---

Українці та українська мова на Балканах
(Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина)


Ой, Господи милосердний, на нас подивися,
Куди мої рідні брати порозходилися.
Один пішов лугом, лугом, другий пішов крайом,
Третій пішов середином, та й зістав капральом.
Перший тужить, нарікає, десь там у Банаті,
Ні землиці, ні хатини, а подерті шмати.
Другий застряг десь у Бачці, так же мізерія
То робота, то хорота, гірка урбарія.
Третій краде дні у Бога там, у Надь Каролі,
Ніде щастя на чужині, ніде нема долі
(Народна пісня).

На теренах центральної та північно-східної частини Балканського півострова (колишня Югославія) українська діаспора представлена бачванськими русинами, або русинами Бачки та Сриму, нащадками переселенців із північно-східної Пряшівщини і Закарпаття, які проживають тут з середини ХVІІІ ст., та общиною, закладеною у кін. ХІХ ст. емігрантами з Галичини, тобто є всі підстави говорити про дві хвилі української діаспори на Балканах.

Бачванські русини, або русини-українці Бачки та Сриму є малознаними в Україні, проте їх мова - це унікальний феномен української історії, української духовної культури. І справа тут не лише в тому, що бачванські русини є найдавнішою, або найпершою українською діаспорою, а й у тому, що в їх емігрантській долі сфокусувався увесь трагізм бездержавної долі тогочасної України, „поділеної, як казав поет, поміж ворогами”. Адже коли у середині ХVШ ст., українці із південно-західного регіону Карпат (Закарпаття та Пряшівщина), гнані безземелям та матеріальними нестатками, почали переселятися на відвойовані Габсбургами у Османської імперії терени сучасної Воєводини, а їм услід в кінці 70-х рр. ХVШ ст. – із іншого кінця України - 8 тисяч запорожців після зруйнування Січі також попрямували на Бачку, то саме з цього регіону, який на той час уже втратив статус прикордонного, тисячі сербів, чорногорців македонців, волохів, колишніх прикордонників-„гранічарів”, на запрошення Романових рушили на терени сучасної України, де згодом постали так звані Новосербія та Слов’яносербія [8].

Нащадки запорозьких козаків, які оселилися у околицях містечка Сенти, не змогли вкоренитися на болотянистих землях Бачки: одні знову повернулися у Добробудж, а інші через те, що були неодруженими, не змогли закласти української общини у діаспорі.

Доля переселенців з району українських Карпат на теренах Бачки була успішнішою. Як відомо, організоване переселення на Бачку з найзахідніших українських теренів почалося у 1751 р., коли перші 200 родин греко-католиків з-під Мукачева переселилися до Керестура [20: 56]. Переселенці з району українських Карпат спочатку осідали у двох населених пунктах – Керестурі, що по суті, був заснований ними на болотянистому терені, та Коцурі, де вже жили кільканадцять сербських родин. Переселення відбувалося досить активно – як результат за даними перепису 1787 у Керестурі у 303 хатах жила 431 родина та 2.191 мешканців, а у Коцурі – 318 родин та 1615 осіб [див.: 20: 59]. Варто наголосити, що основною вимогою з боку Австро-Угорської держави до переселенців була належність їх до греко-католицької конфесії (Rutheni vere uniti), і саме цей чинник, на нашу думку, у майбутньому зіграв вирішальну роль у збереженні переселенцями власної національної чи конфесійно-національного самосвідомості у числельно переважаючому оточенні представників православної, римо-католицької, протестантської конфесій. Не випадково, незважаючи на економічну мотивацію імміграції на Бачку, переселенці ретельно дбали і про духовні потреби: у Руському Керестурі греко-католицька парарафія було зогранізована зразу після приходу перших переселенців, а школа через два роки - у 1753 р; у Коцурі – церковна парафія та школа були зорганізовані через два роки після прибуття перших переселенців – 1765 р. [20: 109, 457]. Згодом переселенці з району Карпат компактно оселялися в інших містах та селах Бачки, Славонії та Сриму – Петровці, Беркасово, Миклошевці, Сремська Митровиця, Вербас, Новий Сад та ін. - і також заснували тут свої церковні парафії.

Сучасні бачвансько-сримські говірки походять південнолемківського діалектного ареалу, що, як відомо, є регіоном інтенсивних україно-польсько-словацьких міжмовних контактів і що безпосередньо позначилося не лише на лексичному складі, а й на фонетичній структурі та граматичній будові бачвансько-сримських говірок. Найхарактернішими фонетичними ознаками говірок русинів-українців Бачки є такі:

