Трагічна доля переслідує холмщан з незапам'ятних часів. Географічне положення наших земель було об'єктом зазіхань колонізаторів, як зі Сходу так і з Заходу. Вороги нашого народу намагались розірвати зв'язок Холмщини з Київською Руссю, Галицько-Волинським Князівством, Українською Народною Республікою. Одні хотіли нас зрусифікувати, інші - полонізувати і окатоличити. Були і такі, що хотіли наш народ перетворити в своїх рабів. Незважаючи на тяжкі обставини, холмщани зберегли свою самобутність, рідну українську мову, культуру, народні звичаї, православну віру. Найважчі часи для холмського люду припали на початок 20 століття. У червні 1915 року почалось так зване «біженство» нашого народу з рідних земель в Росію. Російська армія відступаючи під натиском Австро-Угорських військ, погрожуючи спаленням будинків, насильно змушувала православне населення Холмщини виїжджати вглиб Росії. Російський батюшка нашої церкви також активно агітував селян виїжджати в Росію, бо «будуть німці знущатись над руськими людьми».

Наше село Пнівно Холмської землі складалось переважно з українського населення - русинів. У селі проживало тільки 15 польських родин, які не виїжджали в Росію, а перечекали фронтові баталії у навколишніх лісах.

Селяни змушені були покидати рідні землі, оброблені і заколошені поля (перед жнивами), сади, будівлі, господарський реманент - все те, що було нажито протягом багатьох років важкою працею.

Сім'я Піскорських виїжджала в складі восьми чоловік: мої прадіди, дідусь Федір, бабуся Єфросинія, мій тато Іван (15 років), дядьки Василь, Олексій, тітка Стефанія (7 років). На господарці залишився сліпий прапрадід, який категорично відмовився виїжджати, заявляючи, що хоче померти в своїй хаті. Пізніше стало відомо, що ним заопікувались сусіди поляки, він помер 1917 року, і його поховали на сільському цвинтарі.

Сім'я обладнала «циганську» фуру - драбинястий віз із «будою», запряжений парою коней. Могли взяти із собою тільки найнеобхідніше (харчі, постіль, одежу, посуд). Дві корови гнали за фірою. 18 червня 1915 року покидали з плачем рідне обійстя, цілували землю, пороги будівель, дерева. Від'їжджали з надією повернутись. Очолював валку - процесію священик з церковними хрестом, хоругвами, іконою Св. Параскеви (покровителька нашого села). Їхали - ішли у напрямі Савин - Володава, далі через Білорусію - Борановичі - Бобруйськ. По дорозі зупинялись у населених пунктах, в неділю і святкові дні відправлялась служба Божа. У кінці жовтня добрались до міста Бобруйська. Почались холодні дні, випав сніг, далі йти було неможливо. Продали корови, коні, вози і повантажились у товарні вагони. Везли їх вглиб Росії, хотіли відвезти в Сибір, але люди в дорозі збунтувались і в Башкирії, в м. Уфі самочинно вивантажились. Кілька днів перебували на залізничній станції, а далі відвезли їх до бараків - володінь дідича-графа. Там наші односельці прожили п'ять років. працювали важко, але не голодували, зароблені гроші відкладали на зворотній шлях додому (пізніше ці гроші виявились пустими папірцями). Мій тато був їздовим в управляючого маєтком, їздив у далекі подорожі - до Казані, Челябінська і в інші міста південного Уралу. мама з молодими жінками і дівчатами на ціле літо виїжджала через Самару, Саратов, Царицин в Астрахань на збір фруктів та овочів. Жили на полях просто неба. Сім'я Піскорських 1918 року поповнилась народженням сина Йосипа. 1920 року в Росії в результаті засухи і революції (знищення запасів зерна в скиртах і амбрах) почався голод. Холмщани з великими людськими втратами вертались у свій рідний край, половина людей не доїхала додому (виїхало 300 тис. осіб, повернулось 150 тис.). Моя мама в дорозі додому двічі хворіла на тиф - у важкій формі з втратою пам'яті, повним облисінням. Лікували її тільки окутуванням мокрими простирадлами. Вернулась родина до свого рідного села тільки у січні 1921 року. Мій тато мав відморожені пальці на ногах. Вдома їх чекала нова біда - епідемія тифу. Цього ж року протягом одного місяця померли мої прадід Константин, дідусь Федір (47 років) і бабуся Єфросимія (45 років). П'ятеро дітей залишились сиротами. тато мій Іван Федорович (1900 р.н.) 1922 року одружився з односeльчанкою Олександрою Богдан (1898 р.н.). Вони ж заопікувались братами і сестрою. З часом батьки мої побудували хату, засадили новий сад, народили п'ятеро дітей: Євгенію, Володимира, Федора, Олександра і Йосипа.

