---

Автор – завідувач кафедри отоларингології Московського університету дружби народів, доктор медичних наук, професор, автор 6 монографій, 200 наукових публікацій з медицини, виданих у Росії, США, дійсний член Міжнародної академії отоларингології, член управи Світової Федерації Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ), талановитий хірург, голова ради правління московського товариства “Славутич”, головний редактор газети “Український кур’єр”, член редколегії “Української медичної газети”, публіцист. Василя Федоровича Антоніва знають у багатьох країнах світу.

З Лемківщиною я ніколи не розлучався, бо я – це частина Лемківщини, вона і зараз зі мною.

Народився я в Сяноцькому повіті Ряшівського воєводства. Село було недалеко від річки Ослава, тож так і називалось – Ославиця. Гарне село у межигір’ях Бескидів, чудова природа, зелені гори, низини, луки. Пам’ятаю колядування, щедрування, як дітям медом малювали чоло, як ходили полазники на другий чи третій день Різдва. Запам’ятав один добрий звичай. Вже цвіли одні з перших квіточок. Ми їх називали “зузульки”, бо на листочках були такі краплинки, як у зозулі. То ми ці квіти не рвали, а треба було закукукати в кожну квітку, і чим більше. То був прекрасний звичай, вдуматися - який великий зміст у тому, що ти її не рвеш, а закукукаєш, і вона може ще запилитися. Це своєрідна мова з природою... Я ходив до школи зі своїм двоюрідним братом, викладали в нас українською мовою. Ми вивчали польську тільки як предмет.

Непогано жили. У нас була велика пасіка, сушарня, де сушили сливи. Зимою сукали свічки і перед Різдвом розносили і роздавали ті свічки односельцям. Сад був дуже великий, перед хатою і за хатою. Хата дерев’яна. Мали худобу, коней. У той час нас було троє дітей. Я – найстарший.
Пам’ятаю, як почалася війна. Німці прийшли якось непомітно, як не з війною, бо фронту не було. Потім я зблизька побачив, що таке війна. Село наполовину розділив фронт. Стояла пізня осінь. Вночі прийшли німці й запалили хату нашу і стрийкову. Нас не попередили, а хата дерев’яна. Лемківські хати дерев’яні, а на стрісі свіжа солома, навколо сіно сухе, запас на всю зиму. То одразу все полум’ям зайнялось. Тато встигли винести всіх з хати до саду. У саду був невеликий бункер, бо вже бомби кидали, перестрілки були. Над селом літали кулі...

Російська армія зробила наступ, але невеликий, німці відступали. У неділю зібралися діти та й пішли до того потоку, що замінований.І розмінували його діти. Міни були поставлені рядочками, ми знаходили рядочок зверху і вниз тим рядочком йшли. Видно було таких три штирки від запальника. Відкручували. Ніхто не підірвався, то чудо. Згадую – мороз по шкірі йде... І ще згадка: мій двоюрідний брат повернувся з армії, бо в 44-му році їх примусово брали до російської армії. З села взяли близько 150 чоловіків, і половина не повернулася. Загинули в перших боях десь у Словаччині. Вони не були підготовлені. Брат перед тим був стрільцем на Закарпатті після проголошення Незалежної Закарпатської України. Пішов добровольцем. Мав тоді 18 років. Чудом врятувався.