• праслов’янський *ě переходить в [і] (орф. и або ї) або в [е] (орф. е або є). Напр.: грїх, дїдо, бида, били ‘білий’, вира, (але верни’вірний’), грих, шмих ’сміх’, вик; лєто’літо’, (але лїтни), квет’’ (але квице), хлєб ‘хліб’, место ’місце’ та ін.;
• *ę рефлексується у [a] або [’e]. Напр.: заяц ‘заєць’, часто, жадни, вязац ‘в’язати’; месо ‘м’ясо’, пета ‘п’ята’, щесце ‘щастя’ та ін.
• *ọ переходить, як правило в [у], хоча в окремих формах зберігся носовий призвук. Напр.: рука, лука, дуб, веду, муж, але ґамба ‘губа’ тощо;
• *ъ вокалізувався в [о], [и], [е]. Напр.: вонка ‘зовні, на вулиці’, молга ‘імла’; дижд ‘дощ’; деска ‘дошка’ тощо;
• праслов’янські *tort, *tolt, *tert, *telt рефлексуються, або у trat, tlat, tret, tlet, або у trot, tlot, або в torot, tolot, teret. Напр.: бразда ‘борозда’, глава ‘голова’, брег ‘берег’, влєчиц ше ‘волочитися’; (крочай ‘крок’, млода ‘молода’; зноровиц ше ‘зноровитися (про коня)’, черева ‘кишки’, черешня, смерек ‘смерека’, черенови (зуб) ‘кутний зуб’, соловичок ‘cоловейчик’ тощо;
• *ort, *olt > rat, lat або rot, lot: ровни ‘рівний’, робота, раб, лакомни ‘лакімний’, локец ‘лікоть’;
• сполуки *dj, *tj, а також *kt’ переходять у дз, ц або у дж/ж,ч. Напр.: єдзенє ‘їжа, страва’, помоц ‘допомога’; меджа ‘межа’, мачоха, унучка) та ін.;
• *r переходить у ар або у ер, ор. Напр.: барз ‘дуже’; горди ‘гордий’, верба, верх, змерка ше ‘смеркається’, червоточ ‘червоточина’ та ін.;
• *l рефлексується в ов/ол чи лу, ло. Напр.: вовк, жовти ‘жовтий’, колбаса ‘ковбаса’; слунко ‘сонце’, тлусти ‘товстий’, длобац ‘довбати’ та ін.;
• *rъ *rь *lъ, *lь переходять у ир/ер, ри/ре, лу, ли/лі. Напр.: кертиця, кирвавиц ‘кровоточити’, кресциини ‘хрестини’, хрибет ‘хребет’, яблуко, блиха ‘блоха’, слиза ‘cльоза’, глібоки ‘глибокий’ та ін.
• частина старослов’янської сполуки "губний+*j", що знаходилася на межі кореня та суфікса, вторинний [л’] з’являється не регулярно. Пор.: глублє ‘качан капусти’, поживлєнє ‘пожива; страва, поздравлєне ‘вітання’, здравлє ‘здоров’я’ та зарабяц ‘заробляти’, охабяц ‘залишати’, поробени ‘пороблений’ та ін.
• Окрім того, у бачвансько-сримських говірках праслов’янське ініціальне *je- та сполука *dl так само, як і в західнослов’янських мовах, як правило, зберігаються. Напр.: єден, єлень, єшень; видли ‘вила’, шидло ‘шило’, кридло ‘крило’, однак озеро, молитва, кадило. Групи приголосних стн, скн, здн зазнають спрощення: радосни ‘радісний’, чесни ‘чесний’, масни ‘масний’, пискац ‘пискати’, празни ‘порожній’. У результаті дисиміляції група приголосних *ktзмінилася у хт. Пор.: хто, хтори ‘котрий’, дохтор ‘доктор’. Із протетичним в- вживаються окремі займенникові форми – вон, вона, воно, вони.

Прикметно, що у бачвансько-сримських говірках наголос фіксований, і він, як і в польській мові, завжди падає на другий склад від кінця.

Морфологія бачвансько-сримських говірок також відзначається цілою низкою специфічних рис. Напр.:
- іменники колишньої *а-основи у родовому та давальному відмінках однини приймають флексію –и, що походить з *y та *ě (жени, школи);
- у формі давального відмінка множини іменники давньої *ǒ-основи приймають закінчення –ом (столом, псом);
- особові та зворотний займенник у формах давального та знахідного відмінків, окрім повних форм, мають й енклітичні: мнє і ми, тебе і ти, це, його, нього і го;
- форми інфінітива мають суфікс –ц (орац ‘орати’, плакац ‘плакати’, чесац ‘чесати’) та ін.
- дієслова у першій особі однини теперішнього часу приймають флексію –м, а у першій особі множини - -ме (пише-м, пише-ме; роби-м, роби-ме) та ін. [дет.див.: 3; 4; 17; 19].

Незважаючи на малочислельність та дуже тісні контакти (родинні, церковно-релігійні, культурні, господарські), а також мінімальну віддаль (близько 10 км) між основними центрами бачванців - Руським Керестуром та Коцуром – мовознавці відзначають певні діалектні відмінності у говірках цих двох населених пунктів. Напр.: ініціальна cполука *str- у говірці Р.Керестура дає штр-, а у Коцурі –стр- (штреднї – стредні, штригац – стригац); складотворчий *l у Р.Керестура, як правило, рефлексується в ол, а в Коцурі – в ов (жолти, жольч, жольчок – жовти, жовч, жовчок); у Р.Керестурі іменник миша жіночого роду, а у Коцурі миш - чоловічого роду та ін. [19].

З погляду походження найчисленнішою є лексика, яку предки сучасних бачванців принесли зі своєї карпатської батьківщини. За словами О.Горбача, „у ній багато спільного і зі словацькою, і з лемківсько-українською лексикою” [3, 336]. При цьому учений зауважує, що український говірковий елемент, підігнаний усього під бачванську фонетику, проникав у мову окремих бачвансько- срімських сіл напевно і із мови асимільованих лемківських переселенців, і не тільки у карпатській батьківщині перед переселенням [3, 336]. Напр.: бавиц ше ‘гратися’, богати ‘богатий’, богач ‘багач’, вешелє ‘весілля; радощі’, вадзиц ше ‘сваритися’, зага пече ‘згага’, заробок ‘заробіток’, макух ‘макуха’, нїчема ‘нездрара’, повивач ‘вповивальник для пеленок’, студня ‘криниця’, чловечок ‘зіниця’ та ін. [3, 337-347].

