Автентичне небо.Фольклорні зірки


Автентичне небо.Фольклорні зірки

Є країни, де фольклор поруч із мовою, малярством і ментальністю є
візитівкою народу. У Західній чи Центральній Європі фольклор поважають хоча
б так, як атеїст поважає віруючих, або людина з міста заздрить багатству
мови селянина. Фольклорні фестивалі проводяться майже в кожному містечку,
піднімаючи регіональний патріотизм мешканців, а молодь має моду на свої
фотографії у народних строях окремої місцевості. Чому так є у них, і не так
- у нас? Чому більшість наших співгромадян, побачивши оголошення про
фольклорний концерт, скептично усміхається, уявляючи зібрання тих, "кому за
50". Чому, почувши на вулиці чи з вікон народну пісню, ми говоримо собі:
"Знову хтось напився..."

Як поставав псевдофольклор

На Заході не було, вочевидь, потреби ділити культуру на вищу і нижчу, як це
сталося на теренах колишнього Союзу. Народна французька культура така ж
французька, як культура елітного французького кіно чи малярства. У нас же
"село неасфальтоване" мусило поставати як неперспективне в усіх
відношеннях, в тому числі й культурному. Прийнято було вважати, що культура
йде в села, а не навпаки, звідти. Тому навіть навчати співати народних
пісень селян їхали вивчені у радянських культурно-просвітницьких училищах
диригенти й "керівники народних хорів". Вони перевчали співочих сільських
бабів по-оперному відкривати рота і затискали політ їх співу в рамках
вимальованої графічно партії альтів чи сопрано. Доповнювали картину
славнозвісні кількаповерхові віночки на головах, незважаючи на вік "дівчат"
(для Західної України - гуцульський тип костюма: інші "регіоналізми" не
заохочувалися).

Так постав псевдофольклор, що не надто подобався молодшим поколінням, кожне
з яких росло з переконанням третьосортності народного мистецтва. Реальний
фольклор загнали до хат за столи, його живі зразки виходили назовні тільки
в обрядах, найчастіше - весіллях. Однак із кожним роком виконавиці,
приміром, пісень дружок старішали або й взагалі відходили у кращий світ.
Зараз, як знаємо, на більшості весіль лишився лише рудимент обрядових
пісень - це виконувані на синтезаторі варіації на тему "горілої сосни", -
на більше якось сил не вистачає.

Наш псевдофольклор трохи нагадує фольк на Заході, про його особливості -
пізніше, однак там фольк ніколи не мав ідеологічного навантаження, на
противагу українській радянській "народній творчості" ("розляглось
колгоспне поле" або ж "а трактора милий водить / Та ще й пісеньку
заводить").

Відроджувати в Україні справжні зразки автентичної музики став київський
гурт "Древо", який з часом пустив свої "відгалуження" в Харкові, Рівному,
Кіровограді й Львові. "Древо" співає переважно фольклор Полтавщини і
Полісся, а регіональні гурти відтворюють місцеві зразки. Незважаючи на
неприязнь етномузикологів до насадження за радянських порядків "справжньої"
народної пісні, керівник "Древа" Євген Єфремов знаходить і деякі позитиви
того часу: "Саме колгоспи, їх замкнений статус, нерозвиненість села і його
бідність законсервували на десятиліття і зберегли давній фольклор", -
говорить він. Можна цю тезу "перекласти" так: чим менше в селах було
телевізорів і магнітофонів - тим охочіше люди співали.

Сьогодні фольклорний рух набирає обертів: видають збірки дисків та касет із
музикою автентичною та співаною професійними гуртами ("АртВелес", "Оберіг",
"Українська лабораторія фольклору" тощо). Зараз в Україні проводиться
кілька фольклорних фестивалів, найбільший з яких - "Київська Русь".
Минулого літа вперше відбувся фестиваль "Країна мрій", організований Олегом
Скрипкою. На цьому фестивалі виступали два гурти з Польщі, на прикладі яких
я спробую окреслити різницю між фольком і фольклором у європейському сенсі,
- це "Древутня" з Любліна і варшавський колектив "Z drogi" ("Зі шляху").
"Перша зірка Сходу" в польському фольку

"Древутня" існує від 1998 року - це гурт із восьми осіб, що виконує у
власній обробці польські, українські та лемківські пісні в супроводі
різноманітних акустичних народних інструментів. Це так, якби наші троїсті
музики стали "восьмистими", і при тому не цуралися випробовувати
інструменти різних народів. У "Древутні" поруч iз традиційними скрипками,
мандолінами, акордеоном грають на сопілці, гуцульському бубні, російській
волинці, і на таких екзотичних інструментах, як монгольський тушпулур,
ірландський свисток та старопольська "сука білгорайська" (скрипка із грубим
"голосом"). І жодної техніки.

