---

Чи можуть українці повернути на Закерзоння?

Як на мене, це неможливо у прямому фізичному сенсі. Більшість вивезених по акції „В” на понімецькі землі вже лежать у тих землях, - нехай холодних, нехай не своїх, але там. Народжені там люди не вважають Лемківщину чи Холмщину, Надсяння чи Підляшшя своєю малою батьківщиною, тільки історичною. Як можна повертати туди, де ніколи не був? Звичайно, можна пригадати приклад євреїв, чи кримських татар. Першим запропонували їх історичну батьківщину для проживання у час відчаю для всього народу, коли Палестина справді уявлялася панацеєю від бід, принесених Другою світовою війною. Кримські татари зі всією своєю напівродовою організацією життя повернулися до Криму в половині (!) своєї чисельності, однак їх становище в Узбекистані теж не нагадувало райського саду. Від якої біди поїдуть українці з Зєм Одзисканих, сказати важко.

По-друге, згадаючи факт, що вивезені у 1947 році люди були значною мірою з мішаних сімей, не варто дивуватися, що так мало залишилося українців у прямому сенсі, - тобто тих, хто би мав „повертати”. Якщо поверне хоч би половина із тих нещасних 36-ти тисяч, погоди вони на батьківських землях не зроблять, але тим ослаблять зорганізоване українське життя на землях своїх. Українській громаді в Польщі пора звикнути до того, що оскільки вона не переборола польського комуністичного режиму і програла війну за право проживання на Закерзонні, треба переосмислити своє нинішнє становище і відверто визнати: зараз українці в Польщі - це не етнічна діаспора, а класична еміграційна („еміграція” була примусовою, однак самого факту розсіяного життя „при парафіях”, як і будь-де на Заході, це не заперечує). Єдиною різницею між польською та західними українськими діаспорами є те, що замість омріяної ти виплаканої за океаном Великої України у ранзі „землі обітованої” українці Польщі мають свою „Україну” - Закерзоння. Велика Україна в їх понятті говорить змосковщеною мовою і є чужою тіткою. А дарма.

Не варто відразу ображатися, - порівнявши становище ніби чисельно більших і компактніших груп у Словаччині чи в Румунії, навряд би хто із свідомих українців Польщі хотів би потрапити на їх місце.


Вітер зі Сходу

Фізичне повернення українства на Закерзоння можливе, але виключно зі сторони України. У польській пресі вже з’явилися оптимістичні матеріали про „ Drang nach Westen ” поляків, про волання локальних влад Східної Німеччини про домінацію в деяких містах заробітчан зі Сходу. Як не парадоксально, те ж саме чекає й Польщу з боку України в разі відкритих кордонів останньої з Євросоюзом або ж членства у ньому. Завдання українців Польщі в цьому процесі - підготовити суспільство Західної України як потенційне для надання „нових польських українців” в усвідомленні „рідних земель” на захід від лінії Керзона, а також... заспокоїти і привчити до нормального сприйняття даного факту у польському суспільстві. Поляки не повинні, як у випадку німців, панічно боятися, що українці приїдуть їх викуповувати. Це і є наскладнішим в „українському поверненні”.

З одного боку, українцям „повезло”, що відібрані їм в 40-х роках землі знаходяться на захід, а не на схід від метрополії. Гляньмо реальності в вічі: насправді ні „випендзені” німці, ні „репатріовані" поляки не поїдуть на свої „Креси”: „Там біда, та й вже по-польськи (по-німецьки) ніхто не говорить”, - кажуть вони. Українців остання обставина не гнітить, польську мову вони і так у себе на Західній знають добре. Та й „біду” в Перемишлі чи Холмі помічають тільки українці з Польщі, - як на громадян України, досить-таки „нічого” (в сенсі добре). З історичної точки зору за кілька десятиліть Європа може стати подібною до довоєнної (з перелицьованими навпаки смугами осідлости), і за цей час необхідно виховати нове покоління толерантних людей, щоби не довелося шукати способів на нові трансфери населення, яке не зможе жити разом.

Проблема в випадку приїжджих українців полягає в тому, що вони як нове покоління ніби й знають що „то наші землі”, однак реальний стосунок є вироблений саме переїздом через цей багато що розподіляючий кордон: вони трапляють в Польщу і в більшости прагнуть змішатися з польським середовищем. Не їх то вина, - вони їдуть часто нелегально, витримують утиски і наклепи місцевих, - зрештою, вони тікають від біди в краще життя і мусять з ним миритися. Однак вони можуть говорити по-українськи. Як змінити цю ситуацію? У сучасному світі онлайн-розваг Україна не відстає від світових трендів, а українці активно користуються можливостями Інтернету для дозвілля. Однією з популярних платформ, що здобула визнання серед українських користувачів, є vavada - цей портал пропонує широкий вибір ігор, від захоплюючих слотів до настільних ігор та живих турнірів, залучаючи любителів азарту з усієї країни. Vavada відрізняється своєю прозорістю умов та забезпечує високий рівень безпеки, що дозволяє користувачам відчувати себе впевнено, граючи онлайн.