Серед запозиченої лексики високу питому вагу мають германізми (фундамент, цегла, мур, хижа ‘будинок’, комора, кухня, вага, шифа ‘корабель’, рихтац ‘готувати’ та ін.), мадяризми (биров ‘сільський стороста’, паприґа ‘перець’, теметов ‘цвинтар’, доганьош ‘курець’ тощо), румунізми (кляґ, колїба, фуяра та ін.). Однак найсильніший вплив на лексику бачвансько-сремських говірок має сербська мова [19, 418]. Сербізми, що проникли у говірку бачванців уже після переселення на нові землі, широко представлені в усіх лексико-семантичних групах: животиня ‘тварина’, шаран ‘короп’, обала ‘берег’, лоза ‘виноград (кущ)’, чамец ‘човен’, чувар ‘сторож’, одмориц ше ‘відпочити’, храна ‘їжа’, сладолед ‘морозиво’, кафич ‘кав’ярня’, сарма ‘голубці’, вредни ‘корисний’, ефтини ‘дешевий’, спрат ‘поверх’, општина ‘громада’, порез ‘податок’, рачун ‘рахунок; чек’, упутница ‘переказ (грошовий)’ та ін. [пор.: 19, 419].

Прикметно, що останнім часом, як свідчить Ю.Рамач, вплив сербської мови позначається навіть на фонетичній структурі: у мові бачванців з’являються слова зі складотворчим [р], що засвідчує глибинний характер сербізації, помітний навіть на фонетичному рівні мови. Напр.: брзи ‘швидкий (про потяг)’, цртани (филм) ‘мальований’, раскрсница ‘перехрестя; роздоріжжя’, првак ‘керівник; першокласник’, а також власні назви Штрбац, Крста, Крстич, Црнянски, Трст [19, 421]. Сербська лексика виступає також важливою лексичною базою для творенння неологізмів на зразок автобусар ‘водій автобуса’, сликерня ‘фотоапарат’, ґуричац ше ‘нагромаджуватися, скупчуватися’ та ін. [19, 425].

Вплив сербської мови, за словами М.М.Кочиша, особливо посилився у повоєнний період: „найвищою хвилею у перші повоєнні роки, що залила нашу мову, була сербо-хорватська” [9: 27]. Тому, спираючись на мовотворчі традиції Г.Костельника, як ефективну протидію сербізації мови бачванців фаховий лінгвіст Микола Кочиш цілком слушно вбачав у широкому залученні до словника бачванців лексичної бази української мови: „Втрачені, призабуті або зовсім забуті корені, а ще більше готові слова, котрі можуть дати продуктивну основу, маємо і належить уже активувати цей “зовнішній резерв” [9: 15]. Цю позицію підтримував також й Г.Надь [див.:15: 359]. На жаль, послідовники М.Кочиша та Г.Надя під тиском цілої низки як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників не змогли вибудувати ефективну проукраїнську мовну політику, що визнає, апелюючи до міркувань М.М.Кочиша, Ю.Рамач: „Орієнтація на український вплив і вплив української мови у нашій літературній мові може відбуватися лише до певної межі, а далі його „заливає” сильніша хвиля сербського впливу” [19, 581].

Незважаючи на яскраво виражену здиференційованість бачвансько-сремських говірок, зокрема у порівнянні з українською літературною мовою, більшість їх діалектних рис має паралелі в інших південно-західних говорах української мови, передусім у лемківському діалекті, чим, як правило, нехтують дослідники, які твердять про належність бачвансько-сримських говірок до словацького мовного ареалу [28], або ж кваліфікують їх окремою слов’янською мікромовою [5]. Напр.: бачванське слиза ‘cльоза’ - бойківське слыза, слиза [16, ІІ: 229-230]; буковинське слизіти ‘сочитися’ [22: 500]; гуцульське слиза [17: 178]; бачванське огень ‘вогонь’ – бойківське огень, огинь [16, II: 14]; буковинське огень [22: 360]. Див.дет.: [9]. Не випадково Михайло Ковач, патріах літератури бачванців, тільки на літеру Д нарахував 560 слів з бачвансько-сримських говірок, які фіксує Б.Грінченко, лише „деяким словам, за його словами, треба замінити закінчення (віща-ц (-ти), дотика-ц (-ти), горбати (-й), а в інших взагалі нічого міняти не треба (донечко, губка, витрик і т.д.)” [6, 203].

Оскільки розвиток літературномовної традиції на базі українського варіанта церковнослов’янської мови себе вичерпав ще у ХІХ ст., а з огляду на територіальну відірваність від української метрополії та спорадичний характер контактів бачванців з їх батьківщиною поширення в Бачці наддніпрянського або галицького варіантів української літературної мови було справою малоймовірною, то чи не єдиним дієвим засобом для збереження національної ідентичності було олітературнення місцевої бачвансько-сримської говірки та витворення нового варіанта української літературної мови. Цей процес у свій спосіб започаткував, на нашу думку, В.Гнатюк, який влітку 1897 р. провів тривалу фольклорну експедицію на Бачці, результатом якої стали записані та, що вкрай важливо, згодом опубліковані тексти 430 народних пісень, 220 оповідань, численні анекдоти, а також народне весілля [14: 23]. Публікацією оригінальних зразків народної творчості В.Гнатюк авторитетно ствердив не лише саму можливість олітературнення бачванських говірок, а й вказав єдино можливий в умовах Бачки напрям розвитку літературної мови місцевих русинів-українців. Зачин В.Гнатюка дуже вчасно та ефектно, підтверджуюючи його правильність, підтримав сімнадцятирічний Гавриїл Костельник*, який рідною говіркою у 1904 р. опублікував у Жовкві поетичну збірку „З мойого валала...”. Вибір Г.Костельника щодо мови його поетичних творів був усвідомлений, бо у першому листі до В.Гнатюка він признається: „А я пишем так на нашим нарЬчию, бо мушим, бо шерцо гонЬ, бо знам же то будзе хасновите нье льем за нас, алье и за литерарни язик наш, т.е. шицких Русинох” (тогочасних українців –Л.Б.) [7: 319]. Згодом, у 1923 р., Г.Костельник видає „Граматику бачванско-рускей бешеди”, яка, за словами автора, тримається на двох постулатах: „Я мерковал главно на 1) то, же би зме ше, дзе не мушиме, нє оддальовали од украиского; 2) же би правила писовнї були якнайпростейши” [7, 344; див.дет.: 2: 120-130]. Незважаючи на географічну відірваність від українського ареалу, завдяки геніальному мовному чуттю Г.Костельника бачванці випередили у розвитку літературної мови навіть Закарпаття (у т.ч. й Пряшівщину), тобто регіон, з якого емігрували їх предки. Характерним у цьому плані є лист Г.Костельника з 1919 р. до свого приятеля, Д.Биндаса, де він просить написати до знайомих закарпатців, щоб ті трималися живої мови, бо чи вистоїть незалежна Україна, чи не вистоїть, але точно буде панувати лише жива українська мова” [7: 326].

