В історії українсько-польських відносин насильницьке виселення лемків з їх рідного краю у 1944-1947 рр., рівно ж як і несправедливе виселення з рідних сторін українців Надсяння і Холмщини виявилось найсумнішою сторінкою в багатовіковій взаємній боротьбі і співжитті обох народів.

Для польської сторони глибокою раною на національній свідомості відбилася теж недобровільна депортація поляків із західних областей України. Від днів тої національної драми, в першу чергу українців, минає піввіку. Ще живуть покоління людей, які були піддані холодному міждержавному експерименту і для яких втрата батьківських сторін і досі гіркотить життєву долю і крає серце. Але не тільки це змушує нас повертатися думкою до тих кривавих 1944-1947 років і знову та знову ставити одні і ті ж питання:
- чому не гасне туга за батьківським краєм?
- що втратив український народ і чи виграла Польська держава від ліквідації української національної самобутності Лемківщини та інших сторін?
- чому при так званому розв'язанні українсько-польського спору було поставлено знак рівності між державною і етнічною територіями?
- чи справді до згуби Лемківщини причислилися ОУН і УПА?
- чи все робилося за вказівкою Сталіна і імперії?
- хто головний винуватець згуби Лемківщини на польському боці?
- що ж це за народ лемки і якою є його співвіднесеність до української, польської та інших націй?
- і те, чи жити лемкам як самобутньому субетносу, чи мають вони майбутнє?

Не можемо ставити за завдання дати відповіді на ці та інші питання в одній статті. Але не можемо й обходити їх.

Як відомо, митарства сотень тисяч сімей формально були започатковані Угодою від 9 вересня 1944 р. між урядом УРСР і ПКНВ. Угода передбачала здійснити "добровільне" переселення українців з меж Польської держави в УРСР, а поляків і євреїв польського громадянства з УРСР в Польщу вже до кінця 1944 р. Проте, незважаючи на численні об'єктивні ворожі українському населенню чинники, що, здавалось, мали б підштовхувати виїзд українців з Польщі, Угода реалізовувалась аж до середини липня 1946 р. І тим не менше, не дала бажаних результатів як для тодішнього польського керівництва, так, на жаль, і для так званого українського. З 700 тис. українців (за оцінками польських авторів), що опинилися західніше нового державного радянсько-польського кордону, в УРСР виїхало близько 483 тисяч, а близько 220 тисяч, за оцінками, продовжували залишатися на корінній території. Це число, вважали на польському боці, мусіло бути більшим, оскільки тисячі з числа так званих добровільних переселенців всілякими способами поверталися в рідні краї. І ось в головах і кабінетах власть імущих, не відомо, де раніше – в Москві чи Варшаві – народжується ще один злочинний план: з усією беззастережністю застосувати до нескорених українців збройну силу. Злочин, що згідно Угоди 9 вересня, враховуючи реалії Другої світової війни, мав моральні виміри, підносився на кілька величин і об'єктивно набирав кримінального характеру. Проти українців Закерзоння в один фокус збіглися імперські та шовіністичні інтереси ворожих державницьких та політико-ідеологічних потуг.

Москва не хотіла мати на майбутнє будь-якої української сили поза межами стлумленої Української РСР. Варшава комуністична у ліквідації українства в Польщі угледіла засіб завоювання на свій бік розбещеної шовінізмом ендецько-людовської опозиції і зміцнення, таким чином, власного становища.

Імперії Заходу одержували можливість кинути українську кістку польській антирадянській і антиукраїнській політичній еміграції і навіть нові чехословацькі вожді шляхом знищення українського народу в Польщі надіялись вибороти для себе моральне право наступу на українство у власній країні.

