У відповідності із договором між Польським комітетом національного визволення (PKWN) та урядом Української РСР від 9 вересня 1944 р. про “Переселення української людності з території Польщі до УРСР й польських громадян з території УРСР до Польщі” 15 грудня 1944 р., уже в часі прибуття перших вагонів з переселенцями, / 5 ; 2 / в Україні було запроваджено графік розселення та його масштаби по території республіки. Згідно з цією постановою, одна з південних областей, Херсонська , мала прийняти 6350 сімей або 25637 чоловік із Польщі / 7;1 /. При цьому напрямок на південь стосувався головним чином українців Холмщини і південного Підляшшя / 7; 4 /.

Поява на півдні бойків, лемків та надсянців пов'язана з пізнішими хвилями депортацій – 1948-1950 рр./ 9; 3 /.Одразу треба сказати , що перша акція не була проведена зі стопроцентним результатом: так, на 23 серпня 1945 р. в область було відправлено 5186 господарств (18593 чол.) , а приїхало 4661 господарство (16370 чол.) / 3; 33 /. Головною причиною недорахунків вважалось самовільне переміщення депортованих з області в область, а також влаштування на роботу в залізничному транспорті. Незважаючи на “недоїзди” , пізніші депортації доповнили картину області таким чином, що в деяких селах кількість працездатних переселенців склала більше половини від загального числа ( напр. у селищі Новоолексіївка, тепер – Лазурне на узбережжі Чорного моря, співвідношення в 1950 р. складало 248 на 401 ) / 9; 30 /.

У зв'язку з масовістю переселень виникло чимало проблем, пов'язаних із матеріальним становищем депортованих, їх пристосуванням до нових суспільно-політичних обставин , сприйняттям їх місцевим населенням.

Чи не найболючішим із даного кола питань було намагання ввести чулосердих господарників, селян-індивідуалістів в систему колгоспної праці. Вони ніяк не могли зрозуміти , що вся земля, яку має колгоспник у своєму розпорядженні – це виділена колгоспом присадибна ділянка , - при умові, що ти є членом колгоспу. Показовою з цього приводу є інформація з Нововоронцовського р-ну, де із 413 прибулих сімей записалось на 5 липня 1945 р. 322 сім'ї, і 322 наділено ділянками / 5; 63 /. Наскільки можемо судити, ця умова не була обов'язковою (так, в Херсонсьському р-ні всі 101 сім'я були з ділянками, а в колгоспах - 48 сімей / 5; 59 / ), але була найкращим засобом на місцях , силою особистої влади голови колгоспу примусити самостійних до цього часу селян ставати до суспільної праці. Більше того , місцевих керівників до такого тиску неофіційно підштовхувала обласна влада, вимагаючи “залучення до роботи в колгоспі незалежно від того , чи є вони членами колгоспу, чи ні” / 3; 23 /. Пояснювалось це необхідністю забезпечення самих же переселенців продовольством на зиму.

Часто селяни протистояли цим прагненням представників влади. Приміром, в колгоспі “Шлях світової революції” Сиваського (тепер – Новотроїцького р-ну) на вимогу голови подати заяву на вступ до колгопу, інакше не буде ні хати ні городу, селянин Пащук відповів тим же: поки не буде хати і городу, заяви до колгоспу він не подасть. В Іванівському р-ні переселенці, як самі гадали, йшли на хитрість: у колгоспі працювали, на своїх конях, але ні заяви до колгоспу не подавали, ні коней не здавали /11;10 /. В Калінінському (суч. територія Вел.- Олександрівського ) р-ні переселенці , навіть маючи “гарні, чисті квартири”, в колгосп йти не збиралися / 4; 25 /.

