Ця наукова праця Ніла Попова була високо оцінена на нараді вчених Московського університету у грудні 1866 року. Професор, розповідаючи про спосіб життя, культуру, звичаї, особливості характеру мешканців гірського краю, вживає, крім слів “лемки”, “русини”, також “горяни”. У Росії того часу лемків називали ще й “карпаторосами…” Подаємо нижче уривки з книжки, надрукованої в Московських університетських відомостях понад 140 років тому. Погляньмо очима російського історика на наших предків, описаних у головному розділі “Про лемків”.

Лемки сильні тілом і духом, могутні і вродливі, великі ростом, у русі швидкі, з благородним обличчям, завжди життєрадісні. Вони прямолінійні і чистосердечні, чуйні і дуже терпеливі. Охоче беруться до всякого діла і доводять його до кінця. Якщо лемку треба кудись їхати або йти, то його не втримають ні вітер, ні непогода. Його відвертість і чистосердечність підтверджуються і ділом, і словом, він всім бажає добра. Добрі люди завжди довірливі, ні в чому не підозрюють поганого. Але якщо хоч раз викорстати чиюсь довіру і обманути, то лемко швидко міняється і бажає помсти, злість кипить в його грудях.

Однак немає людини, з якою можна було б так легко примиритися, як з лемком. Для того досить його переконати в чистосердечному покаянні, - і він забуває зло, бо його серце добре від природи.

Побожність лемка пояснюється тим, що він живе високо в горах, тобто ближче до неба, в оточенні природи, яка постійно нагадує йому всемогутнього Бога.

Земля в горах не врожайна, вимагає мозольної праці. Щоб вродили картопля і овес, треба постійно звільняти її від каміння і валунів. Проте лемко прив’язаний до своєї камянистої землі, бо вважає її спадщиною від предків. Для нього родючі землі на рівнинах не мають тієї краси, яку дають йому рідні гори. Живучи високо в горах, відірваний від світу, лемко завжди радий гостям, сердечно їх вітає, запрошує до хати, пригощає та розпитує про новини. Він завжди задоволений своєю долею. Йому вистачить шматка хліба, навіть черствого, і “чуру”, завареного з муки заквашеного, грубо змолотого вівса, і більше він вже нічого не бажає.

На полонині споруджують “кошари”, огороджені плотом, куди заганяють вівці після випасу, і залишають на ніч “шалаші” для пастухів та “колиби”, де виготовляють бринзу з овечого молока і де ночують старші пастухи – “баки” та “югази”.

Урочисто зустрічають повернення восени отари овець з полонини. Тут святковий одяг, пісні, танці, тобто цілий обряд, який перетворюється у всенародне свято.

Біля отари бігають гарні, білі, дуже великі пси. Вони такі сильні, що кожен може подолати вовка. За отарою ідуть, співаючи, гарно одягнені дівчата, пастухи грають на скрипках та сопілках. Похід завершує старший пастух на коні – бака.

У народі, який живе постійно у спілкуванні з природою, чутливо розвинені метереологічні відомості, нерідко прикрашені поетичним словом. Запас цих поетичних творів складається з легенд, саг і казок. В них беззаперечна віра у всесильних духів, які наче живуть в горах.

Назва “лемко” не походить ні від місцевості, ні від роду, а від слова “лем”, яке вживають замість слова “лиш”. Таке пояснення може здатися смішним, але воно точне. Слово “лем” словацького походження, і крім Лемківщини, його ніде не вживають… Лемки рідко називають себе цим іменем, а просто русинами. А в деяких місцевостях називають їх ще по назві верхнього одягу – “чугонцями” або “куртаками”. Лемки – люди добрі, бережуть чистоту звичаїв та історію своїх предків. Відірвані від Київської Русі, оберігають себе в оточенні чужих вірою в церкві, де знаходять своє пристанище та життєву мудрість. Вони цінують свої обряди, будують та гарно прикрашають храми, незважаючи на скрутний час.

Охоче відвідують монастирі в Красному Броді та Буковій горі на Пряшівщині. Лемко звик всяке діло починати з Богом: якщо біда – просить Бога про допомогу; якщо радість у хаті – дякує Богу.

Християнська мораль має неабиякий вплив на оточуюче середовище, тому зрозуміло, чому серед лемків немає злодіїв.

Великою любов’ю прив’язаний лемко до рідної землі, яку обробляє і на якій живе. Лише крайня нужда, тобто неврожай або інше лихо можуть змусити його залишити рідну землю та податися на заробітки на чужину. Вівсяний хліб у своїй хаті смачніший за пшеничний на чужині. Чимало лемків доробилося на чужині маєтку і жило добре, але вони поверталися додому і почувалися щасливими, бо могли на батьківському столі їсти хліб, яким годувала їх рідна мати.

Камянисті гори, неродюча земля і важка праця на ній компенсуються красотою природи, свіжим повітрям, чистою водою.

