Лемківська приповідка каже: “Хто стратив стид, тот стратив чест”. Радянська влада ніколи не переймалася честю, бо втратила її ще в своїй колисці. Людина хоч і звучала для неї гордо, та, біда, що лише в пропагандистській веремії. Доля однієї людини, однієї етнічної групи чи навіть народу більшовиків ніколи насправді не цікавила. Тому за одну ніч були виселені насильно кримські татари, своєї землі позбулися чеченці. Дамоклів меч навис і над мешканцями Західної України. Але чи Бог допоміг галичанам, волинянам, гуцулам, чи, може, “товарняків” не вистачало, а, може, Українська повстанська армія була надійним охоронцем – не берусь твердити. Та все-таки радянський молох залишив свій трагічний слід для західних українців.
Бажання на власний розсуд розпоряджатися долями тисяч і тисяч людей вже 1939 року, одразу ж після приходу радянських в Західну Україну, отримало реальне втілення. Насамперед – через репресії. Йшлося і про переселення західних галичан, а це мешканців Надсяння, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини, в Україну. Щоправда, тоді з цією метою використовували здебільшого пропагандистську машину. Обіцяли хлібний та ковбасний рай. Але мало хто цьому повірив.
Можливо, тому, щойно фронт відкотив із Західної України, більшовики одразу ж взялися за переселення західних галичан із їхніх правічних земель. Певну роль пропагандистським трубадурам все-таки відвели, але не головну. Тепер вже на передній план висунули примусове виселення. 9 вересня 1944 року між тодішньою УРСР і Польським комітетом національного визволення було укладено угоду про “евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі”. У статті першій цього документу передбачено, що “евакуації підлягають лише ті, які виявили своє бажання евакуюватися …, евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо”. Але папір, як кажуть, все стерпить, особливо, якщо від радянської влади. “Ми були вигнані голі й босі з рідної землі”, – читаю спогади Клементини Хоми, яка попри власну волю залишила Лемківщину. “На час вигнання у нас все було засіяно й оброблено, – пише Степан Рева. – Із собою взяли одну корову і коня, що змогли, – на віз, а решту все залишилося і було пограбоване поляками. Нас загнали в товарні вагони …” Іван Біскуп пригадує: “Приїхала на наше подвір’я військова машина марки “Студобекер” з російськими солдатами, протягом двох годин нас з майном посадили на машину. Потім надійшов поляк, зачинив нашу хату, ключі поклав собі в кишеню”.
Таких спогадів часопис “Дзвони Лемківщини”, редакція якого розміщена в Тернополі, надрукував чимало. Коріння редактора газети, директора Тернопільського обласного художнього музею Ігоря Дуди – з Лемківщини. Мав п’ять років, коли його батьків вивезли з рідних місць. Ігор Микитович каже, що батько не хотів залишати рідне село Ганчова. Але ніхто з ним не панькався. Спочатку посадили на два тижні в повітових Горлицях до в’язниці, а відтак наказали мерщій збиратися. Потім довелося ще цілий місяць із сім’єю перебиватися на залізничній станції в повітовому центрі, чекаючи “товарняк”. На Тернопільщину їх привезли на початку листопада. Висадили. Кожен мав собі знайти сам місце проживання. Щоправда, мешкати в одному населеному пункті дозволяли не більше трьом колишнім односельчанам. Як і їхати в одному залізничному “вагоні”.
Згідно з польськими джерелами, з якими Ігор Дуда ознайомився у Варшаві, протягом 1944-1946 років з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини в Україну було вивезено понад 483 тисячі осіб, у тому числі понад 123 тисячі родин. Чи не найбільше з них знайшли притулок на Тернопільщині.

Громади колишніх депортованих розсіяні по всій Україні. Насильно їх виселями не лише в Галичину, де ландшафт певною мірою нагадував їхню батьківщину, а й у спекотні степи. Багато хто утікав із степової зони в Західну Україну пішки та ще й з худобою.
Нині чи не найбільш структуровані – лемки. Торішнього листопада вони провели у Львові свій установчий з’їзд, на якому створили Всеукраїнське товариство “Лемківщина”. Метою його є етнічне відродження Лемківщини, збереження самобутньої лемківської культури, звичаїв, традиції, духовності. Мало хто знає, що вихідцями з цього краю були співець Божої хвали, композитор Д. Бортнянський, перший ректор Петербурзького університету М. Балудянський, співаки М. Менцинський та сестри Байко, автор музики Державного Гімну України М. Вербицький, автор Пересопницької Євангелії М. Василевич, поет Б.-І. Антонич. DubaiLovers Цьогорічного травня в столиці відбувся Світовий конгрес лемків.
Всеукраїнське товариство “Лемківщина” висунуло власні пропозиції до Державної програми збереження українського субетносу – лемків і їхньої культури. Зокрема, розробити та прийняти Закон України про визнання депортованими осіб, яких примусово переселили 1944-1946 і 1951 років з території Польщі в Україну, створити при Кабінеті Міністрів нашої країни спеціальну комісію для розв’язання проблем лемків-переселенців. Серед культурно-просвітницьких засад – надати місту Монастириськ, що на Тернопіллі, де компактно мешкають лемки, статус Всеукраїнського центру лемківської культури; перевести в категорію державних закладів народні музеї лемківської культури в Монастириську Тернопільської та Перечині Закарпатської областей; створити на базі хорової капели “Лемківщина” у Львові Державний лемківський ансамбль пісні та танцю …
Треба сказати, що деякі із цих засад лягли в основу плану роботи міжвідомчої робочої групи на 2001-2002 роки для вироблення конкретних пропозицій щодо механізму розв’язання проблем, пов’язаних з переселенням українців з Польщі 1944-1946 років.
Історія все дальше віддаляє нас, слава Богові, від страшних років депортації сотень тисяч українців. Угода між тоталітарними режимами знищила український субетнос – лемків, бойків, їхню матеріальну та духовну культуру. Але історія вимагає й справедливості. “Не забуду – покля жити буду!” – каже лемківська приповідка. Воістину! Забути цього не можна. Як і залишати й надалі наодинці із своїм горем, своїми прагненнями велику гілку українського народу.


Микола ШОТ.
м. Тернопіль
Опубліковано в газеті “Урядовий кур’єр” 23.10. 2002 року