Місцева влада часто була вимушена використовувати обманні шляхи залучення нових колгоспників, як-то вилучення коштів “на продовольство”, а згодом шантаж, експропріація сіна, накошеного переселенцями, до колгоспу, та ін. / 4;17 /. Вимушена тому, що існування окремих господарств у радянській системі сільського виробництва було нонсенсом, і рано чи пізно переселенці мали бути включеними до цієї системи. Однак відразу та безперешкодно змінити індивідуалістичну сутність селянства було неможливо. Селяни, хоч і знали, у яку країну приїхали, сподівались на деякі обмеження своєї свободи та економічної діяльності , але все ж гадали , що певні уступки влада щодо них проявить. Наприклад, Михайло Мірценюк, що оселився в Високопіллі, був настроєний “працювати, як скажуть” (дехто навіть був готовий , та й посилав, своїх дітей працювати в колгосп / 4; 11 /), однак при цьому мав надію на виділення йому “хоч би п'ять гектарів землі” (у Польщі він мав 1,5 га лісу , 3 будинки, 6 коней та 10 га землі) / 4; 15-16 /. При тому , що максимальний розмір наділюваних присадибних ділянок становив від 0,5 до 1 гектара, не дивно було спостерігати “дроблення” сімей-господарств для отримання додаткової землі. Так, в Іванівському р-ні з весни 1945 р. до осені кількість сімей переселенців зросла вдвічі – з 16 до 32 , при цьому нові родини в район не прибували /11; 37/. Slotoking Casino приветствует вас на своей интернет-площадке, где вы можете насладиться самыми лучшими азартными играми. Для доступа на площадку необходимо совершить Слотокинг вход , чтобы по полной воспользоваться предлагаемыми услугами и получить доступ к играм на Slotoking Casino.

Побажання збільшення кількості землі могли бути можливими до остаточної колективізації, під час війни, поки влада за це питання серйозно ще не бралась – зважаючи на фактор заснування Херсонської області як такої лише 30 березня 1944 р. Часом ці побажання переростали на офіційні вимоги, як в Генічеському р-ні, про “виділення кожному певної кількості землі, або щоби був даний дозвіл на виїзд у західні області для того, щоб там отримати наділ землі та вести своє індивідуальне господарство”. Західні області України – Галичина, Волинь так приваблювали польських українців, чейже там не так відчутною була колгоспізація [на той час]; разом з тим владою виділялись кошти не як “кредити під будівництво” /4; 28/ , а як компенсація за втрачене в Польщі майно / 3; 17 /. (Розмір кредитів , приміром , в Іванівському р-ні для 16 сімей складав 300 тис. крб. (в цінах 1961 р. – 30 тис.) / 10; 4 / ) Разом з тим в західних областях селянам повертали кількість посівів, еквівалентну залишеній в Польщі (позаяк існувала можливість надати посіви кресов'яків, виселених натомість з України) / 3; 17 /. На півдні ж на 1 гектар колишніх посівів видавалось, за постановою Херсонської облради, 0,4 тонни озимих культур, що не відповідало навіть найменшій врожайності / 10; 26 /. Навзамін же залишеній в Польщі картоплі селяни отримували ... кукурудзу / 11; 14 /. Велика кількість переселенців тому спродувала за безцінь своє майно, худобу ( іноді вже видану колгоспом / 2; 57 /), докуповувала коней і тікала ночами, не більше двох сімей одночасно, на захід / 4; 35, 27, 9, 17 /. Найбільше цей процес був помітний в районах, оснащених залізницями – Великоолександрівському та Генічеському / 4; 9 /.

Великою мірою сприяло тому те , що, проживаючи серед колгоспників, переселенці чітко відзначали усі вади колгоспного ладу. Скажімо, за висловлюванням Литона Міщейчука, переселеного в село Архангельське Високопільського р-ну, колгоспники працюють недружно, пропадає зерно, трапляються випадки крадіжок /4; 17 /. Селянина Ф. Марчука обурювала безгосподарність в колгоспі , коли їх худоба на зиму була фактично залишена без приміщень та корму ( Білозерський р-н) / 3; 52 /. В Нововоронцовці один з холмщаків, маючи 40 вуликів, спершу хотів стати колгоспним пасічником, але, спостерігаючи “неефективне керівництво сільрадою”, пішов на роботу до млина. Ті селяни, які вступили до колективу, швидко пристосувалися і використовували свою заяву як заслінку від нападок , і самі на роботу ходили зрідка , іноді і зовсім покидали її / 4; 3 /. Іноді використовували своїх коней, здавши їх до колгоспу як певного роду заставу за те, щоб не ходити на роботу.

Не влаштовувала селян і система розрахунків влади з ними через трудодні: “Нам потрібні гроші, а за паличку ми працювати не будемо”/4;3/.