Міф Західних Кресів

По-перше, якщо українцям Польщі справді залежить на долі батьківських земель, вони мають бути присутніми у медійному дискурсі України, - як Східної, так і Західної. Може прозвучить дивно, але мене як східняка вразило, що в Галичині всіх українців з Польщі (переселенців і нинішніх) називають лемками. Для лемків це чергова похвала, вони й тут виділилися, однак все-ж Закерзоння не тільки з Лемківщини складається. Що означає цей останній парадокс? Тільки те, що як і українці в Польщі, переселенці з Польщі в Україні мали свій комплекс неповноцінности (виходить, окрім лемків). І якщо бути українцем в Польщі тепер - це виділятися своєю національною і історичною свідомістю, то для українця з Польщі в Україні це навпаки - стати таким як інші, бути простим нормальним українцем. Лише зараз деякі з них почали признаватися односельцям, що вони - з Польщі, у зв’язку з наданням статусу учасника війни (треба ж якось пояснити на пошті при доплатах, як дістав посвідчення „учасника”, будучи народженим у 1945 році). Тому починаючи повертати західним українцям почуття українськости земель Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Західної Бойківщини і Надсяння, треба перш за все допомогти пробудитися переселенцям і їх нащадкам. Їх, не забуваймо, було втричі (!) більше, ніж жертв „Вісли”. Ширше, відповідно і коло нащадків.

На сьогодні товариства депортованих українців з Польщі виглядають як класичні організації кресов’яків у Польщі чи „вигнанців” у Німеччині, тільки біднішими, - зібрання стареньких, під портретами духовних лідерів (Грушевського, Огієнка, Духновича, Шашкевича), з саморобними мапами прадідівських земель. Однак і в даному випадку можна знайти переваги „наших”: землі в Польщі є медійно і господарчо привабливішими, ніж „східних кресів” для поляків. Єдине, чого потребує розбудова цих товариств, - це фінансової та освітньо-культурної підтримки. Поки що влада Львова надає приміщення для діяльності цих товариств у самому центрі міста, і не можна допустити, щоб вони були втрачені через необлаштованість.

Праця з молоддю, хай третього покоління переселенців, принесе свої плоди, - у цій ділянці справді найбільше зробили лемки, котрі провели чимало літніх шкіл, виїздів на Лемковину. На Західній Україні було популярним приймати дітей з Півдня і Сходу на Різдво, - цю ж практику можна налагодити і по лінії співпраці з українцями в Польщі. „Престижним” є поїхати „на батьківщину” в Євросоюз, - цю тезу необхідно постійно просувати в Галичині і на Волині, де живе найбільше нащадків переселенців.

Українці в Польщі мають тісніші контакти з закерзонцями в Австралії, Канаді, США, і саме через цей канал (корумпована Україна довіру діаспори майже втратила) можливе фінансування нових фільмів, книг, навіть газет в Україні на тематику Закерзоння. Очевидно, історичного, культурницького плану, але і нового характеру, - про життя українських громад в Польщі, про систему праці, охорони здоров’я, нові форми заробітку тощо. Те, що не є цікавим з економічного погляду українцеві з Сілезії, може зацікавити українця приїжджого. В останньому випадку йдеться навіть про банальне культивування української специфіки регіону у формі виробництва сувенірів, народного одягу (бойківського, лемківського, холмського, білгорайського), відкриття ресторанів української кухні, - в цьому Західна Україна є у першості взагалі в регіоні.

Якщо говорити про „пакет” інформацій для Східної України, то варто наголошувати на збереженій українській „справжньости” на Закерзонні, адже саме на Заході зберегласть більша кількість церков, дерев’яної архітектури, - на Сході катастрофічну більшість сакральних пам’яток українського типу знесла комуністична влада у 30-х, а сучасні на російський манер церковні бані „в цибульки” того духу давнини не передають. Парадоксально, але східні українці потребують цього ковтка патріотизму, що його спроможна надати, скажімо, подорож на Низький Бескид чи до Холма.

