Перемиська єпархія і єпархія Апостольська адміністрація Лемківщини в межах післявоєнної Польщі

---

27 липня 1944 р. тимчасовий польський комуністичний уряд – Польський комітет національного визволення (PKWN) - підписав з урядом СРСР угоду, якою визначено пролягання польсько-радянського державного кордону приблизно по так званій лінії Керзона. Нове міждержавне розмежування було погоджено на Ялтинській конференції 11 лютого 1945 р. Радянсько-польські договори від 6 липня і 16 серпня 1945 р. остаточно його затвердили. Остання зміна відбулася в лютому 1951 р., коли СРСР відступив Польщі Нижньо-Устріцький та частину Стрілківського р-ну в обмін на територію в теперішньому Сокальському р-ні з містечками Угнів, Белз, Кристинопіль та Варяж¹.
  
У контексті повоєнного врегулювання і визначення нових кордонів голова PKWN Едвард Осубка-Моравський і голова Ради народних комісарів Української РСР Микита Хрущов 9 вересня 1944 р. у Любліні підписали договір про «евакуацію» українців з Польщі до УРСР та поляків з УРСР. Переселення мало бути добровільне, з забороною застосування як безпосереднього, так і посереднього тиску. Проте на ділі в ході переселення українців, яке мало розпочатися 15 жовтня 1944 р. і завершитися 1 лютого 1946-го, супроти автохтонного українського населення широко застосовувалися силові методи, а тому найвідповіднішим окресленням цієї акції буде термін «депортація».

Оскільки принцип добровільности не дав очікуваного результату, дію договору кілька разів продовжували додатковими протоколами, а на допомогу переселенчим комісіям скеровано кілька дивізій польської армії. Військо, загони польського збройного підп~лля і місцеві банди терором і вогнем змушували українське населення покидати рідні землі². Для УГКЦ це означало поступову втрату на цих теренах своїх еклезіяльних структур, клиру і вірних.

Внаслідок зміни державного кордону Перемиська єпархія булла територіально розділена: менша частина парафій з осідком єпископського престолу містом Перемишль опинилися під владою Польської держави.

За даними єпископської консисторії в Перемишлі, станом на січень1946 р. з довоєнних 45 деканатів та 640 парафій у межах Польщізалишився 21 деканат і 223 парафії³. Нерозділеною залишилася виділена з Перемиської єпархії у 1934 р. Апостольська адміністрація Лемківщини. За новим адміністративним поділом греко-юполицькі парафії увійшли до складу Краківського (повіти Новий Санч, Новий Тарг), Люблінського (повіти Грубешів, Томашів Любельський) і Ряшівського воєводства (повіти Березів, Горлиці, Ряшів, Коросно, Ланьцут, Лісько, Любачів, Переворськ, Перемишль, Сянік, Ярослав, Ясло ).

1. Знищення адміністративних структур Церкви
Арешт і депортація перемиських владик
У 1939-1941 роках тою частиною Перемиської єпархії, що була під радянською окупацією, управляв сам єп. Йосафат Коциловський у Перемишлі, а частиною, що була окупована німцями - генеральний вікарій єп. Григорій Лакота у Ярославі. Натомість у нових реаліях обидва єпископи опинились на території Польщі. І під час формування «Ініціятивної групи», і на момент скликання Львівського «собору» вони продовжували здійснювати своє архипастирське служіння в Перемишлі.

У ході приготувань до арешту греко-католицького єпископату в УРСР органи НКВС побоювалися, що коли єп. Коциловський залишиться на волі, Ватикан може доручити йому опіку над усіма вірними Галицької митрополії, в тому числі і в СРСР. Тим-то на початку квітня 1945 р. нарком держбезпеки УРСР Сергій Савченко просив у наркома держбезпеки СРСР Всеволода Меркулова санкцію на арешт владики Йосафата⁴. У своїй відповіді Меркулов наголошував, що «арешт Коциловського в Перемишлі, на території Польщі, небажаний», але висловив думку, щоб у разі потреби цей арешт «був проведений польськими органами держбезпеки»⁵.  Комуністична влада Польщі, з огляду на напружену внутрішньополітичну ситуацію і небажаність конфлікту з Католицькою Церквою, на такий крок поки що не зважувалася. Для неї важливіше було остаточне розв'язання так званої «української проблеми», тобто виселення всіх українців з їх етнічних земель у межах Польщі. Та незважаючи на сильний тиск з боку адміністрації і силових структур, українське населення відмовлялося добровільно покидати свою землю, і від січня 1945 р. Переселенча акція практично припинилася. У вересні того ж року (після підписання додаткових протоколів) вона була відновлена, вже із залученням трьох дивізії Війська Польського, і набрала ще більшого розмаху.