Знову настала весна. Добре пам’ятаю квітень. Відсвяткували вже Великдень. Я сидів на дровитні, так називали те місце, де складали дрова. Приємно, перше сонечко, мухи дзижчать, тепло, тихо. Тато поїхали орати, бо ж сіяти треба. А десь далеко-далеко чути якийсь незрозумілий гул. Щось наближалось. Десь за півгодини в село в’їхали танки. Колона танків. Усі російські, але поляки були на тих танках. Перший танк зупинився в кінці села. Стали на відстані 40-50 м. Чому так – я не знаю. Може, тому, що йшла боротьба з УПА. Але в своєму селі ми, власне, й не бачили тих хлопців з УПА. І як в’їхали чужинці в село, то заглядали в кожну хату. До нас забігали, сказали, що треба негайно збиратися. Протягом години чи півтори. То дуже мало часу, а вже пополудні. Мама мені сказала, що треба бігти по тата, бо тато на полі, і щоб додому їхали, бо ж біда. І я побіг. Згори треба було збігти вниз. А справа текла річка і стояла хата татового двоюрідного брата. Я побачив, що там уже бігають польські жовніри. Один відійшов і на пліт спер собі рушницю. Я спочатку не зрозумів, що він там робить, але все добре розглянув. І ось вибігла дівчинка, я її знав. Вона так само, як я, бігла в поле, бо тато орали. Вона тільки одбігла від хати, пробігла може метрів 100-150, і жовнір вистрілив у неї. Дівчинка зупинилась. Спідничку схопила ручками і підсмикнула, обидві ноги стали враз червоні. Повернулась назад, зробила кілька кроків і впала. Їй було тоді років сім-вісім. На щастя вижила... Тато приїхали, ми швидко на воза поскидали усе, що можна було: якусь скриню, хліб був спечений. Сонечко вже сідало. Коло церкви був великий майдан, усе село туди зігнали. Вночі запалили вогні. Чути було повсюди плач. Ми ж могли ночувати вдома, в хатах своїх. Поміж возів ходили наглядачі: щось подобалось – собі забирали. Могли і вдарити. Мого тата вдарили прикладом у спину.

А вранці вже поїхали за село. Подивились, а село то там, то там горіло. Недалеко ще одне село, Родожичі називалось. Я бачив, як шукали солтиса, а знайшли його і питали: “Де люди?” А люди порозбігалися по лісах, поховались. І солтиса допитували, били його, копали ногами. Це те, що я бачив. А скільки було такого, чого я не бачив! Розповідали, що поблизу цього села хлопця з дівчиною зловили. Вони до лісу втікали. Хлопця хотіли застрелити, та він вирвався і втік. Але над дівчиною познущалися і вбили її. А хлопець залишився жити. Він з нами приїхав, але кажуть, що так і не одружився... Згадую тепер і думаю: ми жили в селі, і поляки нас не обіжали. Шкіл не закривали, хоча й українські. До церков ходили. Отже, те було спровоковано.

Везли нас довго до Загір’я. Це була залізнична станція. Туди вже поїзд доходив, бо до нас не міг дійти. То нас цілий тиждень на возах возили. Досить характерно везли. Вдень ми відпочивали, стояли. А вночі нас заганяли в річки, там багато річок було. Вози переверталися... Комусь корови пропали...Дороги йшли через річки, бо мости були позривані. Чому нас не везли вдень? Або хотіли таємно, або щоб мучились більше. А потім поселили нас у товарні вагони. І через декілька днів привезли в Підволочиськ на Тернопільщину. У Підволочиську стояли кілька днів. Потім нас привезли в село Качанівку. Згодом опинились у Полупанівці. Там були і поляки, і українці, досить дружно жили. Я, наприклад, знав, де курка несеться у поляка-сусіда, міг піти собі яйце взяти. Він мені й сам міг принести. Дружно жили. Сади були, не було такого, щоб яблук не рвати. Ділилися. Вони могли нам принести свіжину, як порося заколють. Ми святкували з ними польські свята, вони з нами – українські. Не було коло нас сусідів, щоб говорили українською. Ніколи у нас не виникали конфлікти на національній основі.

... Коли ми приїхали, то нам дали землю. У 1949 році організували колгоспи. Хто не записався, то вже не давали корову пасти. А худобу із собою привезли. Хто мав, то привіз. Це трагедія. Діти працювали, пасли худобу. Було нас четверо, ще бабуся з нами приїхала. Двоє вже тут народилося. Сім’я велика. Ходили до школи усі разом. З нами ніхто не займався. Ми мали свої обов’язки: нарізати патиків, води принести, нарубати дров, уроки вивчити. Це була праця і школа, академія. Нас вчили працювати. Усі маємо вищу освіту. У школі вчилися добре.

