До війни Лемківщину вважали периферією українських впливів. Такою ж вона залишалася й тоді, коли між українцями та поляками у інших регіонах проповзла ящірка тотальної ненависті й породила ріки крові і гори трупів. Історія акції “Вісла” – це не лише вирвані з коріння землі люди, переорані села, спалені церкви. Це історія відривання від України найменш відомої нам етнічної групи – лемків.

Коні невинні

Питання, яке лунає чи не на кожній присвяченій депортаціям польських українців конференції, звучить приблизно так: за що виселено було лемків?

Лемки були лише однією з кількох груп української етнічної маси на західних рубежах східнослов’янської межі осілості поруч з підляшуками, холмщаками, надсянцями і західними бойками. Специфікою Лемківщини можна вважати чіткий етнічний кордон між поляками і лемками, за винятком кількох польських анклав. Тому не трапилося на цьому відтинку ані кривавих побоїщ за землю (земля в горах Бескиду була вкрай бідна, цей факт навіть увів в оману представника радянської переселенської комісії, котрий висловив думку про свідоме відтиснення поляками лемків у неродючі гори), ані взаємних образ на релігійному чи національному тлі. Поляки і лемки бачилися на ярмарках у «пограничних» містах Дуклі, Бєчу, Горлицях, Коросні, Криниці, були задоволеними з обоюдної користі й роз’їздилися в різні боки. У містах коло половини жителів становили євреї.

Лемки були, як і напевно усі горяни, надзвичайно консервативним людом. Тому коли хтось приходив до них у гори і вмовляв їм мантру на кшталт «ви є наші», це сприймалося мінімум як спроба обдурити нехай простого, але хитрого лемка. Один із старих лемків коментує цю ситуацію так: «У лемках до цього часу залишився страх – обава перед неправильним національним означенням. Усі нам казали, що ми – «їхні»: мадяри і українці, поляки і совіти. А ми, як почуємо: «ви наші», то вже знаємо - або до війська будуть забирати, або на вивізку, або рови копати, або до таборів інтернують...» Через те ані українці, ані поляки не мали особливого успіху (у певному часі поляки активно переключилися на підтримку русинсько-лемківського сепаратизму, за прикладом московських братів по слов’янству). Одначе в середині ХХ ст. ніхто не розпитувався населення на тему національної свідомості, не проводив соціологічних опитувань.

Німці надали лемкам для вирізнення літеру «U» у «кенкарті», що означало «українець». Степан Семенюк, один з авторів газети українців у Польщі «Наше слово», досить оптимістично оцінює факт акцептації лемками тієї літери, посилаючись на невелику кількість прохань про зміну, наприклад, на латинську «Р» – поляк. Лемки у природі своїй миролюбні і під час війни поводилися в спосіб філософський: літера «U», нехай «U», аби каша з молоком. Короткою відповіддю на радісну тезу Семенюка (очевидно, підляшука з походження) про те, що «ми всі: лемки, бойки, гуцули, холмщаки, підляшуки, «тутейші» – почувалися українцями» може служити згадка відомого на діаспорі лемка Семана Мадзеляна про кенкарту (посвідчення національності особи – ред..): «Наші лемки прийняли то ні зимно, ні тепло, однак постала поміж ними певна нова дуже шкідлива перепона, помітна неозброєним оком».

Розплата за нездійснені гріхи

Фактично відбулось втручання в інтимний внутрішньо-лемківського світ, постала загроза його поділу зсередини. Уже під час перших проваджених на Лемковині переселенських акцій «до Росії» (на територію Радянської України) чимало лемків воліло записатися поляками, перехреститися у костелі, аби не бути в числі вивезених на схід. Горлицький уповноважений польського уряду писав, що лемки, не маючи бажання виїздити, доводять, що «походять від шведів, інші знову виводять своє походження від татар, аби тільки не трактувати їх як руських горян». Це й так не допомагало, оскільки лемки дуже слабо говорили польською, і викрити їх було легко. Зважаючи на чисельні петиції від лемківських громад, польських інтелігентських середовищ, і навіть приязного лемкам «товариша Гомулки» про можливість подальшого їх мешкання у Польщі, репатріаційне управління в Варшаві замовило у тодішньому відповіднику Академії наук – «Академії умієнтносці» звіт про походження лемків і їх стосунок до українського кореня. Відповідь була розлога, однак основна думка звучала так: «польськість лемків носить кон’юнктурний характер». Це означало благословення на подальші виселення.

