Якщо Ви думаєте, що наші пращури жили прозаїчним життям, їдьте на Бойківщину. Найстарші бойки ще пам’ятають те, що вже давно загубила решта України. Був у нас ще один такий унікальний регіон – Полісся. Тільки після Чорнобиля його відвідувати не рекомендують. Бойківщина ще здатна втамувати нашу спрагу за джерельною водою і чистим повітрям. Хоч тут не купиш яскравих сувенірів, як в Яремчі чи Коломиї, і тут не відчуєш себе туристом, якого всюди намагаються “розкрутити”. Мабуть, в цьому і є урок подорожей на Бойківщину – справжнє не продається.




Які Ви, бойки?

Нудними і буденними бойки здаються лише на перший погляд. Тому що надто ощадні, маломовні, обережні з незнайомцями, байдужі до прикрас і яскравих кольорів та й взагалі не дуже чепурні. Раціональність і доцільність – саме за цими критеріями бойко будує своє життя. Тому в музеї “Бойківщина” у Самборі радять приглядатися не лише до одягу і помешкання бойка, але й до його господарчих приміщень - стаєнь, комор. Тут все продумано до найменших дрібниць, а всі речі розташовані в чіткій послідовності. Бойко не такий гедоніст, естет і джигун, як гуцул. Він живе своєю працею, і без цієї праці він – не бойко.

Якщо гуцули тримали вівці і коні, а лемки випасали лише овець, та й то переважно сезонно, то бойки любили і овець, і коней, а особливо волів. Характерним заняттям для них була торгівля сіллю, яку возили волами. Так, як чумаки з Наддніпрянщини. Взагалі відгодівля волів, особливо за часів Австрії, була для русинів прибутковою справою. “То є народу цього нещастя, що він воли свої більше любить, як самого себе”, - писав Олександр Духнович в ХІХ ст. Нещастям цього народу було ще й те, що він більше за себе самого любив ще й свою землю – а вона на Бойківщині й справді невдячна.

Щодо назви племені – бойки – суперечки не вщухають вже двісті років. Одні виводять його від російського слова “бойкий”, другі – від власного імені Бойко або Бой, треті – від діалектної частки бойє, четверті – від місцевої форми звернення до бога – “богойку” і т.п. Та кожна спроба з`ясувати походження назви бойків через брак переконливої аргументації виявлялася безуспішною.

На відміну від лемків, бойки не можуть похвалитися виразною субетнічною самосвідомістю. Можна сказати, що своїм бойківським походженням пишаються лише люди з “серединної” Бойківщини. Частіше доводиться чути від бойків зі східних чи з північних околиць, що бойками є мешканці всіх довколишніх сіл - але не вони. Можливо, зневажливе ставлення сусідніх низовинних регіонів до горян-бойків, віддалених від культурних осередків, поширилася поступово й на назву субетносу. З іншого ж боку, долиняни, хоч і висміювали горян, вони все ж захоплювалися їхньою крутою вдачею і вмінням майже все необхідне виготовити власними руками (до початку ХХ століття бойки робили самостійно навіть голки). Тепер науковці говорять, що таке виховання чоловіків з орієнтацією на виконання усіх робіт гальмувала поширення ремесел серед русинів Карпат.
Отже, бойко був скотарем, землеробом, ремісником і навіть торгував. А щоб вистачило хліба до нового врожаю – цим могла похвалитися не кожна сім’я.

Де шукати бойків?

