Чим завинили цвинтарі?


В Польщі можна побачити цвинтарі половини

народів Європи.

Польські цвинтарі розкидані по всьому світу.

Чи розуміємо їх дійсну вагу,


чи можемо дивитись на них не тільки через призму національності?


Чи мають “чужі” право лежати у “колись своїй землі”?


До чужих кладовищ кожен має свою окрему думку, - одні ними захоплюються, інші в цей час пригадують своїх померлих рідних і знайомих, треті розглядають з презирством. Особливо остання позиція стосується цвинтарів інших конфесій чи народів. Можливо, це випливає з банального прагнення відчитати незнайомі інскрипції, за котрими скривається “іншість”, - і безпомічності це зробити, можливо - через стереотипи, якими людина послуговується при уявленні про той народ чи визнання. До того ж, камінь нагробку визиваюче мовчить, - він споглядає на тебе зеленню старого моху, неоковирністю якихось значків і мовби всією своєю сутністю і статичністю доводить факт: я був перед тобою, і я тебе переживу - незважаючи на те, що ти про мене думаєш.


Такі пам’ятники здатні викликати ненависть і бажання їх зруйнувати. На щастя, період найбільших руйнувань чужих полякам цвинтарів минув, - сьогодні все більше людей схиляється до думки про збереження полікультурної спадщини у якнайширшому сенсі. Чому ж таки більшість іншорідних цвинтарів на території Річпосполитої зазнали руйнації, чому не було і тепер часто немає тієї поваги до надбання інших народів, як того вимагають норми співжиття у Євросоюзі? Скоріше за все, ми не здатні оцінити надгробка, що походить із іншого культурного середовища, як надгробка Людини - ми є заручниками історії і оцінюємо цей пам’ятник як могилу Німця, Українця, Жида.


Жидівська тематика у Польщі стала популярною відтоді, як жидів у Польщі не стало, - принаймні коли вірити статистиці останнього перепису населення, що нарахував аж.. 1 тисячу осіб цієї національності. Курси івриту і ідиш, єврейського танцю, ресторани кошерної кухні, синагоги-музеї - все це прийшло тоді, коли поляки усвідомили, що туристів-євреїв є у країні більше, ніж громадян РП цієї національності. На туристах можна заробляти, з ними не треба жити разом і виховувати у собі тенденції до толерантності. Світові жидівські огранізації скинуться на побудову меморіалів жертвам Голокосту, десь там далеко у Єдвабному можна навіть поставити від себе пам’ятник, - але що робити з цвинтарями жидів на Галичині, у Бещадах, по сотнях малих містечок по цілій Польщі? Справа Єдвабного могла заторкнути почуття національної гордині, примусити глянути на себе іншими очима - але вона теж закріпилась у свідомості як одиничний випадок у віддаленому провінційному містечку. Однак у порівнянні з трагедією зникнення реального свідчення співжиття на одній землі протягом віків жидів і поляків історія погрому у Єдвабному виглядає непомірно роздутою під певну політичну кампанію та справді одинокою.


Трохи інакше виглядає справа німецьких цвинтарів. Німці з часів закінчення другої світової війни “мусили” виглядати винними, бути “катами”, тому усе, що з ними пов'язане, “мусило” нести тягар відповідальності за гріхи Гітлера і фашистів. Це переконання, котре засіло у свідомості не тільки поляків чи інших гноблених німцями націй, а й також самих німців, не дає спокійно обговорити багато проблем, що стосуються польсько-німецького примирення. Нібито справа погодження і взаємовибачення видавалася уже давно доконаним фактом, але коли випливли на поверхню плани будівництва Центру Вигнанців у Берліні, коли час від часу німці згадують про відновлення своїх цвинтарів, виявляється, що суспільству Річіпосполитої ще далеко до розуміння речей у такому сенсі, в котрому вони видавалися би пересічній людині збоку, незаангажованій у історичних перепетіях та не опрацьованій медіями та пресією суспільної думки.


Суспільство чомусь забуває, що незважаючи на новини сучасного життя, який би вони не носили характер - відзначення роковин якихось трагічних подій, створення “центрів вигнанців”, шукання певної загальнонаціональної позиції щодо інспірацій з-за кордону, - не впливає на тих людей, котрі спочили і лежать у гробах на території Польщі двісті, сто, чи шістдесять років поспіль. Ці люди не змінять ні своїх прізвищ в угоду політичній конюнктурі, не поміняють своїх поглядів на світ і на окремих його представників, вони є поза опінією про них - про інших. Вони спочивають. Вони є вільними від пропозицій їх вивезти за межі держави, і навіть не відчують глуму над собою.