На цьому фоні окреслюється у всіх своїх антиукраїнських виявах польський інтерес. 27 серпня 1945 р. Болеслав Берут формулював його так: «Українське і білоруське населення, відірване від своєї вітчизни внаслідок давнього штучного поділу, повертається тепер до неї. В принципі від Польщі відходять землі з національно чужим населенням. Польща позбувається вогнищ постійного неспокою, постійних внутрішніх заворушень. Тим способом питання розв'язується в дусі взаємних інтересів, у дусі ідеї однонаціональної держави. Це має величезне значення для розвитку Польщі не лише як основа приятельського співжиття між сусідніми народами, але рівно ж як основа тривалості загальноєвропейського миру» (Цит. Lеmkоwiе histоrіі і kulturzе Каrраt. Сzеsс ріеrwszа. - Rzеszow, 1992, S.356).

Польські комуністи у 1945 році підняли прапор, піднятий ще на початку століття Романом Дмовським. Але якщо Дмовський та його послідовники зенденції, а також з людовців і неопілсудчиків Станіслав Грабський, Вінценті Вітос, Єнджей Гєртих, Войцех Васютинський вбачали можливість побудови «раnstwа jеdnоlitegо» шляхом асиміляції українців, білорусів, литовців на їх корінній землі, то комуністи у 1944-1947 рр. вхопилися за ідею асиміляції українців через вигнання їх з рідних країв і розсіяння серед польського оточення на так званих «zіеmіасh оdzуskаnусh». З часу припинення дії угоди від 9 вересня ідея насильницького вигнання українців з рідної землі з метою Досягнення «jеdnоlitоsсі nаrоdоwеіj» стала заглавною в антиукраїнській політиці.

З місць, з середовища військових і чиновників її ініціюють шовіністичні елементи, а варшавське Політбюро на їх основі крок за кроком готує акцію, що потім дістане горезвісну назву акції «Вісла». Відомий цінний збірник документів «Аkсijа Wіslа», підготовлений і виданий Євгенієм Місіло 1993 р., дає можливість простежити ту лінію.

14 лютого 1947 р. староста Нового Таргу Лєї подає пропозицію до Краківського воєводства, «щоб створити пограничні повіти чисто польськими, що, зрештою, лежить в інтересі держави, і щоб усунути проблему лемків з польської політики, показовим було б переселення лемків в глибину Польщі» (Міsіlо Еugеnіusz. Аkcija «Wisla». – Wаrszawa, 1993, S. 51).

20 лютого 1947 р. за наслідками інспекції воєводських комітетів безпеки в Катовіцах, Кракові і Любліні генерал Моссор пропонував керівникові державної комісії безпеки міністру оборони маршалу Жимєрському вже «весною провести енергійну акцію переселення тих людей одинокими родинами розпорошено по всіх «Zіеmіасh оdzуskаnусh»» (Сіt. ор. S. 53).

Генерал тим самим пропонував усунути «nіеbіеzріесzеnstwо wszеlkіеj іrrеdеntу nа рrzуszlоsс». Аналогічні пропозиції піднімали воєводські управління, якби йшлося не про маси і народ, а про якогось окремого кримінального злочинця. В цих умовах відбулося вбивство генерала Кароля Свєрчевського. Євген Місіло цілком правий, вказуючи, що документи розслідування справи не дають підстав її однозначно трактувати.

Маховик підготовки злочинної акції набрав ще більше обертів, рівно ж як і її політичне «обґрунтування». В квітні (16-го) появляється проект організації спеціальної акції «Wschod» (потім перейменованої на «Wіslа»). Перше речення цього документу було сформульоване так: «Rоzwiаzас оstаtесznіе рrоblеm ukrаіnskі w Роlsсе» (Сіt. ор. S. 93).

Але ж вже тоді, в квітні, офіційні чинники очевидно дещо спохватились. Після 28 квітня, коли наступила кривава реалізація акції, на перший план виступив аргумент необхідності розгрому підрозділів УПА, очищення від них Лемківщини, а також східних територій Жешівського і Люблінського воєводств. Але й у процесі акції її виконавці не раз признавалися про свою завітну мрію. Наприклад, воєвода Краківський 3 червня обґрунтовував «dаznоsсі dо stworzenia раnstwа jеdnоlіtеgо роd wzglеdеm nаrodowosciowym» необхідність виселення лемків з Ново-Сончського та з Новотарговського повітів, хоч, як відомо, в тих повітах лемки не становили великих масивів.