У міжвоєнний період бачвансько-сримський варіант української літературної мови прихильно сприймали як на Галичині, так і на Закарпатті: численні видання охоче публікували матеріали про бачванців, їх життя та культуру як українською літературною мовою, так і її бачвансько-сримським варіантом. Промовистою є і тісна співпраця закарпатських та бачванських українців у часи Карпатської України, незалежній українській державі, що існувала на теренах сучасного Закарпаття у 1938-1939 рр. Так, Крижевацький єпископ Д.Няраді був призначений єпископом на Карпатській Україні: нащадок колишніх переселенців повернувся на батьківщину своїх предків, щоб допомогти їм у побудові власної держави. А на початку 1939 р. лише серед бачванських русинів було зібрано 15 тис. динарів, суму на той час чималу, для розбудови Карпатської України [12, 4: 182]. Після трагедії Красного поля, коли у березні 1939 р. війська фашистської Угорщини за згодою А.Гітлера окупували територію Карпатської України та провели вкрай жостокі репресії проти місцевих українців, багато діячів та просто симпатиків Карпатської України знайшли прихисток саме серед своїх братів на Бачці.

Окрім мови, тісний зв’язок бачванців з батьківщиною чітко простежується і на прикладі фольклору. У кінці ХІХ ст. В. Гнатюк, а в повоєнний період О.Тимко, М.Мушинка переконливо довели генетичну спорідненість фольклору русинів-українців Бачки та українців району Карпат [14; 24]. А М.Ковач, відомий сучасний письменник, узагальнюючи повсякденну практику кінця ХХ ст., стверджував, що народ на Бачці співає і закарпатські, й українські пісні як свої власні, і танцює у чоботях, і в шароварах, але у вишиванках...” [6, 207]

Треба наголосити, що орієнтація та народнорозмовну мову та загальноукраїнські цінності у середивищі бачванців не було справою окремих, поодиноких особистостей або чиєюсь інтригою. Українська самосвідомість, може, не завжди артикульована або репрезентована у звичний спосіб, була невід’ємним елементом національної чи конфесійно-національної свідомості бачванців. Свідченням цього може, наприклад, слугувати програма „Забави з театральним представленіемъ”, що відбулася 10 лютого 1913 р. в с.Коцур і підготовлена виключно місцевими людьми:

„1.Воробкевич, Мово рідна, слово родне, шпиваю школяре Повторной школи;
2. Нье преклинай! – образъ зъ живота народа у 1 чину написалъ И.Я.Луцикъ;
3.Та ужъ треци вечаръ, народна піснь;
4. У сушеда хижа била, народна піснь;
5.Врачарка, шала у чину написалъ И.Я.Луцикъ;
6. М.Копко, Кажуть люде жемъ счаслива, народна піснь
7.М.Копко, А я люблю Петруся, народна піснь” [цит.за: 20, 444].

У повоєнній Югославії, зокрема у тогочасній автономній області Воєводині, де й проживали в основному нащадки переселенців з українських Карпат, літературна мова бачванців здобуває статус офіційної. У 1945 р. відновлено тижневик „Руске слово”, який виходив ще у міжвоєнний період. Від 1946 р. почав виходити „Руски народни календар”, а з наступного року – дитячий журнал „Пионирска заградка”. У 1949 р. на „Радіо-Новий Сад” засновано руську редакцію, а з 1975 р. на бачвансько-сримському варіанті української літературної мови виходять телепередачі. У 1970 р. у Руському Керестурі заснована гімназія з викладанням на бачвансько-сримському варіанті української літературної мови. З 1973 на філософському факультеті Новосадського університету почав фунціонувати лекторат руської мови та літератури, а з 1981 р. – кафедра руської мови та літератури, яку очолює профсор, академік НАН України Юліан Тамаш. У Вуковарі (сучасна Хорватія) 1968 року було засновано культурно-просвітнє товариство „Союз русинів і українців Хорватії”, який, починаючи з 1972 р., почав видавати сучасною українською літературної мовою та її бачвансько-сримським варіантом журнал „Нова думка”. Переклад Євангелія та Псалтиря бачвансько-сримським варіантом української літературної мови як й активне використання їх у богослужбовій практиці Крижевацької єпархії (Хорватія, Боснія і Герцевовина, Словенія) та Керестурського екзархата для греко-католиків Сербії також є промовистим фактом, що засвідчує рівень стилістичної структурованість літературної мови бачванських русинів-українців [18; 21]. Безперечним досягненням бачвансько-сримського варіанта української літературної мови є створення на ньому багатої художньої літератури** та наукової – правопису, граматики, історії, історії літератури, шкільництва тощо [9; 19; 20; 23; 26]. Від 1965 р. у Новому Саді та Бєлграді рідною мовою бачванців опубліковано більше 200 підручників для середньої школи [19, 571]. Однак, попри незаперечні досягнення, бачвансько-сримському варіанту української мови не притаманна поліфункціональність, тобто він не обслуговує усіх сфер життя бачванців, а також на його статус негативно впливає нечисленність та розпорошеність руської громади.

