Українська громада Польщі скидається на великий історичний музей, де недоторканно збережено українські душі зразка 40-х років XX століття. Певно, для кожного з тих останніх 36 тисяч, які в переписі 2002 року наважилися записати себе українцями, проблема польсько-українського протистояння є так само гострою, як і 60 років тому.

Вони ображаються, коли їх називають «польськими українцями»: мовляв, з так само можна назвати «польськими» волинян чи галичан, або й берещуків, котрі, щоправда, може й «польські», але вже не українці... «Ми українці в Польщі» – це чітке формулювання виросло в далекому 1947 році, коли потяги повезли рештки українців із Закерзонського краю «в чужу Польщу». Їх тепер уп’ятеро менше, ніж тих, здепортованих під час акції «Вісла», – але український чинник у польському суспільстві, в обговоренні польсько-української проблематики дивує не тільки польських правих, які вже заговорили про «боротьбу з українським лобі», але й самих українців.

До перепису Об’єднання українців Польщі отримувало з польського бюджету близько мільйона злотих, п’яту частину «нацменшинних» коштів, і це невимовно дратувало польські кресові середовища. Віктор Поліщук в останній книжці прирівняв цей факт до національної ганьби поляків.
Спираючись на сучасну ситуацію, можна схарактеризувати українську діяспору за західним кордоном України як дієву структуровану громаду, сконсолідовану цілою низкою факторів. Живить її, крім польських грошей, справжній націоналізм – у позитивному значенні цього слова. Як можна здогадатися, у діяспорі він виражений яскравіше, ніж у метрополії.

Якщо в Україні націонал-патріотів трохи приспало відновлення незалежности й лише тепер вони відчули себе, як Юрій Бадзьо, «підпільною нацією» (див.: «ПіК», 2003, ч. 9-12), то в Польщі, де комуністично-польська ідеологія пів століття таврувала їх як «різунів», «бандитську націю», українці (точніше, ті з них, котрі мали бажання далі називатись українцями) законсервували своє ставлення до поляків у дещо хворобливому стані, подібному до настроїв часів Другої світової війни. Кожен із них мусив зробити вибір: стати звичайним польським громадянином зі «східним» прізвищем або боротися за свої українські переконання.

Створення в 1956 році Українського суспільно-культурного товариства певним чином злегалізувало цю боротьбу. Українці відчули у тому карт-бланш: все одно другої депортації вже не вигадаєш, а свого Сибіру Польща, зрештою, не має.
Відтак витворилася спільнота, згуртована бажанням виокремитися з польського моря, прокидатися щодня з думкою: «ми ще є». Українці в Польщі – класична візія одного з відламів українського народу, що змушений був творити свою Україну і по-своєму.

Вони мають власну землю обітовану – Закерзоння, не окреслену жодними мапами територію на теперішньому південному сході Польщі. Здається, про термін «Закерзоння» сперечатимуться вічно, як і про те, чи прийнятно вживати слово «Креси» щодо західних українських та білоруських земель. Для польських науковців Закерзоння нічого не значить, для них нема різниці між Томашовим Мазовецьким та його відповідником на Люблінщині. «Може, – саркастично спитав один із учасників польсько-українських історичних семінарів, – і Варшава розташована в Закерзонні? Не починаймо знову з абетки!».

Моя білоруська знайома з Гродна, почувши це слово, здивувалася: «Підляшуки образилися б, якби їх так назвали!». Що ж, у білорусів інша історія, і лінія Керзона – «всього лиш» кордон. Натомість українців у Польщі Богдан Гук закликає «мислити Перемишлем», однак, ця ідея, як і вся програма ОУП «Повернення», – тільки частина їхнього великого міту.
Українці в Польщі теж мають спільну трагедію, котра єднає православних із греко-католиками й лемків із холмщками: акція «Вісла» для них не лише рядок із підручника. У такий спосіб було покінчено з русинством, тутейшістю та іншими «ізмами», що тоді розділяли українців Польщі. Депортація зробила всіх цілістю – українцями. Біль і образа не вщухнуть і нестимуть запал єдности.
Ця діяспора найближча до України, бо в жодному іншому місці наш державний кордон (як, властиво, і Польщі) не проходив, немов відкраяний ножицями, – так вирішили країни-переможниці у Другій світовій війні. Україна для тодішніх українців була у кожному окремо взятому селі. Депортація та боротьба УПА відкрили очі на величезну територію за лінією Керзона, витворивши цілісну ідеалізацію України Сяніка й Перемишля, України Любачева й Холма. Це тільки нинішні «українські» українці бачать на мапі Хєлм і Пшемишль, Хрубєшув і Криніца, – у мітології українців Польщі вони виглядають інакше.