Коли ж дізнавалися, скільки насправді вартий цей трудодень (скажімо, аванс – 100 грамів пшениці /4; 17, 21 /) , то траплялись випадки істерики з вигуками, що вони всі з голоду повмирають / 4; 46 /, або із клятвами всіх без виключень, що поїдуть в Західну Україну / 4; 21 /. До того ж , навіть зароблене просто так одержати без попередньої заяви не було змоги – можна було почути відмову /4; 46 /, в Новотроїцькому р-ні ще й аргументацію, мовляв, усе з'їли податки /3; 63 /, незважаючи на офіційне скасування всіх податків в 1944-1945 рр. переселенцям / 10; 10 /. Місцеві князьки навіть входили в конфлікти з районною і обласною владою, на свій розсуд розпоряджаючись як заробленим холмщаками, так і зданим ними на зберігання збіжжям /3; 60 /.

Не дивним тому буде почути висновок інспектора в справах переселенців А.Н.Манзело, що останні на роботу в колгосп “коли хочуть – ідуть, а коли – повзуть, заявляючи, - “коли схочемо, тоді і вийдемо / 4; 3 /. У цих словах – самовпевненість людей, свідомість яких ще не була позначена репресіями тоталітарного режиму, які ще почували в собі сили протистояти владі і вимагати кращого для себе буття.

Близькою і взаємопов'язаною з моментами організації праці була проблема матеріального облаштування селянства. В Генічеському р-ні селяни так і заявляли: “Ми поки влаштуємося, а потім уже будемо думати про колгоспи” / 4; 23 /. У даній проблемі слід виділити два аспекти: загальна незадоволеність кліматом регіону та більш вузький – відсутність нормального житла.

Херсонська область, на відміну від польських лісових районів, край абсолютно степовий, жаркий. Влітку дощу може не бути до двох місяців. Не важко уявити колорит картини у стилі соцреалізму: вдень учорашній скотар з гір в одязі з грубого лляного полотна під спекотним південним сонцем збирає бавовну, а вночі, накритий вишиваним лейбиком, спить просто неба , бо зі своєї хати його вигнали в ім'я дружби народів... /14; 35 /

Все це викликало бурю негативних емоцій у щойно прибуваючих переселенців. Деякі з них по 2-3 тижні, а то і 5-8 / 3; 35 /, просиджували на станціях, вимагаючи знайти їм для поселення інший регіон, більш звичний їх побуту і схожий до лісової зони помірного клімату / 4; 11 /. Найбільш непривабливим для польських українців виявився Іванівський р-н, найвіддаленіший від Херсона. Серед переселенців на станції Партизани троє навіть померло в антисанітарії, але їхати за призначенням вони відмовились. У розпал літа, в середині серпня 1945 р. вони заявляли, що “ще посидять, - сонце гріє дуже добре, колись люди гроші платили , щоб на курорті побути, а ми тут і без грошей посидимо, і теж на курорті ... хліба в нас багато, вистачить і вам...” /7; 14 / (і це незважаючи на випадки крадіжок на станціях між переселенцями / 4; 14 /).

У приміських піщаних районах викликали обурення , поруч із особливостями клімату, ще й пануючі там форми інтенсивного землеробства, орієнтованого на вирощування овочів, фруктів, винограду, баштанних / 4; 28 /. В Цюрупинському р-ні холмщаки організували пасивний спротив: вимагаючи відселення “з пісків”, вони відмовлялися від городів та будівництва будинків / 4; 28 /. У Генічеському та Сиваському р-нах за метод було взято колективне написання скарг та прохань до органів влади, починаючи від Херсонського відділу в справах переселення / 3; 63 /, і закінчуючи “Батьком-Визволителем” Микитою Хрущовим / 3; 24 /, який очолював на той час компартію України і, до речі, від її імені й підписував договір про обмін населенням. Зі стилю звернень – “покірно просимо”, “з покірністю” / 3; 7, 24 /, відчуваємо ще дух буржуазної країни, де за допомогою подібних вставок можна було чогось досягти. В Україні ж, незважаючи на всі жалісливі скарги про погані кліматичні умови, відсутність доброї питної води ( “вода солона і червона, треба чекати три години, щоб ця багнюка сіла на дно”/ 10; 44 /), ненаявність неорних городів, низькі врожаї картоплі / 4; 32,35 /, або на “клімат Сиваського соляного озера [...], що сильно впливає на здоров'я наших громадян” / 3; 7, 28 /, - дозвіл на виїзд був можливим лише в межах Херсонської та Миколаївської областей / 3; 8 /, іноді – Одеської / 3; 13 /.