Бойківщина розмістилася в середній частині Українських Карпат, між Лемківщиною на заході й Гуцульщиною на півдні. За свідченнями Костянтина Багрянородного, в Х ст. від Р.Хр. земля бойків займала територію сучасних Бойківщини, Лемківщини разом з їх суміжними районами з півночі і з півдня.
Сучасні українські науковці бойківською землею вважають за сучасним адміністративним поділом південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Науковці з діаспори межі Бойківщини окреслюють від Великого Березного і містечка Балигород на заході - до Виноградова і Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході. За приблизними підрахунками, Бойківщина займає близько 15 000 км кв., а в часи до ІІ Світової війни в УРСР і Польщі налічувалося майже 1 млн. бойків. https://www.facebook.com/spodin.igor

В історико-етнографічному дослідженні “Бойківщина”, що побачило світ у 1982 р., вміщено мапу, згідно якої близько 250 місцевостей визнані бойківськими. Насправді ж їх значно більше. Земля бойків обмежувалася не державними кордонами України, а простягалася аж до пасма Високого Ділу, що розпочинався за сотні кілометрів сучасного від українсько-польського кордону. Після ІІ світової війни бойків депортували з рідних земель, що входили до складу Польщі, в УРСР. Ще кілька десятків тисяч бойків розпорошено в 1947 по західній Польщі в рамках акції “Вісла”.
Сьогодні можна однозначно ствердити, що депортації перекреслили культуру західної Бойківщини. Майже третина бойківської землі являє собою руїну. Значна частина бойківських сіл, переважно вздовж ріки Сян, спалені, більшість церков і пам’яток бойківської культури – знищені, а на деяких цвинтарях не лишилося жодного хреста. Майже третина бойків, як в Польщі, так і в Україні, поступово асимілюється в місцях нового мешкання, а отже, губить свою субетнічність. Західнобойківські говірки району Бескидів, що за своєю розмаїтістю і архаїчністю складали безцінний скарб української мови, втрачають своїх носіїв. Через кілька десятиліть внуки і правнуки автохтонів цієї землі складатимуть спільноту, якій надто важко буде довести свою причетність до краю батьків. Все повториться за тим же сценарієм, що й кілька тисячоліть тому: уламок маленького племені розчиниться у великому етносі і зміцнить великий народ. А сам - загине.

Звідки взялися – не знає ніхто

Походження бойків є однією з найбільших загадок історії українства. Хорватська дослідниця Н.Клаіч писала, що на бойків було витрачено більше чорнил, аніж їх було самих. Загадка виявилася настільки важкою, що тепер вже мало хто переводить на неї чорнила.
Не виключено, що бойки є частиною сербів, які лишилися у Прикарпатті після відходу основної маси сербів на захід. Антрополог Хведір Вовк, сучасник Івана Франка, довів подібність антропологічних рис бойків не лише до полтавчан, але й до південних слов’ян – сербів і хорватів, а також аргументував велику спільність з останніми бойків і лемків в обрядах і віруваннях. Хоча цілком можливо, що бойки – це також рештки асимільованих хорватами кельтів-боїв. Взагалі з кельтами бойків вже давно пов’язують частина істориків. Інша частина - завзято спростовують кельтську гіпотезу. Навіть з деяким роздратуванням, що вже надто хочеться гонористим галичанам виводити своє коріння від племен, які відіграли вирішальну роль у формуванні всього континенту.

Щоб не переповідати зарозумілі теорії, зауважимо, що бойки і справді мають риси, характерні також і для народів, яких вважають нащадками кельтів. По-перше, бойки, як бретонці чи шотландці, мали т.зв. “довгі хати” – це коли житлові й господарські споруди розміщувалися під одним дахом. По-друге, бойки по-особливому любили страви з вівса. Приготована за стародавнім рецептом киселиця цілком може вважатися вершиною кулінарного мистецтва бойків. Овес був компонентом і хліба, і зупи, і печива. Окрім того, бойки щиро вірили, що вівсяні страви дають силу і здоров’я, запобігають хворобам. Як відомо, кельтські народи також неабияк шанували овес.

По-третє, бойківські чоловіки, десь до середини ХІХ ст., а в високогірних регіонах аж до початку ХХ століття, мали звичай заплітати передні пасма волосся з двох боків в кіски. Відразу пригадується Іван Гаврилюк в фільмі про тухольських бойків “Захар Беркут”. Щоправда, в ХІХ ст. парубки, а за ними й молоді чоловіки, нехтуючи цим звичаєм, почали обтинати довге волосся. Згодом, постарівши, вони знову поверталися до зачісок своїх предків – заплітали коси так само, як колись робили це колись кельти.

