---

«Я малюю любов серцем» так названо інтермедію, яка склала головну частину бенефісу з нагоди 50-річчя поета Богдана Пастуха, котрий підбувся в Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Люди , які потрапили на цей вечір, лише в самому кінці здогадувались що потрапили на бенефіс. Втім хіба можна було очікувати, що у зіпсованому жадобою слави мистецькому світі, знайдеться людина, яка на перший план поставила не оспівування і вшанування своєї персони, а загальнолюдські проблеми. Отож повернемось до самої вистави .


Побудована у формі моновистави ця інтермедія набула форми сповіді , в якій образ блукаючого грішника приходить до Джерела Любові – Бога і через каяття усвідомлює три основні складові любові, які живуть у серці людини .


Образ першої любові – любові до жінки, поділено на два види: Перша – любов тілесна, пристрасна та грішна , яка майстерно втілилась східним танцем одаліски. Цей танець неначе болючі спогади оповивав героя , викликаючи лише каяття за змарноване життя . Друга – любов чиста але зруйнована блудними помислами , втілена у образі Вишні , яка залишила Грішника як щось, тремтливе і недосяжне. Зрозумівши свої помилки грішник звертає свій погляд на двох закоханих , які у глупоті світу руйнують своє кохання і життя. Він не хоче , щоб молодь пройшла його шляхом і вимолює в Бога мир і розуміння поміж ними .


Образ другої любові – це любов до бабусі і матері . Вона постає спомином про щасливе дитинство, проведене біля бабусі, в яке так хочеться повернутись і відчути опіку і розуміння , проте смерть робить це неможливим. Лише відвічний зв’язок роду , який не припиняється навіть після смерті, оскільки душі померлих рідних у небі залишаються нашими опікунами і по Божій Волі та з Його дозволу можуть приходити та втішати нас. Цей діалог плавно змінюється спогадами про матір , про її любов , запізно оцінену , але від того не менш сильну, сильну, всепрощаючу, ніжну голосну, як пісня, майстерно виконана талановитою співачкою. Грішнику боляче, що так пізно оцінив цей великий скарб, він наче його символ і останній відгомін пригортає до серця вишиту мамою сорочку, сорочку, яка увібрала пісні та мову рідної Лемківщини (втілені у народних піснях).



Особливої уваги заслуговує образ Божого Голосу. Він завжди присутній і відповідає в критичних моментах , провадить дорогою до святості. Так в момент, коли життя неначе приходить до свого завершення відчай, розчарування і каяття за змарновані промені любові, Бог показує ще одну любов, найсвятішу і найчистішу, яка може стати новим шляхом, дорогою до неба – любов до рідної землі, до України. Не випадково цей образ втілено у постаті маленької дівчинки – України, чистої і щирої як янголя. Вона, хоч обідрана але повна любові і надії нарешті дає відпочинок змученій душі, яка пройшовши довгу дорогу не змогла там знайти свого шляху. Лише від найшовши своє призначення може та душа спочити і знайти дорогу додому.

На цій ноті надії на воскресіння української душі і закінчилась ця глибока за своїм задумом інтермедія.

Наталія ОЛЕКСІВ

БОГДАН ПАСТУХ - ПОЕТ ВІД БОГА

.
Дещо з біографії.
Закінчив Одеський технологічний інститут харчової промисловості ім.М.Ломоносова (1989), Львівський регіональний інститут державного управління при академії державного управління при Президентові України (2003).
З 1992 – державний службовець.
Автор поетичних збірок «Душі моєї сподівання» (Львів – 1998),
«Я так спішу жити» (Люблін, Польща – 2001), «Покараний любов’ю» (Львів – 2004).
Володар перших премій на І-му Всеукраїнському фестивалі-конкурсі традицій Холмщини та Підляшшя «Політ на зраненім крилі» (2007) та VI-го Міжрегіонального фестивалю-конкурсу «Пісні незабутого краю».


Його ім’я внесено в історико-біографічний енциклопедичний довідник «Нові імена – Львівщина та львів’яни – 2» (2006, Львів).

Поезія це його життя, це стан його душі, а творчий вечір в театрі ім. Заньковецької міста Львова – це сповідь… Розповідь про історію України, про її майбутнє, це теж поезія про любов до рідної землі… до Лемківщини…, де сині гори Лемківщини плекали його генетичний код Українця.

Ностальгія за рідними річками, горами Лемківщини надихають його на творчість, на любов до рідної землі, до жінки, до матері. Вся поезія пронизана любов’ю, світлими почуттями у всіх їх проявах.

Тож творчості тобі, Богдане !!!

Галина ВИХОВАНСЬКА,
директор дитячої школи народних мистецтв,
член національної спілки художників України,
член спілки дизайнерів України

.

Ті, що люблять, -
Все прощають…

Покликаний засвідчити про вічне,
Що горнеться до тіла і душі,
Тепло любові є надзвичне,
Бо ми усі їй з роду не чужі.

Покликаний запевнити, що вірна
І впевнена в собі її мета,
Глибока в почуттях та малослівна,
Але, однак, далеко не проста.

Покликаний я Богом їй служити,
Якщо десь загубив – там і знайду.
Лише б любов свою не пережити
У ній родився – і з нею відійду.
Богдан ПАСТУХ

Світлини надані Віктором СОЛИНКОМ
Матеріал підготовлено Ярославом ТЕПЛИМ