Середню школу я закінчив у селі Скала в Підволочиському районі, середня школа недавно була організована. Було багато молодих вчителів. То були незвичайні вчителі. Я тепер шукаю таких вчителів. Важко знайти. Був у нас директор Гладкий Володимир Михайлович. Закінчив університет й викладав українську мову й літературу. Зі мною працював індивідуально, давав мені теми й літературу. І я тиждень сидів, працював над тими темами, а він мене потім перевіряв. То був 54-й рік. Я здивувався, коли довідався, що він знав німецьку мову так, як українську. Він знав кілька мов. Згадую вчительку російської мови Боднар Марію Олександрівну. То для мене святі люди. Ми у 5-6-му класі читали Герцена, і навіть ... “Капітал”. Що потрапить до рук, те ми й читали. Хотілось читати. Вони вміли нас зацікавити, щоб нам хотілося читати. Вікторини нам організовували з літературних творів. Ще такий випадок. Ми випускали стінну газету. Написали заголовки жовто-синіми фарбами. Ненавмисне це зробили. Але прийшов учитель і схопився за голову: “Що ж то буде!”. І наступного разу намалювали газету червоними фарбами.

Через 40 років після того, як нас вивезли, я спеціально поїхав на Лемківщину зі своїм братом. У містечку Сяноку до нас підійшла бабця. Чула, що розмовляємо українською. Сказала, що знає українську мову. Ми кажемо: “Ну, то ви українка, лемкиня?”. Але вона сказала: “Я полька”. Призналася, що ще боїться сказати, що лемкиня. І то було уже у 1986 році. Ми пішли на цвинтар в село під Сяноком, де та бабця жила. Ні одного напису українською мовою. Люди боялися писати українською, а писали польською.

Ми їхали в наше село тією ж дорогою, що нас вивозили. Села немає. Є дорога. Тоді була просто польова дорога, присипана трохи камінцями, а зараз асфальт покладений. Я почав шукати ті місця і майже все там знайшов, що з дитинства пам’ятаю. Знайшов місце, де була школа. Пам’ятаю, коли ми закінчували заняття в школі, то завжди читали молитву “Отче наш”. А в суботу, крім “Отче наш”, - ще й “Вірую”. Церква була, згоріла. Але лишилися високі ясени, які посаджені біля церкви. Пізніше довідався, що вона довго стояла, називалася іменем архангела Михаїла. Поляки тримали в ній свій овес. Костели також закрили, робили з них якісь склади чи природознавчі музеї. Пішли на цвинтар, де дід і бабця поховані. Хрести зруйновано. Свічку запалили. Поїхали далі. Знайшли, де хата була. Де були сади немає нічого. Дубочок знайшов, він був тоді маленький у нашому саді. Не місце йому там було, але хтось посадив – і він зберігся. Ну, й річка як текла, так і тече. Тільки ніби менша стала. Тоді так береги травою не заростали, бо худоба на них паслась. Тією річкою їздили возами. Невеличкий потічок перед хатою біг. Лоза росла, так вона і росте. Кущі є і трава вище пояса. Її ніхто не косить, вона так висихає, падає і знов виростає. Жодної хати немає. Нічогісінько немає. Є на початку села побудований мисливський будиночок. З цілого світу приїздять на полювання. Місця чудові. Чудова природа! Повітря чисте. Букові ліси. Була у нас земля. Називали “під чорну землю”. А трохи далі називали “підтерня”. Там ніколи терня не було, бо там хліб ріс, гарний ячмінь родив; пшеницю можна було посіяти, шанопшу, команицю і ярец. Шанопша – то таке між ячменем і пшеницею. Такий злак був. Ми так називали. А ярец – то ячмінь. Команиця, то є конюшина. Комоні стали звати кіньми, то і команицю переіменували. Стародавня назва, навіть у пісні співається: “як ми тую команицю сіяли”. Подивився на те місце, що підтерням називали, справді, тернина росте. Густо заросло терням. Пам’ятаю, був такий студник, це – джерело. З-під гори отакий отвір був, і з великою напругою йшла звідти чиста дзвінка вода, струмочком текла у річку. От і все, що ми там знайшли. То страшно. Тато й мама плакали і цілували кожен кущик.