Треба наголосити, що Україна завжди цікавилася своєю найдавнішою діаспорою, хоча таке зацікавлення нерідко суперечило державній політиці СРСР, де панували ідеологічні упередження як до так званої югославської моделі соціалізму та Й.Тіто, так і до югославських українців, в середовищі яких, як вважалося, панував український буржуазний націоналізм та клерикалізм. У повоєнний період для підтримки українства на Балканах багато зробив Олекса Мишанич. За роки незалежності присутність України в культурному житті бачванців стала зримішою: за державної підтримки молодь бачванських русинів-українців здобуває вищу освіту у внз України, захищено одну кандидатську та одну докторську дисертації з проблем мови та історії русинів Бачки та Сриму, уряд України підтримує певні видавничі програми, проводяться спільні наукові конференції. У повоєнний час в Україні було опубліковано три русинсько-українські антології***.

У культурному житті бачванських українців починаючи з 1990 р. почали чітко окреслилися два напрямки, які не лише оформилися інституційно, а перебувають у стані протиборства, часто непримиренного: у 1990 р. було засновано „Союз русинів і українців”, який з 2008 р. перейменовано на „Союз русинів-україців” та „Руську матку”. За словами проф.Ю.Рамача, члени „Союзу русинів-україців” та їх прихильники вважають себе частиною українського народу, а свою мову – українським діалектом. „Руська матка” орієнтується на так звані угроруські традиції та сучасну течію неорусинства, тому її прихильники позиціонують себе як окремий слов’янський народ, а свою мову – як окрему слов’янську мову [19, 572] . Прикметно, що, продовжуючи традиції Г.Костельника та видатних лінгвістів Г.Надя, М.Кочиша [див.дет.: 15: 258, 359], навколо „Союзу русинів-українців” гуртується гуманітарна еліта бачванців - філолог та письменник, професор, академік НАН України, президент Воєводянської академії наук і мистецтв Ю.Тамаш, письменники М.Ковач, В.Кочиш, М.Шанта, історик професор Я.Рамач, журналісти М.М.Цап, М.Рамач, В.Паплацко, священики Р.Мизь, В.Малацко та багато інших. Тоді як серед адептів „Рускої матки” переважають представники технічної інтелігенції, дрібні чиновники та громадські діячі пенсійного віку.

Брак консолідації у рамках общини бачванських русинів-українців проявляється не лише у поглядах на історію та сучасний статус їх мови та культури, а й в такому аполітичному питанні, як церковний календар. Хоча усі русини Р.Керестура та Коцура належать до греко-католицької конфесії, проте церковна громада Р.Керестура перейшла на григоріанський календар, а в Коцурі притримуються традиційного для грекокатоликів, юліанського календаря.

***

Якщо переселення українців району Карпат на терени сучасної Воєводини у середині ХVIII ст. було зумовлено звільненням цієї території у кін. ХVII ст. від турків, то другу хвилю переселення українців на терени колишньої Югославії спричинило виведення Боснії з-під турецького панування та включення її до складу Австро-Угорщини (1878 р.). Австрійська влада зразу почала заохочувати переселятися до Боснії громадян з інших частин монархії, надаючи їм певні пільги – 10-12 гектарів поля та трирічне звільнення від податків тощо. Нужда та безземелля заставили відгукнутися на заклики австрійської влади українців Галичини. Перші українські переселенці з’являються у Боснії у 1890 р., однак основна хвиля переселенців прибула у 1899 р., коли вільні землі у Боснії були уже роздані, а переселенці ніяких пільг не мали. На вирішення своєї подальшої долі переселенці-невдахи чекали в боснійському місті Прнявор. Тим часом через антисанітарію, що панувала у Прняворі, серед українських переселенців поширилася епідемія тифу. Оскільки на мусульманському та православному цвинтарі померлих україців-греко-католиків ховати не дозволяли, то перший земельний наділ, одержаний українською громадою у Боснії, був на цвинтар. Картину надзвичайного убозтва українських переселенців уперші роки їх перебування у Боснії передають як розповіді, так і народна пісня, записані тут Йосипом Гродським, монахом-василиянином: „Та ми, отченьку, листя букове сікли і варили, гичку з картофлів їли, і коли б не та робота на горі, то певно були б таки згинули від голоду” [12, 1: 43];

Воліла б мня моя мати на світ не родити
Ніж я мала зайти в Босну, та по ній блудити.
Тут і орли не літали, бо не було чого
Як то жажда бути паном провадить до злого
А чоловік жінці грозить, зуби стискає,
Жінка плаче, лементує, слізьми ся вмиває...
[12, 1: 33].