Лемко завжди цікавиться новинами, особливо тими, які мають до нього якесь відношення. Однак не кожній новині вірить. У лемків своя, лише їм притаманна філософія: “За наших батьків того не було, а добре було жити на світі”. Лемко радо слухає про нове, але не любить його застосовувати. Так, приміром, комин у хаті корисний не лише для чистоти, але й зменшує ризик пожежі, і люди бачили в ньому вигоду. Але тому, що це нове, то казали: “За наших батьків того не було і було добре, ми до того не звикли”. З такою твердістю дотримуються і звичаїв.

Хліборобство не приносить лемкові великої вигоди, земля родить овес, бульбу і, якщо належно удобрити, - то й ячмінь, жито, пшеницю, але в малих кількостях. Тому основним продуктом харчування є овес, бульба і капуста. Навіть приказка каже, що “лемко тоді веселий, коли овес і бульба зародить”. Ячмінь сіють на пенцак (товчений у ступі), пшеницю на старанку до свят, а жито на приміс до вівсяної муки на хліб. Лемки їдять вівсяний хліб з домішкою наполовину житньої муки, а деколи і бульби.

Дехто хвалить кукурудзу і хліб з неї, але лемко не поміняє овес на кукурудзу. Він її купує, коли голод докучає і то лише на крупу. Бульба, яку називають “бандурками”, і капуста родяться щедро, ростуть також льон і коноплі. Те, чого не дає лемку земля, він старається доповнити торгівлею вівцями та бичками. Весною ідуть лемки в Самбірський, Стрийський, а деколи і Коломийський райони, купують вівці з ягнятами, влітку випасають на полонині, а восени продають. Це забезпечує найкращий заробіток, бо з молока роблять бринзу, з вовни виготовляють одяг, а з відгодованих овець продають м’ясо на ярмарках у Сяноку, Кросні, Горлицях, Рогах, Осідку та інших містак. Від продажу бичків заробіток менший, бо немає для них відповідних пасовиськ та доброї породи. Другим джерелом заробітку є фурманка. Та це тільки для тих, хто має коні. Їдуть до Тернополя по зерно, в Токай – по вино, в Краків, Пешт, Дебрецен, Кремниць за іншими товарами. Немає сумніву, що такі мандрівки мали певний вплив на освіту та розширення світогляду.

Майже кожна родина лемка посилає одного або двох здорових, в молодому віці дітей на заробітки до Угорщини. Жінки і чоловіки, хлопці і дівчата їдуть жнивувати з серпом. По жнивах жінки спішать додому, вже на свої жнива, а чоловіки залишаються молотити. Жнуть, звичайно, за п’ятнадцятий, а як прийде багато заробітчан, то і за двадцятий сніп.

Однак не всім щастило: нерідко хворіли, заробляли мало, додому поверталися хворими; свій врожай пропав, все позаростало, і це призводило до голоду або й смерті годувальника, дітям же залишалася сирітська доля.

Незначний заробіток був від дерев’яних виробів: виготовляли лопати, вила, віялки, гонти, ложки, путні та інші речі домашнього вжитку, які продавали на ярмарках.

Лемки, як і всі горяни, дуже люблять пісню. Жінки співають тоді, коли жнуть, сушать сіно, мелють на жорнах, доять корову, тобто при кожній роботі. Від пісні стримує дівчат лише присутність чужих або домашнє горе. Цікаво, що співають навіть тоді, коли жнуть, нагинаючись до землі. Співають в один голос, не заважаючи один одному. Особливо гарний спів, коли жнуть при місяці.

Тихий вечір, чисте зоряне небо, ясний місяць, свіже повітря вже само собою мають так багато чар, що наповнює душу селянина радісним тихим почуттям. Ніколи пісня так не хвилює, як ввечері. Хто не відчув тої краси, хай вийде ввечері на полонину і послухає пісень лемків, які повертаються з кошар з молоком, та сопілку і фуярку пастухів. Подібного ніде не зустрінеш. До того ж, у лемків такий звичай: коли дівчина співає якусь пісню, то ту ж продовжує друга, потім третя – і так горами несеться одна пісня, одна мелодія. Хлопці співають мало, при роботі ніколи, тільки при танці, або отарі овець, а частіше грають на сопілках і фуярках. Жінки і дівчата під час танців не співають.

Пісні лемків можна поділити на ті, що співають під час роботи, танців, відпочинку, на весіллі та колискові. Перші за змістом та походженням і говором словацькі. Їх співають мішаною словацько-лемківською мовою, оспівуючи речі та події ближчі словакам. У них часто зустрічаються вживані словаками імена: Марця, Ганця, Яничко, найбільш популярні у лемків на Пряшівщині.

Нові пісні подобаються лемкам, тому їх вивчають, переробляють на свій лад, міняють словацькі слова на лемківські. Тож пісня спочатку словацька, потім словацько-лемківська і, нарешті, стає лемківською.

