Їх внутрішня свобода

За три роки навчання у Польщі часто приходилося замислюватися над цим питанням, однак найгостріше воно постало тепер, у гарячу пору виборів на Україні. Я собі іноді посміювався над їх почуттям історичного месіанства, яким вони хвалилися перед нами, прибульцями з [Дикого] Сходу. Нам, вихованим у радянсько-українських школах при єдиній асоціації з поляками як з пихатими панами, було смішно це чути. Насправді ж вони навіть надмірно чуттєво сприймають розмови на тему їх місії на Сході. Не хочеться відчувати себе африканцем, але таке враження нахлинуло у тиждень перед нашими виборами, коли до десятка знайомих поляків, покинувши все своє, поїхали спостерігачами до нас.

Їхня молодь може відкрито говорити про міжнародні стосунки, потроху критикуючи свою державу за недалекоглядність, однак в кожному слові відчувається повага до самої можливості підноситись на рівень Людина-Держава. Є Польща, а є Поляки (в їх мові всі назви народів пишуться з великої літери), - і любов до вітчизни не може заступити права кожного відчувати себе рівноправним членом великої спільноти - народу. Можна сказати, що у них велич батьківщини формується внутрішньою величчю окремо взятого поляка. Я з цим вперше зустрівся на українсько-польському кордоні, коли водій польського автобуса по паспортному контролі, швирнувши пачку паспортів в українців, шанобливо роздав своїм співгромадянам їх документи, кожного ввічливо називаючи „Пан Такий-то”, чи „Пані Така-то”. У нас же слово „пан” досі асоціюється з образою честі й гідності, краще вже „гражданін” („мужчина”) чи „женщина” („дєвушка”), хоч що таке справжні громадянські права, наше суспільство давно забуло, а з визначенням різниці між двома останніми завжди чомусь виникають проблеми.

Поляки теж, як і українці, жили під чиїмось пануванням, - німців, австрійців, росіян. Однак у них чомусь ніколи не було сприйняття німців як „своїх” тільки тому, що мають з ними спільну релігію, чи з австрійцями, тому що мають спільного монарха, чи з росіянами з приводу близькості мов. Їх „матері-польки” виводились в ті часи у культ, тому що зрощували нові покоління поляків у їх вірі, мові і культурі за відсутності держави. У нас же існував „раболєпствєнний” культ чужого - чужого чинуші, який чекає від тебе хабаря замість допомогти у справі за призначенням своєї посади, культ чужої держави - такої сильної, такої великої, що аж не знати навіщо то стільки сили - аби була, культ чужої мови, адже тільки в тій мові можна писати вірші, дивитися оперу в театрі (мексиканський серіал по телевізору).

Поляки розсіяні по цілому світу не менше, ніж українці, - тільки в США є дев’ять мільйонів осіб польського походження, однак вони не мають того наївного самоствердження, що „діаспора має нам допомогти”. Для них діаспора - це трамплін на Захід, з допомогою якого тисячі молодих поляків їздить на заробітки, живе з кредитів, а сама Польща переправляє кошти з західної діаспори в східні, творячи нові костели, громади, товариства в Україні, Білорусі, Литві, Росії. Разом з тим в Польщі активно рекламуються польські культурні пам’ятки на Сході, - завдяки путівникам та книжкам про Львів, Кам’янець-Подільський чи Хотин ці міста мають зі сторони Польщі левову частку туристичного доходу. А от нам наші місця в Польщі нецікаві, нам ліпше на Красную Площадь ще раз подивиться, дарма що в Холмі (Хелмє) похований Данило Галицький, а попід самим кордоном з Україною у Польщі - автор українського гімну М.Вербицький.

„Троянський кінь” США

Польща не боїться Америки, а напряму її використовує як у своїй зовнішній політиці, так і для внутрішнього розвитку. Так, скажімо, участь польських військ в Іраку асоціюється з вимогами від США зняти візи для в’їзду в цю країну (у більшість країн світу поляки їздять лише по закордонних паспортах). Нами ж керує незбагненне прагнення мати безвізовий режим з усіма „просто так за красиві карі очі”, причому приорітетними для нас є не міста цивілізованої Європи, а пустелі Туркменії, тундра Ямало-Ненецького округу чи болота Білорусії.

Польщу називають „троянським конем” Америки в Євросоюзі, але що Польщі залишалося, коли подібні їй по величині країни - Німеччина і Франція відкрито ігнорували її інтереси в європейській Конституції. Польща не тільки домоглася вступу до Європи на її умовах, а й крок за короком зміцнює свої позиції. Тепер один з поляків, Януш Онишкевич, - віце-спікер Європарламенту, а Данута Губнер, народжена на польсько-українському прикордонні, розпоряджається як один з комісарів Єврокомісії, коштами Унії для неперспективних регіонів. У нас же по людях розповсюджують страшилки, як американці викуплять нашу бідну економіку для своїх буржуазних цілей, - що з того, що зараз з нашої багатої і процвітаючої (за словами з рідного телебачення) економіки пересічному громадянину залишається мізерна пенсія та шалені податки?

