---

А в Україні вона стала дев’ятою

Першого травня до села Лютенські Будища Зіньківського району з’їхалося кілька тисяч людей. Перший заступник голови Зіньківської райдержадміністрації Олександр Терещенков, який понад двадцять років працював директором місцевої школи, подібного за чисельністю зібрання в їхньому селі не пригадує. Приводів було кілька: у школі зустрічалися випускники, які закінчили її 30, 35 та 40 років тому; багато хто приїхав до могил родичів напередодні поминального понеділка. Але найбільш очікуваною подією для всіх став І Міжрегіональний фестиваль лемківської культури «Барви Лемківщини», на якому запалала перша лемківська ватра на Лівобережній Україні.

Фестиваль зібрав чимало гостей з усієї України. Але найпочеснішою серед них була 87-річна Ганна Дементіївна Олешневич, яка є не лише найстаршою лемкинею Зіньківщини, а й залишилася на сьогодні в Лютенських Будищах єдиною з того покоління людей, яким долею судилося зазнати розпачу, страху, образи від примусового виселення із землі предків…

Про трагічну долю етнічних українців, які самі себе називали русинами, а інші народи їх назвали лемками, відкрито почали говорити у 90-х роках, коли стали доступними архіви стосовно операції «Вісла», у рамках якої лемків з Польщі переселяли по всій Україні. 57 сімей тоді приїхали й на Зіньківщину.

Сім’я Олешневичів була наймолодшою серед переселенців. Ганна Дементіївна та Онуфрій Максимович побралися за кілька днів до переломної події — 9 травня 1945 року.

— Ми жили в селі Кам’яна Краківського воєводства у Польщі, — розповідає Ганна Олешневич. — На Різдво 1945 року до нашого села ввійшла Червона армія, переписали усе населення і заборонили людям навесні проводити польові роботи, наказавши готуватися до переселення. Ми мусили підкоритися й у травні повантажили усе своє майно на підводи, а потім у товарні вагони поїзда, і вирушили в далеку дорогу на Полтавщину. Везли із собою все, що могли, — корів, птицю. А ще мій чоловік із сусідом зняли з місцевої церкви найбільший дзвін. Він важив понад 400 кілограмів, і ми сподівалися повісити його в церкві на новому місці проживання, бо нам обіцяли, що всю нашу громаду поселять в одному селі. Але сталося зовсім не так…
На Полтавщину їхали довгих шість тижнів. Іноді здавалося, що вагони розваляться прямо під час руху. У середині червня прибули до Гадяча.


— На вас тут чекали?
— Так, чекали. Колишній голова колгоспу в Лютенських Будищах Марко Михайлович прислав за нами підводи. Але всіх лемків розселили по кілька родин по різних селах. Тоді ми навіть не знали, як далеко вони знаходяться одне від одного.

— Як обживалися на новому місці?
— Нам дали хату, у якій живемо й нині. А під час війни в ній мешкав поліцай. Хата була захаращена, стіни просіли. Але мій господар був майстровитим і дав їй лад. Я ж училася мазати й білити, бо в нас у Кам’яній будинки були дерев’яними, під цинковими дахами. А тут — мазанка під соломою. Коли ми вкрили хату цинком, то багато людей в селі й собі захотіли такий дах. Тож мій чоловік разом з Йосипом Полянським крили хати і церкви не лише по Будищах, а навіть у Полтаві. Люди купували залізо, цинк, або розбирали ночви й укривали хати. Замовлень було так багато, що Марко Михайлович навіть списки бажаючих складав.
Ще ми зробили перший у Лютенських Будищах кам’яний погріб — з цегли, яку набрали з покинутих хат. У Кам’яній в усіх були такі погреби, а тут — новина. Тож люди по селу й собі такі почали робити.
А загалом, жили важко — мали одну корову на двох господарів, тож молока ледь вистачало, щоб дітей годувати. А от бринзи, такої як на Лемківщині, ми зробити не могли — ні з чого було.
Я працювала у колгоспі, народила шістьох синів і двох доньок. Діти в мене хороші, гріх сказати, що ображають.

— Чи всі лемківські родини залишилися на Зіньківщині?
— Ні, кілька родин виїхали в Західну Україну, але писали, що там їм жилося гірше, ніж на Полтавщині.

— Лемки — дружний народ?
— Дуже дружний, віруючий і співчутливий. Коли в Україні був голодомор, батюшка у Кам’яній зібрав громаду і сказав: «Наші брати голодують, тож випікайте хліб, робіть сухарі — передамо в Україну». Усі жінки заходилися пекти хліб, а коли назбирали багато сухарів та інших продуктів, батюшка повідомив, що радянська влада заборонила передавати допомогу.