Українські цвинтарі теж несуть чомусь тягар історії. Кожен похований у Польщі у 40-х роках українець міг бути упівцем, а міг ним не бути, однак друге ствердження майже нічого не означає для людини, яка б воліла не бачити у Польщі жодного українського поховання. “Всі українці – бандерівці”, - скаже вона вам, - і це немовби дасть їй моральне право затаврувати цілий народ і його спадщину. Одразу ж нагадають вам кривди, заподіяні полякам на Сході, включно із розбитими цвинтарями та спустошеними костелами, - як ніби це має стосунок до людей, що лежать по цей бік кордону. Одразу особа, особливо така, що живе на пограниччі, займає позицію протиставлення “тамтим”, що мало би символізувати її відмежованість від “тих”, що живуть за якусь пару кілометрів від її дому та її владу на теренах, визначених у реальності Сталіним, Рузвельтом і Черчіллем за філіжанкою кави.


Деякі називають післявоєнні кордони кордонами миру, - мовляв, розділили вони народи, що не могли жити разом, і квит. На мою думку, створення кордонів там, де їх ніколи не було, розмежувало не тільки народи і держави, а і все, що з ними було пов’язане. Ці кордони дозволили на своїй території мститися за те, чого не дано вже зробити з іншої сторони, - на чужих храмах, на цвинтарях, на топоніміці. Поки інтелектуали у столицях шукали шляхи до порозуміння, прості люди на пограниччях нищили цвинтарі, прикриваючись думкою, що їх опоненти (німці, українці) чинять не в кращий спосіб.


Однак ніхто не поцікавиться, чи є з протилежного боку якісь позитивні зрушення. Певно, спокійніше знати, що таких зрушень нема, і всі навколо мислять так, як і півстоліття тому - так легше триматися подалі від відповідальності за рештки чужої культури обіч тебе. Будь-які позитиви у інформації про долю польських культурних цінностей, цвинтарів за кордоном Польщі сприймаються у кращому випадку як річ очевидна, а в гіршому з показним здивуванням та впевненістю, що все це відбувається за гроші польських платників податків. Відмовляючи українцям чи німцям у формулюванні тих чи інших написів на хрестах, польська сторона не усвідомлює собі, що цим провокує до подібних акцій з протилежного боку. Не усвідомлює, що в порівнянні з невиразними сільськими цвинтарями українців у Бещадах чи на Холмщині польські військові поховання на Личакові у формі пантеону виглядають як палати богів поруч із халупами бідноти. Хочеться одночасно виглядати і жертвою, і переможцем, однак збоку це виглядає смішно.


Найнепримиренніші противники увічнення чужих могил на території своєї держави частіше за все не виїздили за її межі подивитися, як виглягає аналогічна справа в Україні чи в Німеччині, а вартувало б. Це стосується не меншою мірою і неполяків щодо Польщі. Будь-яке порівняння йде на користь. Одна українка-переселенка з села Новий Люблинець Любачівського повіту - Надія Говша, що живе тепер у колишній німецькій колонії Ландау (нині Широколанівка) на півдні України, побувавши на впорядкованому польськими українцями та шанованому місцевими жителями-поляками цвинтарі у рідному селі, подивилась іншими очима на німецьку спадщину у Ландау. “А що ми? корови пасемо на кладовищі, гріха не боїмося...”, - слова цієї жінки без жодного класу освіти до сих пір звучать мені в вухах. То, може, розробити державну програму на поїздки по сусідніх державах?


Іноді значних сил доводиться докладати, щоби переконати людину провести аналогії у всьому, не тільки в негативах. Сучасний обиватель далекий уже від того, щоб повірити у полікультурність теренів Центрально-Східної Європи, він шукає засоби довести домінацію свого народу на якнайширших землях, де тільки не ступала нога представників його народу. А між тим наша частина Європи схожа на квартиру, де жили кілька поколінь великої родини, і з усіма треба було навчитись жити мирно. Не віриться, що сучасним людям досягнути цього мистецтва буде важче, ніж поколінням попередників, цвинтарі яких знаходяться часто поруч. Відкриті кордони Євросоюзу несуть повернення до спільного співжиття багатьох народів, тільки тепер міграційні шляхи, на відрізнення від часів минулого, прокладені не на Схід, а на Захід.


