---

На 93 році життя відійшов у вічність ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ КОГУТ – відомий у всьому світі громадський діяч, поет і публіцист, організатор і перший голова товариства «Лемківщина» в Україні. До останніх днів своїх був повний молодечої енергії, запалу, виношував багато ідей.

Під час ІІ світової війни, разом з іншими побратимами-лемками включався у Рух Опору проти німецьких окупантів. Після війни спіткала його доля вигнання з рідної Лемківщини з с. Петруша Воля, яку він ще надіявся побачити. Все життя підтримував зв’язки з земляками, лемківськими організаціями в США, Канаді, Польщі, Словаччині, один з ініціаторів створення хорової капели «Лемковина» (1969).

З його наполегливості в 1988 р. створено перше в Україні товариство «Лемківщина» і став першим головою, в 1991 р. при його активній участі створена Фундація Дослідження Лемківщини.

Петро Когут - автор численних статей, нарисів, книг. Перші публікації, ще напередодні війни, друкувалися в газетах «Земля і воля» (Львів), «Селянські вісті» (Коломия). Вірш «Тюремний спомин» був надрукований у календарі «Світ праці» (Коломия). Надалі свої праці друкує в місцевій періодиці та за кордоном: «Карпатська Русь», «Українські вісті» (обидві США), «Рідний край» (Аргентина), «Життя і слово» (Канада), «Наше слово» (Польща), «Нове життя» (Словаччина) та ін..Співавтор «Лемківських календарів» та інших видань Фундації. Заслужений працівник культури України, нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України.

Фундація дослідження Лемківщини, церковний комітет
висловлюють глибоке співчуття родині та близьким.
Вічна пам'ять
Хай земля йому буде пухом.

До Вашої уваги одна зі статей про Петра Михайловича КОГУТА.

СТЕЖКАМИ РОЗВІДУВАЛЬНОГО ЗВ’ЯЗКОВОГО

Поміж тих, хто вижив на чужині й не зрікся рідної землі, – Петро Когут. Про нього ця розповідь.

Петро Михайлович Когут народився 19 листопада 1919 року у селянській родині в селі Петруша Воля на Лемківщині.

У листопаді 1939 року після окупації Польщі фашистською Німеччиною за рекомендацією польських антифашистів перейшов на радянську територію та звернувся до представників розвідувального відділу Київського особливого військового округа у Львові. Після перевірки пройшов прискорений курс підготовки та наприкінці 1939 року був перекинутий на окуповану фашистами територію Польщі під прізвищем Петро Войтович для забезпечення зв’язку з розвідувальною групою, що діяла в районі Перемишль-Сянок-Горлиця.
До основних завдань розвідувальної групи належало: збір даних політичного та економічного характеру щодо ситуації на окупованих територіях, добування відомостей про плани, склад та дислокацію фашистських військ, а також щодо важливих об’єктів інфраструктури (насамперед, військових аеродромів, сховищ з пальним та боєприпасами).
Добуті розвідниками відомості Петро Когутов доправляв у Львів, нелегально перетинаючи державний кордон декілька разів на місяць. У зворотному напрямку він переводив розвідників, переносив зброю, засоби радіозв’язку та шифровки з новими завданнями для групи.


Пригадуючи той час, Петро Михайлович з усмішкою каже: “Як тільки не доводилось перетинати кордон… З контрабандистами переходив, під виглядом торгівця-перекупки, цивільного німця, закоханого… чого тільки не було… Але найбільш складно у прикордонній смузі було дочекатись ночі. Потяг до залізничної станції, неподалік якої я переходив кордон, прибував вранці, тому треба було, не викликаючи підозри військових патрулів та органів контррозвідки, дочекатись темної доби. Іноді сидів у лісах та полях, доки не стемніє, але це було небезпечно через високу ймовірність натрапити на поліцейський патруль”.

До складу розвідувальної групи входили поляки: графиня Чеслава Завісляк (колишній капітан Збройних Сил Польщі) та Даниїл Кіндзерський (колишній працівник Міністерства закордонних справ Польщі у Варшаві), лемки: Гавриїл Левицький в Рюшеві, Даниїл Левицький і Микола Каплун у Кросні.

“Дуже часто доводилось проявляти винахідливість”, – розповідає Петро Когутов. “Одного разу отримав завдання зв’язатись з Даниїлом Кіндзерським. Приїжджаю до нього у Варшаву, відчиняє двері його дружина і каже, що Даниїла забрали німці до будівельного табору, який знаходиться неподалік. Прибуваю до потрібної станції та, доки потяг стоїть, виходжу у привокзальне кафе випити келих пива, а сам чекаю коли потяг рушить. Як тільки він рушив, кидаю пиво, вибігаю на платформу та на очах у присутніх що є духу кричу: “Стійте мене забули”, – але потяг, звісно, не зупиняється. Після цього я маю незаперечне алібі та три години вільного часу до наступного потягу. Підходжу до того будівельного табору, там на брамі німець питає мої документи. Відповідаю йому, що я сьогодні добровільно виїжджаю на роботу до Німеччини та маю бажання попрощатися зі своїм товаришем. Слово “добровільно” справляє враження на німця і той викликає Даниїла, з яким я обговорюю всі потрібні питання”.