Яким би мало бути наше ставлення до аргументу про виселення як засобу збройної боротьби із загонами УПА і українським націоналістичним підпіллям?

Звичайно, в тих умовах, коли великий сусід-диктатор на сході вів беззастережний наступ на збройне знищення бандерівського руху у західних областях України, не можна було очікувати якоїсь іншої політики з боку польського сателіта. СРСР, Польща, Чехословаччина творили у своєму ставленні до українського незалежницького руху одну ворожу силу. Цей рух трактувався, насамперед, як уламок німецького фашизму. І радянська, і польська пропаганда при цьому не гребували жодними фальсифікаціями. Особливо безсоромно експлуатувалась брехня про походження УПА від дивізії СС-Галичина та про те, що командири українських куренів є нібито офіцерами СС. Брехня була розрахована на польського обивателя. В українському, і зокрема в лемківському середовищі, вона не мала жодного успіху. Лемки навдивовиж, як це видно з польських документів, майже одностайно підтримували українських воїнів.

Вже в останні роки антиукраїнські сили на російському і польському боці, а також і в середовищі частини лемків почали вдаватися до псевдонаукових та ідеологічних конструкцій з метою протиставити лемківську етнографічну групу українському народові (етносу). Поряд з домінуючими поглядами на лемків як субетнос українців, їх етнографічну групу зі своїми унікальними культурно-побутовими і мовними рисами віджили прихильники трактування лемків як субетносу польського народу, «рівноправного члена польської етнічної спільності» (Рudlo Каzіmіеrz. Dzіeje Lеmkоw ро drugiej wojnie Swiatowej (Zаrуs рrоblеmаtуkі) // Lеmkоwie w hіstоrіі і kulturzе. Сzеs ріеrwszа. - Rzeszow, 1992, S.378).

Крім цього, знайшов послідовників також погляд на лемків як окремий народ (етнос), що в давньому минулому хоч і мав спільну основу з українцями, в пізніші часи викристалізувався в самостійну етнокультурну спільність. Все це дуже відоме в історії України. Так було в XIX – на початку XX ст., коли галицькі консерватисти, а за ними також ендеки, хадеція та інші заперечували існування русинського (українського) народу взагалі і приписували його нібито винайдення галицькому австрійському губернатору Стадіону, так було під час проведення перепису населення 1931 р., коли було прийнято мову українців записувати чи то українською, чи то русинською, чи тутейшою, чи гуцанською і т.д., з чого скористалася антиукраїнська політична думка, доводячи відсутність будь-якої непольської національної більшості в так званій «Маlорolsсе Wsсhodnіеj».

На російському боці і досі мусується думка про те, українці не народ, а «малороссийское племя», така собі етнографічна група росіян. Варто згадати хоч би статтю О.Солженіцина «Как нам обустроить Россию», що вийшла окремою брошурою у 1990 році. На фоні цього історичного досвіду цілком зрозумілими є різного роду сентенції і навколо лемків. Однак етнічна ідентифікація лемків як етнографічної групи українців є очевидною не тільки під кутом зору їх походження, етнічної свідомості, мови, особливостей господарсько-побутового укладу, близького до укладу інших українських гірських груп, звичаїв і обрядів, фольклору, але і з досвіду їх національного пробудження в середині XX ст. та гідної подиву участі в українському національному, в тому числі збройному опорі проти наступу так званої польської робітничо-селянської влади на елементарні національні права українців у Польщі.

