ПАСИНКИ степу
Репортаж












Фото автора

Хибаль то уж так далеко
З Боднарівки в Запороже?
Іван Русенко, фраґмент вірша «Боднаровяне»
Хоч бесіда наша інча
І ім трохи не підходит,
Лем ту довше побудеме,
Єдна з другом ся погодит.
Іван Русенко, фраґмент вірша «Рік 1945»

Минуло кілька місяців, а моя пам’ять починає нагадувати степовий обрій, туман, зітканий з непроглядної відстані. Узгір’я, густе повітря, а може це дим осені?..






Дорога українців, депортованих з Лемківщини на Луганщину. Опрацював Б. Гук; рисував С. Крицинський.

Моя пам’ять стелиться все нижче, не розрізняє узгір’їв, верств повітря від верств хмар. Забуваю лемків, яких побачив уперше та востаннє. Моя пам’ять не долає відстані, яка складається не тільки з років, а й також з різновисних площин, ям, поворотів та рівчаків.

Думаю, що не тільки моя пам’ять не має структури. Коли дивлюся на Володимира Ардана, Ярослава Козака та Юліана Френчка, моїх друзів з одного відділу у вагоні, який оце дорогою на Східну Україну змішує пам’ять з непам’яттю, бачу, що також їхня пам’ять не нагадує ані лінії, ані колеса. Проте в них є корінь пам’яті, бо вони всі народилися на Лемківщині, а я «народився» в вагоні, яким їхали батьки 1947 р. на західні землі. На західні землі, тож звідки мав би я знати щось про східні землі, куди поїхала частина тих, чия пам’ять виникала, як співпам’ять Ардана, Френчка, Козака?..

Львів-Луганськ
З нами їде Володимир Максимович – творець інтернет-порталу Lemko і сам лемко («поакційний», народжений у Любині коло Лігниці на західних землях Польщі). Їде Юрко Морох, теж поакційний, мій співмислитель у рамках нічних закерзонських розмов про те, як отримати від польської залізниці відшкодування за примусову поїздку на захід 1947 р. Їдемо, лежачи у двох купейних відділах, а бесідуємо лем в одному, там, де засів зі своєю дерев’яною палицею при нозі Володимир Ардан, львів’янин родом з лемківських Полян. Він – організаційна основа нашого виїзду. Спец з організаційних питань. Має поважні справи в західноукраїнській частині Товариства «Лемківщина» (Тернопільшина, Львівщина, Івано-Франківщина, з тенденцією на схід...). У Товаристві з 20 років. Чудова пам’ять, зорганізованість та знайомства дозволили йому віднайти та поєднати велику кількість лемків, розлучених депортаціями ХХ ст.

Арданова розповідь
У Львові 2005 р. попала нам у руки обласна газета з Луганщини. Тамтешній ґубернатор Зіновій Гузар згадував зокрема про те, що на Луганщині існують три греко-католицькі церкви. І нам відразу почало здаватися, що до цього мали б бути причетні лемки. За посередництвом Гузара ми звернулися з листом до безіменної лемківської громади, представилися як Товариство «Лемківщина», яке хоче з ними співпрацювати. Через кілька місяців отримали дзвінок з тамтешньої облдержадміністрації: лемки Луганщини запрошують лемків Львівщини до себе у відвідини. Найкраще в серпні 2006 р., коли буде відзначатися 60-річчя депортації лемків із Польщі.

І от ми поїхали – була якраз Покрова. У селі Переможному запалили ватру. Освятили каплички-пам’ятники. Тамтешній колектив показав лемківське весілля. У неділю відвідали греко-католицьку церкву в Луганську, перероблену з хати, на якій надбудували баню. Ми конче хотіли побачити інші їхні села. У 2007 р. повезли нас у село Карла Лібкнехта. Тамтешні лемки так хотіли з нами побесідувати, як з якимись ангелами, але організатори не виділили нам часу...

Френчкова розповідь
На Донеччині лемки живуть у селі Козацькому, – відразу пригадав собі спритний Френчко, «батяр з Вапенного». – Десь на початку 90-х років я вертався з Маріуполя. Говорили дві жінки, суржиком. У мові одної проскакували слова з лемківською вимовою і я не міг їх не почути. Я спитався, хто вона. «Ааа, нас поляками називають...» – каже. Я відразу зрозумів, що жінка з лемків-¬переселенців. Поговорив ще трохи і зрозумів, що не вона була лемкиня, а її чоловік, якого тепер сама назвала, що він «поляк», але від якого перебрала лемківський акцент.

Радісно нам від того, що Френчко так само швидко чує лемківське слово, як Ардан лемківські адреси. Третій подорожанин зі старої кадри – Ярослав Козак, таким не займається, бо він усе думає про своє родословне Босько, лемківське село на захід від Сянока. Отож він, консерватор, тілом їхав на схід, а спогадами на захід, під Сянік, де є оце Босько.