На перемиського владику влада чинила постійний тиск, щоб він підтримав цю акцію своїм авторитетом. Це була головна причина, чому 21 вересня 1945 р. єп. Йосафат Коциловський був заарештований разом із парохом катедральної парафії о. Василем Гриником та 16 відомими українцями з Перемишля. Єпископа примушували написати заяву про добровільне переселення в УРСР і підтримати депортацію в цілому. Приводом для арешту стало обвинувачення в тому, що 7 липня 1943 р. він відправив службу Божу для добровольців дивізії «Галичина». Чотири місяці владику утримували під слідством у слідчому ізоляторі Ряшівського WUBP. Після цього 17 січня 1946 р. в рамках приготувань до «собору» в УРСР перемиський ординарій разом з о. Василем Гриником був перевезений із Ряшева до прикордонної станції Медика, а 18 січня – на територію УРСР, до Мостиськ по інший бік кордону. Тут під час інтенсивнихрозмов представник органів безпеки безуспішно намагався вмовити єп. Коциловського приєднатися до «Ініціятивної групи». «В Мостиськах, крім узнання патр. Олексія, пробовано погляди наші на співпрацю Церкви з державою, яка, на їх думку, має полягати у повному послусі і підпорядкуванні Церкви державі. Преосвященний, маючи зі собою св. Письмо, на підставі Листа св. Павла до Римлян, гл. ХІІІ, доказували, що державна влада має бути слугою Божим і щойно така може жадати послуху і співпраці від Церкви у світських справах, а в релігійних держава має повинуватись Церкві». 24 січня 1946 р. міністр держбезпеки УРСР Савченко дав дрогобицькому НКВС розпорядження під посиленим конвоєм доставити єп. Коциловського до Києва⁶, однак того самого дня єпископа і о. Гриника звільнено. Головною причиною такого несподіваною кроку було, мабуть, наближення виборів до Верховної Ради СРСР (10 лютого 1946 р.), а відносна свобода заарештованих під час перебування в УРСР (на Водохреща єпископові дозволили відправити в Мостиськах службу Божу), була елементом пропагандистської передвиборчої кампанії. Категорична відмова перемиського владики брати участь у «соборі», гарячий час виборів та інтенсивної підготовки до «собору» - ось ті обставини, які не дозволяли «поки що» відправити єпископа до таборів. У влади було надто мало часу, щоб підготувати обвинувачення і провести відповідну пропаганду серед мас. Та єп. Коциловському не судилося довго залишатися на волі вранці 26 червня 1946 р. кількасот солдатів 28 полку піхоти WP та співробітники UВР оточили єпископську палату в Перемишлі (пл. Чацького 3); сусідні вулиці та площу перекрито щільним кордоном війська й міліції. Офіцери цілий день переконували владику покинути палати, при чому солдати застосували до нього й силові методи. Не дочекавшись «добровільної» згоди, приблизно о 18 год. вечора владику силою винесли з палат і вантажівкою доставили до прикордонної станції Медика, де його вже чекав автомобіль.

Разом з єпископом поїхали канцлер о. Микола Грицеляк, племінник єпископа Лев Подляшецький, канцелярист Едуард Подідинський та служник Синюх, але їх завернули назад у Перемишль. Невдовзі після перетину кордону – 2 липня 1946 р. - єп. Коциловський був заарештований і доправлений до Лук'янівської слідчої тюрми МДБ УРСР у Києві⁷. Де перебував владика у період з 26 червня до 2 липня, невідомо. Можна припускати, що в цей час із ними вели переговори, пропонуючи йому якісь посади в РПЦ.
На другий день після депортації правлячого архиєрея, 27 червня 1946 р., солдати та співробітників РUВР силою вивели з будинків капітули на вул. Шевченка 1 і заарештували єп. Григорія Лакоту, крилошан о. Романа Решетила, о. Івана Кузича, о. Миколу Грицеляка та священика Станиславівської єпархії о. Василя Козловського. Усіх їх доставлено на залізничну станцію Перемишль-Бакончичі, де вони провели ніч і звідки, після оформлення на них переселенчих документів (від добровільного переселення всі відмовилися), вони були примусово депортовані до УРСР і 29 червня 1946 р. прибули у м. Львів. де зареєструвалися в органах влади й через три дні були направлені на постійне місце проживання у Винниківський р-н Львівської обл. ⁸ Одначе в силу обставин єп. Лакота і о. Кузич поселилися в с. Збоїща коло Львова на вул. Сталіна 19 (тепер м. Львів, вул. Збоїща 27), де ними заопікувалися монахи-редемптористи; о. Грицеляк поселився у Львові, а о. Решетило - у с. Козельники поблизу Львова. Саме проживання без прописки стало формальною підставою для їх арешту З серпня 1946 р.

Після арешту владика Григорій Лакота, о. Микола Грицеляк, о. Іван Кузич і о. Роман Решетило утримувались у Львівській слідчій тюрмі МДБ на Лонцького. Та невдовзі, 14 серпня 1946 р., слідство у їх справі передали в 2-е управління МДБ УРСР і всіх заарештованих етапували до Києва. 21-22 серпня слідчий, начальник 5-го відділення слідчої частини МДБ УРСР кап. Майоров пред' явив їм усім ідентичне звинувачення в тому, що вони «протягом багатьох років активно реалізовували антирадянську політику Ватикану», а також провадили «велику націоналістичну роботу, спрямовану на створення т.зв. Самостійної України». 13 січня 1947 р. справи єп. Коциловського, єп. Лакоти й оо. Кузича, Грицелйка й Решетила об'єднали в одну, яка вже 15 лютого булла передана на·розгляд Військового трибуналу Українського округу.

Судове слухання почалося 19 лютого 1947 р. о 12.15 год і тривало три дні - без участи адвоката й виклику свідків⁹ • І хоча жоден з обвинувачених винним себе не визнав - мало того, всі вони звертали увагу на те, що не є громадянами СРСР і не можуть бути покарані за «антирадянську» діяльність ¹⁰ ,усіх їх засуджено за сумнозвісною статгею 54 КК УРСР: єп. Коциловського - за ст. 54-1 «а» і 54-11 до 1 О років ВТТ, єп. Лакоту - за ст. 54-4 і 54-11 до 8 років ВТТ, о. Грицеляка і о. Кузича - за тими самими статтями до 6 років ВТТ, а о. Решетила - до 4 років ВТТ ¹¹.

