Лемківський баланс ХХ століття



Іп this paper author has analyzed situation of Lemkos іп the beginning of ХХІ century. Their situation is really difficult. The process of assimilation is coming оn іn extraneous enviroment. So threre is а threat of total disappearance of Lemkos іn terms of seperate cultural group.

Двадцятий вік був одним з найважчих століть в історії світу. Найбільш трагічний слід залишив він в Центральній та Східній Європі. Найбільш важкий досвід, у ХХ столітті на цій частині континенту, безсумнівно, отримали Лемки. Під цією назвою розумію українське населення Лемківщини, історичний регіон, розташований в Карпатах, на польсько — словацькому кордоні. У Словаччині лемки (русини) проживають в регіоні, відомому під назвою Шариш та на малих клаптиках Спішу і Земпліни. На території Польщі до 1947 року лемки засиляли південну частину новосондецького, горлицького, ясельского, кросненьского, саноцького районів, південно — західну частину леського і кілька сіл новотарського району [7, с. 74].

Проблеми, котрі відчули лемки в ХХ столітті почалися ще в ХІХ. Вже в сімдесяті роки минулого століття в Карпатському регіоні розпочалася масова еміграція до Америки. Була вона обумовлена демографічними та економічними факторами. За деякими оцінками, за океан відправилася більша половина населення Карпат [2, с. 29]. Це відносилось і до лемків. Високий приріст населення дозволив швидко відновити втрати жителів карпатських сіл. Однак, емігрувало найбільш динамічне та підприємнецьке населення. Це була значна втрата для Лемківщини, хоча мігранти, як правило підтримувати тісні зв’язки зі своєю Батьківщиною.

Після Першої світової війни змінилася тодішня система державних кордонів у Центральній та Східній Європі. Лемківщину поділив польско — чехословацький кордон. Хоча лінія кордону проходила хребтами Карпат ще з часів середніх віків. Спочатку це був польсько-угорський кордон, а потім галицько-угорський, але цей факт значною мірою не заважав контактам між населенням. Кордон між Польщею та Чехословаччиною мав інший характер. Був чітко визначений і ретельно охоронявся. Контакти між населенням були обмежені. Обидві республіки були багатонаціональні. Тим не менш в Польщі переважали поляки, а в Чехословаччині — чехи. Політика обидвох країн булла направлена на захист інтересів панівних націй. У 1919-1939 роки, по обидва боки кордону відбувалися спроби асиміляції лемківського населення, однак значних результатів не дали.

Лемківщина сильно постраждала у ході Другої світової війни. Але найважчий час для лемків настав після офіційного закінчення військових дій. З 9 вересня 1944 року комуністична влада Польщі уклала з урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) договір про обмін населенням. Вона відносилася до поляків, які оселилися на території України і українців — на території Польщі. Аналогічні угоди були укладені між польською владою і радянськими урядами Білорусії та Литви. Обмін населенням був добровільний, але насправді прийняв форму примусового виселення [3,с. 102-111]. Відносилося це й до лемків. У Радянську Україну депортовано близько 95 тис. лемків, майже дві третини цього населення, котре проживало в Польщі. Після завершення обміну населенням, в Польщі залишилося близько 30-35 тис. лемків [9, с. 24]. У 1947 році вони були, поряд з іншою частиною українського населення, депортовані в рамках акції «Вісла» в західні і північні областя.

10 липня 1946 року між владою Чехословаччини і УРСР була підписана угода про обмін населенням. До радянської України емігрувало понад 12 тис. громадян Чехословаччини [10, с. 135]. В основному це були лемки. Уряд Чехословаччини не чинив прямий тиск на українське населення з метою його виїзду з країни. Чехословацька влада дозволила на своїй тере,;орії радянським — агітаторам провести акцію в підтримку виїзду до УРСР, не…беречи безпосередньої участі в ній. Важко однак, оцінювати виїзд Лемків з Чехословаччини як повністю добровільне. Радянські агітатори дуже цинічно обманювати довірливих людей, обіцяючи їм життя в достатку в Радянській Україні. Реальність, в якій опинилися переселенці, в розореній війною країні, виявиласяабсолютно іншою.

В Словаччині лемкам вдалося уникнути акції «Вісла». Але події в Польщі негативно вплинули на лемків по словацькій стороні кордону. Вони відчували небезпеку, яка не була не обгрунтованою. В Чехії як і в Словаччині виникали думки про необхідність ліквідації «русинського питання», шляхом депортації населення до УРСР. В лемківській спільноті в Словаччині царював смуток і апатія [10, с. 67]. Русинське походження стало важким тягарем. Могло призвести до насильницької депортації з Чехословаччини, яка в порівнянні з іншими країнами Центральної та Східної Європи виявилася, в сорокових роках майже оазисом стабільності і процвітання.