Потім я почав у кожного старого лемка питати, чи він змалку був українцем, і справи погіршали. Ардан ніяк не міг зрозуміти, що українцем він став, а не народився... Тобто я до лемка з сучасними концепціями націєтворення, а лемко зась... Ці розмови були довші від дороги зі Львова до Луганська, куди ми прибули в п’ятницю, 5 вересня 2008 р., пізно ввечері.

Лемківська Донеччина
Нічліг у робітничому гуртожитку. Уранці Козак і Френчко нарізали помідорів, ковбаси, хліба, поставили чай і запросили познайомитися. Оце Сашко – тобто Соловйов Олександр Сергійович, автор праці «Переселення українців з Польщі в 1944–1947 рр. до Сталінської (Донецької) області». Йому навряд чи 18 років, учиться в 10 класі в селі Дружківці Донецької області. У збиранні матеріалу до праці помагала йому вчителька історії Макарова Ніна Георгіївна, з якою також знайомлюся. Вони не лемки, але почали розповідати про свою пригоду з лемками. Їй хтось щось десь сказав про переселенців з Польщі. Отож учителька та учень 2007 р. у Донецькому архіві взяли список повоєнних переселенців з Краківського воєвідства Польщі. З прізвищами з переселенських списків почали їздити по селах області...

– У Новополтавці Костянтинівського району, – каже Сашко, – ми спиталися про Русинів або Мишко. Одна жінка знала. Ми зайшли у двір, а там дідо «під тим ділом», веселий. Ми подумали – ну він і хильнув з туги за Лемківщиною... Стали розмовляти. І справді добре, що він був тоді веселий, бо, напевно, марив горами і хотів з кимось поговорити, а ми нагодилися якраз з питаннями про його край, родину, переселення.... Так ми знайшли Андрія Васильовича Русина. Він приїхав у Сталінську область з мамою, братом і сестрою, дідом і бабою. Батько залишився на Лемківщині, на двох гектарах у Ріпнику Ясельського повіту. Його дідо, спокійний, розважливий, глибоко віруючий, на новому місці проявив у перші роки гарячкову непосидючість. Їздив селами кількох районів з одною метою: віднайти переселенців та намовити їх переїхати в одне село – Новополтавку. І мав успіх, зібрав докупи немало родин. Робив і робив, зачарований землею, хоч вона була не його, але там, на своїй, «з камінням боротися вже не було сили...». Андрій Васильович узяв собі жінку – лемкиню. Живе в Новополтавці донині, при іконах, які взяв із собою дід, і при жінці-лемкині, яку в козацькому степу також знайшов йому дід.

Добре, але ми в якій цивілізації?..
Балачка у Сашка прекрасна, він із самостійної України, вивчив українську мову і кожен його слухає. Однак кожен «нетамтешній» легко може втратити географічно-¬культурну орієнтацію, бо культури мандрують, а географія «нікакім каком нєт». Отож ми приїхали в Луганськ (або Луганське – місто, засноване 1795 р. царицею Катериною ІІ), могутню понад півмільйонну столицю Луганської області, де проживає понад 120 націй та етнічних груп. Українців тут 58%, росіян 39%, а на решту припадає аж 3 відсотки.

Луганськ (за комуни – Ворошиловград) лежить над річкою Луганню, притокою Сіверського Дінця, який, оскільки пливе з заходу на схід, буде нам корисніший від Лугані в подальшому тексті. Це тому, що Донець ще 1940 р. становив цікавий культурний кордон: на південь від нього жили німці, на північ – росіяни.

Німці появилися в Україні на запрошення імператриці Катерини ІІ 1763 р., поселялися на Наддніпрянщині. Невелика частина з них пішла на схід, на сьогоднішню Луганщину. Правда, не віриться, що вони – чудові хлібороби (не менш чудові від українських...), могли заснувати, навіть ставши робітниками, село імені «нетутешнього» німецького комуністичного діяча Карла Лібкнехта (1871–1919). І дати селу назву в родовому, а не називному відмінку. Здається, назва пішла в І половині ХХ ст., і хтозна чи не була довша, напр. «Зразкове комуністичне село ім. Карла Лібкнехта». Потім щось в історії загубилося, наче лемко в степу, і залишилося в назві тільки ім’я та прізвище, яке в називному має мати форму Карл Лібкнехт.

Сусідує з «Карлою Лібкнехтою» інше село, також німецька колонія, яка стала лемківською: Переможне. А потім прийшла перемога над русинами-лемками, але ніхто не подумав назвати Переможного «Лемківськ».

На північ від річки Дінця навряд чи колись жили українці. Ще «наврядніше» русичі або русини. У ХІХ ст. це була західна окраїна козацьких земель війська донського. На переломі 2030 років існував тут Верхньотеплівський російський національний район. Його давно нема, як і нема старих москалів.

Усе переорала війна.