Незважаючи на жахливу матеріальну скруту, українські переселенці у Босні пам’ятають і про духовні потреби. „Вже 1900 році засновані греко-католицькі парафії у Прняворі і Дев’ятині, в 1906 – в Старій Діброві, а в 1910 р. – Бані Луці, Дервенті і Козарці, в 1917 р. – у Церовлянах; в 1909 році зареєстровано руську читальню товариства „Просвіти” у Прняворі, а в 1912 – у Кам’яниці” [27: 24]. Багато для збереження української ідентичності переселенцями з Галичини зробив митрополит А.Шептицький, який тричі їх відвідував – 1902, 1909, 1913 рр. – багато доклав зусиль для організації тут церковного життя, у с.Кам’яниця заснував монастир отців-студитів, де, що цікаво, проходив новоціат о.Леонід Фйодоров, майбутній екзарх для католиків Росії [12, 1: 159]. Щоб підтримати матеріально нужденних співпленників у Боснії, А.Шептицький купив земельний наділ, де заклав виноградник для церковних потреб і де знайшли собі роботу та гідну платню чимало українських родин.

У міжвоєнний період на духовне життя української громади Боснії значною мірою вплинули політичні емігранти з України. Колишні діячі УНР почували себе затишніше у Загребі, ніж у Бєлграді, бо правлячі кола в тогочасній Сербії неприязно ставилися до державотворчих змагань українців. У 1922 році в Загребі було утворено Студентську громаду і товариство „Просвіта”, виходив „Вісник товариства „Просвіта”. Дуже важливо, що цим організаціям вдалося нав’язати тісні контакти з українськими громадами в Боснії. У 1934 році „Просвіта” на теренах тогочасної Югославії нараховувала 619 членів [10 , 99].

У роки другої світової війни трагічною сторінкою історії українців на теренах колишньої Югославії стала організація у рамках хорватських збройних сил, так званої „домобрани”, Українського легіона. Цей підрозділ був сформований із українців-добровольців для відправки на східний фронт. Проте замість „визволяти Україну”, легіон відправили у Боснію на боротьбу з тітівськими партизанами, де він самоліквідувався [12, 1: 6]. У повоєнний період існування Українського легіону послужило причиною масових репресій те черговою імміграцією українців на Захід, головним чином в Австралію, та у Воєводину, де на той час вже два століття жили бачванські русини-українці. У повоєнний період до Воєводини перебралося 8 тис., до Австралії виїхало 5 тис., а в Боснії залишилося близько 7 тис. українців з другої хвилі еміграції [1: 4].

Найхарактерніші фонетичні та граматичні риси говірок українців Боснії упадковані від наддністрянських та південноволинських говорів. У фонетиці це обниження голосного [и] в сильній позиції в [е] (лест, техо, сукера); перехід [а] в [e] в наголошеній позиції після м’яких приголосних (дис’етий, бол’ет, кон’е); перехід наголошеного [a] у кінці складу в позиції перед [ў] в [o] (казоў, зоўтра, співоў); перехід [т’], [д’] в [к’] [q’] (к’ешко, q’іти, сиq’іла); наявність дорсальних [c’’] [з’’], [ц’’] (з’’eт’, с’’ікач, діўц’’і); приголосні зберігають твердість у позиції перед та ін. [15 , 677].

До морфологічних рис українських говірок Боснії належать: дублетні відмінкові форми орудного відмінка однини іменників жіночого роду (жінкоў-жінкойу, жінком); уніфікацію флексії родового відінка множини для іменників різних типів відмінювання (косіў, селіў, ночіў, імніў); активне вживання енклітичних форм особових та зворотного займенників (ми, ти, си, с’i, н’а); використання аналітичних форм дієслів типу буду писаў, будут пили; збереження архаїчних форм дієслів умовного способу на зразок казоў бис’ [див.дет.:15: 677-678; 25].

Характерним зразком мови боснійських українців може слугувати послання для нащадків, вкладене в пляшку та замуруване під Престолом церкви у Козарцю (Боснія) 4 грудня 1911 р.: „Молись за нас, що сьмо ставили сю церкву, за нас, що сьмо, може, зігнили давно в гробі темнім, молсь за нашу душу – тримайсь віри руско-католицкої і будь все щирим русином - добрим сином Руси-України, що видала таких синів, як Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка” [13 , 87].

У повоєнний період українська літературна мова викладалася у ряді населених пунктів Югославії, де компактно проживали українці (Прнявор, Баня Лука, Лішня, Вуковар, Славонський Брод та ін.), а також на літніх школах, які організовувалися на теренах Боснії та Хорватії. Видано підручники з української мови та літератури для усіх класів основної школи. У 1970-1971 виходив дитячий журнал „Соловейко”. Літературні, наукові та публіцистичні тексти українською літературною мовою публікували П.Головчук, Р.Мизь, І.Терлюк, В.Стрехалюк, Є.Кулеба, М.Ляхович, Н.Ляхович. У 1989 р. було організовано Товариство української мови, культури і літератури Воєводини.

З розпадом федеративної Югославії життя української громади починає перебудовуватися з огляду на нові державні кордони, що з’явилися. Так, у Сербії для координації культурно-просвітницької та громадської роботи засновано Українську національну раду (2003), з 1996 р. почав виходити часопис „Українське слово”, а у 2005 р. відновлено газету „Рідне слово”, яка виходила протягом 1933-1941 рр. Завдяки сподвижницькій праці о.Р.Мизя опубліковано 4 томи „Матеріалів до історії українців у Боснії”, а також побачили світ дві книжки Є.Кулеби „100 років „Просвіти” та „Коріння”. Українська громада Республіки Хорватії видала збірник „Українці Хорватії – матеріали і документи”, а також прозову збірку „Стіжки” П.Головчука, поетичну – С.Плішки „Сонце і хмари” й спомини І.Барщевського про отця Михайла Юриста. Найскрутніша ситуація в українській громаді Боснії та Герцеговини, на теренах якої у 1992 р. демонстративно підірвали церкву Преображення Господнього у Прняворі, збудовану українськими переселенцями 1912 р. У Боснії, звідки й почалося розселення українців другої імміграційної хвилі по всій Югославі, лише у 2006 р. організовано Українську матицю Боснії та опубліковано добірку Д.Тихоступа „Українці під Козарою”.

