Інтерес до проблеми обміну населенням між Україною та Польщею, що відбувся по Другій світовій війні, зростає в Україні дедалі більше, тією мірою, якою у Польщі цей інтерес поступово згасає. Зрозуміло, що кожну зі сторін цікавила доля «своїх»: Україну – українців Закерзоння, тобто земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, а Польщу – так званих «кресов’яків» – поляків із Західної України та Білорусі.
У Польщі питання втрати малої батьківщини було невіддільно пов’язане з державницьким інтересом щодо «кресових територій», ролі Львова, Вільнюса в польській історії, тому тут ніколи про це не забували, і тільки тепер, із поступовим формуванням позитивного образу України та Литви поляки починають по-іншому дивитися на проблему депортації з Кресів.
А в совєтській Україні пропозиції на вищому рівні про приєднання Перемишля й Холма закінчилися після того, як Москва відмовила в цьому питанні Нікіті Хрущову як керівникові УССР. До того ж, на тлі великої перемоги згадувати про якісь насильницькі переселення не випадало. Тому свій внесок у справу розголосу могли зробити самі переселенці та їхні нащадки. Однак і тут польські переселенці були в авангарді. Серед об’єктивних причин цього – більша чисельність кресов’яків та їхнє компактне проживання на понімецьких «зємях одзисканих», кількох воєводствах уздовж німецького й чеського кордонів.
Тільки з Західної України депортовано 789 тисяч поляків, зі Східної – 37 тисяч, а всього в СССР «назбирали» понад 1,5 мільйона осіб польської національности (в тому числі й тих, кого депортували до Казахстану й Сибіру в 1939–1940 роках). Вони беруть активну участь у громадському житті Польщі, стабільно випускають періодичні видання: «Панорама кресова», «Там, де Пруту шум...» та інші, котрі не дають забути польському суспільству про кривди, що їх заподіяли совєти й українські націоналісти.
Українців із Закерзоння було набагато менше: 482 тисячі чоловік. Більшість із них розселили у сімнадцятьох (!) областях України, проте особиста воля до спільного проживання, всупереч усім скрутам подвійного переїзду, спонукала багатьох українців із-за Бугу самостійно перебратися з місць розселення на півдні та сході України ближче до історичної батьківщини, до кордону. Тому в Україні змогли утворитися більш-менш сталі громади холмщаків на Волині, лемків на Тернопіллі, надсянців на Львівщині й Івано-Франківщині, – проте їхні товариства змогли розпочати дієве громадське життя лише після відновлення української державности.
Не торкаючись тут того, як висвітлено повоєнні переселення в науковій літературі (про це говорено вже достатньо), я спробую з’ясувати, як цю тему відображено в публіцистиці, котра більше впливає на формування суспільної думки. У Польщі всі без винятку україномовні газети й часописи активно долучаються до віддзеркалення цих подій та їхніх наслідків, в Україні такі повідомлення публікують загалом регіональні часописи в Західній Україні та кілька київських видань: «Політика і культура», «Україна молода», «Дзеркало тижня».
Варто відразу зазначити, що в українській публіцистиці обмін населенням часто ототожнюють із акцією «Вісла». Приміром, провідна діячка товариства «Холмщина» Ніна Романюк, описуючи відкриття в Луцьку пам’ятника жертвам депортації, зазначає, що на акції зібралися «холмщаки, а також нащадки всіх українців, яких у далекому 1944-му внаслідок сумнозвісної операції "Вісла” (курсив мій. – К.Р.) було позбавлено історичної батьківщини за Бугом» («Україна молода», 2002, 29 березня).
Інший приклад: херсонська журналістка Тетяна Скороход у статті «Голос далеких дзвонів», торкаючись теми депортації бойків у 1951 році з частини території Дрогобицької області, переданої Польщі, зазначає, що «тоді діти не могли знати, що відбувається. Не знали подробиць плану “Вісла” й дорослі...» («Новий день», 2001, 1 лютого). Газета «Старий Замок» з Ужгорода друкує один зі спогадів, певно, тієї самої події: «У 1949 (! – Р.К.) році під час операції “Вісла” тамтешніх українців повиселяли з насиджених місць. Лубнянські старожили згадують, як їхнім селом, плачучи, з худобою та возами йшли мешканці села Волосатий, яких переселили на Стрийщину».
Не менш фантастично оповідають про переселення в Україну й електронні ЗМІ та офіційні інтернет-сторінки. Державний архів Львівської области повідомляє на своєму сайті, що в 1998 році «були отримані документи по операції “Вісла” (примусове переселення з Польщі на Україну) – від Міністерства Праці України». Некомпетентність державних службовців у цьому питанні не була б такою дивною на українсько-російському пограниччі у Луганську, але за 30 кілометрів від польського кордону, до того ж, враховуючи претензії Львова на самостійне вирішення деяких ментальних проблем у польсько-українському діялозі, вона неприпустима.
На веб-сторінці фонду «Европа ХХІ», присвяченій етнічному складові населення України, подибуємо твердження: «Відомо, що внаслідок операції “Вісла” (1945–46 рр.) близько 50 тисяч (за деякими оцінками – до 10 тисяч) лемків та бойків були переміщені з території Польщі в УРСР». Товариство «Демократична Славутчина» з Хмельницької области, певно, прагнучи приписати тоталітаризмові якнайбільшу кількість гріхів, згадує й такий, як «сумнозвісна операція “Вісла” 1947 року з примусовим переселенням українців із Польщі до України» (www.slavuta.km.ua).
«Політичний компас виборця 2002» від Народного руху пропонує зажадати від президента України «створити необхідні умови для повернення на рідні землі українців, депортованих у ході акції “Вісла” 1947 року» (www.vlada.kiev.ua). Тут зауважуємо підміну хоч і не дати акції, але її сутности: Леонід Кучма, навіть за всього свого бажання, не зміг би забезпечити гідний розвиток, окрім власної держави, ще чотирьох воєводств на сході Польщі, аби українці, що мешкають тепер у багатшій «Польщі А», згодилися повернутися, за висловом одного юнака зі Щецина, «сидіти в кущах». (У середовищі українців Польщі задекларовано програму «Повернення», однак ставлення до неї великою мірою скептичне.)