Після депортації в УРСР перемиських владик та частини членів капітули, Перемиська єпархія на території Польщі залишилася без канонічної опіки. Не сподівавшись такої ситуації, єп. Коциловський не призначив додаткових генеральних вікаріїв, які могли б тимчасово управляти єпархіяльними структурами в нових реаліях. Правда, ще раніше, на час воєнних дій, він наділив деканів особливими повноваженнями, зокрема, в разі потреби, самостійно провадити парафіями свого деканату, по змозі якнайшвидше інформуючи про свої рішення єпископський ординаріят¹² Цими надзвичайними правами декани користувалися насамперед у вигrадку відсутности комунікації з єпископом, тобто підчас фронтових боїв та після того, як частина єпархії опинилася по другий бік кордону від єпископського осідку.

Треба зауважити, що на території Польщі залишилося ще троє членів капітули: кустос о. Василь Пинило (був хворий) та соборні крилошани о.Василь Гриник (переховувався) і о. Микола Денько (перебував на лікуванні у Кракові), проте з незалежних від них причин ці крилошани не змогли зібратися й обрати одного з-поміж себе капітульним вікарієм. Відтак, 10 грудня 1946 р. папа Пій ХІІ призначив примаса й кардинала Авrуста Гльонда спеціяльним делегатом для вірних східних обрядів (візантійська-українського та вірменського) в Польщі, а Конгрегація у справах Східної Церкви наділила Польщі (див. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 26310, т. 1, арк. 121,141,200). 11 Треба зауважити, що станом на 1947 р. єп. Коциловському виповнився 71 рік, єп. Лакоті - 64 роки, канцлеру о. Грицеляку - 56 років, о. Решетилу - 67 років. Під час слідства з йоrо частими нічними допитами й повсякчасними приниженнями всі вони - літні, недужі люди - мали проблеми із здоров'ям. Особливо погіршився стан здоров'я єп. Коциловського, в якоrо тюремний лікар діяrностував «хронічний катар товстих і тонких кишок, глибоке виснаження організму, недокрів'я»; їжу він міr заживати тільки в перетертому й рідкому вигляді, переміщуватися міr тільки зі сторонньою допомогою. Практично весь період слідства єпископ перебував у тюремній лікарні № l УМВС м. Києва. Так само тяжко хворий був і о. Решетило, який мав-,с,rостре запалення вени та лімфатичних протоків лівого стегна й артеріосклероз». Лаконічні довідки та рапорти з матеріялів справи показують, що коли б не сумлінна й відповідальна позиція фельдшера Лук'янівської тюрми мол. лейтенанта Крюкової та лікаря лейтенанта Чурілової, єп. Коциловський та о. Решетило померли б ще підчас слідства (див. т. 2, док. 37/10 (с. 135) і док. 41/10-11).12 Про таке своє розпорядження владика Коциловський згадує декреті про номінацію о. Володимира Бозюка на завідателя Лютовиськоrо д-ту від 17.11.1945 (див. док. 131), хоча самого документу ще не віднайдено. Окремі пункти цьоrо розпорядження цитує яворівський декан о. Матвій Мокрівський у листі до архиєп. Сліпого від 28.І.1945 (ЦДІАЛ, ф. 201, оп. lp, спр. 163, арк. 74). Особливі повноваження єп. Коциловський надавав і деяким іншим священикам (о. Мирослав Ріпецький, о. Мирослав Мищишин). кардинала усіма своїми правами для здійснення архипастирських функцій щодо клиру і пастви УГКЦ на території Польської держави¹³.

У свою чергу кардинал Гльонд 1 квітня 1947 р. іменував о. Василя Гриника генеральним вікарієм для Перемиської єпархії, а 2 квітня - о. Андрія Злупка генеральним вікарієм для Апостольської адміністрації Лемківщини. Отцю Злупко ві, з огляду на поганий стан здоров' я, він відразу ж призначив двох помічників в особі о. Володимира Гайдукевича, пароха в с. Крива, і о. Павла Шуфлята, пароха в с. Маластів Горлицького пов. У зв' язку з початком акції «Вісла» (27 квітня 1947 р.) усі вище названі священики разом із парафіянами були змушені покинути підпорядковані їх юрисдикції території, а в нових умовах розпорошення українців - греко-католиків по північних і західних теренах Польщі їхні повноваження як генеральних вікаріїв так і не були поновлені.

Останні роки існування Апостольської адміністрації Лемківщини

Апостольським адміністратором Лемківщини з 5 лютого 1941 р. по вересень 1945 р. був о. Олександр Малиновський. 24 липня 1944 рр. о. Малиновський іменував на цю посаду (на Буківський, Сяніцький, Динівський, Риманівський і Короснянський деканати) о. Степана Ядловського, пароха у с.Поляни Суровичні Сяніцького повіту.

20 березня 1945 р., під час перебування у Вороблику, о. Малиновський скликав соборчик духовенства, а наступного дня, 21 березня, апостольський адміністратор заснував капітулу ¹⁴.