Напередодні війни, за вказівкою керівництва радянської розвідки, було активізовано створення розвідувальних мереж у Польщі, для потреб яких через кордон перекидались засоби радіозв’язку та підготовлені радисти. Серед інших у 1940 році Петро Когутов переправив на окуповану територію радистку Антоніну Глибу, яка за кілька років стане його дружиною.

Петро Когутов разом з дружиною Оленою Царенко

Справжнє ім’я Антоніни Глиби – Царенко Олена Кузьмівна (1918 року народження). У 1938 році закінчила технікум зв’язку у місті Харків. Через захоплення парашутним спортом попала в поле зору радянської розвідки. У 1940 році пройшла курс підготовки радистів розвідувальних груп агентурної розвідки.

Розповідаючи про цей період, Петро Михайлович пригадує: “У квітні 1941 року, доставляючи рацію для радистки, опинився на межі провалу. Неподалік від Варшави потяг зупиняється та через гучномовці оголошують “Всім вийти з вагонів із багажем”. Думаю, напевно, це кінець. Дивлюся по сторонах та бачу, що з іншого боку стоїть німецький військовий потяг, де повно п’яних солдатів. Відкрив запасні двері (мав універсального ключа, який відчиняв будь-які двері у вагоні), вистрибнув та вскочив у перший відчинений вагон. Через хвилину потяг рушив, а через годину я вже був у Варшаві”.

Розвідувальній групі, до складу якої входив Петро Когутов, напередодні початку Великої Вітчизняної війни вдалось добути та передати до Центру важливі відомості щодо бойового та чисельного складу угруповання фашистських військ. Складність обстановки у прикордонній смузі примушувала групу діяти винахідливо. Розвідники намагались працевлаштуватись до ресторанів, які відвідували німецькі військовослужбовці, водіями до представників органів місцевої влади, на залізницю та інше. Проте іноді завдання Центру примушували розвідників діяти на межі викриття.

Петро Михайлович пригадує: “Тривалий час ми не могли встановити номер однієї німецької дивізії. Застосовували різні способи, проте безрезультатно. Після отримання відомостей, що дивізія зосередилась в польовому таборі на полігоні, де проводяться навчання, вирішили ризикнути. Одного дня я прикинувся, що заблукав та відкрито зайшов до розташування польового табору дивізії. Поки вартові зупинили, встиг побачити табличку з нумерацією. За здобуття цієї інформації був представлений до нагородження орденом Червоної Зірки”.

За результатами післявоєнного аналізу встановлено, що ця розвідувальна група стала другою після Ріхарда Зорге, яка передала шифровку про точну дату нападу Німеччини на Радянський Союз.

З початком Великої Вітчизняної війни та відступом радянських військ від західних кордонів головною проблемою групи стала нестача елементів живлення для радіостанції. Декілька разів зв’язкові доставляли комплекти батарей, проте з початку 1942 року зв’язок з Центром було втрачено. За таких обставин розвідувальна група продовжила збір розвідувальних відомостей та встановила контакт з польським рухом опору та партизанськими загонами з числа колишніх радянських військовополонених, що діяли в районі.

За свідченнями бойових товаришів, Петро Когутов є природженим розвідником. Тихий, мовчазний парубок мав відмінну пам’ять, моментально запам’ятовував паролі, явки, номери німецьких військових частин, кількість та марки літаків, що базувались на фашистських аеродромах, танків, що слідували через залізничну станцію або населений пункт. Водночас він характеризується як талановитий актор, добре володіє українською, польською та німецькою мовами.

Після закінчення війни, Петро Когутов заочно закінчив середню школу, пізніше – юридичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Працював у системі торгівлі та туризму.

Одночасно особистим “хобі” Петра Михайлович була і є журналістика та громадська діяльність, яким присвятив усе своє життя. Обирався заступником голови обласного товариства “Україна”, заступником голови обласного відділення Українського фонду культури. Близько п’ятиста його статей надруковано в газетах і журналах різних країн світу.

Нагороджений сімнадцятьма орденами і медалями.

Розвідувальну діяльність у роки війні П.Когутова описано у книжках Івана Любащенка “Незримое сражєние” (Львів, 1976 р.), Вітольда Шимчука “На воєнному шляху” (Жешув, 1980 р), Валентини Коломієць “Пройшов товариш всі бої і війни” (Львів, 1988 р.) і Дмитра Бедзика “Сполох” (Київ, 1983 р.).

На Великдень у дружньому колі,
зліва направо:
відомий історик Іван Красовський, о. Дмитро Блажейовський, перший голова Львівського товариства “Лемківщина” Петро Когут, Іван Челак