Після більш чи менш добровільних і примусових вивезень до СРСР у 1944-1946 рр. (Лемківщина втратила приблизно 65% населення) гірська країна жила сподіванням на покращення добробуту кожного, хто залишився. І хоч навесні 1947 р. пішли чутки спершу про поголовне виселення українців з околиць Перемишля, Любачева, Ліська, і вони щораз ближче підступали до лемківських теренів, мало хто з лемків вірив у можливість того, що їх можуть за щось депортувати. Спогади згаданого вище Семана Мадзеляна носять назву «Сповідь із нездійснених гріхів». Перший із тих гріхів і найбільш наголошуваний – це участь/неучасть лемків в діяльності УПА. Мало хто знає, що в обґрунтуванні проведення акції «В» було сказано про відселення української і мішаної, себто з українсько-польських родин людності, з земель, «де діяльність банд УПА може загрожувати її [людності] життю й майну».

Так от, на Західній Лемківщині ані «банд УПА», ні відповідно загрози від них не було. Не кажучи вже про мальовану в уяві активну допомогу повстанцям. Придивившись до мапи етнічного масиву лемків, можемо помітити, що в середній частині як північна межа з поляками, так і польський державний кордон повертають на південний захід, тому кілька повітів з лемками – Горлиці, Новий Сонч і Новий Торг – перебувають з перспективи України у своєрідній «западині», досягнути котрої треба було ще добре постаратися. Особливо це стосувалося чотирьох сіл т. зв. Шляхтовської Русі в останньому повіті. Вони являли собою руський анклав, відділений від решти Лемківщини польськими селами, а від русинських братів на півдні кордоном зі Словаччиною. До тих сіл, за відвертим визнанням упівського пропагандиста, навіть з агітацією ніхто не намагався досягнути. Їх депортовано в 1951 р., тоді коли УПА вже не тільки на Лемківщині, а в Польщі не існувала як явище. «І най дахто пояснит за што? За діяня УПА, ци за смерт Свєрчевского?» - розпачується Федір Гоч, директор музею лемківської культури в Зиндрановій.

Час тоді затримався на місці

“Свідомим” на 150% українцям може й приємно усвідомлювати, що польська комуністична влада потрактувала лемків як українців, хоч ті перші й не дуже собі хотіли ставати тими другими тільки з приводу літери «U» у «кенкарті», або літери «W» намальованої по депортації на їхніх будинках («спецпоселенців» акції «В») на півночі і заході Польщі. Для лемків будь-яке асоціювання їх з УПА було болісним пережиттям, котре ще раз нагадувало формовану у їх родинах десятиліттями істину: «Нас переселили за гріхи українців». Будь-яке підтвердження цієї тези людьми незаангажованими узагалі творило образ мучеництва Лемківщини, згаслої під ударами несправедливої долі. Переселений з села Граб на захід Ян Павельчак описує випадок, коли на станції у Катовицях двоє залізничників обговорювали ситуацію з переселюваними лемками. Молодший відгукувався про них так: «Дивися, везуть бандерівців, повиловлювали їх у лісах». Старший, назвавши першого дурнем, відповів, що то «вивозять усіх русинів. Карпати залишаються пусті». Цей же автор нарікає, що в місці розселення «слово лемко, чи русин абсолютно не побутувало, і місцеві про таку національність ніколи не чули». Логічний взаємозв’язок можна вибудувати такий: жили ми собі мирно, звалися лемками, або русинами; назвали нас українцями і бандерівцями, тому нас депортовано.

В цьому місці варто уточнити, що мова йде передовсім про лемків, залишених у Польщі, а не про ту більшість, котра виїхала на Україну і переважно прийняла українську тотожність. Деякі «українські» лемки схильні навіть перебільшувати вагу лемківського чинника в півмільйонній масі переселенців, однак реальне число вивезених в УРСР лемків становило 70-80 тис., більша частина зі східної і середньої Лемковини, де українська політична свідомість вже мала чимало адептів. Натомість ситуацію із «невизначеними» польськими, перш за все найзахіднішими лемками, добре схарактеризував Міхал Скирпан, автор ще одного спомину з виданої у Вроцлаві по-польськи книги «Меншина в умовах загрози». «Драматичність нашої ситуації полягає в тім, - писав між іншим Скирпан,– що масовий злочин учинено з населенням, котре жило відірвано від свого народу і перемін, які там почали відбуватися. Тут час затримався на місці, ми залишилися й надалі русинами (руснаками), і тільки небагатьом було відомо, чим є Україна».