У Мехіко не почуєш потоків рідного краю...
Наша група на південь від Дінця. День. Субота, 6 вересня 2008 р. Степ. Серед степу село Переможне. Сільська площа. Машини – від «іномарок» по типи цілком як зі сламсів Мехіко чи Ріо-де-Жанейро. Радше Мехіко – бо пісок, якісь кущі і тини зі штахет, що нагадують кактуси, бо лінивіші від вітру собаки, бо розбита тракторами дорога, площа осінньої трави. Грили зроблені з вигнутої вручну бляхи, м’ясо – баранина? свинина? китайщина? Цибуля в шашликах напевно китайська. Краса дітей – циганська. Узагалі ж – краєвид напрочуд спокійний, тільки ті машини з пилюкою за колесами, дедалі більша кількість дітей у народному одязі, штивні костюми череватих посадовців, щоразу десь – алюмінієвий спалах Максимовичевої камери.

На цьому напрочуд спокійному краєвиді – металевий каркас сцени, а напроти нього капличка з 2006 р., перший пропам’ятний знак депортаційного страждання. Поруч – свіжий пам’ятник, кругом якого збираються охочі освятити та відкрити його, представники місцевої влади та депортовані лемки. Освячують православний владика Луганський і Старобільський Української православної церкви Київського патріархату Всеволод та греко-католицький владика Степан Меньок, екзарх Донецько-Харківський УГКЦ з Луганська. Не був присутній місцевий православний священик Московського патріархату – від самого ранку до самого вечора мав мати похорон (?).

З промови якогось державного чиновника можна було довідатися, що «Многа здєлана етімі прєкраснимі людьмі для нашой родіни, для Украіни. Аґромноє вам спасіба!». Хтось з посадовців проговорився про «аґромную страну», ні СРСР, ні Україну...

Лемків представляв Петро Ясінчак, керівник луганського обласного товариства «Лемківська ватра»:
– Відкриваємо пам’ятник лемкам, вигнаним з Лемківщини. Найстарші вже спочили в степах Луганщини, але тут ще живе пам’ять про наші старі села на Лемковині. Слова, викарбувані на пам’ятнику – це слова, викарбувані в пам’яті старшого покоління та в уяві молодшого, якому не судилося чути потоків рідного краю. Але є ще щось гірше від тої тиші – вони не сподіваються, що до відповідальності будуть притягнені ті, хто вчинив їм страшну розлуку.

Хвилиною мовчання пом’янули предків, померлих на русинських пагорбах Лемківщини та в козацьких степах Луганщини. Відкрив пам’ятник Микола Старовойтів, директор Луганського обласного державного архіву. Ватру підпалив Іван Семенович Рейда, лемко родом з Чарної. Присутні були представники лемківських організацій Новоайдарського, Станичнолуганського, Біловодського, Лутугинського районів Луганської області та міста Луганська.

Потім був відкритий ІІІ Обласний фестиваль лемківської культури «Стежками Лемківщини» (виступив зокрема лемківський фольклорний гурт «Потічок» із села Переможне Лутугинського району, керівник Віталій Вансач). Горіли грили, курився китайсько-¬циганський вечір. На Луганщину, на «світанок України», котилася велика тінь ночі, поволі замінюючи її в надвечір’я Лемківщини...

Лемки з-під сонця півдня
Тутешня німецька колонія звалася перед війною Шмит – тепер це Переможне. Тих німців, кого раніше не вивезли червоні у Казахстан перед наступом Червоної армії, гітлерівці на початку 1943 р. евакуювали на захід. Села стояли порожні кілька років, до приїзду лемків 1946 р. Як приїхали лемки – так пропали. Їх ніхто не бачив і не знав про них аж до 2005 р.

Під деревом край площі, слухаючи, придивляючись, з добрими усмішками стояли чоловіки і жінки старшого віку. Лемки. Переселенці. Підвів нас до них головний організатор села, Павло Татухович, родом з Чарної, «війт» Переможного та голова лемківського осередку. У нього 49 років роботи на тракторі.
– На Лемківщині поле було в нас гарне, орав я там конем, трактора я не видів, аж тут, – устиг сказати по дорозі під це дерево, що захищало від степового сонця. Однак спомини були пекучіші від сонця.

– Приходили й казали: «Як не підете так, то все рівно вас виженуть», – згадала Лемківщину 1946 р. Галина Сорока, народжена 1926 р. у Снітниці.
– Нас везли й везли, ми не знали де. Привезли в Карла Лібкнехта, де нічого не було, тільки робота день і ніч. Мати плакали й плакали, але робили, бо не могли не робити, – сказав чоловік, закинений у Переможне прямо зі Ставиші.

Як ми приїхали, у селі ще не було колгоспу, але нова назва села – Переможне, змінена зі старого Шмит, вістила його, наче пришестя холерного повітря. Колгосп влада району творила лемками. Ми орали степ коровами, привезеними з Лемківщини. Перед першою оранкою начальство обіцяло, що не візьме з нас жодного податку, а як гарно вродило, то взяли багато-багато зерна. То давай вертатися. Молоді залишили батьків на сході, заслабких удруге відбути смертельну подорож. Заїхали під Чортків, а далі – кордон закритий. Вернулися у степ, бо степ завжди відкритий. Ні одній родині не вдалося вернутися на Лемківщину. І ні одна не поїхала далі, під Лігницю, – розповідав третій лемко, народжений на початку 40-х років у Чарній.