Оскільки збройні конфлікти, що супроводжували розпад Югославії, породили нову хвилю імміграції українців (до Канади, наприклад, виїхало щонайменше 500 осіб), то нині й за межами колишньої Югославії активно функціонують культурницькі організації на зразок Канадського об’єднання українців колишньої Югославії, що було засновано у М.Ляховичем у Торонто (2002 р.). За межами колишньої Югославії, в т.ч. й в Україні опубліковано цілу низку цінних наукових праць та літературних текстів, які присвячені різним аспектам життя української громади****.

З розпадом колишньої Югославії місцеві українська та русько-українська громади пережили трагічні події. Хорватський Вуковар, боснійський Прнявор та ряд сіл на сербо-хорватському пограниччі стали ареною запеклого збройного протистояння [1: 3-7]. Багато українців та русинів-українців загинуло, багато емігрували до Австралії, Канади, США. Австрії, Німеччини, хоча надійні демографічні дані про ці трагічні процеси відсутні. За останнім переписом населення у Сербії (2002) русинами записалося 15. 626, а українцями 4. 635 осіб, якщо зіставити з даними перепису населення Югославії 1991 р., то кількість русинів зменшилося приблизно на дві тисячі осіб, тоді русинами записалося 17. 652 осіб.

Попри несприятливі статистичні дані щодо української діаспори колишньої Югославії, присутність українців на Балканах залишається помітною завдяки їх невтомній праці з плекання рідної культури та дбайливому збереженню рідної мови. В умовах посилення як проявів національної нетерпимості, так і глобалізаційних процесів зростає роль України (держави і культурної громадськості) щодо підтримки української діаспори на теренах колишньої Югославії її самобутньої культури та й збереження цього феномена для світової культури. Адже відрив бачванців від українських джерел їх культури, мови, духовності стане каталізатором асиміляційних процесів та матиме непередбачувані наслідки для існування самих русинів Бачки. Збереження мови, плекання духовної культури у другій, „бойснійській” хвилі української імміграції, окрім іншого, заставляє віддати данину духовній нескореності наших співплемінників та слугує високим зразком для утвердження українства в незалежній Україні.

ЛІТЕРАТУРА
1. Белей Л. „Ой, горе тій чайці-небозі, що вивела діточок при битій дорозі...”//предм. до Михайло Ляхович. Хресна дорога українців Боснії.-Ужгород, 1993.-С.3-9.
2. Белей Л. Гавриїл Костельник як творець бачвансько-сримського варіанта української літературної мови//Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини. Збірник наукових праць.- Львів-Новий Сад, 2007.- C.120-130.
3. Горбач О. Лексика говірки бачвансько-срімських українців//Науковий збірник Музею української культури в Свиднику.-Т.4.-Братіслава, 1969.-C.309-348.
4. Дзендзелівський Й. Мова бачванців як засіб датування явищ лемківського діалекту// Руснаци. Русини. 1745-1995. Приселєнє и живот Руснацох у Бачкей, Сриму и Славонії 1745-1995.-Нови Сад, 1996.- С.7-20.
5. Дуличенко А.Д. Славянские литературные микроязыки.-Таллин, 1981.-322 с.
6. Ковач М. Попатрунки вельких приятельох Руснацох на руски язик// Руснаци. Русини. 1745-1995. Приселєнє и живот Руснацох у Бачкей, Сриму и Славонії 1745-1995.-Нови Сад, 1996.- С.199-209.
7. Костельник Г. Проза на бачванско-сримским руским литературним язику.-Нови Сад, 1975.- 342 с.
8. Костић М. Српска насеља у Русиjи. Нова Србиjа и Славеносрбиjа//Српски етнографски зборник.-Књ. 26.- Београд, 1923.
9. Кочиш Микола М. Ґраматика руского язика: Фонетика. Морфолоґия. Лексика.-Нови Сад, 1974.- 133 с.
10. Ліський Б. З діяльності українських студентів у Хорватії//Альманах УНС.-Джерсі-Сіті-Ню Йорк, 1966.-С.99.
11. Ляхович М. Народні пісні українців Боснії, Хорватії, Воєводини/Післямова Л.Белея.-Ужгород, 1997.- 229 с.
12. Матеріали до історії українців у Боснії/Редакція та упор. О.Р.Мизя.-Т.І-IV.-Новий Сад, 2004-2008.
13. Мизь Р. Історичні образки//Християнський календар.-Руський Керестур, 1969.- С.85-90.
14. Мушинка М. Фолклор Руснацох Войводини.-Нови Сад,1988.-239 с.
15. Українська мова. Енциклопедія.-К., 2000.-750 с.
16. Онишкевич М.Й.Словник бойківських говірок.-Ч.І-ІІ.-К.,1984.
17.Піпаш Ю., Галас Б. Матеріали до словника гуцульських говірок.-Ужгород, 2005.-264 с.
18. Псалми.-Нови Сад.-2003.-190 с.
19. Рамач Ю. Ґраматика руского язика.-Београд, 2002.-615 с.
20. Рамач Я. Руснаци у Южней Угорскей (1745-1918).-Нови Сад, 2007.-525 с.
21. Святе Писмо. Нови Завит.-Нови Сад, 2006.-467 с.
22.Словник буковинських говірок/За ред. Н.В.Гуйванюк.-Чернівці, 2005.-687 с.
23. Тамаш J. Русинска књижевностю Историjа и статус.-Нови Сад, 1984.- 494 с.
24. Тимко О. Наша писня.-Нови Сад, 1989.- 483 с.
25. Токар Т.Я. Українські поселення в Югославії і вивчення їх говорів//Питання української діалектології і міжмовних (міждіалектних контактів).- Дніпропетровськ, 1972.
26. Цап М.М. Церква и школа у Коцуре.- Нови Сад, 1997.- 157 с.
27. Liski B. Stoljece života u novoj domovini//Нова думка.-1990.-Ч.81.-С.23-29.
28.Tichэ F. Jihoslovanљti Rusнni//Slovanskэ Přehled.-Č.1.-1928.-S.32-41.