І нарешті, якщо уважно вдивитися у бойківську вишивку, навіть з рослинними мотивами, важко не помітити, що орнамент часто виявляється поділений на поєднані один з одним дрібні квадрати. Можливо, це також відгомін кельтського замилування клітинкою, що особливо колоритно знайшов втілення у шотландців. Також до кельтської теорії схиляють і деякі назви в Карпатах - наприклад, Бескид.

Подих старовини

Серед всіх інших карпатських субетносів бойки зберегли свою українськість якнайчистішою. В них не зустріти настільки сильних впливів словацьких і польських, як у лемків, або румунських – як у гуцулів. Також у бойків найвиразніше прослідковуються залишки старословянської архаїки. Старі бойки ще пам’ятають, як їхні діди носили білі полотняні сорочки поверх таких же білих штанів і підперізувалися широким паском. Так одягалися ще українці за часів Володимира Мономаха, якщо царгородські монахи й арабські купці в своїх записках нічого не переплутали.

Вроджений консерватизм та певна ізольованість гірськими хребтами від впливів цивілізації сприяли консервації у бойків давніх вірувань, ритуалів і традицій. Існують докази, що поховання, під час яких труну везли на санях, запряжених чорними волами, незалежно від пори року, дійшов ще з арійських часів. Цікаво, що до середини ХХ століття його можна було зустріти лише на західній Бойківщині, зокрема в с.Волосате, звідки простежується родовід Франка по батьковій лінії. Лемки, котрі також зберегли у своїй культурі, а особливо у мові, чимало архаїчних рис, такого звичаю вже не пам’ятали.

Слід давніх культів відчувається і в лікувальних методах бойків. В Турківському повіті під час лікування астми у дитини знахарка давала випити хворому разом з водою кілька крапель крові з мізинця правої руки матері і батька. Поширеною була магія словесна. В молитвах, котрі бойківські ворожки промовляли “від вроків” (недоброго ока), звертаються не лише до Господа, але й до сил землі, води, вітру, сонця. Варті уваги й прокляття бойків, в яких згадуються сили грому, що їм поклонялися язичники. До речі, найстрашнішим прокляттям серед бойків є не “шлякування”, як у галичан, а саме заклик до стріл грому. З поганських часів збереглася у бойків заборона вбивати жаб і вужів. Язичницькою символікою позначені бойківські писанки, особливо з найзахідніших сіл. Церква з бойківського села Росолин (Ліський повіт), що її поляки перенесли в Музей народного будівництва у Сяноку, на перший погляд зовсім не нагадує церкву, а … хатинку на курячих ніжках. Очевидно, саме таке уявлення в давнину мали предки про святе місце.

Один епізод з бойківського життя особливо гостро врізався в дитячу пам’ять. Здавалося, що хоронили неодмінно якогось героя, бо жінки жалісливо і протяжливо речитативом повторювали: “Йо-йо-йо-йо-йой…” Насправді ховали звичайну людину, але ховали за давнім звичаєм: клали в труну речі, що їх любив покійник, стукали труною тричі об поріг, як виносили мертвого з хати, тоді – виливали відро з водою перед порогом… По дорозі до цвинтаря - йойкали усі жінки, поки могилу не засипали землею. Все це багатоголосся монотонних звуків здатне вплинути на підсвідомість наче будійські мантри. Цілком ймовірно, що під час йойкання учасники похоронної процесії поринали в сильний транс.