Нас лякають, як за радянських часів, „поганими дядями” з НАТО? А от Польщу ні, - вона погодилась на переведення з Німеччини найбільшої американської авіабази Рамштайн, - прямо на свій східний кордон до Білої Підляської. За це багаті американці створять в Білій на обслуговування бази п’ять тисяч нових робочих місць у районі, що по польських мірках розвитку є подібним до нашої Рівненщини чи Житомирщини. Нам же подавай „мощь і велич”, від якої в Первомайську лисіють діти, в Мелітополі вибухають вікна й дахи в хатах, у Броварах в будинки влітають ракети, а у Львові винищувачі російського виробництва косять на очах глядачів дві сотні любителів „вітчизняного”, - аби ж тільки „своє”!

У прагненні повноцінного розвитку своїх регіонів поляки змінили адміністативний устрій у країні, об`єднавши поділені за комуністичних часів 49 міні-воєводств у 16 більших. Цим переслідувалося три засадничі цілі: перепідпорядкувати повітові (районні) власті так, щоб вони підпадали якнайбільш новим воєвідським (обласним) - з метою запобігання розвитку корупції. По-друге, підсилити розвиток слабших регіонів за рахунок сильніших (обтяжуючи найбільші центри більшою кількістю повітів, а менші - меншою). По-третє, прагнення до історичної регіоналізації: лише два воєводства називаються по своїх центрах, решта - підкреслюючи самобутність та специфіку краю (Мазовецьке, Куявсько-Поморське, Вармінсько-Мазурське та ін.). При тому різниці у походженні різних поляків - а у них теж дивляться на „німецьке”, „австрійське” чи „російське” колишнє підпорядкування - не призводять до протистоянь, як це у нас (я тебе не люблю, бо ти, бандерівець, принципово говориш по-западенськи), у них є Польща, яка їх єднає. У нас же сили, створені нібито на посилення ролі регіонів, насправді сприяють підпорядкуванню одних іншим.

„За нашу і вашу свободу”

Поляки відчувають себе винними у поступовому зростанні авторитарності режимів на схід від її кордонів, - не тільки тому, що піклуються за зрадянізованих і атеїзованих українців та білорусів, їм йдеться про власну безпеку на власних кордонах, - за сорок років радянської присутності танки братів-Іванів їм набридли. А от нам ні - мало було Афганістану, так ми ще у Чечню хочемо захищати путінські інтереси, але за те чомусь ніхто не заплатить, як це є у випадку Косова, Сомалі, Іраку чи якої-небудь Анголи. Підуть молоді хлопці во ім’я міфічної слов’янсько-православної єдності. Різницю відчуваємо? proescort

Поляки виділяють мільйони злотих на освіту молодих українців, - за різними програмами починаючи від релігійних - переважно для римо-католиків зі Сходу, і закінчуючи повноцінними аспірантськими підготовками. Не тільки для того щоб виховати полонофілів, приязних до їх країни, але й для того, щоб навчити поваги до власної - навчити патріотизму. Українці, що потрапляють на навчання на Схід від України, чомусь починають навпаки, соромитись свого походження, працюючи на благо великої неділимої та її культури, - порахувати лишень „легіонерів” з України у російському шоу-бізнесі.. Дочка Ліни Костенко, поетеса Оксана Пахльовська колись запитала студентів-українців польсько-українського колегіуму в Любліні (у ньому поляки навчаються української мови, а українці - польської), чому вони не вчаться в українсько-російському колегіумі, і сама ж одразу відповіла: тому що такого закладу нема і навряд чи з’явиться ближчим часом.

Польща має розвинене кіномистецтво і ділиться ним із нами. Скільки б не казали, що „Вогнем і мечем” то антиукраїнський фільм, але світові Україну ніхто ще так гарно не показував. Тепер Єжи Гофман знімає документальну трисерійну стрічку про українську історію. Майже як за Шевченком, - „німець нам історію розкаже”. Виділяються кошти на фестивалі української меншини в Польщі, її друковані органи, навіть часто при критиці з боку останніх національної політики польської держави. У нас же польська мова досі вважається чужою, щось у кшталті „однієї з мов країн колишнього соцтабору”, а між тим, ще сто літ тому у Києві польську знало біля третини мешканців.

Полякам небайдужа доля демократії в Україні, тому зараз біля п’ятисот громадських і культурних діячів Польщі підписалися під листом, в якому виражають готовність на всіх щаблях у Євросоюзі говорити про загрозу нормальному розвиткові України у разі програшу єдиного кандидата від опозиції - Віктора Ющенка. Нам же байдужа демократія не те що в Польщі чи Росії, а й у самих себе: потихеньку звикаємо до лапші з телевізора, немовби це нормально, погоджуємося на існування „понятій” у всіх сферах життя, сприймаємо фальш і безкультурщину російської попси за гідне нашого вуха мистецтво.

Головна проблема українців - байдужість і зневір’я. Дивимося ошелешеними очима на диваків з Заходу, що приїхали на вибори рятувати демократію, а при тому не помічаємо, як нашою свідомістю маніпулюють московські політтехнологи, використовуючи її немов ручний калькулятор. Ми не віримо, що від нас щось залежить, однак саме сила нашого народу рятувала його у різні періоди історії, а невіра убивала, - як під час голоду 1933 року. Байдужість робить з більшості сіру масу, яка мала б довіряти доброму царю із сильною рукою, скинувши на нього всю відповідальність. Потім же нарікаючи на гірку долю, оправдовувати себе у власній безпорадності. У Польщі не є так, як у нас, однак Польща - наша близька сусідка на Заході, і добре, що ще є можливість від неї чомусь повчитися. Ми не остання інстанція, - на нас дивиться Білорусь і Вірменія, Туркменістан і інші -стани: ми для них теж ніби Захід...