Сліди чужої культури мають вчити нас перш за все розуміти ту землю, яка пам’ятає й тих призабутих людьми інших. Вони лежать у цій землі під дивними нагробками і не здогадуються про національний егоїзм нині сущих, готових перенести чужі їм нагробки, заорати в землю, стерти з лиця землі. Однак землю не перенесеш, і не обманеш самого себе, - бо ти знаєш про існування цих інших, а також знають інші, що живуть недалеко за кордоном. Позірним “недобачанням” іншості ми окрадаємо своїх дітей і скеровуємо їх у русло одностороннього мислення, однак чи допоможе це їм зрозуміти, яким же чином теж наші земляки-одноплемінники опинилися за межами такої суто нашої і нічиєї інше держави? Мали там міста, костели, свої цвинтарі, - не поїхали ж, як до Америки, на заробітки?


Ми маємо прийняти іншість такою, як вона є сьогодні, - у цвинтарях, - може занедбаних, може впорядкованих. Засада відношення до цвинтаря має бути визначена: це місце не повинно і не може творити зло, воно - лише символ епохи, котра ніколи вже не повернеться. Ми є свідомі того, що навколо цвинтарів тепер модно творити різноманітні політичні авантюри, і ми повинні працювати для того, щоб цей вплив відчувався якнайменше. З цвинтарів часто починаються вияснення міжнародних чи міждержавних відносин, але насправді ними послуговуються лише як однією з форм аргументів. Цвинтарями воює минуле наших країн, але до їх сучасного це має невеликий стосунок.


Я говорю теж про неприйнятність шукання в цвинтарях правди, - кожен народ має прийняти чужих померлих рабів Божих яко своїх. Шукання правди приведе нас тільки до вияснення лише однієї правди - національної. Але що з того воїнам УПА, які виступали за створення Самостійної України і поховані у землі Польщі? Що з того, що похована у Львові на Личакові Марія Конопницька виступала за збереження “цілої і неподільної Вітчизни” також на землях русинів-українців? Вони тепер серед не-своїх і сподіваються на їхню милість .


Чи варто відновлювати цвинтарі інших народів?


На це питання важко відповісти не тільки тому, що сама його суть викликає бурю дискусій. Складається ситуція, коли навіть представники інших держав, що мають поховання на території Польщі, з кожним роком втрачають усе більше зв’язків з цими похованнями через смерті виселених з теперішньої території РП. Та й серед молодих поляків не знайдеш багато охочих їхати десь на Білорусь чи на Волинь направляти старі кладовища кресов’яків.


Державної енергії і коштів вистачає тільки на відомі некрополі, що вважалися витворами мистецтва ще за часів спільного проживання східноєвропейських народів. Держава-власник чужих цвинтарів розглядає переважно їх присутність як головний біль у стосунках з сусідами і воліє мати їх впорядкованими за чужі гроші і у невеликій кількості - щоб контролювати усе, що навколо них обертається. Є ще “любителі романтики”, котрим дуже подобається туризм у “віддалених диких” районах, незмінним атрибутом яких є розвалені цвинтарі з романтичними “невідомого” походження інскрипціями. Вони вважають такий стан справ у ліпшому випадку історичною закономірністю, вмішуватися у закони якої людина не має права.


Можна також при небажанні відновлювати такий цвинтар послатися на моральні аспекти проблеми. Мовляв, не можна бути впевненим у тому, що могла би подумати похована на даному цвинтарі особа про чужинця, котрий з якогось би дива почав порпатися у землі та виправляти нагробок. Чи не порушує присутність особи одного віровизнання вічний спокій похованих представників іншого? Чи є пошанованими в цей момент, коли хочеш відновити чийсь невідомий цвинтар, усі твої предки, про місцерозташування могил яких ти знаєш? Цей перелік можна продовжувати і довше, якби не було видно раціональної цілі цих розумувань - нехіті робити щось за інших (німців, українців, жидів, державу, місцеву парафію, студентів і т. д.).


Виявляється, є в Польщі люди, котрих вищеперераховані проблеми хвилюють якнайменше. Вони мають одну цікаву пасію - відновлювати старі лемківські цвинтарі, придорожні хрести, каплиці. Група “Магурич”, через літні виїзди якої пройшло за 18 років її діяльності біля 300 молодих людей, щороку направляє пару десятків надгробків десь у горах - там, де за цю справу вже нікому і подякувати. Інша засада, що пояснює працю подалі від людських осель - переконання, що сучасні мешканці мали би самі дбати про поблизькі їм цвинтарі. Ліпше зробити працю самому і в глухому лісі та не бути нікому зобов’язаним.