Перелічені хибування мають досить просте пояснення: про акцію «Вісла» в Україні знали більше, зважаючи, по-перше, на виразну назву операції (переселення, утричі більших масштабів, особливої назви не отримало); по-друге, набагато легше говорити про злочин іншої держави, ніж щось закидати власній.
Договір від 9 вересня 1944 року про взаємне переселення людности підписав у Любліні від України Нікіта Хрущов, а від прокомуністичного Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський. «Евакуацію» провадили у відповідності з домовленістю, а надалі і з московською угодою від 6 червня 1945 року, за мовчазної згоди уповноважених з України у південно-східних повітах Польщі. Більшість із них, до речі, були українці зі Східної України.
Тому навіть професійні історики, пишучи про обмін населенням, іноді використовують назву «Вісла», аби привернути увагу. Скажімо, Володимир Сергійчук називає свій матеріял «Прелюдія до акції “Вісла”» («Молодь України», 9.06.92), а в Миколи Мушинки інформація про обмін населенням між Україною та Чехословаччиною у 1947 році (переселили 12 тисяч русинів із Пряшівщини), називається так: «Паралельно з “Віслою“. Оптація» («Загорода», 2000, ч. 3).
Якщо говорити про сам зміст публіцистичних матеріялів, то їх можна умовно поділити на два великі блоки. До першого зарахуємо передовсім статті про історію акції: причини, перебіг та адаптація переселенців у нових умовах. До другого – статті про сучасне становище українців із Польщі та їхніх нащадків, про культурну спадщину та її розвиток.
Наприклад, Володимир Сергійчук у вже згаданій публікації, послуговуючися документом УПА, змальовує картину початкового етапу акції – виселення українців із Перемищини й Холмщини, яке посилило протидію Української повстанської армії на цих теренах. У документі йдеться про відносини між поляками й українцями в часі депортації, ставлення совєтських органів місцевих українців. Про різні методи «заохочування» українців до виїзду в УССР пише у своїй статті український історик із Польщі Роман Дрозд (варшавське «Наше слово», 2002, ч. 50). Автор згадує про зустріч представників української громадськости Закерзоння з представниками уряду УССР, на якій було чітко заявлено: «Місце українця на Україні!». У матеріялі «Вогнем і мечем» головний редактор україномовного часопису «Над Бугом і Нарвою» (1997, ч. 2) в Більську Підляськім Юрій Гаврилюк торкається проблеми виселення українців із Південного Підляшшя (тепер північ Люблінського воєводства), самоідентифікації підлящуків у тому процесі.
Одним із перших про подальшу долю депортованих лемків в Україні розповів на шпальтах «Голосу України» Юрій Нестеряк (1991, ч. 14). Його динамічна, насичена цитатами стаття одразу вводить читача у світ людей, котрі втратили батьківщину, котрим десь у донецькому степу згубився старий дзвін із рідних Бескидів, а з ним ціла культура, цілий світ лемківських уявлень... Про співжиття польських українців у колгоспному середовищі Херсонської области, їхнє матеріяльне та духовне становище розповів я у матеріялі «Комплексна асиміляція» («Наше слово», 2003, ч. 4).
На основі споминів про переселення в Україну написали статтю «Лемківська трагедія» Галина Щерба й Ліліана Яремкевич, звідки можна дізнатися про результати соціологічних опитувань, що їх провело товариство «Меморіял» серед депортованих лемків. Близько 73% опитаних відчуває тугу за рідним краєм («Трибуна», 1991, ч. 10).
Низку історико-біографічних портретів переселенців із Лемківщини та Західної Бойківщини подає голова Асоціяції бойків України журналістка з Києва Наталка Кляшторна. Її статті «Недоспівана пісня з Тихані» («Наше слово», 2002, ч. 9–10), «Без провини винні» («Політика і культура», 2001, ч. 26), «Залізний хрест» («Україна молода», 14.11.01) грунтуються на сучасному фактажі, котрий Наталка збирає під час експедицій Донеччиною, Миколаївщиною, Херсонщиною і «польськими» й «українськими» Лемківськими та Бойківськими Ватрами.
Другий блок стосується політичних моментів, а найперше – визнання переселенців із Польщі як осіб репресованих. Ці публікації рясніють запитаннями, на які поки що нема відповіді: «Чи можуть українці вимагати компенсацій від польського уряду?» (Петро Тима), «Хто сказав, що правда не має національности?» (Наталка Кляшторна), «Дзвони Лемківщини – чи дослухається до них влада України й Польщі?» (Михайло Мигаль). Чимало місця на сторінках газет і журналів віддано згадкам про зібрання товариств переселенців, вечори пам’яті тощо. Наразі ці публікації сприяли поданню до Верховної Ради України проєкту закону щодо надання статусу депортованих українцям із Польщі та відшкодування їм моральних і матеріяльних збитків за рахунок української держави.
Про культурну спадщину Надбужанщини, Надсяння й Бескидів та її збереження часто пишуть «Наше слово», «Політика і культура», «Тигоднік Повшехни», «Політика», «Впрост»: церкви на згарищах колишніх сіл, зрівняні з землею цвинтарі, вимоги перепоховати воїнів УПА в гідних християнина місцях, – власне, така проблематика поміщених тут публікацій. Незрідка «проблемою номер один» є невизначеність української держави: чи справді УПА – це армія, а не бандити? Чи є напіврозвалені або перероблені на костели церкви спадщиною тільки польської держави, чи, може, ще й народу України? Кому більше потрібна земля побіля занехаяних цвинтарів – польським фермерам чи нащадкам переселенців (деякі з них уже свято переконані, що раз «бабця з Польщі», то вони – правдиві католики-поляки)? Українці, переселені з рідних земель, дуже повільно залучаються в ці процеси, долаючи перепони кордонів та іделогічних стереотипів.
Значну частину друкованого в пресі матеріялу складають спогади самих переселенців. Перед ведуть україномовні видання Польщі: «Наше слово», «Вісник Закерзоння» з Перемишля, видання лемків «Загорода» та інші.
Публікації часто обрамлені віршами поетів-закерзонців. З-під пера Олександра Рисака з Луцька вже вийшла розвідка про літературу переселенців-холмщаків («Над Бугом і Нарвою», 1999, ч. 1), де він коротко характеризує творчість Федора Малицького, Володимира Лучука, Йосипа Струцюка, Петра Маха й інших вихідців з Холмщини. Мала батьківщина для них – вияв «своєї» України, своєї матері:

Не воруши болючу таїну,
Хай спить спокійно сивобровий пращур,
Та не оплач їх, не оплач за Холмщину,
Вони тебе навіки не оплачуть.
(Іван Чернецький)

Любов’ю до отчого краю просякнуті також вірші дітей та внуків переселенців. Приміром, у середовищі студентства Львівської політехніки побутує пісня «Лемківщина», що її склав А. Гусак, її лейтмотивом є риторичне запитання – «Як ти, Лемківщино, живеш без нас на самоті?»; такі ж нотки звучать у творчості народженої в Україні лемкині Марії Янко.
Міти Лемківщини й Холмщини – основні конкуренти у боротьбі за спадок «найбільше потерпілих» від депортації, і то лемки вважають, що їх виселили за «упівські гріхи українців». Холмщаки натомість згадують політику пацифікації та нищення православ’я на їхніх теренах за Другої Речі Посполитої у 1933–1938 роках. Поки що в загальноукраїнському масштабі лемки перемагають в інформаційній війні: однією з останніх акцій Всеукраїнського товариства «Лемківщина» є клопотання дати назву «Лемківська» станції київського метрополітену. Хто такі холмщаки, знають більш-менш непогано хіба що у Волинській та Рівненській областях. Тільки поезія та пісні поєднують ці два вже фактично зниклі регіони замешкання етнічних українців. Ось уривок із однієї переселенської пісні:

Зглянься, Христе Божий Сину
На нещасну Лемковину,
Понищені села, храми,
Ми по світу – жебраками.

Квартальник «Загорода», якого видає Музей у Зиндранові в Бескидах (редактор – Феодор Роц), намагається охопити літературну творчість лемків з усіх їхніх діяспор та Пряшівщини, показуючи літературу, щодо якої, як зауважують «приятелі» дослідниці Олени Дуць-Файфер із Кракова, «ми – сами Лемкы – часто не мами поняття, же така била, істніла» (1997, ч. 3).

Вы не вернете до той землі
Так в пісковиці сорок літ
Блудите – птахы темны
И мряком вкрыє вас там сьвіт

Це Володислав Грабан, поет із Криниці. А ось Йосип Струцюк:

Як ти живеш, село моє?
Як маєшся за синім Бугом?
Як церква там твоя жиє –
Із Богом чи уже без Бога?

Переселенська література потребує свого дослідника, наразі вона виступає лише тлом до публікацій на тему переселення з земель Закерзоння. Мовні особливості та історичний підтекст надають їй неповторного колориту й шарму.
Незважаючи на незворотній хід історії та неможливість повернутися на малу батьківщину, автори публікацій про переселення українців із території Польщі в Україну в 1944–1946 та 1951 роках мають чітку мету – сприяти встановленню історичної правди, пошануванню культурної спадщини українців Закерзоння та визнати їх потерпілими від тоталітаризму.