Лемки — дуже віруючі люди. В нашому селі Кам’яна була хороша церква, яку будував і мій батько. У церкві було три дзвони — маленький, середній і великий «Святий отець Миколай». Аби ми відлили цей найбільший дзвін, лемківська громада в Америці зібрала кошти і передала нам. На початку ХХ століття багато наших людей їздили на заробітки до Америки, дехто там залишився. Три сестри моєї матері жили там. Та й ми самі у 1918 році хотіли виїхати. Батько вже зібрав усі документи, але завадила війна з Угорщиною.

Коли в 1940 році в наше село прийшли німці, то наказали віддати дзвони, аби переплавити їх на кулі. Два менших дзвони ми віддали, а великий — заховали.

— Відомо, що ви й тут переховували його багато років.
— Так, бо боялися, що відберуть. Кілька десятиліть він пролежав на нашому подвір’ї у сараї, прикиданий брикетом. Ми й дітям наказували не розповідати про нього нікому.

— А де ваша громада молилася?
— Їздили до церкви у Гадяч, де отримали приход священики з Кам’яної — Іванович і Тарановський. А в 1982 році вирішили нашого «Святого отця Миколая» віддати у церкву — тепер він дзвонить у Свято-Макаріївському храмі в Полтаві.

…Нині Ганна Дементіївна Олешневич має велику й люблячу родину: вісьмох дітей, стільки ж невісток і зятів, десятеро онуків і чотири правнуки. Син Ганни Дементіївни Михайло жартує, що вони — шестеро братів і дві сестри — увісьмох перевершили батьків — народили десятеро дітей. Й усі дорослі нащадки Олешневичів знайшли своє місце в житті. Місцеві жителі в Лютенських Будищах говорять, що лемки — народ неконфліктний, порядний і майстровитий. Ніхто з них «не подався у п’яниці», а часто володіють навіть унікальними ремеслами. Наприклад, син Ганни Дементіївни Іван — єдиний на все село пічник…

Тож тепер зрозуміло, чому на І Міжрегіональний фестиваль лемківської культури «Барви Лемківщини» зібралося стільки дружніх лемків і людей, котрі цей народ поважають. Були серед них і голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина», заслужений працівник культури України Олександр Венгринович, заступник голови Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Ярослав Козак, член правління Київської обласної організації Іван Челак, поет зі Львова, якого називають «легендою Лемківщини», Богдан Пастух, співачка з міста Чорткова на Тернопільщині Марія Вудка та багато інших.
Перед початком фестивалю благочинний отець 10-го округу Іоанн Бабич відслужив молебень, після якого директор фестивалю, перший заступник голови Зіньківської облдержадміністрації Олександр Терещенков наказав запалити традиційну лемківську ватру, і фестиваль розпочався.

Кілька годин гостей розважали фольклорні колективи та єдиний на Полтавщині дует «Яворина», в репертуарі якого є лемківські пісні. А біля сцени можна було придбати полтавські сувеніри, привезені народними майстрами.

Лемківське свято зібрало чимало гостей.

— На Полтавщині сьогодні ми запалили першу лемківську ватру, а в Західній Україні товариства лемків існують ще з 80-х років, — розповів голова Полтавської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Микола Ткачик. — Спочатку вони існували як громадський рух, а після 1997 року, коли були відкриті архіви щодо операції «Вісла», зареєструвалися як громадські об’єднання. Тоді ж відбулися перші лемківські ватри у Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській областях. Я побував на всіх, і не раз голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович підводив мене до думки, що подібний рух і фестиваль потрібно організовувати й на Полтавщині. Наша область більше віддалена від Польщі, тож загалом про лемків тут знають набагато менше, ніж у Західній Україні. Першою про лемків написала наприкінці 90-х років в одній із місцевих газет голова Полтавського обласного відділення Товариства «Україна-світ» Віра Кошова. Відтоді ми працюємо разом і за ці роки створили спільно з телекомпанією «Лтава» три документальних фільми, видали книгу «Межею чужини розірване життя», співпрацюємо з дуетом «Яворина», з яким брали участь у фестивалях лемківської культури в Монастирську Тернопільської області, Львові, Ждині у Польщі та інших. Нині на Лівобережній Україні Полтавщина є лідером лемківського руху. Навіть учені з Польщі були здивовані тим, наскільки серйозно в Полтаві займаються вивченням історії лемків. А лемки — вартий того народ. Нехай серед них немає видатних вчених чи відомих бізнесменів, проте в школах більшість лемків була відмінниками. Мабуть, даються взнаки гени, адже лемки жили в горах у важких умовах. Люди були обділені сонячним теплом, але на тепло душі вони багаті й досі зберігають віру в Бога. А мова лемків вважається базовою в Європі. Так сталося, що лемки розуміли усіх — поляків, чехів, словаків, угорців, росіян, українців.