Весільні пісні чисто лемківські, словацька стихія не мала на них впливу. В них збережені чисто лемківські і дух, і мова. Оспівані старовинна слава народу і його багатство. Далі ідуть колискові, здебільшого, також суто лемківські мелодії: повільні та сумні. В них мова про дитячу невинність, материнську любов та про життя дітей, коли стануть дорослими. Поширені також пісні релігійного змісту, які співають на вечірнях під час великого посту.

Хата лемка невисока, але чиста. Така чиста, як тільки може бути в селянина… Влітку хати більшість часу порожні, тому що всі на роботі в полі. Тільки в полудень господиня доїть корів, а ввечері також швидше за всіх спішить до хати приготувати чоловіку і дітям вечерю. У лемків дуже гарний звичай – виходити влітку на роботу в поле чисто одягненими, якого дівчата і хлопці суворо дотримуються.

Взимку господиня, донька та малі діти сидять вдома, прядуть, співають, розповідають одне одному легенди, казки; а господар з синами молотить ціпами на гумні збіжжя і лише ввечері бере участь у розмові з жінками.

Лемки відрізняються коротким, легким одягом від тих, що живуть на низинах і навіть від інших мешканців гір. У лемка є одяг, що зветься “чуга”, якого більше ніде немає. Вона на зразок плаща з довгою пелериною через плече, закінченою “тороками”. Одяг у всіх лемків, можна сказати, однаковий, але, якщо придивитися ближче, то не можна не помітити різниці. Лемки в Сандецькому та на пограниччі з Ясельного носять довгі до коліна гуні з білого сукна, немає верхніх штанів, лише холоші і форма капелюха відрізняються. В ясельських лемків до ріки Вислік – і чуга, і верхній плащ, але чуга з сірого сукна з тороками на пелерині і рукавах.

Штани у лемків вишиті синіми або червоними смужками. Зимою одягають білі холоші з сукна, а влітку штани з білого полотна. Багатші мають святкові штани з синього сукна. Холоші та суконні штани завжди вкладають в халяви чобіт. У штанах завжди довгий, чорний, прикрашений гудзиками ремінь, яким можна опоясатися двічі-тричі. Гунька коротка, біла або чорна, подібна до гуцульської. У лемків є також “лейбик” (рід камізельки) з синього сукна і гудзиками в два або і три ряди по обох боках і на плечах низом. На голову одягають чорні капелюхи з дуже широкими вверх загнутими крилами, схожими на угорські. На капелюсі шнурок або стрічка: широка з китичками, за якою хлопці носять квіти, пір’я з павліна. Зимою надягають низькі шапки особливої форми, які можна опустити на вуха.

На ноги взувають лемки “кепці” – це ходаки. Як всі горяни, хлопці в свята і на танці одягають “скірці” – чоботи з острогами. Сорочка з розпором ззаду, що дивує, але в цілому це відповідає одягу лемка. Жіночий одяг більш скожий між собою, ніж чоловічий, і різниця тільки у способі в’язання хустки на голові та формою корсетів і коралів – “пацюрок”. На голові жінки носять переважно білі хустки, лише старші до роботи одягають сині з білими або жовтими крапками.

Без корсета жінка влітку на роботу в поле не вийде. На щодень вдягають спідниці - “кабати” сині з білими крапками, а в святкові дні “картани” – білі спідниці з квітами. Багаті жінки одягають інколи шовкові зелені спідниці зі срібним голеном знизу. На щодень жінки взувають теж кепці, але до церкви вже чорні чи жовті “саряни” – чоботи.

Шістнадцятилітній дівчині соромно йти до церкви босою. До церкви жінка йде босою, а чоботи несе в руках і взуває лише при вході, а після служби знімає і боса повертається додому. Зверху жінки і дівчата надівають “полку” – довгу вузьку вдвоє складену плахту, як міські жінки складають шаль. Без полки не можна іти до церкви, в гості або до іншого села. Довгі та широкі плахти - тільки зимою для роботи або в дорогу, іноді в дорогу одягають “сердаки” – подібні гуньки, лише довжиною до пояса. Дуже гарний і притаманний лише лемкам одяг “мента”. Це – спідниця з зеленого сукна, підшита знизу шкірою лисиці і вишита синіми стрічками. Кожна молода до шлюбу повинна іти в менті.

Сусідують лемки зі словаками, угорськими русинами – лемами та мазурами, тобто поляками. Лемки, що живуть на угорській стороні, в мові, одязі, звичаях та обрядах цілком схожі, тому на них зупинятися немає необхідності. Найближчі сусіди – поляки, з якими лемки в тісних та дружніх стосунках, однак різко відрізняються від них і одягом, і мовою. Словацька мова більш наближена до лемківського діалекту. Лемки зі словаками спілкуються, коли їдуть до Угорщини на заробітки та повертаться додому. Залюбки вивчають словацькі пісні, які потім співають вдома, та мову, якою спілкуються під час мандрів Словаччиною, прямуючи на Угорщину.