*Гавриїл (Ґабор) Костельник народився 15 червня 1886 р. в Руському Керестурі (тепер Воєводина, Сербія). У 1906-1907 рр. навчався на теологічному факультеті Загребського університету, далі продовжив навчання навчання на теоголії у Львівському університеті, який закінчує в 1911 р. У Фрібурзькому католицькому університеті (Швейцарія) здобуває ступінь доктора філософії (1913 р.). Був греко-католицьким священиком, викладав у львівських гімназіях, з 1920 р. – у Львівській духовній семінарії, з 1928 р. – професор Львівської богославської академії. У 1920-1929 р. редагував церковний журнал „Нива” у Львові. Брав участь у підготовці та проведенні неканонічного Львівського церковного собору 1946 р., що декларував скасування Брестської унії і приєднання греко-католиків УРСР до Російської православної церкви. Загинув в результаті замаху 20 вересня 1948 р. у Львові. Окрім граматики, мовні питання Г.Костельник порушує у низці статей. Так, у нарисі „Дзе спада наша бешеда” (1922), „Наша бешеда” (1937) Г.Костельник порушує питання глотогенезу мови бачванських русинів, доводить, що вона є діалектом української мови, який зазнав впливів з боку польської та словацької мов. У статтях „Яка наша народна назва?” (1924), „Чом сом постал Українєц?” (1935) детально із широком залученням мовознавчих, історичних, етнографічних, фольклористичних фактів обґрунтовує належність бачванців до українського етносу. Г.Костельник має цілий ряд капітальних філософських досліджень, його нерідко оцінюють як одного з кращих українських філософів ХХ ст. Г.Костельник має багату літературну спадщину. Літературні тексти він писав головним чином українською літературною мовою та її бачвансько-сримським варіантом. Якщо поеми „Пісня Богові. Вічна драма чоловіка” (1922) та Деяких дівчат не приходиться вмовляти на секс. Вони дуже цінуються зараз і саме з ними хочеться провести хоча б одну нічку. Але ще крутіше, коли такі сучки готові встати на коліна і взяти в рот член, щоб гарненько відсмоктати його. Наприклад, російське порно молодих , це коли молоді красуні з величезною радістю облизують головки пенісів своїх сексуальних партнерів, обробляють слиною мошонку і навіть не проти вилизати анал. Вони роблять це для того, щоб отримати в кінці сперму прямо в рот. „Помершій донечці” (1921) Г.Костельника стала високими зразками української філософської лірики, то поема „Встань, Україно! Пісні неволі й визволення ” (1918) вражає глибиною патріотичного звучання:
Встань, Україно-ненько,
Сядь на володарський престол,
Уберися в шелом, возьми берло в руки,
Мечем опережися
І пануй над своїми дітьми!..
Встань, Україно!
Збери діти свої, дай їм ім’я і власть...

**Письменики М.Ковач, С.Саламон, Я.Фейса, Т.Сабадош, Ю.Тамаш, Д.Папргаї, М.Скубан, В.Кочиш, М.Шанта, М.Яким та ін. з успіхом працюють у всіх літературних жанрах, успішно розвиваючи бачвансько-сримський варіант української мови. Їх літературні тексти друкує спеціалізоване видавництво у Новому Саді „Руске слово”.
*** Літературні антології: „Там, коло Дунаю...”.-Ужгород, 1976; „Факля на витри. Мала поетична антологія русинів у Югославії.-Ужгород, 1991; „Ми тут не гості... Антологія русинської та української поезії Югославії.-Ужгород, 1997.
****М.Ляхович Хресна дорога українців Боснії.-Ужгород, 1993.; М.Ляхович „Народні пісні українців Боснії, Хорватії, Воєводини.-Ужгород, 1997; П.Головчук „Коріням з України (Париж-Львів-Цвікау, 2000), П.Головчук „Кольорові сни” (Дрогобич, 2003); ”Весільні пісні українців Боснії” В.Бойчука (Торонто, 2006), поетична збірка М.Ляховича „Мандри” (Торонто, 2007) та ін.

.
_________
Про автора:
Белей Любомир Омелянович,
проректор з навчально-виховної роботи
Ужгородського національного університету,
доктор філологічних наук, професор

Любомир Белей народився 18 березня 1962 р. в селищі Войнилів Івано-Франківської області. Український мовознавець, доктор філологічних наук (1997), професор (2002). У 1983 р. закінчив українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету та вступив до аспірантури за спеціальністю „загальне мовознавство”. У 1986 р. захистив кандидатську дисертацію „Варіантність антропонімів на різних рівнях української мови”. У 1986-2000 рр. – викладач, доцент, професор кафедри загального слов’янського мовознавства, з 2000 р. – професор кафедри української мови Ужгородського національного університету. З 2005 року – проректор з навчально-виховної роботи УжНУ. Досліджує українську та слов’янську ономастику, історію української літературної мови, мову та культуру української діаспори, а також працює у сфері лексикографії та перекладу.
Щирий приятель українців та русинів-українців колишньої Югославії.