Часто такій обмеженості сприяла боязнь місцевого самоуправління, коли з районів питались дозволу у центральної влади, а Києву необхідно було підтвердження згоди керівництва на місцях, - і як наслідок, нереалізованість запитів громадян. Хоч, принцип української приказки “пан на Івана, а Іван на пана” в даній ситуації теж можна пояснити: існували досить обмежені рамки можливостей переїзду, не переступати через які було дуже важко, а саме: 1) сім'я могла переїхати в інший регіон, якщо там знаходився голова сім'ї; 2) сім'я могла переїхати до одного з членів родини, якщо він був учасником війни / 3; 48-49 / (за таких в СРСР вважались тільки бійці Червоної Армії, а пізніше і радянської партизанки). Говорячи про другий випадок, можна констатувати чисельність, якщо не переїздів до свого сина, батька, то хоча б прецедентів можливості такого переїзду: херсонський відділ по переселенню оперував чималою кількістю заяв червоноармійців-уродженців Томашівського, Красноставського, Білгорайського повітів Любельщини, які розшукували свої родини / 3; 1 /.

Владці стикались також із проблемою, що виникла з перемогою над Німеччиною: влітку та восени 1945 р. в Польщу почали повертатись українці-остарбайтери, звідки їх слідком за родичами депортовували в Україну, де шукати свою сім'ю мали вже вони самі / 3; 41 / (багато хто з цього розряду громадян залишався і в Польщі ).Бачимо, що часто місцева влада ставала перед дилемою: або відпускати переселенців, або ж вони підуть самі, “взявши торби, куди очі поведуть” / 4; 31 /.

У випадку дозволу на переїзд сплату його вартості складали самі переселенці / 3; 49 /, на станціях при перевідправленні мета поїздки записувалась як “невідомо куди” / 1; 5 /, а з сім'єю, що отримала дозвіл, їхало ще кілька, часто залишаючи свої евакуаційні листи, акти, описи майна, накладні в колгоспах, сільрадах, відділах міліції /11; 44, 45 /. В Іванівському р-ні був випадок, коли голова колгоспу , аби полегшити шлях своїм підлеглим на Захід, ще й видав довідку про їх місце роботи у нього в господарстві, за що пізніше був звільнений з посади / 11; 37 /.

Ясним було те, що офіційною позицією була непорушність географії евакуації. Єдине, чим могла допомогти влада реально, це будівництвом артезіанських криниць у селах із привозною водою /3 ; 53 /. В інших пропонувалось переселитись “до сусідніх колгоспів” / 3 ; 45 / або ж взагалі “вважати за можливе дозволити даним громадянам проживати в місцях їх первинного [на Херсонщині- Р.К.] розселення” /3; 23 /.

Посилювала і без того складну ситуацію з новим місцем проживання житлова неуснащеність. Випадки, коли люди проживали у своїй добрій хаті без господарів, були рідкістю. Лише у деяких районах склалась ситуація, що вільних помешкань було немало. Так, постановою облвиконкому від 22 серпня 1945 р. під заселення переїзжими з Польщі відводилися “усі будинки колишніх німецьких колоній” /4; 8/ (до виселення в Казахстан німці проживали в Високопільському та Вел.Олександрівському р-нах). 15 вересня 1945 р. вийшла додаткова постанова, яка, у випадку самовільного заселення німецьких будинків жителями інших районів та областей , вимагала виселення цих людей для звільнення під депортованих із Польщі /4; 8 /. На території колишнього єврейського національного району – Калініндорфського – також звільнилось багато приміщень – у зв'язку з Голокостом / 4; 47 /. В низці районів області ситуація з розміщенням новоприбулих була гіршою. Той же Великоолександрівський р-н , позаяк його територією пролягала залізниця, був “вкрай перенасичений переселенцями” / 4; 47 /. Додавало труднощів прагнення останніх лишитися в одному селі / 4; 15 , за принципом земляцтва / 4; 69 /, і навіть створювати колгоспи тільки зі своїх людей / 4; 15,60 /.Ілюзію можливості такого розташування створював сам принцип перевезення, скажімо, на станцію Біла Криниця одним потягом прибуло 295 чоловік ( 61 сім'я ) з с. Бонча Красноставського повіту, - зрозуміло, що й далі вони хотіли б бути разом / 4; 16 /.