Їх діяльність можна пояснити також певною романтичністю, тільки що дана форма романтичності вимагає теж якоїсь фізичної і моральної віддачі протягом добрих двох тижнів - постійна праця, ночівля у наметах, короткі перерви на обід. “Уяви, якби ти йшов лісом і раптом перед тобою постав би цілісінький відчищений та відновлений цвинтар, це враження ти ні з чим би не міг порівняти”, - переконує мене у своєму розумінні романтичності Юстина Новак з Бєча, студентка Ягеллонського університету. Що ж, не знаю, чи взагалі би колись мене носило лісами на Бескиді, але чи дожив би до того часу відреставрований ними цвинтар, є для мене цікавим питанням.


Дивним для багатьох підходом є також внутрішній спокій “Магуричів” при розгляді національних питань на відновлюваних ними цвинтарях. “Я є рдзенним поляком, - каже Шимон Моджеєвський з Варшави, керівник групи, - але вільно міг би чутися і в постаті жида, українця чи ще кого-небудь”. Така постава не є ознакою космополітизму, тільки толерантності і розуміння іншості. Шимон довго працював на початку 90-х при відновленні польських цвинтарів у Кременці, Долині на Україні, розуміє ситуацію на Кресах, а тому має добрі приклади для формування аналогій на території Польщі. “Колись у Бещадах, - продовжує Шимон, - вчепився до нас лісник, з походження кресо’як: “А що то ти, українцю тут робиш? Чи прийшли тут України будувати?” А я і відповідаю, що так, є українцем, то й що з того, що зробиш?” Лю ди забувають, що методи 40-х років є застарілими у сучасних стосунках, але відкривають для себе цю аксіому дивуючись із широко розкритими очима.


“Я виріс на Лемківщині, - пояснює причини свого зацікавлення справою брат Юстини Даміан. - Аура цього краю не могла залишити спокійним до його минулого. Однак цвинтар для мене передусім - місце праці, я не думаю про похованих тут людей. Мені подобається праця з каменем і усвідомлення, що в Польщі є всього 25 осіб, котрі замість того, щоб сидіти у барі і пити пиво, їдуть на далекі цвинтарі і віддаються ділу”. Даміану 23 роки, вісім з яких він їздить на організовувані Шимоном табори і сподівається, що ця справа не обридне йому ніколи.


Праця групи “Магурич” є певним винятком теж у порівнянні із знаними багатьом по молодіжних роках виїздами студентів на розчищення цвинтарів. Через кілька років на розчищеному в авральному темпі кладовищі виросте ще густіший ліс, а надгробки ще більше осунуться в землю. Постає питання, для кого працюють студенти-волонтери, для кого працює, направляючи, склеюючи вапняні і пісковикові надгробки, “Магурич”? Відповідь Ш.Моджеєвського була у чомусь неочікуваною: “Я працюю не для людей сучасності, а для людей минулого”.


Томашівський Корчмин у пошуку відповіді


4-14 липня ц. р. маленьке село Корчмин, що лежить майже на кордоні з Україною, переживало знов, як і кожного літа, наплив чужих - молоді люди приїхали реставрувати старий українсько-польський цвинтар, який ще три роки тому стояв прихований у триметрових кущах, - колишній місцевий ксьондз якихось кількадесят років тому з допомогою охочих розчистив поховання, але що робити з тим, ніхто не знав. Однак в порівнянні з минулими роками, коли приїздили студенти-українці рубати дерева та кущі, приїхали теж поляки, поселились табором на цвинтарі і нічого не рубали, а чистили і ставили пам'ятники, при чому вимагаючи від села води для праці. Багато питань постало у Корчмині не тільки перед селянами, а й перед групою “Магурич” і також студентами та аспірантами з України, що працювали разом з “Магуричем”. Корчмин став також приводом пошукати відповіді і на більш загальні питання.


Корчмин, окрім того, що має 1 км до кордону, відомий теж місцезнаходженням найстаршої на Люблінщині дерев’яної церкви з 16 ст. Церква проходить зараз процес реставрації за кошти Міністерства культури та мистецтв; ікона Богородиці з корчминської церкви знаходиться у Любліні в місцевій греко-католицькій святині. І корчминська, і люблінська церкви є під опікою одного пароха - о. др Стефана Батруха.