У другій половині п’ятдесятих років, комуністична влада Чехословаччини офіційно визнала русинське населення українською меншиною. У 1952 році до шкіл в південно-східній Словаччині, в яких раніше навчали місцевого діалекту, була введена українська мова [6, с. 102]. Це викликало опір з боку населення, міцно прив’язаного до регіональних традицій. Крім того, українська культура була представлена молодим лемкам зі Словаччини, як «радянська», міцно русифікована і насичена духом комуністичного виховання. Така «українізація» словацьких лемків була проведена бюрократичними методами без урахування почуття населення. Вона супроводжувалася агрессивною пропагандистською кампанією, спрямованою проти «українського буржуазного націоналізму». По суті, мала характер антиукраїньський. З сучасної точки зору видається, що метою чехословацької комуністичної влади, булла не на стільки «українізація» лемківського населення, як словакізація. Русинів було поставлено перед делемою: словацькість чи українськість, одночасно спотворюючи україньский народ. Крім того, вибір української ідентичності в ситуації, коли загроза насильницької депортації до Радянської України не повністю зникла, межував з героїзмом.

Після Другої світової війни списки переписів показали явище скорочення чисельності населення, яке утотожнювало себе з українською чи русинською національністю в Словаччині. У двадцятих роках ХХ століття русинського населення у Словаччині нараховувалося 155 тис. [11, с. 121]. Під час перепису населення в Чехословаччині в 1930 році, до русинської чи української національності призналося більш ніж 95 тис. респондентів [6, с. 102]. Під час перепису населення в 1950 році, русинську або українську національність зголосило 48. 231 чоловік. Кількість населення в північно-східній Словаччині скоротилася більш ніж на 45%. У той же час, кількість респщщентів, котрі зголосили свою приналежність до словацької національності, збільшилася в тому регіоні на 65%. У 2001 році, під час перепису населення в Словаччині, свою приналежність до української національності зголосило 10.814 респондентів, до русинської 24.201 респондент. Загалом, дві національності представляло 35.015 чоловік [6, с. 104].

Оцінюючи результати перепису, варто заховути обережність. Оскільки показують вони, суб'єктивне (добровільне) відчуття національної приналежності. Між тим, в Центральній Європі переважає, «культурна» концепція народу, згідно з якою приналежність до певної нації визначається не суб' єктивним відчуттям людини, а культурними особливостями. До того ж, в ході перепису населення у Словаччині, у 2001 році, 62. 786 респондентів вказали в якості рідної мови русинську або українську (русинську 54.907, 7.879 українську)[8, с. 304].
Однак, ніхто не заперечує, різке зменшення кількості лемків у північно-східній Словаччині. На думку видатного експерта з цього питання, проф.Мікулаша Мушінкі з близько 90 тис. мешканців історичної Лемківщини, пословацькій стороні русини становлять зараз менше ніж четверту частину, хоча більшість жителів цього регіону русинського походження [8, с. 304].

Ще гірше, з точки зору лемків,. виглядає ця ситуація на Лемківщині, з польської сторони кордону. Під час перепису населення, проведеного в Польщі в 2002 році на території Лемківщини, приналежність до лемківської національності зголосило 1 642 особи, а до української 789 [1, с. 24]. Що дає в загальній складності 2 431 чоловіка, що становить лише близько 4% жителів сьогоднішньої Лемківщини по польської стороні. На всій території Польщі, під час згаданої інвентаризації в 2002 році, приналежності до української національності зголосило 27 172 чоловіка, а до лемків — 5 850. Більша частина, що зголосила приналежність до української національності, виводилась з Лемківщини або була їх нащадками. Загалом, приналежності до двох національностей зголосило 33 022 респонденти.

У ході операції «Вісла» депортовано близько 150 тис. чоловік. Той факт, що в 2002 році приналежність до української чи лемківської національності в Польщі зголосило трохи більше 33 тис. респондентів можна інтерпретувати, як результат високої ефективності депортації. Однак робити такі порівняння не маємо право. Про «кваліфікацію» відносно участі в операції «Вісла» вирішував Департамент безпеки і командири військових частин, котрі проводили депортацію, а не самі зацікавлені. Діяли на свій розсуд. Не брали до уваги ні національну свідомость депортованих, ні їх політичні погляди. Однак, в ході перепису, респонденти подали свої декларації.

Тим не менше, процес поступової полонізації в рамках операції «Вісла» — це об'єктивне явище, яке не може залишати байдужим. Більш вагомі результати від загально національного перепису 2002 року надали данні місцевого значення. У 1947 році до воловського району, що в Дольному Шльонску, було переселено 2.881 чоловіка з Лемківщини (626 сімей) [4, с. 24]. Під час перепису населення в 2002 році в районі, приналежність до лемкіської національності зголосило 55 осіб, до української 32 особи. Як показали дослідження проведені Малгожатою Франчак, на території районів, як і раніше, проживає велика кількість людей, які мають лемківське коріння [4, с. 24]. Тим не менш, вони займають переважно пасивну позицію. Не беруть жодної активної участі в будь-якій діяльності, з метою підтримання власної ідентичності.

