тут проживає чимало виселенців шістдесятилітньої давності, створено музей лемківської культури, народний хор “Яворина”. Неподалік Монастириська в урочищі “Дубовиця” відкрито Ватряне поле, сучасну сцену. Тут пролунали позивні VI Всеукраїнського фестивалю лемківської культури “Двони Лемківщини”. На нього прибули лемки не лише з багатьох куточків України, а й Польщі, Сербії. Як справедливо зазначив голова Тернопільської облдержадміністрації Іван Курницький, це не просто святкове дійство, це символ життєдайної енергії народу, його історичної пам’яті, єдності українців. В нашій області знайшли притулок понад сорок тисяч родин лемків. Вони чимало зробили для розбудови краю, особливо в царині науки, освіти, духовного відродження. “Велика Вам за це подяка й шана”, – сказав Іван Курницький.
Упродовж двох днів палала яскрава лемківська ватра (багаття). До речі, право запалити її удостоївся староста фестивалю Михайло Громосяк. У концертній програмі взяли участь майже шістдесят професійних і аматорських мистецьких колективів, окремих виконавців з багатьох областей України та Києва. На сцені фестивалю виступив і хор “Пасторала” із сербського міста Жабаль. А їхні співвітчизники з чоловічого ансамблю (м. Нові Сад) зірвали воістину шквал оплесків. Тернопільський гурт “Світозари” зорганізував нічну молодіжну забаву. А ще на святі проводили конкурси на знання історії Лемківщини, розмаїті розважальні заходи. Звісно ж, можна було придбати художню та документальну літературу, різноманітні сувеніри...
А втім, головне завдання фестивалю – зберегти самобутню лемківську культуру, відродити традиції та звичаї. Цього року український уряд підготував “Дзвонам Лемківщини” добрий подарунок – розробив і затвердив програму підтримки та збереження культурної спадщини лемків як етнографічної групи українців. Голова Державного комітету України в справах національностей та міграції Геннадій Москаль у врочистій обстановці передав цей документ голові Світової федерації українських лемківських об’єднань Івану Щербі. Уряд також виділив певні кошти на проведення фестивалю. Читайте подробнее про условия получения, проверку и правила ввода бонусного кода melbet промокод который вводится при регистрации нового аккаунта. Благодаря ему вы получаете увеличенный бонус на первый депозит, система добавляет 30% к максимальной сумме. Стандартный бонус на первое пополнение счета составляет 7000 рублей, после введения промокода – 9100 рублей. Ввести код нужно в специальное окошко.
Запозичити досвід в організації такого велелюдного дійства приїхали до Монастириська й гості з Рожнятова, що в Івано-Франківській області. Як розповів мені заступник голови Рожнятівської райдержадміністрації Богдан Абрам, торік на Прикарпатті вперше запалили “Бойківську ватру”. Цього вересня на другий фестиваль приїдуть і деякі учасники “Дзвонів Лемківщини”. Бойки, за словами Богдана Федоровича, в страшних сорокових прийняли лемків у своїх оселях, селах. Багато з них зазнали й самі репресіїй від радянських. Більше того, з шести сіл усіх мешканців вивезли до Сибіру.
Лемки, бойки, гуцули, галичани, подоляни... Тисячі й тисячі з них потрапили під немилосердні більшовицькі репресивні жорна. Ці люди й донині чекають історичної правди та справедливості. Сумна річниця лемківської депортації теж б’є набатом. За словами Геннадія Москаля, є кілька законопроектів (і урядовий, і депутатський), які стосуються цих трагічних подій. Верховній Раді України годилося б також провести парламентські слухання на цю тему. Адже, як сказав поет, Лемківщина – плідна гілка древа України. Тож не варто продовжувати її морозити своєю неувагою, а то й байдужістю.



10.07.2004р.
Спеціально для Лемки.Com