Робили ми за півкіло хліба на день, який називався не день, а «трудодень». Як бив злий рік, то за 300 грам пшениці, а як добрий, то за 600 грам пшениці. На Паску шитких виганяли робити. З бесідом ми ся не скривали. Ми тут даже руських навчили лемківского. Чисто української бесіди ту не било, ми ся її дотепер не навчили – не било одкаль. Ми ся чули собом, лем не могло ту бити УПА... – казав лемко, народжений у степу 1950 р., син батька зі Щавного, матері зі Складистого.

– У тих деревнях нємци жили, потім нємців угнали і поселили нас, цілий один ешелон, по селах кругом. Земля тут лучша, ліпша, але там була ліпша вода, ми не хворіли. Тут вітри, сухе повітря, – продовжувала пані Сорока.
– І що, полюбили степ?..
– Полюбили, нічого другого тут нема, лем степ і степ...

Слухав цієї розмови Володимир Іванович Грабовський, директор школи в Переможному. Нелемко.
– Так, приїхало лемків зо 30 родин, тепер зі змішаними буде 60 лемківських. Це на 245 дворів у селі. Більшість лемків говорить українською. У Переможному вулиця Димітрова чи не всуціль лемківська, на інших – Радянській, Першого травня – менше. У мене в школі чистих лемків уже майже немає, але про їхню історію слухають усі, кожному цікаво знати, як ті люди, самі якби нізвідки, не піддалися величі степу та з нічого робили щось... – сказав.

Інший лемко, Григорій Матичак, послухавши та розтанувши серцем від спомину, говорив сам, без просьби.
– Назвали нас «поляками» або «бандерівцями», хоч годів 5 назад перестали і перейшли тільки на «бандерів»... То вже ліпше, як нас називають тими «бандерами»... Ми є українські лемки, українці, не якісь лемки-¬русини. Бачиш, Богдане, слово «русин», воно старе¬любе, але наводить на мисль Росію, а вже не треба нам тої Росії... Но ти сам пойми: єсли би ми били росіяне, то нас би вишурували в Росію, а не на Україну. Перше покоління, одружене ще на Лемківщині – було лемківське. Друге покоління – перемішані люди вперше. Третє покоління – перемішані вдруге, і все пішло вразброс...
– Привикли?..
– Як не привикнеш, як мусиш привикати?...

Тричі роджений
Петро Ясінчак, переселенський син, не міг привикнути, але до дати свого народження. В одному документі: 5 травня 1945 р., село Верхня Вільхова, Ворошиловградська область. У другому: 20 квітня 1945 р. Пішов до архіву. Ага, родина була депортована 21 липня 1945 р., тимчасом мати казала, що на руках його носила, коли вони їхали та їхали! Ясінчак звернувся до Польщі. Прийшла посвідка: народжений 12 червня 1945 р. в Ізбах. Виселений до районного центру Станиця-Луганська, як і люди з Мохначки, Вапенного, Ставиші, Біличної. Він позбувся двох з трьох власних народжень.
Потім узявся разом з Іваном Шмигельським «родити» лемківське товариство в Луганську. Вони знали, що в області живе коло 33000 лемків та їх нащадків, у самому Лутугинському районі понад 3000, а в області 12 районів.

– Ми зорганізувалися 2005 р., уже після указу президента Кучми про заходи з відзначення 55-ї річниці депортації, тобто пізно, бо в нас інша ситуація, інша влада та інший менталітет, ніж у західних областях, – розповідав Ясінчак.

Ґубернатор
Це так про Зіновія Гузара, якого згадував у вагоні Ардан. Він тепер працює в міністерстві здоров’я, але люди далі називають його «губернатор», адже він у 2004-2005 рр. був заступником голови державної адміністрації Луганщини. Родом Гузар львів’янин, але для Ардана він лемко. «Свої», тобто лемки, називають також по-своєму – «Гузяр». І от «Гузяр» бесідував так:
Як я прийшов сюди на посаду, мав неофіційні відомості про те, що тут є лемки. Це підтвердив архів. У 2005 р. поїхав у село Переможне. Мене зустріли люди, які тільки для наївних могли бути подібні до типових гомо совєтікус, але заразом люди, які не добивалися про своє «я». Про них тут роками не можна було говорити як про депортованих, проте можна було вважати їх... поляками. Як лемки вони народилися разом з Помаранчевою революцією, бо в Луганщину щойно з нею прийшла сяка-така демократія і люди могли стати собою. І лемки ставали не інакше, як українцями. Я старався їм помогти, насамперед переконав їх, що повинні повірити в себе як русинів, як лемків, що їм не треба далі скриватися. Це вдалося. І відразу виникла потреба помогти їм виробити паспорти, щоб могли їхати на Лемківщину, і, ясна справа, що насамперед на «Ватру».