Так чи інакше, цей процес заторкне інтереси польського середовища. Тому є кардинально необхідним вихід із україномовного медійного поля назустріч полякам. Дуже багато зроблено в тому плані туристичними аґенціями в Польщі, але поза грошовим інтересом та кількома українофільськими передмовами до їх видань мало що стоїть. Туристичні путівники або не згадують про українців взагалі, або згадують у контексті УПА і акції „Вісла”, і тільки найменша частина, цитуючи укладача „Екзотичної Польщі” Ґжеґожа Ронковського, „віддає належне тим тисячам вигнанців, що боролися за право жити на своїй землі”.

Основне в формуванні опінії польського обивателя, це те, що Європа регіонів не зможе обійтися без образу лемківсько-української Південно-Східної Польщі. Самі поляки мають стати зацікавленими у розвитку української специфіки прикордоння. Як запропонував в рамках корчминських святкувань на виїздному науково-практичному семінарі в Ульхівку др Рафал Внук із люблінського відділу Інституту народної пам’яти, „Ми маємо створити пограниччя наново. Ми маємо його наново вимислити”. Без живих українців це пограниччя не відродиться.

Щоби достукатися до польських сердець, не біймося вживати порівнянь і аналогій. Визнаймо, що Львів є витвором в значній мірі польської культури. Але нехай роззирнуться і спробують побачити руську культуру в Перемишлі, Холмі. Необхідно оживити роль Сянока в пошуку позитивів, - він лежить у серці Карпат поміж словацькими, польськими і українськими українцями (даруйте тавтологію), а виглядає немов гірська резервація, очолена сивочолим Архієпископом Адамом. Нехай Закерзоння стане реальними „Західними Кресами” не тільки на шпальтах „Нашого слова”, а й в українських та польських медіях, на додаткових табличках назв населених пунктів. Згадаймо ініціативу ґміни Команча про встановлення паралельно дороговказів українською, - хто підтримав цю ініціативу? Маємо аж три вимальованих уявою „Львови” в Польщі, тільки шкода, що лише нашою внутрішньою уявою, - ковельські й луцькі „контрабандистки” везуть свої сигарети до Хєлма, а на більшости українських мап за пару кілометрів від українського кордону зображено Пшемисль.

Як можна бути „присутніми” в українському і польському медійному полі? За польський не скажу, - багатьом є видніше. Щодо українського, то по-перше, через ініціативи нових зустрічей і контактів. На українців з Польщі все ж дивляться як на більш поважних діаспорян і голосу дослухаються. Розвиток інформаційних систем робить ці зустрічі, контакти, обмін опініями щораз із ліпшими можливостями, про це не варто забувати.

По-друге, це фізична присутність. Нерідкими вже є випадки, коли українці з діаспори, в тому числі і з громади в Польщі, їдуть з проектами в Україну, нерідко залишаючись там жити. Приклад видавництва „Свічадо” у Львові, чи мережі „Кінопалац” у всій Україні, де в обох випадках в керівництві є українці з Польщі, показує, що в Україні, як і в будь-якій іншій державі, можна робити свій бізнес. Ці українці по-своєму „повернули”, - вони живуть в україномовному (вужчому чи ширшому) просторі, не мусять почувати себе „не такими” (хоч, звичайно, відчувають - людьми Заходу). Їх „повернення” то теж повернення до українства, у свій ефективний спосіб.

У столиці України Києві на високому рівні діють регіональні земляцтва, - об’єднання вихідців з різних земель Великої України. Йдеться не про етнографічні товариства, як „Гуцульщина”, чи ті ж „Лемки Києва”. Йдеться про потужні спілки політиків, журналістів, підприємців, культурних діячів, - Львівське земляцтво, Донецьке і т. д. Настав час для появи Закерзонського земляцтва, і тут можуть бути представлені не тільки працюючі в Україні українці-громадяни Польщі, але й впливові нащадки переселенців з Польщі, яких є також, м’яко кажучи, немало. Можна згадати тут принагідно людину, котра уже не зможе бути в такій огранізації: колишній Міністр інформації України, Президент національної телерадіокомпанії, засновник журналу „ПіК” та інших структур Зиновій Кулик, який помер 14 травня цього року, мав походження по матері із Криниці на Лемківщині.

У Львові, Луцьку або Тернополі взагалі нащадки переселенців з Польщі - у владних структурах, але ніхто з них окрім фінансування видань, пам’ятників чи конференцій не задумався над іншою формою існування товариств депортованих, їх молодіжних організацій, котрі просто животіють. Усім їм треба вчитися нового, у європейському вимірі погляду на речі, пов’язані з уявленням про малу вітчизну. До історичної батьківщини треба перш за все вернути серцем, і в цьому українці в Польщі можуть допомогти своїм братам в Україні. Чи на програму „Повернення” мають ексклюзивне право тільки покривджені „Віслою”?