Правда у них теж своя, відмінна і від польської, і від державної української. Великий зрусифікований клановий монстр під назвою Україна кривдить українців Польщі, знову, як колись УССР, кладучи їхні інтереси на вівтар великої політики. Відзначання 60-ї річниці волинських подій 1943 року – і підтвердження цьому, і своєрідна нагода висловити свою позицію.
Обговорення Волинської трагедії не заскочило середовище українців Польщі: звинувачення у «різні поляків» вони чули весь час, відколи встановлено кордон між ПНР і УССР. Їм, на відміну від «радянських» українців, ця проблема дошкуляла щораз частіше. Особливо – після звернення президента Кваснєвського до учасників конференції у Красічині з приводу 55-ліття акції «Вісла». Польська громадська думка дуже гостро переживала руйнування усталеного міту, спертого на переконаність, що шляхетське походження поляків принципово унеможливлює якісь ниці, не гідні цього імені вчинки.
Акція «Вісла» вважалася злом найперше комуністичним, а вже потім певною мірою польським. «Все ж таки Військо Польське боролося тоді за таку Польщу, якою вона тоді була», – нерідко можна почути аргументи. Тому каяття за злочин депортації не могло оминути наболілу багатьом волинську тему. «Українці мають звести свої порахунки з історією», – звучить патосно, але переконливо.
Для польських українців був очевидним той факт, що відкрите обговорення Волинських подій ударить передовсім по них. «Живучи в розпорошенні, серед польських сусідів, ми будемо на щодень пояснювати: хто вбивав, чому і що це не наші батьки, діди, що вони народилися не на Волині. – пише секретар ОУП Петро Тима. – Дарма, частина вини і так стане нашою» . На думку соціолога з Варшави Йоани Конєчної, «якщо буде багато публікацій про Волинь, то у пересічних людей може скластися враження, що “українці погані”» («НС», 2003, ч. 8). Відповіддю українців Польщі могло бути лише виважене обгрунтування власної постави, котре, з одного боку, нагадувало би про істотність українських бід, а з другого – про готовність до діялогу.
Інше питання, якою мірою це вдається представникам різних угруповань польського українства, в тім числі здепортованим із Польщі українцям в Україні. ОУП не репрезентує вповні поглядів усіх українців Речі Посполитої, не може впливати на позиції православної та греко-католицької церков, практично не втручається в діяльність товариств депортованих по інший бік кордону. Може, тому Об’єднання сьогодні найбільше схиляється до об’єктивізму й толерантности.
Ще 1997 року, під час відзначення півстолітніх роковин акції «Вісла», у посланні до поляків Конгрес українців Польщі виголосив: «Важко досвідчені історією українці Польщі розуміють страждання невинних жертв війни та післявоєнного періоду. Особливо розуміємо біль тих поляків, які постраждали від українських рук» (цит. за: «НС», 2003, ч. 11). ОУП спільно зі Світовим союзом вояків АК зініціювало проведення наукових семінарів «Польща–Україна: важкі питання».
Українські науковці в Польщі жваво обговорювали переломну в польській історіографії, як багато хто вважав, книжку Гжегожа Мотики «Так було в Бещадах. Польсько-українська боротьба 1943–1948». Один із чільних українських істориків Польщі Роман Дрозд вважає генезис конфлікту, що його запропонував Мотика, найбільше правдоподібним («Ї», 2003, ч. 28). Автори критичніших відгуків, опублікованих у перемиському двомісячнику «Вісник Закерзоння» (редактор Богдан Гук), вбачали позитив уже в тому, що автор розмежував УПА та підконтрольні Вермахтові інші українські формування .
У кількох містах відбулися спільні богослужіння, діялоги між представниками польського римо-католицького костелу та українських церков. Під час однієї з таких відправ у костелі св. Андея Боболі в Любліні сьомого травня єпископ УГКЦ Софрон Мудрий нагадав: «Усі ми рівні перед Богом. І народи, і люди.» («ПіК», 2003, ч. 28-29) У Вроцлаві єпископ Польської автокефальної православної церкви Єремія закликав «не роздряпувати старих ран»: «Поляки повинні зрозуміти біль українців, а українці – біль поляків» («Українська правда», 9.06.03).