Підземна течія
Луганщиною тече Сіверський Донець, але там, як і скрізь, де живе традиція Русі-України, тече також річка Невидна. Тече вона під землею, появляється на поверхні щоразу в іншій іпостасі, але завжди нагадує ту, що пішла під землю. По¬іншому, Невидна – це річка віросповідної традиції. Вона тече глибокими підземними верствами історії вірних, потопає православ’ям Русі, виринає греко¬католицизмом Галичини, потопає в державну віру Московщини¬Росії, виринає православ’ям Карпатської Русі або замішаним на греко-католицизмі православ’ї передвоєнної Лемківщини. Течія традиції пролягає культурними пластами, твореними протягом століть і нищеними в один рік чи за одне десятиліття, аби відновлюватися деінде в іншій, але тотожній з попередньою іпостасі.

Сіверський Донець спинив Невидну. Тут, у степу, нема порядку старої Лемківщини: на цьому боці греко-католицькі «ляхи», а на тому – православні «москалі»; одні і другі – частина Невидної. У Луганщині обабіч Дiнця є одне: московське православ’я, яке триває незмінно, наче пустеля, де нема річок для спраглих пити з прадавньої традиції Києва.

Як лемків сюди привезли (у якій постаті? У православній або греко¬католицькій, але радше в тій другій), то (як завжди на початку світу) довго¬довго не було нічого. Релігійне чи віросповідне питання не існувало від 1946 до середини 80-х рр. ХХ ст. Вийшовши з вагона, русин з Лемківщини хрест, ікону чи церковну хоругву сховав глибоко в скрині. Придалася б свячена вода, щоб зросити степ, але...

Православний владика Всеволод пояснює мені «релігійне степовіння»:
– Я знаю, що там, звідки їх привезли, лемки хрестилися в греко¬католицькій церкві, але по довгих роках побудували тут храм, який належить до Московського патріархату, хоч, на жаль, я не бачив тут московського священика, який обслуговує це село, – сказав він.

– Парафія Московського патріархату у свідомому українському селі, церква збудована колишніми греко-католиками... самі парадокси, – шукав я логіки.

– Це не парадокс, вони просто стали такими, як і «корінні» донбасівці: одні пішли в секти, другі в російське православ’я. Я сам не знаю, чому так сталося, і чи вони не знають, що московські батюшки та їхня московська Церква не визнають депортації злочином, бо лемків депортували... у «спасенне» московське православ’я; ці батюшки не визнають української мови, не визнають злочином Голодомору. Зате вони визнають Комуністичну партію та російську мову...

– Ви – православний владика, нині освятили капличку разом з греко¬католицьким священиком Михайлом Ющишином...

– Так, бо моя Церква має з УГКЦ братерські християнські відносини. Ми не б’ємо священика, коли він переходить на українське православ’я чи на греко¬католицизм, як це роблять російські...

Я вже чув від лемків, що коли якийсь приход хоче вийти з¬під московської юрисдикції, щоб прийняти київську, то ближчі¬дальші московські парафії збирають вірних в автобуси, б’ють, принижують і виганяють священика, який не хоче слухати Москви, виганяють його та населяють московського.

Лемко, що стояв поруч, додав:
– Тоді в нас не було ніякої іншої Церкви, крім московської, людям нада було кудись ходити, і ми пішли туди, навіть пішки ходили 15-20 кілометрів, бо тут церкви спершу не було, а тепер... Може і тут відродиться наша?.. Нам неприємно платити Москві, але ми привикли...
Наступного дня була неділя і я був у Луганську в греко¬католицькій церкві. Тій, переробленій з приватного будинку, про яку розповідав Ардан у поїзді. Перша парафія УГКЦ виникла 1992 р. за рахунок галичан греко-католиків, яким в умовах СРСР не дозволяли по дорозі з Сибіру поселятися в Західній Україні. Поступово приходять місцеві, оскільки УГКЦ має вищий культурний рівень від московської Церкви. У 2002 р. виник екзархат.

– Старші переселенці – це були люди глибокої віри, – сказав Степан Меньок, галичанин, екзарх Донецько-Харківський УГКЦ. – Молоде покоління робило і робить тільки те, що її поступово втрачає. А чому тут є московська Церква?.. Люди не шукали греко¬католицького священика, бо якби шукали справді наполегливо, то знайшли б, отож вони були трохи пасивні, або ж пішли за найлегшим сценарієм та попросили до себе того, хто був найближче – московського батюшку.

Однак наполегливість – ще не все, бо луганський парох пригадав собі:
– Я кілька років тому зустрів у поїзді одного греко¬католицького священика з Польщі. Довідався від нього про те, що на початку 90-х років з Переможного до нього надходили листи з проханням приїхати та заснувати греко¬католицьку парафію. Однак він не приїхав...

У хаті Олександра Галайди
Східна Україна – земля напівобезлюднена Голодомором 1933 р. У 1941–1943 рр. гітлерівці не спромоглися створити тут цивільного управління Рейсхкомісаріату «Україна». Степ належав до фронтової адміністрації Вермахту. Зі збройним відступом ІІІ Рейху на захід закінчилася історія німецьких хліборобів на південь від Сіверського Дінця. У лютому 1943 р. Червона армія була вже на захід від Луганська. Шмит і Карла Лібкнехта залишилися руїною, це були порожні села, а забудова в них чи не повністю знищена.