Також дослідження Олександри Яворницької-Новосад, проведені в Любуському воєвудстві серед депортованих осіб в ході операції «Вісла», а також членів їх родин, свідчать про тенденцію заникнення серед молодого покоління володінням як українською мовою, так і лемківським діалектом [5, с. 75-91]. Це підтверджує прогресивний процес асиміляції в польському середовищі. 

Помітне уповільнення активності можна спостерігати і за кордоном. На початку ХХ століття в США і Канаді було сформоване міцне лемківське середовище, котре складалося з імігрантів. Було воно різноманітне у своїх політичних поглядах. Панувала як про-російська, так і про-українська орієнтації. Провідною про-російською організацією, безсумнівно, булла «Лемко-Союз». Організація була заснована в 1929 році і швидко розвивалася [2, с. 30-31]. На піку розвитку в США та Канаді до організації належало близько 5 тис. членів. Штаб-квартира була розташована в Йонкерсі, що належить до метрополії Нью-Йорку. У 30 роках був зведений «Будинок лемків» (Lemko Hall of the Carpatha — Russian Amerikan Center) — велика, триповерхова будівля. У всіх великих скупченнях лемківських емігрантів працювали відділення «лемківських будинків». «Лемко-Союз» володів також курортом в місті Монро, штат Нью-Йорк. Однак у кінці ХХ століття, відбувся різкий спад організації. На даний час працює вона в частковій формі. Більшість «лемківських будинків» була продана.

Особисто я не в захваті від ідеології розповсюджуваної «Лемко-Союзом». Вона була про-російською, і навіть (до 1989) про-комуністичною. Проте, занепад «Лемко-Союзу» був поражкою для усієї лемківської спільноти, незалежно від ідеологічних переконань. Це ще більш шокуюче, оскільки українські організації в США та Канаді як правило, працювали досить добре. До цих организацій належило також багато лемків.

Баланс ХХ віку був для лемків досить драстичний. В країні своїх предків, на Лемківщині перетворилися на невелику меншину. У той же час спостерігався процес асиміляції лемків в чужорідному середовищі (польському, словацькому або американському). Також і в Україні часто безповоротно втрачали лемки свої регіональні особливості. Існує значна небезпека повного зникнення лемків, як окремої культурної групи.
Аналізуючи причину скрутного становища лемків, не спосіб уникнути рефлексії на тему: «Сила лукавого». Ця група стала жертвою процесу формування «національних держав» у Центральній Європі в ХХ столітті. Найчастіше була жертвою насильства, котра жодним чином не була в змозі чинити опір (нп, операція «Вісла»). Чи всі страждання лемків можна пояснити іноземним насильством? Занепад «Лемко-Союзу» в Америці, звичайно не був результатом іноземного насильства. Можна також поставити під сумніви, чи всі можливості були використані для того, щоб захистити самовираження лемків в Словаччині. Крім того, спостереження в Польщі за соціальною активністю населення в середовищі депортованих в рамках операції «Вісла» не вселяє оптимізму.

Населення депортоване з хелмських земель (люблінських) та Надсяння (передгір’я), відзначається значно більшою активністю в порівнянні до населення депортованого з Лемківщини та їх нащадків. На Вармії та Мазурах українське населення зайняло досить міцні позиції в місцевих органах влади. Крім того, на Приморських територіях, місцеві політики часто шукають підтримку в українському середовищі. У багатьох випадках це вирішує про те, хто буде правити в селі або районі. Це дозволяє підвищити ефективність отримання дофінансування для українських культурних ініціатив. У Дольному Шльонску та на землях Любуських, куди була депортована значно велика кількість населення з Лемківщини, місцеві політики часто навіть не знають про їх існування в регіоні. Дуже рідко звертаються з метою залучення підтримки під час виборів до цієї групи населення. Дуже важко також отримати дофінансування для культурних ініціатив.

Лемківське середовище в західній Польщі часто характеризується пасивністю. Це відноситься як до тих лемків, які ототожнюють себе з українською національністю, так і до тих, хто ідентифікує себе як «автономістів» або приналежності до нації «русинів». Звичайно, серед «моря бездіяльності» існують унікальні «острова» високої активності. Найчастіше пов’язані вони з образом жертовних активістів, які виступають в ролі місцевих лемківських «лідерів». Однак, ці місцеві «герої» колись припинуть свою діяльність, а більшість з них не мають послідовників.