Польська влада на Холмщині проводила політику полонізації і окатоличення українського населення: закриття українських шкіл, преси, ліквідація товариства «Рідна хата», обмеження релігійного життя. Польські католики - «геростратиги 20 віку» («кракуси») у 1938 році знищили 160 православних церков, серед них були древні історичні пам'ятки. У нашому селі закрили православну церкву.

У вересні 1939 року під ударами німецької армії із Заходу і Червоної Армії зі Сходу Польща як держава перестала існувати. На наші землі на короткий час вступила Червона Армія, але невдовзі мусіли відступити за Буг ( за угодою з Німеччиною). Армійські комісари встигли загітувати деяких людей нашого села поїхати в «Совєтский рай». Назбиралось 15 господарів, що вирішили спробувати нового життя. Мої батьки вирішили послати мене із сестрою в Радянський Союз на навчання. Ми поїхали з дядьком Сяньком. Але батьки наші своєчасно опам'ятались, що вчинили зле і ще перед Бугом нас встигли повернути додому. Ті господарі, що поїхали в Радянський Союз, 1940 року повернулись в село без нічого, переконавшись, який то «рай» чекав на них там (знову ж за угодою з Німеччиною). Правда, не всі повернулись в село - молодих відразу на кордоні відправили на роботу в Німеччину.

За німецької окупації селянам теж жилось несолодко. Молодь вивозили до Німеччини на роботи. Зерно та інші сільсько-господарські продукти, а також худобу і свиней відбирали окупанти. Селянам лишались крихти, і вони жили впроголодь. За німецької окупації ополячення українців припинилось. На Холмщині пожвавилось українське культурне життя: відкрились українські початкові і середні школи, почав діяти український театр у Холмі, відкрилась гімназія, у якій я вчився з 1940 по 1944 рік і закінчив сім класів. У 1940 році у Холмі православним віруючим повернули Собор Різдва Пресвятої Богородиці на Даниловій горі, і на його основі відродилась Холмсько-Підляська єпархія, архипастиром якої став архієпископ Іларіон (Іван Огієнко). Рух на відродження національної свідомості і культурно-освітнього життя українців на Холмщині польські націонал-шовіністи зустріли вороже і вдались до акцій терору проти українців. В період з 1942 по 1947 рік від рук польських бандитів загинуло десятки тисяч безневинних українців, і було спалено понад сто українських сіл. Наше село обминули ці нещастя. Поляків у селі було мало, і жили русини з ними в злагоді (православні мешканці села називали себе русинами).

В липні 1944 року німці відступили з наших теренів і знову прийшла Червона Армія («другі Совєти»), встановлювалась польська прокомуністична влада. Молоді хлопці нашого села були мобілізовані в Червону Армію (протизаконно, бо ми не були громадянами СРСР). Без військового вишколу їх кинули на фронт на явну загибель. Після війни тільки один юнак повернувся здоровим. Ще один - калікою.

За угодою між Урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 року українці Закерзоння підлягали евакуації в Україну. Спочатку ця акція проводилась добровільно, а далі насильно під тиском і терором польських збройних формувань і за потуранням радянських органів. Протягом 1944-1946 рр. в Україну з Закерзоння депортовано 480 тис. українців, у тому числі 180 тис. холмщан. Тих, що відмовились виїжджати в Україну насильно переселили на північні і західні землі Польщі під приводом боротьби з українським підпіллям УПА, а насправді з метою ліквідації українства на Закерзонні і асиміляції рештки українців. У процесі військової операції під назвою «Вісла» у квітні 1947 року було виселено 150 тис. українців (з Холмщини 40 тис.). Чотири тисячі українців, переважно з інтелігенції, помістили в концентраційний табір Явожно (філіал Освєнціма), з якому 160 осіб загинуло. У нашому селі залишилась лише одна родина сполячених русинів. Сім'я мого дідуся по матері - Федора Богдана - була виселена на територію колишньої Прусії (Ольштинське воєводство). Мешканці нашого села були депортовані у 1945 році в різні області УРСР - Одеську, Миколаївську, Херсонську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Рівненську, Волинську, Тернопільську, Львівську.