Для групи “Магурич” було кілька нових явищ: по-перше, їх чекала праця не у горах, а серед полів пшениці та при в’їздній дорозі до села, до котрого теж було лише кількасот метрів. По-друге, сюди теж приїхали згадані студенти, запрошені о. Стефаном. Студенти приїздили до Корчмина вже не вперше, тому постало засадниче питання: хто кому має допомагати - поляки українцям, чи українці - полякам. Зрештою, спільна справа поєднала і тих і інших і знівелювала саму суть питання. По-третє, наявність у селі церкви та фактор її паралельного до цвинтаря відновлення вселяли певний неспокій - виявилося, є справи, що можуть доповнювати одна одну та творити якусь спільність навіть спеціально того не хотячи. “Мені страшно подобається, що до такої діяльності, якою є реставрація церкви в Корчмині, хтось підходить професійно і це одразу видно по результатах праці”, - освідчив один із “Магуричів” - Куба Заремба.


Для студентів-українців було кілька моментів, що одночасно і дивували, і захоплювали. Не часто зустрічаєш фанатиків “цвинтарної” справи, котрі з ранку до вечора трудяться, показуючи приклад самовіддачі. По-друге, перебування поляків на цвинтарі, де більшість нагробків є українськими, породжувало питання, звернені вже до самих українців: чи змогли б вони, абстрагувавшись від національного фактора, так же щиро працювати на польському цвинтарі з іншої сторони кордону. Андрій Бондаренко, філософ зі Львова, відповів по філософськи: якби та праця формувала дискурс, подібний до корчминського, нема питань. По-третє, українці почали відчувати, що поступово захворюють на “хворобу” “Магурича”, - сакрум греко-католицького цвинтаря з кожним днем зменшувався, уступаючи місце “робочим” жартам. “А скільки там твоїй?” - можна було почути на адресу якоїсь української дівчини з початку 20 століття. Або “Дивися, у Ісуса ноги ростуть з-під корча”,- дивувалися новоохрещені реставратори взаємодії природи і людських утворів за півстоліття занедбання. Ці жарти зрештою дозволяли позбутися пафосного сприйняття цвинтаря як винятково українського набутку і не дратувати цією поставою поляків з “Магурича”.


Місцеве населення теж постало перед дилемою, - як достосуватися до цієї праці? Деякі досить відверто допомагали: продуктами, питною і технічною водою, при тому цікавлячись, чи ж на Україні щось таке є можливим. Інші приходили з порадами, треті лиш з цікавістю розглядали зі своїх автомобілів праці на цвинтарі, залишаючи на здогад свою опінію. Представники Томашівського староства цікавились, чи не буде бува чого добудоване нового на цвинтарі, представники місцевих влад з українського боку лиш захоплено вихваляли починання, дистанціюючись від відповідей на питання про яку-небудь допомогу.


Так чи інакше, спільними стараннями більша частина цвинтаря постала з-під моху і землі і тепер прикрашає в’їзд до Корчмина. Довго він простоїть - не скаже ніхто. Важко є бути впевненим у цілісній акцептації корчминцями праці, котра була виконана не їх руками, а звалилась у вигляді 130 прекрасних пам’ятників немов з неба. Зараз село готується до акції поєднання з прикордонними селами України, котру призначено на 28 серпня, і потирає руки від вигоди майбутніх агротуристичних можливостей. Можливо, реновацію цвинтаря буде продовжено наступного року, - це залежить від згоди та спільного бажання усіх тих, хто долучився до справи цього року. Залежить від наслідків планованих на серпень подій, коли приїдуть на пограниччя колишні мешканці села, що живуть тепер на Помор’ї; від тих контактів, що налагодять поміж собою колишні та теперішні корчминці


Однак вселяє надію те, що принаймні як реновація цвинтаря, так і церкви, відбувалися з ініціативи не високих посадових осіб, а пересічних людей, студентів, котрим є небайдужа ситуація на прикордонних полікультурних теренах, де часто замість реальної взаємовигідної співпраці мислять категоріями часів другої світової. Пробудившись і побачивши нові можливості за таким близьким і таким далеким водночас кордоном, люди пограниччя уже не одягнуть окови стереотипів, - вони видаватимуться неактуальними. Вселяє надію те, що у приготування акції поєднання включились активно і місцева ґміна Ульхувек, і староство у Томашеві, - це є свідченням розуміння важливості подібних заходів на місцях. Є надія, що в цьому випадку можна не боятися недопущення місцевої людності на накинені згори урочистості, як це було в Павлівці (Порицьку) на Волині чи теж бойкоту місцевими, як це було у Єдвабному. Поляки, які зможуть показати українцям готовність до розуміння, шани до поховань сусідів на своїй землі відкриють також для себе українські серця своєю щирістю та новою пропозицією на вирішення складних проблем на давній і колись спільній для обох народів землі.

Нет комментариев.