З іншого боку, не всі голови колгоспів і сільрад занадто прагнули збагатити людський потенціал своїх колгоспів. Лише деякі з них, як от голова сільради Нововоронцовки, розуміли, що “коли б усі були направлені на колгоспи, то колгоспи гриміли б” / 4; 3 /. Малось на увазі те, що переселенці часто ідуть на виробництво в міста / 3; 40 /, в ремісники, напр., ковальство / 4; 16 /, на виноградники Херсонвинтресту / 3; 74 /, тікаючи від колгоспної панщини.

Цілком протилежну думку мали інші голови, уявляючи переселенців як зайвий клопіт. Наприклад, голова Петровської сільради Високопільського р-ну Зіркач, приїхавши на станцію, відмовився брати до себе переселенців без коней ( ) і поїхав, не взявши жодної сім'ї з тих, що вже три тижні чекали на станції без даху над головою / 4; 14 / . Деякі будували примітивне житло з дощок та речей, аби обігрітися ( 17–18 січня 1945 р.) /4; 15 /. В Білозерському р-ні голова колгоспу “Велетень” Щербина заявляв уже проживаючим у нього холмщакам: “ви нам непотрібні, а потрібні нам ваші коні” /4;40 /. Загалом випливала ситуація, що в одних селах нових людей просто ніде було подіти, а в цілих інших районах, як в Скадовському, про їх існування і не здогадувались / 7; 4 /
.
При перевірці умов проживання було зафіксовано багато фактів, що говорили не на користь міфам про радянський рай на Україні. Так, приміром, у с. Дудчани, у якому “всі будівлі зруйновані”, дві сім'ї (13 чол.) переселенців знаходились в одній вогкій та мокрій кімнаті / 4; 2 /, в Білозерському р-ні ( колгосп “Прогрес”) дві сім'ї жили в колгоспній їдальні / 10; 16 /, в Іванівській сільраді одна з сімей жила у сирій та холодній квартирі, ночувала на підлозі, внаслідок всі перехворіли / 4; 1 /. В чих умовах виникало природне бажання розселити приїзжих у більш пристойних приміщеннях, виконуючи по можливості наказ обласних властей “враховувати умови кожної сім'ї в індивідуальному порядку” /3;12/. Найчастіше – в хатах із місцевими селянами-господарями, матеріальне становище яких після війни і без того було жалюгідним. У документах, ясна річ, не завжди знаходиться місце для опису доброзичливих стосунків між людьми, в даному випадку між таврійськими і холмськими селянами. Але наявність протилежних фактів свідчить часто про аморальне відношення до переселених. “Сварки і неприємності через умови життя” / 4; 1 / - то найлегше, що могло відбуватися. Були випадки вимог високої оплати за житло, до 100 карбованців за місяць, або ж молоком; іноді антагонізми досягали того рівня, коли колгоспники викидали зі своїх хат підселених до них польських українців / 4; 5 /.

Прикладів широкого альтруїзму не могли подати й представники сільської владної верхівки, скоріше навпаки – не сприяли порозуміння жителів тепер одного села. Голова сільради міг байдуже спостерігати, як бідує сім'я у відведеній їй халупі і ніяк не реагувати на скарги / 3; 21 /, міг забрати єдині документи переселенців – евакуаційні листи – і залишити їх безправними в чужій країні / 4; 1 /, в їх віданні знаходився також військовий облік /10; 18 /, і з їх подачі можна було відправити і так відірваного від батьківщини хлопця чи чоловіка услід Червоній Армії на війну /10; 32 /.