Рівно через рік після призначеня генеральним вікарієм о. Степана Ядловського, 24 липня 1945 р., адміністратор ААЛ, у зв' язку з посиленою депортацією людности й на випадкок свого арешту та виселення в УРСР, іменував ще двох генеральних вікаріїв в особі о. Андрія Злупка, завідателя в с. Гладишів Горлицького повіту, і о. Івана Підгарбія, завідателя в с. Вільхівці
Сяніцького повіту. Отець Підгарбій у листопаді 1945 р. був змушений погодитись на виселення і разом з частиною своїх парафіян був вивезений в УРСР, тоді як о. Злупко залишився на території Польщі і в дуже складних умовах майже два роки управляв довіреною йому Адміністрацією ¹⁵.

2 квітня 1947 р. кардинал А. Гльонд іменував о. Андрія Злупка генеральним вікарієм для Апостольської адміністрації Лемківщини і, як уже зазначалося, з огляду на стан його здоров'я призначив йому для допомоги двох помічників: о. Володимира Гайдукевича і о. Павла Шуфлята. 8 червня 1947 р. У рамках акції «Вісла» о. Злупко був виселений із с. Гладишів Горлицького пов. у с. Сулув Міліцького пов., Вроцлавського воєв., тобто покинув територію Лемківщини, на якій він міг канонічно діяти як генеральний вікарій. У нових реаліях його повноваження втратили канонічну силу і ніколи вже не були поновлені.
Апостольський адміністратор о. Малиновський у вересні 1945 р. (ймовірно, 16 вересня) через загрозу арешту й депортації в УРСР за допомогою українського підпілля виїхав із Сянока на територію Чехословаччини. Перейшовши кордон в околиці села Зиндранова, він вже у грудні 1945 р. опинився у Баварії. У звіті ОУН за 30 серпня - 25 вересня 1945 р. зазначається, що українці з Сянока дістали час до 16 вересня 1945 р., щоб покинути місто- і це стосувалося також і адміністратора о. Малиновського, «який заявив, що не виїде без попереднього порозуміння з Римом, тоді йому сказав міліцист, що коли не виїде, то взагалі може не порозумітися» ¹⁶ . Курія Апостольської адміністрації Лемківщини закінчила свою діяльність 15 вересня 1945 р.

2. Репресії польської влади, армії та польського збройного підпілля протигреко-католицького духовенства (1939-1956)

Переслідування напередодні та на початку Другої світової війни
Протягом 20-літнього міжвоєнного періоду влада П Речі Посполитої так і не спромоглася виробити адекватну політику мирного співжиття з українською меншиною 17. Наслідком дедалі більшого напруження у відносинах з українцями стали репресії проти української інтелігенції, в тому числі й греко-католицького духовенства. Розгалужена польська агентура готувала списки активних українських душпастирів, які опинялися під пильним оком поліції та місцевих польських активістів. З будь-якої причини - часто за фальшивим доносом або внаслідок суперечки з місцевими вчителями-поляками - священика арештовували й довгі місяці утримували під слідством. Головні закиди на адресу греко-католицького духовенства - це «українізація» метричних книг і виголошування шrгріотичних проповідей антипольського змісту.Здебільшого справи закінчувались на етапі слідства або ж священика виправдовував суд. Бували, однак, і присуди позбавлення волі.

Більшість заарештованих після слідства були направлені з повітових слідчих тюрем до концтабору в Березі Картузькій¹⁸ . Часто до заарештованих застосовували фізичне і психічне насильство, особливо в таборі в Березі (сааме внаслідок важкого побиття в таборі розхворівся і невдовзі помер о. Антін Погорецький).

Скільки всього священиків з Перемиської єпархії і Апостольської адміністрації Лемківщини було заарештовано напередодні і в перших днях Другої світової війни - достеменно невідомо, бо ж це питання досі належним чином не досліджене. Поки що вдалося встановити, що тільки в 1939 р. було ув'язнена щонайменше 31 священика Перемиської єпархії і 26 із них відправлено до концтабору в Березі Картузькій.

Тероризування духовенства польським збройним підпіллям
Відразу після розгрому польської армії німецькими і радянськими військами поляки почали створювати нові структури опору: політичні – у Лондоні, збройні (підпільні)- на окупованих територіях. Їх політична позиція щодо українців у новій ситуації суттєво не змінилася ¹⁹. Репресивні функції довоєнної Польської держави перебрали різного роду підпільні організації.

Згідно з архівними даними, вже восени 1939 р. відбувалися збройні напади на греко-католицьких священиків: наприклад, 3 листопада місцевою боївкою польського підпілля був побитий і пограбований о. Теофіл Калинич, парох у с. Тарнавка Переворського пов. (Лежайський д-т). Першою смертельною жертвою польського збройного підпілля навесні 1940 р. став о. Ярослав Щирба, парох ус. Шкляри Сяніцького пов. (ААЛ). До кінця 1942 р. збройні напади на греко-католицьке духовенство траплялися ще відносно рідко. Відомо про п'ять таких випадків: три в Лежайському д-ті і по одному в Мостиському та Риманівському, внаслідок яких загинуло двоє священиків (о. Ярослав Щирба -9/10.IV.1940, о. Степан Кулинич-19. V.l942) і ще двоє постраждали.