Спочатку в "Древутні" гуртувалися самі чоловіки. Ці хлопці з вадами зору
познайомились і здружились у спеціалізованій музичній школі, де й почали
грати разом. Оселилися в Любліні, місті, як самі визнають, з неповторним
духовним кліматом. Назвавшись "Древутнею", видали переважно на українському
матеріалі перший альбом "Гетай, гетай". Пошуки жінки-вокалістки завершились
несподівано: в "Древутню" прийшла тоді ще студентка української філології
Евеліна Грабан і заявила, що хлопці неправильно співають українською. І
показала, як треба, - "показує" й досі. Евеліна є дочкою відомого
лемківського поета Володислава Грабана з Криниці, у "глибокій" юності
співала у хорі "Лемковина". З її приходом в "Древутні" міцно утвердився
лемківський акцент репертуару, хоч польські чи загальноукраїнські пісні
гурт виконує теж охоче. Пізніше чоловічий елемент "Древутні" поступився
місцем ще одній дівчині - закоханій в українську мову і музику скрипальці
Ані Ружицькій із Сілезії. Тепер п'ятеро сліпців-музикантів і дві дівчини
творять своєю музикою справжню містерію на сцені.

Подібних за якістю "Древутні" гуртів у Польщі небагато. Ще можна назвати
"Оркестр святого Миколая", теж із Любліна, і "Капелу з села Варшава". Перші
мають один повністю український альбом "Країна Бойнів" за мотивами
бойківських та лемківських пісень (в тому числі й зі Словаччини). Другі
роблять акцент на глибокому аранжуванні польського мелосу регіонів Курп'є,
Куяви, Сувалки, використовуючи елементи... психоделії і витворюючи все це
теж на народних інструментах.

В Україні таких гуртів просто немає. Можливо, важко позбутися стереотипу,
що щось путнє можна зробити без синтезатора та електрогітар. Існуючі в
селах капели, які грають народний фольклор, не аранжують творів, а лише
вдосконалюють традицію. До того слід додати, що наші сільські капели - це
старші представники автентичного фольклору, котрі з плином часу відійдуть у
вічність, а замінити їх поки що нікому.

Наш ринок заполонений альбомами "українських народних пісень" від
"Сусідів", "Двоє" та інших гуртів, котрі відрізняються між собою хіба що
голосами та якістю запису. Музику подібного штибу чуємо на кожному весіллі,
і чомусь вона стала якщо не еталонною, то принаймні звичною. Щось інше
(окрім, хіба, оркестру або тієї ж сільської капели) навряд чи може спасти
на думку. Фолк вважають у нас похідним від фольклору, і не залишається
місця на сучасні варіації в тих же "народних" межах. Фолькові мотиви
активно почали використовувати в українській електронній та рок-музиці, що
радує, однак брак в Україні натурального фолку все ж засмучує.

Люблінські капели кількаразово виступали на українських сценах, захоплюючи
публіку, однак далі фестивальних сцен просування цієї музики не йде, а між
тим "Древутня" має вже п'ять альбомів у Польщі, а "Миколаї" - шість. Є чому
вчитися, або просто насолоджуватися, адже вдвічі приємно, коли якісну
українську пісню чуємо з вуст неукраїнців. Хочеться сподіватися, що увага
до "Древутні" Олега Скрипки як організатора київського фестивалю тільки
ростиме, а також спонукатиме українських продюсерів до промоції гурту в
українському аудіо-просторі.
"Голоси до неба" з Варшави

"Голоси до неба" (пол. "Wnieboglosy") - це одна з попередніх назв жіночого
колективу "Z drogi". На концерті у Києві цей сикстет виконував зразки
польського фольклору, однак більшу частину репертуару "Z drogi" складають
пісні українського Полісся, Полтавщини та українсько-російського
прикордоння. Нічого дивного: співати "білим голосом" варшав'янки у рідній
Польщі навчалися саме від українських етномузикологів - Ганни Коропниченко,
Тетяни Сопілки, Ірини Клименко та інших. Співають уже близько шести років,
вперше зустрівшись на літній школі з автентичного співу в селі Рибаки на
Підляшші. Такі курси (майстер-класи) щороку організовують у Польщі кілька
організацій - "OVO" з Вроцлава, "Музика кресів" з Любліна та іншi,
запрошують викладачів з України, Литви, Росії, Польщі.