Причин такого відношення можемо віднайти декілька. Перша і одна з найвагоміших – донедавна відмінність у соціально-економічному статусі. Колгоспники, які доживали вже друге десятиліття після скасування приватної власності на землю , працювали усуспільнено, тож уявляли собі переселенця якщо не куркулем, то звичайно що досить заможним. Крім того , влада області виділяла переселенцям грошову допомогу на 1946 р. в розмірі від 500 до 1000 крб, а у виняткових випадках – 2000 крб / 11; 26 /, що було реально можливим / 10; 21 /. Привезених з собою грошей холмщаки могли поміняти не більше 1000 злотих на 1000 карбованців / 4; 16 /. Подібні обставини в повоєнній лихолітній ситуації могли тільки дратувати. Можливі й унаочнення: в Нововоронцовському р-ні голова сільради дозволяв собі такі вислови щодо переселеного: “Ти, мабуть, поміщик, ти, мабуть, куркуль, ти глитай справжній!”( в оригіналі – “баришнік”) / 4; 1 /, або в Білозерському р-ні голова колгоспу, натякаючи на те, що в Україну поки людей не завозили, а тільки вивозили, заявляв: “коли в нас розкуркулювали, то в Сибір відправляли”, підкресливши позиції, на яких тут грунтується ставлення до прибулих. Пасивність і зла апатія проявились за 20 років існування колгоспів: “Як хочте, так і живіть, я вас можу відвезти знову на станцію, і зимуйте там, а в нас немає вам місця в колгоспі !”(Іванівський р-н) / 10; 44 /.

Другий комплекс причин – етнографічні, духовні та суспільно-історичні відмінності. Ні для кого не є секретом, що факт існування українців як народу постійно заперечували у тих державах, до складу яких вони входили. Часто й густо самі українці, особливо селяни, і самі не знали, до кого відносити себе, а до кого записати жителів Таврії, Кубані, Буковини. Тож і виходило, що саме тут ми “люд православний” ( свідчення власне такого формулювання зустрічаємо у творах Остапа Вишні, Григорія Косинки та ін.), що тут, посеред нашого села і є Україна , а чи є ще десь Україна і точно такий же православний люд, то вже не наш клопіт.

Так було і на Херсонщині до переселення польських українців. До того часу в степовому краї уже проживало кілька десятків тисяч селян різних націй – росіян-старообрядців, німців-менонітів, молдаван, поляків, чехів, євреїв, - всі вони мешкали окремими від українців селами. Тепер же, в 1945 р., з'являються цілком інші люди, але теж – українці. Українці, привезені з ... Польщі.

Проблема самоідентифікації: хто ми є, хто є вони, - постала темою обговорень у херсонських селах в 1945 р. Місцеві жителі називали приїжджих поляками, на що чули відповідну реакцію: “Які ми поляки, дітей також звуть поляками, - це ображає...” / 4; 37 /. “Ображає”, - це при усвідомленні того, що жити доведеться тут , серед південних українців. Коли ж випадково прочитали в газеті, що українських поляків переселяють у Варшаву, прокидалось чуття ностальгії за батьківщиною: “Ми чиста польська душа, у нас і діди , і батьки поляки, і ми поляки, і ми поїдем на Західну [Україну] / 4; 46 /. ( Тоді, власне, і поширилась думка, що нібито “поляків, переселених з СРСР, не люблять, кажуть, вони духом більшовицьким набиті” / 3; 3 / ). Схожу суперечливу ситуацію змальовує Наталія Таль в своєму романі, коли жінка, не бажаючи виїздити з Лемківщини до УРСР, боронилася такими словами: “Я русинка, а чейже полька ... лемкиня, справді, але й полька...” Хоч назвати цей приклад яскравим виявом національної несвідомості неможливо, - прослідковується чіткий мотив, однак сама можливість словесної гри національними категоріями не свідчить про сталість ототожнення з певним народом. Так само почуття малої батьківщини перевищує національне, коли замість прохати переселення, як більшість, на Волинь , / 3; 25 / громадяни з прізвищами Якоцук, Юхимович, Розигріб, Конпович, починають просити ... Микиту Хрущова переселити їх у ... Білорусію, в окрес Барановичів, бо це, вірогідно, ближче до їх рідного Підляшшя / 3; 65 / / 10; 44 /.Очевидно, підлаштовуючись під тоталітарне поняття про національність і намагаючись із цього скористатись, ці люди тим прагнули вирватись із посушливих українських степів. Навіть дітей в школу не пускали, мотивуючи їх нерозумінням української мови / 11; 10 /, - на додаток до проблем відсутності взуття і одягу / 11; 14 / ( Іванівський р-н ).