Сьогодні навіть важко собі уявити, як влада народу з великими визвольними традиціями вже в середині XX ст. вдалася, до заборони греко-католицької церкви, обмеження діяльності православної автокефалії, обмеження громадських прав українців у питанні придбання землі за рахунок парцеляції великої власності та ін.

Очевидно, збройна боротьба УПА в Закерзонському краї і на Лемківщині зокрема, в 1946-1947 рр., в конкретних умовах перемоги Радянського Союзу і зміцнення його міжнародних позицій, не мала шансів на успіх, на те, щоб відстояти національні права українців. Надія на нову війну нових західних держав проти комунізму звичайно ж була нічим іншим як мрією-ілюзією. Потрібно ще вивчити, наскільки ту сумну реальність усвідомлювали тодішні керівники УГВР, командування УПА. А чи може усвідомлювали, але керувалися не мудрістю політиків, а гаслами героїв: краще смерть у борні, ніж неволя.

Але як би тоді не було, одне є однозначним: ту боротьбу підтримував весь лемківський народ. З численних польських реляцій з поля боїв на Лемківщині складається враження не про боротьбу урядових військ з українським фашистським бандитизмом, як називалися загони УПА, а про всенародну війну українців Карпат, Надсяння і Холмщини проти так званої Польщі Людової.

Чого варте одне лише визнання військової слідчої комісії обставин вбивства Свєрчевського, складене 17 квітня 1947 р. Комісія ствердила, що не може точно встановити нападників «nа skutek саlkоwіtеgо brаku аgеnturу w роdzіеmіu» (Мisilo Еugеnіusz. Сіt. ор. S. 113).

22 квітня 1947 р. у своїх «Wуtусznусh...» для війська шеф-штабу «Вісли» п-к Хіліньскі так само стверджував, що «банди УПА користуються великим авторитетом серед українського населення, в очах якого є армією, що бореться за «самостійну Україну»» (Сіt. ор. S. 145).

25 квітня «Роrаdnik tеrеnоwу zоlnіеrzа» знову констатував, що «українці, які залишились, на території південно-східних повітів Речі Посполитої становлять для бандитів натуральну допомогу» (Сіt. ор. S. 189).

28 квітня 1947 р. командування групи «Wisla» знову стверджувало, що «на всьому просторі Перемиського, Саноцького, Ліського повітів більшість українського і мішаного населення співпрацює з бандами УПА» (Сіt. ор. S. 200).

2 травня 1947 р. шеф Кабінету міністра Оборони Польщі п-к Лентовський писав про 80% населення «уповської постави» (Сіt. ор. S. 214) і т.д.

Якщо це так, а джерела українського походження, хоч би з недавно виданого "Літопису нескореної України" (Львів: Просвіта, 1993) так само, однозначно стверджують про повну солідарність лемків з українською справою у 1944-1947 рр., то на чому ж ґрунтуватись сумніву про співвіднесеність лемків до українського народу. Кожна історична спільність могла би гордитися розпачем свого ворога, що не може знайти серед неї жодної жаданої агентури.

Але оскільки ми стверджуємо чи не повну солідарність цивільного лемківського населення зі збройною боротьбою УПА, то чи не повинні тим самим виправдати курс польського уряду на повне виселення з рідних країв того цивільного населення. Відповідаємо: з позицій ідейних та політичних постулатів того уряду насильницьке виселення видалося чи не найбільш вигідним засобом боротьби. В той же час не тільки українська історична думка, але й загальнодемократична, також об'єктивна польська історіографія розглядають як самі ідейно-політичні, так і правові основи діяльності тодішнього польського уряду антизаконними і злочинними.

За результатами виборів до сейму у січні 1947 р. в лютому у Польщі почав функціонувати коаліційний уряд ППР-ППС – президент Б.Берут, прем'єр Ю.Ціранкевич, віце-прем'єр В.Гомулка. Так було передбачено у листопаді 1946 р. на зустрічі зі Сталіним у Сочі.