Аналізуючи лемківській баланс ХХ століття, не можливо чинити опір думці, що це люди, які втратили практично все, що могли втратити. Чи подальше існування цієї групи має сенс?

Перебуваючи на острові Мальта, на Середземному морі, звернув увагу, що місцеве населення говорило на своїй рідній мові, котра відрізнялася від інших європейських мов, хоча всі дуже добре знають англійську мову. Це колишня британська колонія. Але не заважає продовжити гру в онлайн казино на гроші. Коли я запитав, консьєра в готелі, чому його співвітчизники, майже одержимо охороняють свою мову, котрою спілкується невелика популяція, він відповів: «Весь світ говорить англійською, а мальтійською тільки ми». Якби мальтійці відмовилися від рідної мови, неймовірно сильно збідніли б духово. Крім того, світ був би біднішим.


ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. М. Barwinski. Rozmieszczenie liczebności Łemków w Polsce па podstawie wyników spisu powszechnego z 2002 roku — uwarunkowania і kontrowersje// Łemkоwie, Bojkowie, Rusini — historia, wspólczesność, kultura materialna і duchowa.Том 11. [Ed.] S. Dudra, В. Halczak, І. Betko, М. Śmigel'. — Zielona Góra — Stupsk, 2009
2. Р. Best. Łemko-Sojuz USA і Kanady. Krótki przegląd dziejów // Łemkоwie, Bojkowie, Rusini — historia, wspólczesność, kultura materialna і duchowa.Том 11. [Ed.] S. Dudra, В. Halczak, І. Betko, М. Śmigel'. — Zielona Góra — Stupsk, 2009
3. R. Drozd, В. Halczak. Dzieje Ukraińców w Polsce w latach 1921-1989. -Warszawa, 2010.
4. М. Franczak. Łemkоwie w powiecie wotowskim — spoteczno-kulturowe і polityczne uwarunkowania procesów identyfikacji etnicznej // Łemkоwie, Bojkowie, Rusini — historia, wspólczesność, kultura materialna і duchowa. Тот ІІІ. [Ed.] S. Dudra, В. Halczak, R. Drozd, І. Betko, М. Śmigel'. — Głogów, 2010.
5. А. Jawornicka-Nowosad. Kryteria і wskaźniki tożsamosci narodowej osób wysiedlonych w ramach akcji «Wisła» oraz ich rodzin // Łemkоwie, Bojkowie, Rusini — historia, wspólczesność, kuttura materialna і duchowa. Тот ІІІ. [Ed.] S. Dudra, В. Halczak, R. Drozd, І. Betko, М. Śmigel'. — Głogów, 2010.
6. S. Konečny. Postavenie Rusinov, а Ukrajincov па Slovensku v dvadsiatom storoči, а jeho determinanty // Łemkоwie, Bojkowie, Rusini — historia, wspólczesność, kultura materialna і duchowa. Тот ІІІ. [Ed.] S. Dudra, В. Halczak, R. Drozd, І. Betko, М. Śmigel'. — Głogów, 2010.
7. J. Makar. Kwestia Bojków, Hucułów, Łemków, Rusinów wobec problem jedności narodu ukraińskiego // Łemkоwie, Bojkowie, Rusini — historia, wspólczesność, kultura materialna і duchowa. [Ed.] S. Dudra, В. Halczak, А. Ksenicz, J. Starzyński. — Legnica- Zielona Góra, 2007.
8. М. Musinka. Rusini-Ukrajinci па Slovensku ро pade komunistickeho rezimu v roku 1989 // Mniejszosci narodowe w Europie Srodkowo-Wschodniej ро upadku komunizmu. [Ed.] В. Halczak. — Zielona Góra, 2006.
9. К. Pudło. Łemkоwie. Proces wrastania w środowisko Dolnego Slciska 1947-1985. -Wrocław, 1987.
10. М. Śmigel', S. Krusko. Орсіа. Proces орсіе, а presidlenia obcanov Ceskoslovenska do ZSRR па zaklade ceskoslovensko-sovietskej dohody z 10. jula 1946, — Presov, 2005.
11. Р. Švorc. Rusini аlеbо Slovaci? Suvislosti, priebeh, а výsledky etnografickeho vyskumu mporavskeho etnografa Jana Huseka v prvej polovici 20. Rokov 20. storocia. // Łemkоwie, Bojkowie, Rusini — historia, wspólczesność, kultura materic1Іna і duchowa. Тот 11. [Ed.] S. Dudra, В. Halczak, І. Betko, М. Śmigel'. — Zielona Góra — Stupsk, 2009.






Боrдан ГАЛЬЧАК (Канада-Польща)
доктор габілітований, професор
Зеленогірського університету в Польщі


Джерело інформації: http://lemko.org/pdf/74Lviv2018.pdf