З іншого боку, несприйняття прибулих як “своїх” породило низку дальших протидій з боку таврійців: в колгоспі “Велетень” над Дніпром директор заборонив святкувати релігійні празники, оточуючі насміхалися з переселенців /4; 40 /. Із Дудчан приїжджі мусили ходити за 10 км до церкви, аби справляти свої релігійні потреби ( місцевий священник довго не міг второпати, чому раптом до його церкви ходить стільки людей, як і до 1917 р.) / 14; 35 /.Бажання переселенців-бабтистів відкрити свій дім для молитви так і залишилось тільки бажанням ( с. Високопілля / 4;16 / ). В Цюрупинському р-ні траплялись випадки обважування прибулих на різних товарах / 4; 28 /.

Не додав привабливості й той факт, що у регіоні відселення точилась на той час боротьба із підпіллям ОУН – УПА, поданим як крайній бандитизм, обгрунтований націоналізмом. Як у польській, так і в радянській пропаганді згадані слова набули різко негативного значення, забарвлення. Тому не дивно було, зважаючи на відсутність більш-менш об'єктивної інформації про тамтешні події, а також достатнього історичного знання про причини конфлікту почути від голів колгоспів, сільрад, від бригадирів характеристики приїжджих як “фашистів”, “бандитів” / 4; 17 /, “польських бандитів” / 4; 41 /. Лише у селах, де прибулі складали більшість (це було в опустілих колишніх німецьких, польських, чеських, шведських колоніях), відкрито називати їх “бендерами” чи “гуцуляками” не сміли / 16; 5 /.

Були закиди про те, що вони “недостойні ходити по нашій землі” /4;41/,
Або що їм “у нас роботи нема” / 4; 46 /, або претензії щодо того, скільки вони зробили для радянської влади, бо ж “Советская власть – ми!! Ми победили!!” / 4; 49 /.Переселенці боронили свою честь і гідність, відповідаючи, що там вони рятували партизан (тільки чиїх?), і багато з них йшло в Червону Армію / 4; 21 / ( чи ж добровільно? ), що вони “втекли від бандитів, а тут вважають за недобрих людей” / 4; 21 /. Нерідко єдиним контраргументом виступав уже такий: “Стріляйте в нас! Нам усе одно! Нас убивали там, а ви тут!” Або як вихід – утеча: “Ми звідси виїдемо, хай нас арештують у дорозі, ми і так тут арештовані, над нами знущаються...” /4;45/, “ми такого недостойні...” / 4; 26 /. І тікали. А голова колгоспу їм у слід: “Ну і чорт з ними, я їх тримати не буду.” / 4; 26 /.

Чи ж усе було таким безнадійним? Навряд чи так. Коли не згадувати причин переселення та його головних ініціаторів з Москви, то принаймні, обласна влада робила усе можливе для гідного прийому переселенців. Щодо матеріальної облаштованості, то фінансування, власне, здійснювалось лише через місцевий бюджет області, рештки при їх наявності мали відсилатись до Києва / 3; 3 /. Ці кошти були виражені у грошовій допомозі переселенцям ( на область – 1508000 крб / 11; 26 / ), у кредитах на будівництво ( на район від 300 до 500 тисяч крб / 10; 14 / ), у виділенні 2000 м скла та 14 тонн цвяхів / 3; 60 /, у допомозі збіжжям, борошном, тканинами, гасом (9т.), милом, сіллю (6,5т.), сірниками врешті ( 7 ящиків) / 1; 42 / / 3; 37 /. Повністю безпомічним видавалось по 0,5 кг хліба щоденно ( Генічеський р-н ) / 4; 13 /. Взагалі, в майнових питаннях влада проявила значну скрупульозність: описи наданого переселенцю газдівства складались в 4-х примірниках ( переселенцю, місцевій владі та представникам польської і радянської сторін акції переселення) / 3; 16 /. Якщо видане майно не відповідало залишеному в Польщі, різницю сплачував ( принаймні, мав сплатити ) фінансовий відділ ... району прибуття / 3; 17-18 /. Якщо переселенець в Польщі здав майно Червоній Армії, область сприяла вирішенню цього питання через управління по переселенню в Україні / 3; 50 /. Власне ж, управління , зобов'язувало місцеві бюджети проплачувати вартість залізничних перевезень депортованих у випадку втрати ними евакуаційних листів / 3; 31 /.