Дівчата з мегаполісу над Віслою не тільки вивчились співати, як справжні
народні співачки з сіл України, вони ще й періодично їздять до своїх
стареньких кумирів рятувати... український фольклор від забуття.
Сварицевичі і Переброди на Рівненщині, Крячківка на Полтавщині, Завгороднє
і Петровське на Харківщині вже чекають полячок на Зелені свята або ж на
Різдво. У час, коли з радіо і телебачення ллється нескінченний потік
дешевої російської попси, невтомно працює диктофон Моніки Валенко,
записуючи останні зразки шедеврів народного українського мелосу.

Пересічний українець, почувши їх спів, майже напевно скаже: "А я такої
пісні не знаю". Дівчата не дискутуватимуть, ліпше заспівають тим призабутим
багатоголоссям ще раз, щоб претензії перетворились на вияв поваги та
захоплення. Ви закохаєтесь у їхній спів, як закохався одразу співак
Львівської опери Степан Тарасович, гостити в якого "Z drogi" мали честь рік
тому. Пан Тарасович пробував, звичайно, компенсувати свою початкову
ніяковість співом класики українських романсів, однак потім лише захоплено
зітхав та пообіцяв влаштувати запис гурту на львівському телебаченні...

Розвиток варшавського колективу приніс свої вагомі плоди, - "Z drogi" вже
здатні організувати повноцінний комплексний концерт з презентацією
різноманітних форм записаного фольклору, з показами документальних фільмів
та фотовиставок, що зображують етнографічні пошуки на Сході та їх
результати. Фольклор на селі не є тепер таким монолітним, як віки перед
тим. Скажімо, на "народний" кшталт перероблялись пісні з радіо радянського
минулого, і зараз можна почути найнесподіваніші комбінації місцевої
поліської традиції зі словами, приміром, сибірських пісень. Усе це, поруч
із зразками найдавніших збережених зразків (переважно обрядових) гурт має в
своєму доробку.

Можна сказати, що "Z drogi" ще працюють над створенням свого українського
альбому, відчищуючи кожну грань пісні до якнайближчого оригінального
звучання (в Польщі брали участь у створенні диска з традиційними польськими
колисанками). "Z drogi" - це один із найдальших "відростків" київського
"Древа", однак саме вони можуть показати приклади реального впровадження
фольклору в нове життя. Дівчатам чомусь не сором виступити з "бабськими"
піснями у варшавському казино чи у пабі в "спальному районі", - все ж
культура сприйняття народного мистецтва в Польщі є вищою, ніж наші
стереотипні уявлення, де є "місце" фольклорним гуртам. У Києві подібну
позицію займає фольклорний колектив "Божичі", не без підтримки того ж таки
Олега Скрипки. Молоді співаки позбавлені комплексів радянської
меншовартості сільської пісні, яка постійно, з 1978 року, висіла над
"Древом". "Божичі" колядують у телестудіях новин, виспівують "білими
голосами" у піснях "Воплів Відоплясова", рвуться у медіа-простір України.

Нові тенденції важливо підтримати на цьому етапі, коли якісно українські
етномузикологи вже дозріли до промоції свого мистецтва в масах, однак ще не
відчувають попиту від суспільства. У Росії є близько тисячі фольклорних
гуртів, подібних "Z drogi" і "Божичам", їх творчість лежить у концепції
вищості автентичної російськості, вона вже стала реальним підгрунтям
російського сучасного мелосу.

В Україні на сприйняття ідентичності українського фольклору із повсякденною
ментальністю життя простого українця можемо чекати ще роками. Це може
тривати також доти, поки відродження фольклору вважатиметься самими
фольклористами за справу елітарну, не здатну "піти в народ". Якщо ж
підтримка з боку перш за все держави та суспільства буде спроможна влити
нове дихання в народне мистецтво України, тоді й стане в нагоді досвід
Польщі і Росії. Пісень же в нас "всього лише" півмільйона з гаком.

Нет комментариев.