Але з багатьох політичних питань уряд виконував волю Політбюро ЦК ППР, що жертвою українства в Польщі прагнув заручитися підтримкою Польської внутрішньої і еміграційної реакції. В кінцевому підсумку уряд у великій політиці був маріонеткою московського політбюро. Домінуюча роль ППР в коаліції особливо виявляла себе в тому, що МВР (М-wо bіеzріесzеnstwуа рublісznеgо) і МОN (М-wo obrоnу Nаrоdоwеj) перебували у її монопольному віддані.

Під покришкою Політбюро ЦК ППР польський уряд 1944-1947рр. був урядом антинародним, а його акція «Вісла» злочинкою. Показово, що оголошена сеймом 22.02.1947 р. амністія щодо політичного підпілля, в тому числі на організаторів убивств, не поширювалась на УПА.

Зрештою, заслуговує такої ж негативної оцінки діяльність тодішнього уряду Української РСР, який до Львова делегував уповноважених «по повешению», а з так званою повиною приймав тільки тих учасників підпілля, що беззастережно приймали радянський режим. Український уряд був співучасником виселення у далекі райони Півночі і Сибіру в 40-х роках понад 100 тис. цивільних жителів західних областей України.

На цьому фоні гостювання в Кракові 8-9 травня 1947 р. делегації уряду УРСР на чолі з заступником Голови Ради Міністрів, коли з того ж Краківського воєводства силою відривали українців від матірної землі, рідних осель, і досі виглядає як національне блюзнірство.

Реалізація акції «Вісла» згубила відвічний український край Лемківщину. Вигнавши з нього суцільно все корінне населення, акція тим самим ліквідувала одвічну етнонаціональну специфіку краю, що вузькою в 20-30 км смугою північніше Карпатського хребта простягався приблизно на 100 км на північний захід через південні частини повітів Санок-Березів- Кросно-Ясло-Горлиця-Грибів-Новий Сонч аж до верхів'їв Дунайця. Не стало чути тут українсько-лемківського звучання назв сіл Барвінок, Березка, Бистре, Дубрівка, Верхомля, Жидівське, Зубрик, Крайнє, Криниця, Климівка, Кам'яна, Мушина, Мушинка, Одрехів, Свіржова, Смерековець, Поворозник, Хрещата, Шариське Чорне, Щавне, Явірки та ін. По давній лемківській землі перестали ходити Івани, Андрії, Василі, Миколи, Мирони, Луки, Юрії, Прокопи, Сидори, Григори, Федори, Ганни, Марії, Одарки, Наталки, Ксенії, Оксани, Олени. У застрашуючі поруйновані цвинтарі перетворилися сотні сіл і тисячі осель. Уряд розробив програму заліснення колись української лемківської ниви поверхнею понад 50 тисяч гектарів

В української людини така розплата з частиною її народу звичайно ж не може не викликати болю національної душі. Розуміється, розправи над Лемківщиною ми не пов'язуємо з державною приналежністю території. То питання іншого порядку. І хоч ми є послідовними прихильниками встановлення державних кордонів за національним характером території, все ж, необхідно враховувати, що при такому встановленні кожного разу вступають в дію й інші фактори: історична державна традиція, інтереси великих держав світу, взаємні поступки інтересами рівної якісної вимірюваності і т. ін.

Так зване розв'язання українського питання в Польщі оцінюється як злочинне не через те, що в 1944-1947 рр. до складу повоєнної Польщі було віднесено західні смуги української етнічної території з населенням приблизно 700 тис. українців, а через те, що було прийнято рішення найжорстокішими методами ліквідувати національну своєрідність тої смуги. Зрештою, це, здається, не принесло користі і польському інтересу. Політики, які очманілі від ідеї однонаціональної держави, національної зверхності, на ділі діяли і продовжують діяти на шкоду також власному народу.

