З Полтавщини на Лемківщину наша пісня лине


З Полтавщини на Лемківщину наша пісня лине

Урочисте запалення фестивальної ватри


До їхніх земель – тисячі кілометрів, з батьківщиною їх розділяє горе, образа, пам’ять та сльози матерів. Чимало з нащадків лемків депортація 1944–46 рр. закинула аж на далеку Полтавщину, у Центральну Україну: там вони зовсім не знають своєї говірки, але пам’ятають про своє коріння. Хоч вони не мають великих посад та значних культурно-мистецьких досягнень, як чимало їхніх братів-сестер із Західної України, але на полтавських лемків рівняються місцеві українці, вважають їх зразковими в родинному колі, добрими сусідами, чудовими фахівцями. За що би не бралися полтавські лемки – кипить робота в їхніх руках.

Про життя одних із найбільш віддалених від батьківщини лемківських громад розмовляємо з головою Полтавської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Миколою Ткачиком.

Пане Миколо, Ви почали відроджувати праотчі звичаї, тради¬ції, говірку на полтавських землях: вочевидь, у Вас також є лемківське коріння?

● Звісно, де би ти не був, то завжди тебе тягне до незримого кореня, до землі, з якою були пов’язані твої предки. А моя родина походить з Кам’яної – села біля Криниці. Моїх батьків Стефана Ткачика та Устину з роду Прислопських виселили в червні 1945 р. Вони разом зі ще трьома родинами опинилися в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині. Їхали в Україну довгих шість тижнів. Маленьких дітей, щоб не випадали з розбитих вагонів і не губилися, тримали по декілька у великих діжах для зерна. У неділю виходили в полі чи на станціях, де доводилося зупинятись, і разом молилися.

Як прийняли депортованих місцеві мешканці?

●Загалом у Зіньківський район були перевезені 57 лемківських родин з Кам’яної. Потім вони пороз’їжджалися в різні місця. А дітей та онуків переселенців – не злічити. Вони – по всій Україні. Власне, у рік депортації жителів Кам’яної привезли до міста Гадяча, висадили на залізничній станції. А вже звідти – розвезли по селах. Нашу родину прийняли добре, дали дах над головою. Хоч який то дах! Чотири родини розмістили в сільському клубі. Вони там зробили очеретяні перегородки в залі – і так жили. А в цих родинах – шістнадцятеро дітей! Вони всі спали в соломі на сцені сільського клубу. Мій батько був у церкві дяком, а вже в Україні мусив працювати на колгоспній фермі, мати – гнула спину в ланці. Навіть коня й корову, яких привезли з рідної землі, мусили віддати в колгосп на роботу.

Лемків за їхню працелюбність та вміння виконувати різну роботу поважали. Чоловіки були чудовими майстрами. Так, брати Петро і Семен Фучки відновили в селі Шилівці олійницю й млин, що працюють донині. А скільки вони збудували в селах льохів, колодязів, печей у будинках! Навчили місцевих працювати з деревом та металом. Онуфрій Олешневич та Йосип Полянський, які зупинилися в Лютенських Будищах, крили бляхою дахи навіть у інших областях. Їх запрошували зі села в село, з району в район, – і скрізь вони залишали після себе чудову роботу й приємні спогади. Лемківські родини перші по селах робили кам’яні погреби з цегли, яку набрали з покинутих хат. У Кам’яній в усіх були такі погреби, а тут – новина. Ось місцеві й собі такі почали робити. Жінок із депортованих родин любили за їхню доброту. Маючи корови, вони годували голодних полтавських дітей. Бодай горнятко чи півгорнятка, але давали, не ділили на своїх та чужих.

Як склалася Ваша доля і доля вашої родини в Україні?

● Крім мене, у батька з матір’ю є ще троє братів та сестра. Я вже народився в Україні 1952 р. Служив я в армії, вивчився на агронома, нині працюю начальником районного управління агропромислового розвитку Зіньківського району. Чотири роки співав у церковному хорі.

А чи бували на батьківщині?

● Так, багато разів. Щоразу, коли їздили до Ждині на «Ватру», то так планували маршрут, щоб заїхати в Кам’яну. Українців у селі немає. Людей мало. Але вони, на чолі з війтом Яцеком Новаком, зустріли нас привітно. Землі – позаростали лісами. Щоправда, частину землі, яку обробляли наші батьки-діди, й надалі обробляють. […]надалі обробляють.

Не беремо речі, а веземо... дзвона

Депортовані з рідних земель, Ваші родичі та їхні знайомі не мали можливостей взяти багато майна, але з Лемківщини в Центральну Україну вони привезли щось значно важливіше, аніж багатство, – тверду й незламну віру, згуртованість у родинах та громадах...