Слід додати кілька слів про позицію православної церкви у Польщі. Зважаючи на багатоетнічний склад своєї пастви (українці, білоруси, нечисельна група росіян та поляків), вона всіляко намагається оминати національні кути або якнайбільше їх згладжувати. Навіть під час урочистостей канонізації шістьох священиків з околиць Грубешова і Замостя, які в 1942–1945 роках загинули від рук поляків, сказано, що «постраждали вони за віру православну», а якого народу були пастирями – промовчано («Над Бугом і Нарвою», Інтернет-версія, 13.07.03). Характерною є також торішня панахида на місці загибелі двох сотень українців у селі Верховини біля Холма (нині Красноставський повіт). 6 червня 1945 року польське військо, оточивши село, винищило всіх жителів. Архієпископ Холмський і Люблінський Авель у своїй промові жодного разу не згадав слово «українець». Чи не це дає моральне право на деяких польських історичних мапах позначати село «Вєшховіни» як польське, та ще й знищене відділами УПА?
Православна церква в Польщі чимало вистраждала, втратила багато вірних і кліру, то, може, слід почати, врешті, називати речі своїми іменами? Якщо, звичайно, не запідозрити церкву в дрейфі до полонізації: приміром, половина православних Підляшшя, головного осередку православ’я в Речі Посполитій, уже ототожнюють себе з поляками .
Тут підходимо до основного «контраргументу» польських українців у волинському діялозі: українські жертви на Холмщині. Найгучніші голоси на користь того болю як певного доказу української правоти, чи принаймні співмірности з трагедією Волині, лунають не в Польщі, а в середовищі українців, переселених із Польщі в Україну протягом 1944–1946 років, до акції «Вісла».
Вони не бояться ні асиміляції, ані переслідувань, хіба що так ніколи й не вистраждають права вважатися особами, котрі зазнали репресій, або хоч би статусу учасника війни, якого вимагає для них товариство депортованих із Закерзоння на Львівщині (див.: «Львівська газета», 14.07.03) – сподівання на нього виглядають реалістичніше, ніж на віртуальний закон, що його кілька років обіцяє опозиція. Висловлювання депортованих різкі та безкомпромісні, так само, як і польських «кресов’яків» щодо Волині.
«На Волині, Галичині, Підляшші, Холмщині, Надсянні українці впродовж віків становили абсолютну більшість і ніколи не виступали на цих теренах у ролі окупантів, колоністів, осадників, – говорить голова товариства «Холмщина» на Волині Микола Онуфрійчук, – тому мали законне право на боротьбу за свою українську державність, на захист своїх національних інтересів. Зараз якраз минає 65 років, як нищилися масово православні церкви на Холмщині, то чому за це перед нами не вибачаються?» («Волинь», 3.05.03). «Фантастичні цифри, які польська сторона оприлюднює про кількість жертв на Волині, коментувати не буду, – говорить Володимир Середа із львівського товариства. – Ми маємо свій рахунок жертв українців на Закерзонні, так само, як і вояків УПА, які там загинули» («Львівська газета»).
Список жертв справді створюється, перевидано «Книгу пам’яті: 50 років геноциду українців Закерзоння. 1944–1994» Віталія Процюка, що вийшла 1996 року у Львові. Хто ж більше? Навіть (чи нарешті) Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України у Львові оголосив, що готує фундаментальну працю про переслідування українців на Холмщині та Волині («НС», 2003, ч. 10). Як закінчиться, і чи взагалі закінчиться парад вибачень за минулі гріхи?
Холмські біди українців хоч і почалися набагато раніше волинських подій, мали досить віддалений стосунок до українців Волині. Справді, 1938 року на Холмщині, як указує Михайло Горний, зруйновано близько 150 храмів. Протягом 1942–1943 років від рук польських бойовиків загинуло 394 особи – провідні діячі українського руху та працівники українських установ. Водночас відбувалися напади на українські села: найбільшим було знищення села Сагрині Грубешівського повіту в шевченківські дні 1944 року, коли жертвами стали 812 українців . Однак треба утриматися від прямих паралелей з усуненням польської людности з Волині.
Роман Дрозд застерігає:

Не до кінця можна погодитись із ствердженням, часто репрезентованим істориками з України [йдеться, ймовірно, про позицію Володимира Сергійчука у його книжці «Трагедія Волині» (Київ, 2003). – Р.К.], що антипольська акція виникала з дискримінаційної політики II Речі Посполитої щодо українців та їх вбивств на Холмщині. Виникала вона з реалізації політично-мілітарних планів ОУН-УПА. Однак, українці в польській державі напевно [«напевно» у мові польських українців означає «безперечно». – Р.К.] почували себе як громадяни другої категорії, і це, звичайно, вплинуло на кривавий характер антипольської акції. Крім цього, дискримінація українців та випадки їх убивств на Холмщині могли створити враження у керівництва ОУН-УПА про ворожість поляків. Це видно на прикладі Галичини, де антипольські дії ОУН-УПА пояснювали власне вбивствами українців на Холмщині.

Не випадково «волинський» випуск часопису «Ї» (2003, ч. 28.), де надруковано процитовано статтю, названо «Боротьба за землю». Волинським українцям очевидно було жаль холмщаків, але польські колоністи жили не десь за Бугом, а поряд, на землі Волині. Можу навести тут принагідно вислів, яким у часі переміщень населення в 1944–1946 роках зустріли холмщаків в одному з волинських сіл: «На якого чорта ви тута приїхали, а ще на нашу батьківщину [«батьківщина» могло бути вжите в сенсі «батьківська земля». – Р.К.], ми за неї кров пролляли!» .
Водночас, Дрозд виступає проти використання польськими істориками терміна «відплатні акції» щодо нападів польських формувань на українські села. Цей вислів легалізує і навіть певним чином сакралізує вбивства українців. Треба визнати, що, незважаючи на недовершений вигляд і часто применшені цифри жертв українців (як-от дві тисячі на Волині), це, все ж таки, перші сигнали польської історіографії про існування нападів.
Роман Дрозд наголошує, що українським дослідникам слід вивчити ці факти, інакше «надалі будуть наводитися згадані вже цифри» («НС», 2003, ч. 15). Те саме каже Петро Тима, повідомляючи, що історики 27 Волинської дивізії АК уже з 1985 року збирають інформацію про польські жертви на Волині. («НС», 2003. ч. 11). Обидва автори впевнені також, що «основний голос у цій справі за Українською державою» (Тима) і що «такий крок України може спричинитись до того, що відзначення в Польщі роковин антипольської акції може мати поміркований, а не антиукраїнський характер» (Дрозд).
Обговорення волинських подій серед українців Польщі породило також надію, що в тій дискусії знайдеться місце пошануванню української пам’яті в Польщі. Наприклад, досі залишається проблемою дозвіл на перепоховання воїнів УПА на території Польщі. Кожне з таких рішень має пройти через Раду охорони національної пам’яті. У Польщі не протестують проти поховань воїнів Армії УНР, бо ж Петлюра мав угоду з Пілсудським, однак, не береться до уваги факт єдиної і для упівців, і для уенерівців ідеї боротьби, одних і тих самих цілей. Польські урядовці не приховують, що їхнє рішення залежатиме від визнання в Україні Української повстанської армії учасницею війни. Анна Карванська-Байляк, дружина воїна УПА, у книжці про свої десятирічні намагання поховати чоловіка в гідному місці (Україно, визнай! – Варшава, 2002) наводить слова працівниці перемиського воєводського управління: «Хто має то зробити за вас? Ми?».
Українці в Польщі прагнуть продовжити польсько-український діялог на всіх рівнях – від наукового до громадського. Щоб не повторився випадок подання до суду на історика-українця в Польщі Миколи Сивіцького за його книгу «Історія польсько-українських конфліктів». Щоби в діялозі поміж поляками та українцями не було «відкриттів», як-от заява п. Анджея Жупанського із Союзу вояків Армії Крайової, мовляв, «єдиною метою польсько-українських семінарів було примусити українських істориків визнати злочини УПА на Волині» .
Українці в Польщі можуть відверто обговорювати проблемні теми, та без авторитету України вони не зможуть обійтися. Наша держава вже «відбула» свою порцію волинського сорому, українцям у Польщі в ньому жити далі. «Коли ж то врешті Київ упом’янеться повним голосом за нас?» – питає редактор «Нашого слова» Мирослав Вербовий. Чекаємо на чергову річницю?