З політичної точки зору переселенців також не забували. Починаючи з дітей, котрих взагалі відправили у пройдені ними в Польщі класи ( для закріплення знань та зважаючи на різницю в польських і радянських програмах / 4; 35 / ), і закінчуючи дорослими, яким агітаторами були прочитані лекції ( орієнтовна тематика – “ Права громадян СРСР” (!) або “Партія Леніна-Сталіна – організатор перемог” / 4; 17 / ). Випадки образ та переслідування прибулих на рівні обласної влади схарактеризовані як “недостатнє розуміння районних та сільських організацій політичної ваги та значення питання розселення евакуйованих” / 3; 26 /.

В такому ж дусі працювали і інспектори по переселенцях, яких було в областях 2-3-є / 3; 5 /, і котрі найбільше переймалися долею тисяч відірваних від батьківщини. Приміром, виходячи із положення, що коли переселенець ще не є членом колгоспу, то тільки з особистого дозволу можуть використовувати його коней на суспільних роботах / 10; 5 /, одна з херсонських інспекторів, самовіддана жінка, А.Н.Манзело, попри прокляття в її сторону з боку голови колгоспу та образливих слів з боку районного начальства, запевнень, що її в район [Білозерський] більше не пустять, все ж добилася повернення коня переселенцю Слизю / 4; 40 /. Таких прикладів є багато.

Все ж , проблеми, що виникали, були результатом конкретних історичних та ідеологічних умов, що часто змушували не тільки далекі частини одного народу, а й іноді різні народи співіснувати один з одним, - наражаючись на конфлікти з причин багатоликих традицій у культурі, вихованні, ментальності. В 1945 р. владним примусом було поєднано таврійську й холмську гілки української нації. Вони злились головно прагненням новоприбулих громадян, котрі розгледіли серед конфліктів і що “земля краща, і люди добрі” / 4; 7 /, що загалом чомусь “на Західній Україні місцеві ставились до переселенців гірше, ніж східняки” / 15; 40 /. Треба було лиш мати “своє гніздо, де буде все моє” / 4; 6 /. Для цього досить було тільки “мирно жить”, і було б усе / 4; 6 /.

Варто було б додати , що в Херсонській області в 1944 р. з'явились 5200 поляків із південно-східних регіонів Російської федерації, котрих за поданням "Союзу Польських Патріотів в СРСР” переселено до Польщі /7;5 /. Разом з тим власне херсонських поляків депортовано в Польщу 4614 чоловік / 7; 15 /, за іншими даними , 4583 / 6; 41 /. До кінця 40-х рр. перевіряли також наявність у дитячих будинках дітей польської національності – для виселення / 7; 18 /. Всього станом на 1 листопада 1945р. з України вивезено 717 312 поляків / 17; 404 /.


Джерела та література
1. Державний архів Херсонської області (ДАХО). Фонд (ф.р.)297. Виконавчий комітет Великоолександрівської райради. Опис (Оп.) 1. Справа (Спр.) 7.
2. ДАХО. Ф.р.1190. Новотроїцький виконком райради. Оп.2. Спр.44.
3. ДАХО. Ф.р.1979. Херсонський виконком облради. Оп.1. Спр.241.
4. ДАХО. Ф.р.1979. Оп.1. Спр.242.
5. ДАХО. Ф.р.1979. Оп.1. Спр.243.
6. ДАХО. Ф.р.1979. Оп.2. Спр.209.
7. ДАХО. Ф.р.1979сч. Оп.12. Спр.12.
8. ДАХО. Ф.р.1979сч. Оп.12. Спр.73.
9. ДАХО. Ф.р.1979сч. Оп.12. Спр.83.
10. ДАХО. Ф.р.2401. Іванівський виконком райради. Оп.1. Спр.34.
11. ДАХО. Ф.р.2401. Оп.1. Спр.61.
12. ДАХО. Ф.р.3226. Каланчацький виконком райради. Оп.1. Спр.12.
13. Матеріали етнографічної експедиції. Словесний фольклор Херсонщини. Херсон. 1996.-33с.
14. Кляшторна Наталка. Нескромності замало або Чому українці не можуть повернути свою власність. Політика і культура ( ПіК ). 2000. №3 С.34-37.
15. Кляшторна Н. Без провини винні. ПіК.2001. №26. С.38-40.
16. Кляшторна Н. Залізний хрест. Україна молода. 2001. 14 листопада. С.5.
17. Національні процеси в Україні. Док.-ти і мат. У 2-х тт. Т.2. Київ. Вища школа. 1997.-704с.