У 1944 та на початку 1945 р. у тодішню Ворошиловградську область переселенців ще не кинули. Статистика виловлює їх від липня 1945 р. – тоді вони становлять 7 відсотків усіх переселених з Польщі українців. У 1946 р. степами Східної України йшов якраз наступний голод. Лемки ще встигали втікати і прибували як не на Лемківщину, то хоч на Західну Україну. Станом на січень 1948 р., їх залишилося на Луганщині тільки 0,22 відсотка усіх переселених з Польщі. Тимчасом, якщо в лютому 1945 р. на Львівщині проживало таких 1,38 відсотка, то в січні 1948 р. – 17, 71, а на Тернопільщині аж 36, 28 від загальної кількості всіх переселенців (то вже знаємо, чому саме в Монастириськах є нині «Ватра»...).

Лемки їхали 2 місяці. Це були ті, які не хотіли піти на перші кличі 1944–1945 рр., але чекали до останньої хвилини – до 1946 р., коли переселення стало депортацією. Довезли худобу, скрині, хоч як хотіли їх обікрасти ті, кого радянська влада обікрала вже раніше і ще жорстокіше від них. Потім «камінь били» та будували в степу хати камінні, з глиною всередині. І кожен узяв свою жінку. У степу і це не дивне – який мав бути вибір?

Батьки Олександра Галайди – з Чарної. Завезені в степ – залишилися в Переможному. Він тут виріс, тепер йому коло 50 років. Жінку взяв із сусідства. Його мова виразно лемківська, але суржикова. Запам’яталося мені: «Я должен шитко добрі знати». Галайда оповідав короткими реченнями, а на фестивальному полі догоряла ватра, колективи поїхали геть, організатори крутили музику з гучномовців.

– Ти про церкву питаєшся... – каже Галайда. – До будівництва власної церкви ходили в Красне, Луганськ, Лутугине. Не було старих, молодші не пам’ятали старого і вибрали нове. Церкву збудували ми самі в 1998 р. на свої кошти, і тоді дали нам священика. Він править українською. Ніхто від нас не ходить до греко-католицької церкви в Луганську, однак каплички московський священик не хрестив.

– Чи ви чули, що колись на Лемківщині жили москвофіли?.. – спитався я, сподіваючись, що москвофільство греко-католицьких єґомосців перелому XIX та XX століть відгукнеться тут, майже в православній Росії, чимось близьким.

– Не чув, не знати, чи й було таке в нас на Лемківщині, бо звідти мали би приїхати сюди москалі, а приїхали «бандери»...

– У нас є такі лемки, яким українці мали зробити в історії більше кривди, ніж польська та російська політика...

– Як я розумію, то українці мали б зробити акцію «Вісла», так? І українці переселили вас на Донбас?..

– У нас сут такі люди, же будут з вами сиділи за одним столом і будут вам повідати, же як ви лемко, то ви не українець. Що би ви їм повіли?

– Неможливо!

– Можливо...

Галайда слухав і крутив головою. Совався на стільці. Дивився в стелю. Не міг зрозуміти, звідки я (такий дурний) з таким питанням узявся...

– Знате, мене робили совєтом, на то можу ся згодити, але не, же хтось зробив з мене українця тут, в Україні. Ми вже в Польщі, у горах були українцями! Тут, у степу, станеш швидше нічим, ніж українцем!

Галайда ніяковіє. Він так довго зберігав у собі те, що чув від батьків, і ріс у згоді з ними, під їх оком ставав українцем, а тепер мало би виявитися, що він зробив помилку?

– Навіть якби не була правда, же ми ще в горах були українці, то все інше як сталося? То як ми, шмарени-кинени 2000 кілометрів на схід, у Росію, з лемків, москвофілів, русинів, руснаків виросли на українців?.. То хто ми били передше, бо як не як, але в Чарній чи в Ізбах «бандер» не було... не треба «бандер», аби бути собом, – світяться Галайдині очі.

Переможне Новоайдарського району
Село Переможне, друге з цією назвою, але на північ від Дінця – «паразітєльная» перемога розвалу та п’янства над ладом і тверезим глуздом. Колишні колгоспники працюють у великих фірмах у Луганську, власних господарств не мають, бо під час приватизації землю могли купити тільки багачі, які стали великими фермерами. Пропали колгоспи, а з ними села, де колгоспи тримали людей вкупі, міжлюдські зв’язки знову розпалися. Степові балки спорожніли або стали балками безробітних п’яниць. Плата в них за роботу така, як у XVIII ст.: гектар землі, який сам собі обробляєш і споживаєш врожай.

У Переможному з конфлікту на лінії «радянська дійсність» – людяність переможно вийшли жінки. Їхня перемога половинчаста, тому що спадщиною першого покоління, яке дозріло та одружилося в умовах по депортації, є нині тільки вони – 9 удовиць. Пошесть виснаження психіки та комуноалкоголізму забрала в них чоловіків.