З весни 1943 р. кількість і жорстокість нападів польського збройного підпілля та цивільних грабіжницьких банд різко збільшується. Найзагроженішими стають священики в західних деканатах Перемиської єпархії, де греко-католицькі парафії часто були островами серед польської більшости. Наприклад, у Сінявському деканаті документально зареєстровано 9 збройних нападів, у Лежайському і Чесанівському - по 8. Усього в 1943 р. відомо щонайменше про 31 збройний напад на приходства, в результаті яких троє священиків загинуло (о. Мирон Колтунюк - 28. VІІ.1943, о. Дмитро Німилович - 8/9.ІХ.1943 і о. Степан Шалаш -7.ХІ.1943), один був поранений і 16 постраждало фізично; крім того, майже всіх їх пограбовано. Деякі священики кілька разів ставали жертвами насильства, як-от о. Теофіл Калинич, о. Роман Павлик, о. Іларіон Куціль, о. Степан Якимець. В згаданих трьох деканатах уже в 1943 р. майже всі священики постійно переховувалися, тобто не ночували або й зовсім не жили в парафіяльних будинках, а деякі на тривалий час залишали свої парафії, розуміючи, що коли не виїдуть - загинуть.

З кожним днем дії нападників ставали дедалі жорстокішими. Спочатку - як видається - напади здійснювалися задля пограбування, залякування, примушування до виїзду з парафії. Натомість з кінця 1943-го й по 1945 р. головною метою, здебільшого, стає вбивство священика. Згодом, із західних деканатів терор поширюється на цілу єпархію. Наприклад, якщо в 1943 р. напади зареєстровано у 7-ох деканатах (в тому числі у двох деканатах ААЛ), то в 1944 р. зафіксовано щонайменше 34 напади в 16-ох деканатах (в тому числі у п'ятьох деканатах ААЛ), в яких потерпіло 12 священиків і 17 членів їх родин. Від рук польського збройного підпілля в 1944 р. загинули о. Ілля Федевич - 26.ІІІ.1944, о. Ярослав Кнейчук - 29.ІІІ.1944, о. Микола Добрянський-Нісевич - 26. VІ.1944, о. Михайло Гайдук - 12. VІІ.1944, о. Богдан Семків - 18. VІІ.1944, о. Григорій Сивак - 1944, о. Микола Головач - 22. VІІ.1944, о. Мирон Мацн;ж - 28.VІІ.l944 о. Володимир Ридош - 28.VІІІ.944, о. Євген Каленський- VII/VІІІ.1944, о. Микола Ліськевич - 4. VІІІ.1944, о. Тадей Камінський - 5.VІІІ.1944, а також двоє чоловік із священичої прислуги. П'ятеро священиків внаслідок жахливих переживань розхворілися нервово. Багато священиків, особливо з Лежайського, Сінявського, Чесанівського, Ярославського (Перемиська єпархія) і Динівського, Короснянського (ААЛ) деканатів, рятуючись від смерти, покинули свої парафії, оселившись у селах поблизу Перемишля та далі на схід. Водночас, починаючи з січня 1944 р. кількадесять священиків з Львівської архиєпархії, Станиславівської та східних частин Перемиської єпархії, що втікали перед наступом радянської армії, опинилися в західних деканатах Перемиської єпархії і на території ААЛ. Саме в цей період відбуваються частізміни душпастирів на парафіях.

У 1945 році терор в українських селах дедалі дужчав. Нова влада з допомогою підрозділів НКВС, з одного боку, і польського підпілля та місцевого польського населення, з другого, чинила дедалі сильніший тиск на українське населення з метою змусити його до виїзду в УРСР. Небажання покидати рідну землю призводило до конфліктів із польським населенням і підпільними організаціями. Терористичні напади, грабежі і вбивства мали викликати психоз страху і прискорити «очищення» Закерзоння від української людности.

Від початку 1945 р. польським підпільним організаціям «допомагали» в цьому терорі й нові органи нової польської влади - Громадянська міліція, Уряд безпеки і армія²⁰. Жертвами розправ стала значна частина української інтелігенції.
Втім, більшість представників інтелігенції ще перед наближенням фронту в 1944 р., рятуючись від комуністичних репресій, виїхали на Захід або скористалися з можливости «евакуюватися» в Радянську Україну. Саме тому в українських селах Закерзоння провідною культурною й національною силою залишилися священики, що мали обов' язок не покидати своїх парафій. І тепер саме проти них було спрямоване головне вістря терору. У грабунках і побиттях чимраз частіше брало участь Військо Польське. В 1945 р. Зареєстровано 37 нападів польського підпілля, в яких постраждало близько 36 священиків. 11 греко-католицьких священиків загинуло: о. Лев Согор - 15.ІІ.1945, о. Анатолій Сембратович - 23.ІІ.1945, о. Петро Волянович - 3.IIІ.1945, о. Володимир Лемцьо - 3.IІІ.1945, о. Іван Сорокевич - 3.ІІІ.1945, о. Іван Дем'янчик - 6.ІІІ.1945, о. Степан Конкольовський - 6.ІІІ.1945, о. Олексій Білик - 11. IV.1945, о. Микола Плахта - 22.IV.1945, о. Петро Войтович - 6.V.1945²¹, о. РостиславШумило – 11/12.VIII.1945. Загинуло також 13 осіб близької священичої рідні( семеро дружин священиків, четверо дітей, одна сестра і одна мати; двоє дітейпоранено пострілами), вісьмох душпастирів побито. Священнослужителів,які опиралися проти депортації своїх парафіян в Радянську Україну, арештовували і тримали за гратами щонаименше до кінця переселенчої акцнї вселі (наприклад, заарештовано о. Михайла Вергуна, о. Павла Гамівку, о. ПетраСаноцького, завідателя парафії Тисова, який вимагав додержувати принципудобровільности переселення). У 1946 році зареєстровано щонайменше 4збройні напади польського підпілля²².

