Чи врятує український фольклор… Польща?

З 28 по 30 листопада цього року в Любліні відбувся четвертий фестиваль “Найдавніші пісні Європи”, організований фундацією “Музика кресів”. Фестиваль вже вкотре зібрав виконавців з України, Литви, Росії, щоб засвідчити: традиція жива, традиція не вмерла, вона буде жити …у Польщі
Боротьба за пісню

Український народ називають поруч з сербами найспівучішим у Європі, – наших пісень нараховують більше ніж півмільйона. Традиція української пісні за “совєтів” була однією із найживучіших рис народу, котру в УРСР намагались нівелювати чи не в першу чергу. Тепер назріло інше завдання – захистити спів від глобалізації. Проте, йдеться не стільки про збереження української пісні як такої, скільки про бажання відновити, відтворити і залишити для нащадків зразки архаїчної української пісенної традиції.

Саме традиційну манеру співу намагалися вивести з ужитку, запроваджуючи натомість клубне мистецтво, створюючи “українські радянські пісні” про те, як “розляглось колгоспне поле”, на якому “комсомолка чорнобрива агрограмоту учила” й “тракториста сподобала”. Мережа сільських народних хорів, співаючих ланок покрила густою сіткою Україну в радянські часи, і майже вигасла тепер, коли відійшли у небуття спільні прополювання ланок цукрових буряків та доплати “за хор” додаткових лантухів з зерном.

На противагу цим штучно створюваним “культ-масовим одиницям” давній поділ села на кутки, а відповідно до них на співаючі гурти досить непогано відтворений і тепер. Співали “по-своєму” на весіллях, родинах, хрестинах, обжинках, - і тому завдяки життєвій необхідності ці пісні зберігалися. З відходом комунізму управління культури на місцях дали вказівку про виділення фольклорних груп в окремі ансамблі, залишивши при цьому структуру народних хорів.

Паралельно з цим процесом при закладах, які мали більш-менш стосунок до фольклору, почали створюватися вторинні колективи, що намагались у своєму співі наслідувати манеру, розповсюджену в конкретній місцевості та пропагувати в якийсь спосіб своє бачення традиції. В областях цим займались центри відродження національної культури, а в Києві – Центр культурних досліджень, Експериментальна лабораторія фольклору Національної Музичної Академії та Інститут мистецтвознавства і фольклористики ім. Рильського НАН України.

Треба відзначити, що, власне, збирання фольклору за жодної влади не припинялось, і в часі створення перших гуртів автентичного виконання фонди архівів та бібліотек нараховували уже той фактично непідйомний пласт пісенного українського матеріалу. У Куліша, Афанасьєва-Чужбинського і Франка були гідні послідовники, котрі, часто ризикуючи можливістю працювати, активно збирали фольклор у різних закутках України та в межах компактного проживання українців за кордоном.

Слід виділити у великому гроні фольклористів керівника хору “Гомін” Леопольда Ященка, під редакцією якого чи не вперше було видано фундаментальну збірку “Українське багатоголосся”. Щоправда, ця праця не несла пояснень щодо стилю виконання пропонованих пісень, хіба що графічно, на нотах, намагалась передати багатогранність української пісні.

“Древо” та “відгалуження”

У витоків відродження традиційного співу стоїть київський ансамбль “Древо”, заснований ще в 1978 році з ініціативи Євгена Єфремова. Об’єктом зацікавлення гурту стали спершу пісні обрядового та ліричного характеру Полісся та Полтавщини, а зараз у репертуар колективу почали залучатися теж зразки з Карпатського регіону.

“Древо” почало пропагувати у Києві та за його межами пісенний багаж відомих у фольклористичному світі полтавських сіл Веприк і Крячківка, а також сіл з Рівненщини Старі Коні та Сварицевичі. Після кількаразових приїздів гурту з Крячківки до Києва їх традиція стала майже синонімом до поняття традиції полтавської.

За “Древом” виникли й почали творити “Слобожани” з Харкова, “Гілка” з Кіровограда, ряд гуртів близького до “манери села” виконання, а разом з тим – деякі уже “третинні” колективи, що вчились у вторинних. Але. У порівнянні з розвитком фольклорного руху в Росії чи у Польщі ці досягнення при багатстві традиції є, м’яко кажучи, невідповідними потенціалу.

Не згадуючи в даному випадку про якісний бік справи, - у цьому українські співаки є радше вчителями, - зупинимось на кількості колективів та їх просвітницькій діяльності.