Для моїх батьків тяжко було вже вдруге і назавжди покидати рідні землі, важкою працею зведені будівлі, набутий сільськогосподарський реманент, плодоносний сад. З собою могли взяти тільки найнеобхідніше (одну корову, одного коня). Зерно здали за безцінь ворожій владі. На Різдвяні свята 1945 року товарним поїздом прибули на залізничну станцію Верба Рівненської області. У одній хаті помістили чотири сім'ї. Вільних хат після поляків у місті не було. Почались пошуки господарств, де раніше жили поляки-колоністи. Таке господарство знайшли на відстані 50 км у Млинівському районі в селі Новини-Добратинські, куди ми й переїхали. Вірніше - ми перейшли пішки 9 травня 1945 року. Найгірше втомлялась корова. Хати не було. Поселились в оборі. Був вимуруваний льох, глибока студня, фруктовий сад і 10 га родючої землі. Два роки вели індивідуальне господарство, здавали державі поставки (50 ц зерна, картоплю, м'ясо, молоко, яйця). Крім того повинні давати позику державі (без повернення).

Ті господарі з нашого села, які були депортовані в південні і східні області УРСР, не могли адаптуватись до кліматичних умов і колгоспного ладу. Тому самовільно переїхали в західні області України (ближче додому), де ще два роки змогли вести індивідуальне господарство.

1947 року індивідуальні господарства ліквідували й організували колгосп. Головою колгоспу призначили мого батька, як взірцевого господаря і «такого, що не вб'ють бійці УПА». Проте вже через півроку звільнили «за ліберальне ставлення до колгоспників». Тяжко працювали всі: мама на бурякових ланах, тато на різних роботах. За вироблену норму трудоднів одержували грами зерна. Виїхати із села було неможливо, бо колгоспники не мали паспортів. Тільки, після того, як батьки вийшли на пенсію за віком, вони змогли переїхати до Львова до сина Олександра. Батьки одержували пенсію по 12 карбованців на місяць (без права продовжувати працювати поза колгоспом). Мама померла на 88-му році життя, тато у 100-річному віці. Поховані у Львові.

Я закінчив середню освіту в Луцьку і в 1947 році поступив у Львівський медичний інститут. Після закінчення Інституту вчився в клінічній ординатурі, далі працював п'ять років у Жидачівській районній лікарні завідувачем терапевтичного відділення. Опісля повернувся у Львівський медичний університет, захистив кандидатську дисертацію, працював на кафедрі терапії асистентом і доцентом до виходу на пенсію у 1999 році. Одружився у 1953 році з Розалією Дмитрівною Печеняк - фармацевтом за спеціальністю. Виростили двох дочок: Наталя - архітектор, Адріана - стоматолог. Маємо четверо внуків і одну правнучку.

З послабленням комуністичного режиму, а відтак і проголошення незалежності України, з'явилась можливість для депортованих українців з Польщі згуртуватись у земляцтва. У Львові, Луцьку, Рівному і Києві утворились суспільно-культурні товариства «Холмщина». 1990 року відбувся у Львові і Холмі Всесвітній конгрес холмщан і підляшан. З того часу кожного року холмщани і їх нащадки відвідують свої рідні землі, приурочуючи їх до давніх традиційних празників - відпустів до Туркович (15 липня) і Холма (21 вересня) для вшанування Чудотворних Ікон Божої Матері, а також відвідування своїх сіл і цвинтарів. Церква у селі Пнівно розібрана, на її місці збудована капличка. На цвинтарі дерев'яні хрести зрізані і спалені, бетонні хрести і надгробні плити вивезені на дороги, уся територія заросла густими кущами, і сліду нема від місць, де поховані наші предки. У селі живе одна родина сполонізованих русинів-українців.

Треба констатувати, що поляки досягли своєї мети у створенні "jednonarodowego і jednowyznaniowego Państwa", але збідніли, втративши багату культуру своїх громадян - українського етносу. Українство на Холмщині практично ліквідоване, але для нас Холмщина живе у спогадах, як споконвічна українська земля. І цю пам'ять ми передаватимемо своїм нащадкам.

Спогади про трагічну долю холмщан зафіксовані у багатьох публікаціях. У Луцьку і Рівному споруджені пам'ятники терору і депортації українців Холмщини. Такий пам'ятник буде споруджений і в Галичині у 2009 році.

З ліквідацією комуністичного режиму в Польщі, державна влада стала толерантніше ставитись до українців, які проживають на її теренах. У Варшаві і Любліні діє товариство «Об'єднання українців», Створена Люблінсько-Холмська Єпархія, у колишньому Турковицькому монастирі відбудовано церкву. На державному рівні проведено вшанування пам'яті зруйнованих церков 1938 року і акції «Вісла» 1947 року.

Львів, 26 січня 2009 р.

Володимир ПІСКОРСЬКИЙ,
член Ради Львівського суспільно-культурного товариства «Холмщина»
Джерело:http://www.chasipodii.net/article/4298/