Отже, за 1939-1946 рр. сталося біля 110 актів терору польського збройного підпілля проти греко-католицького духовенства, в результаті яких потерпіло близько 90 священиків. Загинуло 28 душпастирів23 та 23 особи з їх найближчої рідні, а ще принаймні 2 особи були поранені пострілами. 15 священиків були побиті або поранені.

Наскільки нам вдалося встановити, один греко-католицький священик - о. Роман Крушинський, парох у с. Бунів Яворівського р-ну - загинув, мабуть, від рук українського підпілля (22.IV.1944). Перевірити і остаточно підтвердити таку версію його убивства виявилося дуже складно (і до кінця неможливо) через відсутність архівних документів і живих свідків убивства.

Тут варто зазначити, що основне джерело інформації про репресії польського збройного підпілля проти греко-католицького :духовенства, - це звіти й повідомлення самих священиків, надіслані до єпископської консисторії в Перемишлі, що зберігаються, здебільшого, в Державному архіві у Перемишлі. З західної частини єпархії, яка від вересня 1944 р. нале)іала до Польщі, такі звіти надходили до 24 червня 1946 р. (з арештом єпископів і крилошан консисторія перестала існувати), і збереглося їх досить багато. Крім того під час довголітніх пошуків автор зміг отримати, переважно від священичих родин, ще деякі документи, що доповнюють архівні матеріяли. Значно важче оцінити ситуацію в східній частині Перемиської єпархії, що опинилася в УРСР. Листування починаючи з осені 1944 обірвалося, і до Перемишля надійшло, судячи з усього, лише кілька звітів та листів від поодиноких священиків. Тим-то представлена нами картина репресій далеко не повна. Можливо, деканальна і парафіяльна кореспонденція надходила до генеральних вікаріїв о. Михайла Мельника і о. Миколи Панаса, однак в українських архівах її поки що не віднайдено.

Загинули від рук польського війська
Як уже зазначалося, 9 вересня 1944 р. в Любліні був підписаний договір між комуністичними урядами «народної Польщі» та Радянської України про добровільний обмін населенням. З огляду на те, що серед українців добровольців, навіть попри потужний адміністративний тиск нової влади, виявилося небагато, з лютого 1945 р. польське збройне підпілля, а від вересня 1945 р. також і польська влада стали широко застосувати силові методи примусу²⁴. Саме у вересні 1945 р.до акції переселення було залучене Військо Польське, дії якого відначалося надзвичайною брутальністю. Погроми, убивства, побиття, знущання стали щоденним явищем²⁵. Під час пацифікації українських сіл польським військом потерпіло й багато священиків, а в с. Карликів Сяноцького пов. разом з парафіянами загинув о. Олексій Малярчик і його сім' я. Таким способом до червня 1946 р. до УРСР було депортовано понад 480 тис. українців. Церковне майно і майно населення грабували або знищували. Після цього масового виселення до УРСР на території Польщі залишилося близько 150 тис. українців²⁶

Усього в 1946 р. під час переселення українського населення до УРСР від рук солдатів польської армії загинуло троє священиків: о. Орест Венгринович - 6.IV.1946, о. Володимир Костишин - 21.IV.1946 і згаданий уже о. Олексій Малярчик - 24/25.1.1946; щонайменше 13 священиків зазнали важких побоїв. Крім того в ході боротьби польсько-радянських військових загонів з українським збройним підпіллям загинуло двоє священиків: о. Василь Гучка - 27.VIII.1944 і о. Володимир Кмицикевич - 3.ІХ.1944. Нарешті, на території Польщі загинули два греко-католицькі священики, пов'язані з українським збройним підпіллям: о. Адам Слюсарчик - 19.ІХ.1947 (підчас ліквідації бункера, в якому він переховувався разом з повстанцями) і о. Василь Шевчук (розстріляний 13.ІХ.1948 у тюрмі за вироком військового суду). Також у ряшівській тюрмі 24.ІІІ.1945 був страчений за вироком суду (найпевніше, за співпрацю з українським підпіллям) семінарист Петро Кунцьо.

Заарештовані
Від кінця 1944 р. польська служба безпеки проводила масові арешти української інтелігенції й узагалі всіх, кого підозрювано у співпраці з українським визвольним рухом.· Арешти й тюремне ув' язнення були також засобом примусу до складання заяв на виїзд в УРСР. У 1945-1946 рр. Заарештовано щонайменше 34 священиків, а деяких затримували двічі або й більше разів( о. Михайло Вергун, о. Михайло Гащак, о. Андрій Рожак, о. Ярослав-Теодозій Савчак, о. Йосиф Хиляк).

У 1947 році Уряд безпеки і Військо Польське продовжували арешти греко-католицьких священиків. Кілька місяців у тюрмах Ярослава та Ряшева відбув о. Андрій Рожак. Крім того в Ряшеві були ув'язнені о. Теодор Марків і о. Петро Мазяр; в Томашеві Любельському - о. Юрій Менцінський і о. Микола Заяць (звідти в липні 1947 р. їх перевезено до Явожна²⁷); в Ярославі і Томашеві Любельському - о. Олексій Колянковський (згодом перевезений до Явожна); в Перемишлі і Віснічу - о. Василь Червінчак (до 1948); в Горлицях - о. Йосиф Хиляк. Під час акції «Вісла» заарештовано і запроторено до концтабору в Явожні ще 19-ох священиків (крім трьох вищезгаданих). Один із них, о. Юліян Криницький, помер у таборі 31 липня 1948 р., двоє ( о. Євген Хиляк і о.Володимир Бозюк) були звільнені по чотирьох місяцях ув'язнення, а шестеро під закидом співпраці з українським підпіллям 8 січня 1948-ro були перевезені до слідчої тюрми на вул. Монтелюпіх у Кракові, згодом - до м. Грудзьондз. Один з них був засуджений і загинув у тюрмі (о. Олексій Колянковський - 27.VII.1953). Всі інші перебували в таборі до кінця 1948 р.