— Самі ви теж походите з лемків?
— Так, мої батьки — Стефан Якович і Устина Юріївна — приїхали сюди в червні 1945 року з села Кам’яна. Разом із ще трьома родинами — Прислопських, Пучків та Хохоляків — були поселені в селі Шилівка Зіньківського району. Спершу їх усіх розмістили в сільському клубі, тож вони зробили очеретяні перегородки в залі й так жили чотирма родинами. А чотирнадцять дітей, які були на той час у родинах, спали усі разом у соломі на сцені сільського клубу. Лемки багато чого пережили, але тут, на Полтавщині, заслужили повагу від людей своїм працелюбством і вірою в Бога. Мені приємно, що нашу ідею створити фестиваль підтримали в районній адміністрації і, зокрема, перший заступник голови Зіньківської райдержадміністрації Олександр Терещенков, який доклав багато зусиль для його проведення.

— Мені дуже приємно бути на першому на Полтавщині лемківському фестивалі, — говорить голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович. — Це вже дев’ятий фестиваль етнічної культури в Україні. Найбільший — у Монастирську на Тернопільщині. Він починається у суботу об одинадцятій годині ранку і без перерви триває до вечора неділі. Нічна дискотека збирає 5—6 тисяч молодих людей. Бог допоміг нам піднятися з колін і за генетичним покликом відродити лемківську культуру. Наша пісня — одна з найкрасивіших. Її включають до свого репертуару Марія Бурмака, Славко Вокарчук, Оксана Білозір, а співачка Джамала минулого року взагалі виграла конкурс молодих виконавців у Юрмалі з лемківською піснею.
Нині Всеукраїнське товариство «Лемківщина» об’єднує громади лемків у 18-ти областях України. Ми втратили рідну батьківщину, за що маємо біль у серці. І ніхто перед нами досі не вибачився за трагічну долю лемківського народу — ні держава, ні Президент. Але натомість у нас виробився інстинкт самозбереження, й ми продовжуємо бути дружніми й радіємо кожній новій зустрічі.

— Приємно, що Полтавщина добре прийняла переселенців із Польщі, й ми бачимо, що лемки тут мають пошану. Значить, вони її заслужили, — розповів заступник голови Львівського обласного осередку Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Ярослав Козак.

— Я здивований не тільки гостинністю лемків, які проживають на Полтавщині, а й їхньою духовністю, — поділився поет зі Львова Богдан Пастух. — Вражає те, що люди, яких виселяли з власної землі, брали із собою не зерно та статки, а, насамперед, церковний дзвін. Тому низький уклін від Західної України вам за те, що поважаєте, любите й ідете назустріч людям, які шанують своє, рідне.

Дует "Яворина" - Ірина та Геннадій Ільїни - з дочкою Ганнусею.

…Те, що на Полтавщині шанують не лише свою культуру, яскраво підтверджує хоча б дует «Яворина». Якось у 2000 році на фестивалі в Польщі до музиканта, директора Опішнянської музичної школи Геннадія Ільїна, підійшов чоловік і подарував дві лемківські пісні. Твори настільки сподобалися Геннадію, що, повернувшись додому, він запропонував їх заспівати двом викладачкам гри на фортепіано та власній дружині Ірині. Так створилося тріо, яке з кожної нової поїздки до Польщі привозило нові лемківські пісні, у які закохувалися все більше. А назвати колектив «Явориною» порадив один із ініціаторів заснування товариства лемків в Україні, колишній військовий розвідник СРСР Петро Когут. Розповів, що Явориною називають найвищу гору Польщі, на якій лемкині, котра щиро молилася, явилася Матір Божа. Відтоді ансамбль українців із Полтавщини, а нині дует «Яворина» виступає на численних фестивалях у Польщі та Україні, має у репертуарі майже 30 лемківських пісень. А ще «Антологію лемківської пісні», укладену професором Львівської консерваторії Марією Байко і подаровану їм Петром Когутом із написом: «Це вам на все життя. Несіть цю культуру у світ — і світ вас почує»…
Перший міжрегіональний фестиваль «Барви Лемківщини» справді вийшов яскравим і вдалим. Підводячи своєрідну риску під ним, директор фестивалю Олександр Терещенков зазначив:
— Мені приємно, що гості, котрі приїхали здалеку, залишилися задоволеними тим, що ми зробили на Полтавщині. Але це лише перший фестиваль, тож плани на наступний рік маємо набагато амбітніші. Це буде рік проведення чемпіонату Євро—2012, де приймаючими сторонами є Україна та Польща, що ще більше зблизить наші країни, і ми очікуємо багато поляків і серед гостей нашого фестивалю. Тож продовження фестивалю буде!