... А як приїхали – думали тимчасово. Кожен тягнувся ближче до границі. Там перейти і вернутись додому. Маса людей з Тернопільщини їхала на Львівщину, бо то ближче. З Львівщини аж до Самбора, чи далі. Дарма мріяли...

У медицину потрапив випадково, як і в Москву. Все було на випадках. Вчився у Чернівцях, закінчив там два курси, а потім перевівся до Тернополя в медінститут. Закінчивши, поїхав на Донбас, працював у Краснодоні і Ворошиловграді. Там більше сухих гілок, ніж зелених. У Ворошиловграді трамвай іде, а коти в будяки тікають. А потім я до всього звик. Знаєте, коріння українське і там є. В Краснодоні говорили російською, бо людей туди навезли з різних кінців. Там працював три роки. На другий і третій рік уже ми святкували день народження Тараса Шевченка серед лікарів, учителі до нас приєдналися, молодь була. Розмовляв українською, зі мною рахувалися.

Приїхав до Москви на початку 60-х років. Спершу ночував на Павелецькому вокзалі, бо грошей за квартиру платити не було, а гуртожиток не давали. Аж потім познайомився з лікарями з України. То вони пустили мене в гуртожиток. Як хтось на чергуванні, то я переночую. Чергував по 14 годин у лікарні.

Нині маю тут своє товариство. Можу з ними зустрітися. І. Драч і Д. Павличко часто сюди приїздили. З Дмитром Павличком ще в Тернопільському інституті познайомився, тоді якраз у нього вийшла збірка “Правда кличе”. Він прийшов з іншими поетами і нам підписував книжки. Я половину віршів звідти вивчив. І от я уже у Москві, доцент, близько вже до професора. Одного разу вертався з Різдвяних свят до Москви. В Підволочиську забіг до секретаря райкому, якого я колись оперував. Він дістав мені квиток і каже: іди, там ще поет чекає... Підхожу, дивлюся, Дмитро Васильович. Поспілкувалися. Він побачив, що я знаю його вірші. Але мене цікавило те, що він член редколегії “України”. Наближалося 100-річчя від дня народження Леся Курбаса. А у нашому селі хата діда Лесевого, він там виріс. Я ще за 5 років до цієї хати ходив до райкому, щоб створити музей. І я кажу Дмитрові Васильовичу про цей ювілей. А через місяць у журналі “Україна”вже була стаття. Павличко направив туди кореспондента. Написали, розкритикували місцеву владу і відкрили музей.

Хочу, щоб син і дочка, внуки і правнуки знали, хто вони. Звичайно, в хаті я завжди розмовляю з дітьми українською. Дружина моя також розмовляє вдома по-українськи, хоча й походить з карельсько-російського роду.

Нас не могли винищити, соціально активних, сильних, розумних. Ми є державний народ. Завжди були державними. Я завжди це відчуваю.



Довідка від Lemky.com:

Антонів Василь Федорович (рос. Василий Федорович Антонив, 24 грудня 1936, с. Ославиця, нині Саноцького повіту, Польща) — український і російський вчений-оториноларинголог, громадський діяч. Доктор медичних наук (1982). Професор (1983). Член правління Всесвітньої федерації УЛТ. Заслужений діяч науки РФ. Голова Товариства української культури (м. Москва, нині РФ).

1946 з родиною депортований з Лемківщини в Ук­раїну, проживав у с. Полупанівка Підволочиського району Тернопільської області.

Нав­чався у Чернівецькому медичному інституті, закінчив навчання у Тернопільському медичному інституті (1961, нині ТДМА).

3 роки працював оторіноларінгологом в районній лікарні м. Краснодону Луганської області.

Від 1964 живе і працює в Москві (нині РФ): клінічний ординатор, доцент, професор Центрального інституту вдосконалення лікарів; від 1992 — завідувач кафедри отори-ноларингології Університету дружби народів (нині Російський університет дружби народів).

Впровадив у клінічну практику понад 30 нових операцій при пухлинах лорорганів.

Автор більш як 200 наукових робіт, у тому числі 6 моно­графій, 2 атласів. Голова ради Товариства українців Москви «Славутич».