У слідчих арештах і в'язницях священики зазнавали різноманітних тортур і знущань. Від квітня до липня 1947 р. заарештовано ще вісьмох священиків, яких передано НКВС. Після вивезення з УРСР вони були засуджені й опинилися на Сибіру.

Деякі священики, що уникнули арешту, перед або під час акції «Вісла» переїхали на західні, так звані «відзискані землі» Польщі. Там вони влаштувалися на парафіях латинського обряду або капеляніях римо-католицьких монахинь (крім о. М. Ріпецькоrо, о. М. Кузьмінськоrо, що працював на цивільній роботі, та о. Андрія Злупка, який перебував на лікуванні). Ще деякі працювали в околицях Кракова, Тарнова, Любліна й Варшави. Ті, що виїхали на північні й західні землі, зустрілися з переслідуванням як з боку Уряду безпеки, так і з боку римо-католицького духовенства. Їм не дозволяли душпастирювати в рідному обряді серед вірних своєї Церкви. Скажімо, за спробу душпастирської праці в Щеціні були заарештовані троє священиків, які кілька місяців перебували в ув'язненні (о. Ярослав Гура, о. Михайло Паславський і о. Денис Сенета).

На своїх парафіях після акції «Вісла» залишилося всього п'ятеро священиків:
о. Іван Височанський (с. Крампна), о. Зенон Злочовський (с. Команча), о. Йосиф Секержинський (м. Сянік), о. Станислав Федорович (м. Ярослав) і о. Юліян Чучкевич (м. Лісько), з яких тільки о. Злочовський відкрито провадив душпастирську працю. Отець Федорович та о. Чучкевич (дуже хворий, помер у квітні 1947) служили в себе вдома,.а отці Секержинський та Височанський відправляли в латинському обряді.