Тисячоголосі “льолі” і наші “Галі”

Якщо в Росії, за деякими даними, є близько тисячі ансамблів, наслідуючих “деревенский” спів і танець, то в Україні їх значно менше. Пояснити цей факт можна, зокрема, тим, що росіяни значно раніше звернулися до відродження традиції – ще в 60-х роках Дмитро Покровський заснував студію фольклору в Москві, з якої вийшли теперішні керівники провідних колективів “Казачий круг”, “ Народный праздник”, “Русская музыка”, “Ромода” та інших. Деякі з перелічених займаються, між іншим, фольклором Кубані та етногрупи “горюнів” з російсько-українського пограниччя. Parimatch предлагает широкий выбор азартных игр, включая слоты, рулетку, блэкджек, покер и Aviator game . Казино сотрудничает с ведущими разработчиками программного обеспечения, чтобы предложить игрокам высокое качество графики и звука.
Однак очевидною в Росії є також виразна промоція зі сторони держави відродження російської ідеї хоч у такій, але дуже російській, звиняйте за тавтологію, формі.

В Україні ми спостерігаємо ситуацію самореклами фольклористами та їх групами у формі концертових виступів, продажу нечисленних касет і дисків з допомогою однієї-двох студій запису. Але все це відбувається під соусом “жертв режиму”, які безустанно і професійно роблять свою справу вдома, створюючи малі кола послідовників, а на широкий загал з’являються десь за кордоном – у Польщі чи Франції, де їм “надають до цього можливість”.

Українські гурти є також заручниками стереотипів меншовартості всього українського в Україні, коли володіти українською мовою автоматично означає бути сільського походження, а бажання заспівати щось по-українськи одразу ж настроює слухача на очікування в якості другої пісні обов’язково “Несе Галя воду”, а третьої – “Ой на горі два дубки” (при цьому якщо ви відмовитесь ці хіти заспівати, заробите ярлик бандерівського педанта)…

Польське шукання правди

Вважається, що в Польщі традиція акапельного архаїчного співу є втраченою, натомість у кожному місті, містечку, або й селі існують фолкові (не сплутати з фольклорними!) ансамблі з певним інструментальним супроводом. Вони співають пісні “нараспєв” і є надзвичайно гордими із власного вияву польського чи, скажімо, кашубського, гуральського або куявського патріотизму. Ця самодіяльність є більш подібною не до нашої шароварщини, як би можна було б припустити, а скорше, да галицько-карпатських мелодій та пісень, збагачених новітніми мітами ХХ століття.

Відшукувати зразки давнього фольклору взялася очолювана Яном Бернадом фундація “Музика кресів”. Вона є однією з течій, продовжуючих справу засновника польського театрального експерименту Єжи Ґротовського та його “Театру Джерел”. Фундація прагне більш-менш повно і по-гідному представити для поляків “хлопську” з точки зору їх історії традицію, запрошуючи “ ze W schodu ” найпрофесійніші ансамблі. Ансамблі приїздять, нав’язують контакти, видають диски і касети і, як спражні і визнані майстри, беруть участь у організовуваних щоліта “Музикою кресів” курсах співу десь на берегах Нарви чи на Мазурських озерах. На ці курси з’їжджаються десятки людей, і по їх закінченню поляки, іноді українці, і навіть траплялись випадки з індусами і новозеланцями, заспівали б вам зі справжньою полтавською “ль” “Спився, козак, спився…”

При цьому слід зазначити, що “Музика кресів” диспонує коштами, яких заледве вистачає на винаймання двокімнатного “офісу” по сусідству з супермаркетом, і не має навіть свого інтернет-сайту. Всі можливі гроші вкладаються в дальше функціонування курсів та щорічне проведення фестивалю.

Здається, не так ніби багато робиться, але вистачає, щоби багатолітня праця фольклористів була поцінована, щоб хоч раз чи два на рік вони відпочили й відчули потребу в собі. Чи не варто придивитись досвіду сусідніх народів, котрим Україна завжди в’язалася із чимось милим їх серцю, - не тільки в інтересах геополітичних, а й у міжкультурних зв’язках. Щоби не лише поляки та росіяни, але і українці могли з гордістю відкрити для себе, як колись у 60-х роках київський поет Леонід Кисельов:

Остановлюсь у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске

Что всё на свете – только песня

На украинском языке...