● Ми маємо яскравий приклад, нашу берегиню, живу леґенду – 89-річну Ганну Олешневич. Вона – одна з небагатьох живих свідків депортації. Їй важко ходити, але вона всім цікавиться, радо ділиться спогадами. Родина бабусі в ті страшні часи була наймолодшою серед виселених. За кілька днів до примусового вигнання з рідних земель Ганна якраз стала на весільний рушник зі своїм нареченим Онуфрієм. Думали, житимуть, діточок й онуків у рідному селі роститимуть. Аж тут – гірка біда, депортація. Поважна жінка розповідала мені, як у село прибули совіти, переписали всіх людей і навіть забороняли сіяти, наказали готуватися до переселення. Боротися люди не мали змоги, зібравши, хто що міг на підводи, зі сльозами рушили в невідомість. Потім їх пересадили в товарні вагони і повезли в далеку дорогу на Полтавщину.

Молода родина ще не мала багато майна. Тому Онуфрій із сусідом зняли з місцевої церкви найбільший дзвін, що важив 480 кілограмів, та забрали з собою. Дзвін мав навіть своє ім’я – «Святий отець Миколай». Його відлили на кошти лемківської громади з Америки: адже на початку ХХ ст. багато людей їздило на заробітки за океан. Дехто там залишився, та про рідне село й церкву не забували. Під час депортації для дзвона спеціально зробили скриню. Думали повісити його в церкві на новому місці проживання. Але в атеїстичній Радянській Україні не було для нього містини. І Олешневичі десятиліттями переховували святиню в стодолі, там його закопали в землю, боялися, що відберуть. Дітям суворо наказували нікому нічого не розповідати. Аж 1982 р. лемки зібралися, відкопали дзвін та віддали у Свято-Макаріївський храм Полтави. А Ганна Олешневич, переживши страшний час, нині має велику й люблячу родину: восьмеро дітей, стільки ж невісток і зятів, десятеро онуків і чотирьох правнуків.

Як відбувалося становлення лемківського товариства на Полтавщині?

● Коли почали відкриватися архіви 1990 р., тоді вже можна було говорити про депортацію. Вивчати це на науковому рівні став полтавський історик Микола Якименко. Допомагала нам голова товариства «Україна-світ» Віра Кошова. Я сказав їй, що в Зіньківському районі компактно проживають депортовані. А конкретна праця почалася від 1997-го. Уже зроблено чимало, зокрема, спільно з телекомпанією «Лтава» ми створили три документальні фільми про лемків, видали книжку «Межею чужини розірване життя», беремо участь у фестивалях лемківської культури в Монастириськах Тернопільської області, у Львові, у Ждині в Польщі. Плануємо видавати книги спогадів.

Слухай, Полтаво, як лемки співають

Великою подією для всієї лемківської громади Центральної України стало започаткування в Зіньківському районі Полтавщини Міжреґіонального фестивалю етнічної культури «Барви Лемківщини».


● Таке дійство відбулося вже другий раз. На фестиваль прибули гості зі Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини. З’їхалася велика лемківська кількатисячна рідня з донецьких та запорізьких степів, з берегів Чорного моря, Одещини, Харкова. Такого на цих землях ще не було. Місцеві жителі були зачудовані незвичною говіркою, мелодійними піснями, вогняною музикою. Протягом шести годин лемківські мелодії чергувалися з центральноукраїнськими піснями. Скласти цілком лемківську програму нам ще непросто. Хоч уже на наступні роки плануємо, що саме так воно і буде! Адже лемківські пісні охоче вивчають полтавчани – а традиційну «Ватру» запалював я зі своїм братом.

Але маєте чудовий ансамбль лемківської пісні «Яворина».

●Це наша гордість. На фестивалі в Польщі 2000 р. до теперішнього керівника гурту Геннадія Ільїна підійшов чоловік і подарував дві лемківські пісні. Твори настільки сподобалися музикантові, що, повернувшись додому, він почав їх співати. Разом з дружиною Іриною та донькою Ганною. Потім з кожної нової поїздки до Польщі чоловік привозив чергові лемківські пісні. Новий співочий колектив найменували «Явориною». Це назва гори, на якій, за леґендою, лемкині, яка щиро молилася, явилася Матір Божа. Наразі ансамбль з Полтавщини виступає на численних фестивалях у Польщі та в Україні, має в репертуарі чимало лемківських пісень.

Чи потрібна Вашому товариству якась допомога?

● Буваючи на «Ватрах», я міг спілкуватися з українцями в Польщі, але така велика відстань, вочевидь, навіть трохи відлякує. Та й нам їздити в сусідню країну непросто. Щоб отримати візу, доводиться долати певну відстань до Харкова, бо лише там є найближче Консульство Республіки Польщі. Проте я сподіваюся, що ми будемо їздити в гості, відвідувати одні одних, родичатися, бо ж нас – небагато. І неважливо, де розкидала нас доля, ми лемки, і маємо бути єдиними.

Розмовляла Мирослава ВАСИЛИШИН
«Наше слово» №23, 3 червня 2012 року

З Полтавщини на Лемківщину наша пісня лине