____________________________________________________________
¹ Див.:Советский Союз - Народная Польша, 1944-1974: Документы и материалы. Москва 1974.
²Докладніше див.: Eugeniusz Misiło. Repatriacja czy deportacja.Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR, т. 1. Warszawa 1996; т. 2. Warszawa 1999.
³ АРР, ф. ABGK, спр. 4790, арк. 469-487. Список укладений 26.1.1946 на вимогу Міністерства публічної адміністрації від 11.1.1946.
⁴ Ліквідація УГКЦ(1939-1946), т. 1, с. 462.
⁵ Там же, с. 525.
⁶ Ліквідація УГКЦ (1939-1946), т. 2, с. 491
⁷ Матеріяли про арешт єп. Коциловського та слідство у його справі див. ут. 2, док. 37 /1-27.
⁸ Матеріяли про арешт єп. Лакоти, оо. Кузича, Грицеляка та Решетила див. ут. 2, док.38-41.
⁹ ГДА СБУ, ф. 06, спр. 26310.
¹⁰ З п' ятьох підсудних тільки єп. Лакота був визнаний у ході слідства громадянином Польщі (див. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 26310, т. 1, арк. 121,141,200).
¹¹. Треба зауважити, що станом на 1947 р. єп. Коциловському виповнився 71 рік, єп.Лакоті - 64 роки, канцлеру о. Грицеляку - 56 років, о. Решетилу - 67 років. Під час слідства з йоrо частими нічними допитами й повсякчасними приниженнями всі вони - літні, недужі люди - мали проблеми із здоров'ям. Особливо погіршився стан здоров'я єп. Коциловського, в якоrо тюремний лікар діяrностував «хронічний катар товстих і тонких кишок, глибоке виснаження організму, недокрів'я»; їжу він міr заживати тільки в перетертому й рідкому вигляді, переміщуватися міr тільки зі сторонньою допомогою. Практично весь період слідства єпископ перебував у тюремній лікарні № l УМВС м. Києва. Так само тяжко хворий був і о. Решетило, який мав «гостре запалення вени та лімфатичних протоків лівого стегна й артеріосклероз». Лаконічні довідки та рапорти з матеріялів справи показують, що коли б не сумлінна й відповідальна позиція фельдшера Лук'янівської тюрми мол. лейтенанта Крюкової та лікаря лейтенанта Чурілової, єп. Коциловський та о. Решетило померли б ще під час слідства (див. т. 2, док. 37/10 (с. 135) і док. 41/10-11).
¹² Про таке своє розпорядження владика Коциловський згадує декреті про номінацію о. Володимира Бозюка на завідателя Лютовиськоrо д-ту від 17.11.1945 (див. док. 131), хоча самого документу ще не віднайдено. Окремі пункти цьоrо розпорядження цитує яворівський декан о. Матвій Мокрівський у листі до архиєп. Сліпого від 28.І.1945 (ЦДІАЛ, ф. 201, оп. lp, спр. 163, арк. 74). Особливі повноваження єп. Коциловський надавав і деяким іншим священикам (о. Мирослав Ріпецький, о. Мирослав Мищишин).
¹³ Євген Місило. Греко-Католицька Церква у Польщі (1944-1947) // Варшавські українознавчі записки, зош. 1. Варшава 1989, с. 216.
¹⁴ АРР, AAŁ, спр. 50,.арк. 130.
¹⁵ Див.: Степан Дзюбина. І стверди діло рук наших. Спогади. Варшава 1995, с. 82.
¹⁶ Див.: Літопис УПА, т. 34. Торонто-Львів 2001, с. 291. Пор.: Степан Венгринович.
Добровільно. Спогади, Мельбурн - Аделаїда 1990, с. 20-21; Ірина Тимочко-Камінська.
Моя одисея. Варшава 2005, с. 130-132.
¹⁷ Докладніше див.: Ryszard Torzecki. KwestiaukraińskawPolscewlatach 1923-1929. Kraków
1989; його ж. PolacyiUkraińcy. Sprawaukraińskaw czasie ІІwojny światowej па terenie П
Rzeczypospolitej. Warszawa 1993.
¹⁸ У 1934 роців приміщеннях колишнього католицького монастиря в містечку Береза Картузька (тепер м. Береза в Білорусі) з наказу президента Польщі Ігнатія Мосціцького був створений табір для позасудового інтернування противників правлячого режиму. Цей концтабір, депанували дуже важкі умови утримання в'язнів, проіснував до перших днів вересня 1939 р.
Докладніше див.: Piotr Siekanowicz. ObózodosobnieniawBerezieKartuskiej 1934-39. Warszawa 1991.
¹⁹Докладніше див.:Ryszard Torzecki.Kontakty polsko-ukrainskie па tle problemuukrainskiego w polityce polskiego rzadu emigracyjnego і podziemia (1939-1944) // Dziejenajnowsze 1-2 (1981) 324-327; Ярослав Пеленський. Україна в польській опозиційнійпубліцистиці// Подляський Казімєж. Білоруси-литовці-українці: наші вороги – чибрати? Мюнхен 1986, c.l7;Czeslaw Partacz. Kwestia ukrainska w polityce polskiego rzadunа uchodzstwie і jego ekspozytur w Кraju 1939-1945. Koszalin 2001; його ж, Problemukrainski w polityce polskiego rzadu па uchodstwie і polskiego podziemnogo w latach1939-1945 // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materialy miedzynarodowego seminarium,,Stosunky polsko-ukrainslie w latach П swiatowej': Warszawa, 8-1 О pazdziernika 1998 / ред.R. Nedzielko.-' Warszawa, 1999, т. 4, с. 115-129; Leonid Zaszkilniak. Problem ukrainski wpolityce polskiego rzadu emigracyjnego і polskiego podziemia w latach 1939-1945 // Тамсамо, 129-147; Іван Шишкін. Українське питання в політиці польського еміграційного уряду на початковому етапі Другої світової війни (1939-1941 рр.)// Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету ім. Лесі Українки, вип. 7. Луцьк 2002, с. 134-138; його ж. Українське питання в політиці польського еміграційного уряду та підпілля (1939-1945): історіографія проблеми// Наукові записки Національного університету "Острозька академія": Історичні науки, вип.12. Острог 2008, с. 264-281.
²⁰ Пор. випадок о. С. Копистянського.
²¹ Разом з о. П. Войтовичом 6.V1945 загинув його син-семінарист Ярослав.
²² Побито й пограбовано о. Степана Граба, о. Антона Щепанськоrо, о. Івана Сoболя, о.Михайла Гробельського. ·
²³ У деяких публікаціях помилково стверджують, що 28 серпня 1944 р. разом з о. Володимиром Ридошем і о. Миколою Мацюком загинув о. Петро Саноцький, священик Перемиської єпархії. Насправді він загинув пізніше (в СРСР), а того дня був убитий д-р Петро Саноцький - богослов і правник. Если хочется увидеть, как женщины не стесняются в ебле ничего, то нужно смотреть порнуху именно с выпившими красотками, ведь только под действием спиртного любая сучка раскрепощается. Только пьяные бабы ебутся с незнакомыми мужиками в туалетах, в барах, в машинах и в других местах, где другая красотка не согласится даже минет сделать. Выпившие сучки готовы не только на минет, но и на двойное проникновение.
²⁴Див.: Eugeniusz Misiło. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR, т.2. Warszawa 1999, с.11-14.
²⁵ Наприклад, масові вбивства українців мали місце в селах Гораєць Чесанівського повіту, Завадка Морохівська Сяніцького повіту, Люблинець Старий та Люблинець Новий Чесанівського повіту, Малковичі Перемиського повіту, Терка Ліськоrо повіту, Павлокома Березівського повіту, Бахів, Березка, Скопів, Кривча – Перемиського повіту, Добра, Дібча - Ярославського повіту та ін .. Пор. док. 104, 212-214, 258-263,294.
²⁶ Докладніше див.: Eugeniusz Misiło. Repatriacjaczydeportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR, т. 1. Warszawa 1996; т. 2. Warszawa 1999.
²⁷ Централізований табір праці, створений Міністерством rромадскої безпеки комуністичної Польщі на місці філії нацистського концтабору Аушвіц у 1945-1949 рр. У цьому таборі опинилоси багато українців, звинувачуваних у зв'язках із ОУН/УПА, серед яких було чимало греко-католицьких священиків.

     

о. Богдан ПРАХ, (Україна, Львів)
ректор Українського католицького університету,
доктор філософії, професор
Джерело інформації:http://lemko.org/pdf/74Lviv2018.pdf