Запросили до хати одної вдови. З охотою співали «Гори мої, гори Карпати» та слухали Ардана, коли він «навчав»:
- Ми не зайди, у нас є мала батьківщина, звідки нас силою вигнали. І ми горді цією батьківщиною – Лемківщиною. Ми маємо туди їздити, відвідувати могили в рідних селах. А при нагоді поїхати на Словаччину, де також є лемки, яких також обдурили – їх немало 1947 р. поїхало на Волинь. Частина вернулася назад, але туди їхали українцями, а верталися – словаками...

Розповідав про ватру в Монастириськах, про запланований Центр лемківської культури в Києві... Не бачив, що говорить до майже безсилих жінок. Саме такий є Ардан, що бачить майбутність, і воно по роках поневіряння по «великій батьківщині» обов’язково здається йому добрим, а принаймні кращим від долі тих лемків, які вже понад 60 років тому зазнали поразки в Переможному. Ардан говорив про компенсації за ліси, хати, майно – адже вони тут нічого не отримали, навпаки – самі стали власністю держави. Тим часом, київські чиновники вміють сказати, що вони приїхали добровільно, насильства для досягнення «добровільного ефекту» начебто й не було. Київ спершу пропонував дати права учасника війни тим депортованим, хто народився в Польщі до 1932 р. Потім кращий варіант: кожному, хто ще народився в Польщі.

Однак Арданова розповідь про майбутнє нагадала жінці про минуле, про те, що колись вилилося в слова пісні, укладеної лемківськими хлопцями, які потім стали їх чоловіками:
«Ой Ти, Боже, милостивий,
За що Ти нас покарав?
Що я мої младі літа
На чужині змарнував?..»

Чужина. Русинському поетові Іванові Русенкові, сучасникові виселення, не вірилося, що вона може бути аж така далека – він зареєстрував її ближчою, подільською, бо писав
«Хто подумав, же даколи
Так ся стане, як ся стало
Же будеме на Поділю
І орали, і сіяли?»

Однак, Русенку, твоя Русь не-Україна сягала дальше, на схід, до чорнозему. На тій найродючішій, на тій землі над землями люди пропадали один за одним, як осінні вогнища, з диму яких зітканий степовий обрій.

Читаючи Русенка, легко зрозуміти, що перед 1945 р. Лемківщина була Лемківщиною тільки на Лемківщині. По депортаціях, які її цілком змінили, з Русенкової поезії може залишитися, у найкращому разі – стан свідомості. Під’єднаним до інтернет-мережі, ним може обертати кожен, як чорт місяцем. Є такі, що обертають, крутять так, аби видушити з карпатського русина останню краплину давньої традиції, кинути його на коліна перед новими теоріями, але ні один з них не був в українській хаті хоч одної вдовиці з Переможного.

Русенкові вірші мені стали близькими якраз завдяки поїздці туди, куди вони програмно не сягали, а де все-таки примістили їх події життя. Історія примусила його руснаків, «призначених» для життя тільки на Лемківщині, вийти поза неї та примусила його поезію спробувати смаку життя в іншій Русі.

У вухах ще тремтіло вдовине «Дякуємо, що відвідали нас у далекій Україні...», як з українського туману Русі перед нашим бусом появлялося наступне село.

Верхня Вільхова
На сільському перехресті зустрічають нас не жінки, як у Переможному, а чоловіки. Короткий курс місцевої історії, наче короткий курс безмежного хаосу. Неподалік були дві німецькі колонії – Арбартенгейм і Бавергейм. Німців виселили на початку війни в Казахстан. «Баба з дідом здорово балакали по-лемківськи, а ми вже так...». «Чистих» лемків у молодому поколінні нема, перемішані з українцями та росіянами.

Чисті лемки, ті з найстаршого покоління – серед померлих. На надгробках на місцевому цвинтарі можна прочитати прізвища Дудра, Ясінчак, Перняк, Падухович – народжені на Лемківщині, померли на Луганщині. Переселенці з Ізб. Частина була переселена спершу в Харківську область. Звідти спробували вертатися. Доїхали тільки на Тернопільщину. Перезимували і 1946 р. поїхали у Верхньовільхове.

Василь Ясінчак з Ізб, брат голови «Лемківської ватри» Петра, мав 7 років, як його привезли, якраз на Спаса 1945 р., у сім’ї з 14 дітьми. «Привезли в пустиню, і кинули колгоспною власністю, не дали ні куска землі. Потім дали 20-30 акрів, але не на власність, а щоб не пропали батьки з голоду. Люди часом копали землянки, аби пережити першу зиму...».

Пережили, є молоде покоління, хоч як змішане, але є. Делеґати зі Львова просять у дідів послати внуків, хоч 2-4 дітей до Львова на лемківське Різдво. «Нічого, що вони не знають української мови, їх у Львові бити не будуть...».