Був ще один цікавий звичай у бойків, але його свідками нашим сучасникам, мабуть, вже не бути. За переказами старих бойків, їхні батьки не мали звичаю масово вмлівати біля труни або заводити кількагодинні плачі. Рідні, звісно, плакали і голосили, проте в цілому ставилися до смерті більше по-філософському, як тепер. “Смерти ни мож показати, же ти її ся напудив: вна би тя враз вхопила – і кониць”, - пояснював 98-літній бойко небезпеку страху перед потойбічним світом. Зізнавався, що замолоду ніколи не пропускав нагоди провести ніч в молодечій компанії - в хаті, де лежить покійник. Там влаштовувалися парубоцькі ігри і навіть жартуючи, лякали дівчат. Особливо популярним було непомітно зачепити мертвого, щоб він заворушився, після чого всі з писком і реготом бігли з хати - так, наче дійсно боялися, що померлий встане. “Так ся нераз набавив коло того мирця, же як прийшов домів, живіт ня болів кілька дніу,” – ділився спогадами старий бойко. Просив, щоб як з його мертвим тілом хтось захоче побавитися, щоб рідні не боронили. Діти заспокоювали батька тим, що тепер в їхніх горах вже ніхто так не дуріє. Старий радів, що його молодість скінчилася “ще до комуністів”, коли людям не забороняли жити за заповітами своїх батьків. Роксоляна Данчин, завідувачка музею “Бойківщина” у Самборі, поінформувала, що забавки при мерці в бойківських горах зберігалися десь до кінця 40-х - початку 50-х років.

Були колись хлопці…

Польські дослідники вважають, що етнонім бойки походить від слова “віл”. Мовляв, такі ці бойки – сильні, неповороткі, але спокійні. Проте тільки зовні бойки виглядають дещо флегматичними. Знайомі з ними ближче не радять “плювати бойкам в кашу”. Бо хоч бойки дуже віруючі, та все ж відплату за кривду на Бога не покладають.

Не виключено, що серед бойків є чимало нащадків княжих дружинників. Упродовж століть Карпати були прикордонною смугою і руські князі поселяли тут бойових людей з метою охорони. Про це також свідчать чисельні городища, замки і підземелля і навіть назви окремих населених пунктів. Окрім того, через Дністер і Сян проходили торговельні шляхи. Їх теж треба було пильнувати. А пильнувати було від кого. Бо мешканців східних Бескидів – бойків і гуцулів – вирізняло замилування свободою і прив’язаність до вільного життя. На думку польських етнологів, бескидниками (лісовими хлопцями або розбійниками) бойків зробили гори, нестабільність суспільства, нужда, небезпека життя на прикордонні та суворість місцевих звичаїв. З плином часу люди, що шукали притулку в лісах від переслідувань влади, полюбили легке, гультяйське життя і ставали справжніми розбійниками – жили з нападів і грабунків. Хоч з іншого боку життя бескидника не було суцільним святом, особливо якщо зважити на небезпеку, що безкінечно переслідувала його. Дні пирування і набивання кишень чергувалися з голодними і холодними, без даху над головою, тижнями, а то й місяцями. Таку ціну сплачував бескидник за незалежність – від родини, від пана, від суспільства. І за звільнення від тяжкої щоденної праці на невдячній землі в горах.

Та серед бойків були не лише розбійники. Бойківщина здавен відзначалася великою чисельністю шляхетських громад. Ймовірно, походила ця шляхта від княжих дружинників, що про них ми вже згадували. Про гоноровитість і честолюбство цієї верстви на Бойківщині існує така легенда. Старому селянинові-шляхтичеві судовий урядник зневажливо вказав поставити на якомусь документі хрестик. Мовляв, ви, русини, а особливо старі, всі неписьменні. Сивочолий дід нічого не пояснював – він зняв чобіт, попросив вложити йому перо поміж ніг і чітким почерком підписався. Цей випадок, датований ХІХ ст., описаний в історії села Кульчиць, що на Львівщині.

Навіть якщо через певний час дослідники й знайдуть неспростовані докази того, що бойки не є жодними нащадками кельтських племен, бойківська войовничість і непокірливість все рівно від цього не стане менш очевидною. У відповідь на закиди про свій “тяжкий характер”, бойки часто виправдовуються тим, що їх попсувало тяжке життя “під завойовниками”. Побачимо, як будуть вони виправлятися!