Тут ми повинні констатувати, що в масі своїй польський народ у 1947 р. акції «Вісла» соромився, осуджував її. Оперативні донесення виконавців «Вісли» дуже часто сповнені скарг на польське місцеве населення, яке допомагало українцям в оформленні фальшивих документів, переховувало тих, хто ухилявся від виселення не лише українських сімей, але і всіх без винятку мішаних родин. У великій мірі, отже, акція була також війною проти власної нації.

В одному з листів на ім'я першого секретаря ЦК ППР Владислава Гомулки група поляків із Кросно закликали вождя припинити акцію, схаменутися: «Лемківщина робить пригноблююче враження величезного цвинтаря..., – писалося в листі, – Терор і варварство, з якими викинуто наших братів з відвічних і бідних, але ж ними укоханих садиб за те, що не записалися на виїзд, залишається в історії чорною плямою на нашій молодій робітничо-селянській республіці» (Зустрічі. Часопис студентів і молоді української інтелігенції. – Варшава, 1989. N 19 (1) С.154-155).

Але держави як машини з власним інтересом та інстинктом самозбереження дуже часто не керуються інтересами народів. Демократичній думці важко збагнути логіку шовіністів, що, наприклад, однонаціональне «jеdnоlite Раnstwо» це більше досягнення, ніж існування поряд в одній державі двох чи кількох, чи й багатьох самобутніх етносів і їх оригінальних культур. Від цього не став вільним і сучасний світ.

Президенту Єльцину задали запитання, якою буде його реакція, якщо США висадять свої війська в Гаїті. Він же відповів, що навіть не знає, де ті Гаїті. А це тому, щоб президент Клінтон не знав де Таджикистан, де Абхазія, де Чувашія, де Крим і т.д.

Президент Дудаєв звертається за допомогою до Туреччини проти Росії. Але ж Туреччина ось уже десятки років жорстоко придушує національний рух курдського народу, а Росія мовчить.

Виходячи саме з міждержавних порахунків майже ніхто в світі не виступив на захист тигрів-тамілдаду, що кров'ю спливають за рівноправне становище свого народу тамілів у Республіці Шри-Ланка. Такі реальності світу XX ст. В цьому відношенні нічого не змінилося в порівнянні з століттям XIX чи з століттям X, чи з римськими часами.

Інтереси держав не співпадали з волею народів, і та воля не раз душилася кривавим способом.

Нам залишається відповісти на запитання, чи вдалося польському урядові реалізувати наміри організаторів акції «Вісла», досягти при її допомозі та засобом розсіяння українців їх повної асиміляції, полонізації?

Відповідь очевидна. Українці в Польщі зберегли себе і не розпрощалися з надією на своє існування та розвиток українського національного життя в Польщі і в майбутньому. З свого боку думаємо, що це також в інтересах Польської держави.

Разом з усіма українцями зберегла себе і лемківська етнографічна група. Найжорстокіше випробування, застосоване проти неї – розсіяння не вбило усвідомлення спільності батьківщини походження, усвідомлення приналежності до великого українського кореня і його культури, не зруйнувало неповторності лемківського менталітету, не загубило мови народу.

Напрошується і ще одне запитання: чи вистачить у лемківської спільності сили в умовах існуючих внутріпольських реалій перенести бодай частинку лемківського людського елементу, лемківської народної і професійної культури на землю батьків, наповнити історичну назву краю змістом, що дав би підстави сказати: Лемківщина відроджується.

Підрахували, що приблизно 5% лемківських родин від числа виселених вже вернулися попід Бескиди. Напевне, пройдуть ще десятиліття, коли можна буде сказати: «На історичній Лемківщині живуть лемки, або ж: На історичній Лемківщині лемків немає». Яка відповідь стане реальністю буде залежати від багатьох факторів:
- від самоорганізації лемківського елементу в Польщі, тобто від суб'єктивного фактора;
- від української політики Польської держави;
- від українсько-польських міждержавних відносин.

На українському боці хотіли б, щоб стала реалізованою відповідь перша.