Тим часом приходить Володимир Максимович. В одній руці камера, у другій... Хиляк! «Шибеничний верх», львівського видання 1882 р., підписаного «Ієронім Анонім» чи, докладніше, «Іероним Аноним», який був псевдонімом священика родом з Вірхівки¬Великої о. Володимира Хиляка (1843–1893). «Залишок чи аванґард Общества ім. Качковского?..» – подумав я. Хиляк – цей добрий греко¬католицький душпастир, до болю вірний старій Русі, очима своєї ніким не читаної в Луганщині, наче сліпої повісті міг би на власні очі переконатися, що залишилося з марінь карпаторуських гір у зіткненні з реальністю степу. Можливо, він і не жахнувся б, але Яків Головацький (1814–1888) чи Іван Наумович (1826–1891) не були б задоволені. Ці колишні греко-католицькі священики, які самі себе депортували з Галичини в простір московського православ’я, зраділи б не в одному пункті, але вони жахнулися б від одного: русини Лемківщини, вивезені в Росію, не стали росіянами! Не переконало їх навіть нібито «рідне» для карпаторусів російське perpetuum mobile – московське православ’я! Найгірше ж було б для тих «священних міфоманів» те, що з¬під уніфікаційного плаща північної віри все-таки появилися... «бандери». Не збулася мрія москвофілів... «і жалка і ґрустна...».

«Шибеничний верх» у степу, де ні верха, ні деревини когось повісити на ній за віросповідні чи національні трансформації, немало пояснює в культурній ситуації переселенців. Це ж один з тих парадоксів модернізації, яка на землях русинів, що в плані еліт мали модернізуватися в українців, довела до прекрасних непорозумінь не тільки на Лемківщині – «ми не українці, ми русини...», «ми не українці, ми лемки...» – але й на Кубані, де по станицях казали «ми не українці, ми запорожці...».

«Шибеничний верх» на Луганщину приїхав залізницею. Залізницею, тобто пізно, аж у час модернізації Європи, бо Русь, а потім Русь¬Україна, були завеликі, щоб раніше та ще й швидше цю гарну книжку туди доставити. Русь була завелика і розпалася. Яка велика була Русь, що розпалася, нехай свідчить Україна, яка з неї виросла, і також була така велика, що Кирило з Мефодієм, потім козаки, навіть «Кобзар» (кожне зі своїми ідеями!) не мали сили дійти до її краю. Найкраще підходив до ролі універсального комунікатора «Кобзар», однак чи він хоч раз їхав поїздом? Чи пересилався телеграфом? Чи викладався рік у рік у школах? Ні, він мандрував чумацьким возом, отож не доїхав у пору на західну Лемківщину, на Полісся, на Закарпаття і на Кубань... Тепер мазепинці-петлюрівці-бандерівці мають там леґіон перекинчиків... Вони, горді розмірами своєї країни, не враховують того, що один кінець України і другий кінець – то інший край, а те, що між ними, їх прекрасна «Велика Україна», така велика, що у вимушеній колонізаторами подорожі її простором не один перестав бути собою.

Культурологічні міркування, які підсумовують розмову з Максимовичем, закінчилися з приходом чоловіка, народженого в Складистім, цілком російськомовного. Тож перекладаю.

– Не виїхали б, якби не польські напади на Складисте. Три гвинтівки самооборони, но радше сторожі – замало, аби «добровільно» не поїхати «у Росію»... – сказав «складишак».

– Як живете?

– Маємо райцентр – Станиця-Луганська. Від нас що 2 години маршрутка в Луганськ. Їздити на роботу туди нема кому, бо хто мав виїхати, уже виїхав. Багато хто поїхав у Росію на заробітки. Була церква, ходили до неї самі бабусі, але все¬таки влада 1958 р. наказала її зруйнувати. Недавно почали будувати нову, у Нижнєвільховому, яке є смт, тобто селищем міського типу.

– Пам’ятаєте щось з лемківської бесіди?

– Пам’ятаю «шляк би тя трафив!».

Кого трафив, того трафив, але не всіх і не кожного так само. Переселені русини не віднайшли своїх родин і ближніх. України поки що не вдалося прикрити суцільною інформаційною лемківською мережею... Довольно актуальный вопрос, который состоит в том, насколько глубоко надо присаживать девушке. Есть сторонники того, что надо делать всё на полшишечки. Но бывают и те, кто присаживает глубоко в анал https://www.anal-online.org/gluboko . Такому даже отведена специализированная категория в порно, где девушек пердолят в анал настолько глубоко, насколько это вообще возможно, изучая неизведанные глубины анала. Може тому, що не поєднаєш землі заходу й сходу України, не порівняєш, пташиним летом й інтернетною блискавкою не сполучиш того, яка далека була та найродючіша, чорноземна, на сході, а яка близька, кам’яниста ґаздівська, на Лемківщині... на тій же Русі та на тій же Русі-Україні.

Вертаме ся, бесідуєме. У Луганській області залишили ми коло 130 чоловік, яким понад 80-90 років – це «стара Лемківщина». Вертаме ся, якби хотіли намалювати колесо пам’яті, але після депортації це не є можливе: пам’ять стала б колесом тоді, якби вони, хоча б отих 130 дідів, умерли там, де їх пам’ять одягалася у власний початок...