Не останню роль у плеканні такої ізоляції лемків була польська національна політика з-перед війни, акція «Вісла» лишень законсервувала усталену систему координат. Польський публіцист Анджей Суліма Камінський так оцінював цю політику наприкінці 80-х: «Чому від століть ми ховали і ховаємо голову в пісок при слові українець? Чому ми так «любимо» русинів, гуцулів, лемків, бойків і «тутейших» [підляшуків - ред.], доводячи, що вони ж не є українцями, а одночасно твердо знаємо, що краков’яки, гуралі (навіть ті з 'Goralen-volku'), кашуби, шльонзаки (сілезці – ред.) і курпи є поляками? [...] Чи так насправді у Бескиді, на Поділлі і Волині, над Сяном, Збручем, Дністром і Дніпром жили і живуть козаки, різуни, гайдамаки і бандерівці, перемішані зі спокійними русинами, лемками, гуцулами і іншими «етнографічними» цікавинками?» Не дивлячись на переконливість даних слів, у Другої Річпосполитої і зараз є послідовники. У тій же Словаччині може скластися враження, що русини – це виключно словацька специфіка, а за останніми русинськими селами і словацьким кордоном уже нічого подібного нема: є зовсім інша держава Україна, і звичайно є Польща, з польською мовою, польським населенням і т.д. А як же ще може бути? Адже ж в Україні і Польщі немає руснаків!

У лемків як мінімум три назви, їхня територія розкраяна поміж трьома країнами, вони не дуже уявляють, де Лемківщина починається/починалась, а де закінчується/закінчувалась. Однак «польські» і «українські» лемки принаймні пам’ятають про своє лемківство. «Словацькі» про нього не підозрюють, бо майже не чули про таке слово. Останні зрештою маються краще, бо живуть на своїй землі й асимілюються зі своєї, а не з чужої волі. Польська частина являє собою кілька острівців, до яких повернулися лемки з півночі і заходу. Однак оточені вони польськими поселеннями, і про жодне відновлення ситуації до виселення мова йти не може. Єдине, що втішає – на Лемківщині найліпше в усьому Закерзонні збереглися церкви, виразно лемківського типу, - дерев’яні перлини, бездоганно вписані у гірський крайобраз. Натомість коли йдеться про функціонування, чи збереження етнічних зразків культури, ситуація є трагічна: щораз далі поширюється мітла полонізації, лемківський діалект понад спробами кодифікації гине на очах. Акція «В» мала не меті саме такі далекосяжні наслідки, її плоди на очах тих, хто дитиною, чи підлітком мусив залишити рідні гори.


КОМЕНТАР

Петро Тима, Голова Об’єднання українців у Польщі:

«Депортація 1947 р. на загал не поміняла орієнтацій, які з XIXст. присутні серед лемків. Збільшився щонайвище показник, коли мова про лемків котрі вважають себе поляками (їх стало більше). Окрім цього є лемки котрі себе ототожнюють українцями, є лемки прихильники русинської орієнтації, яку у Польщі називають лемківською сепаратистичною. Зміна полягає у тому, що на заході Польщі мало відчутним є фактор колись дуже вагомий серед частини лемків, проросійська (москальофільська) орієнтація.

Проблеми надалі актуальні з багатьох причин, між іншими з того, що сучасна Україна в багатьох планах залишається чужою країною, невідомою. Українська загальна „картина” (подій, вартостей) інша від специфічного лемківського світу карпатської Малої батьківщини. До того слід додати мовний фактор (діалект), культурні кліше. Важить також те, що український світ з України надалі фізично мало присутній серед загалу лемків, інколи також пропоновані Україною зразки присутності бувають незрозумілими»



СЛОВНИЧОК

Лемки – етнографічна група українського народу, яка до середини ХХ ст. мешкала на північному і південному схилах Бескидів між річками Ослава і Лабірець на сході, і Попрад на заході. Назва “лемки” походить від діалектної частки “лем”, котру представники групи вживали у значенні “тільки”, “лише”. Ареалом функціонування цієї назви була галицька (польська) Лемківщина, натомість південні лемки зберегли самоназву “русини”. Протягом 1944-1947 рр. північних (польських) лемків було депортовано на Україну та на західні землі Польщі. На сьогодні серед лемків зберігається ідеологічний поділ на проукраїнськи- та сепаратистськи-орієнтованих (прихильників існування окремого народу).