на початок

(Не)наше Підляшшя

(Не)наше Підляшшя Підляшшя — особливий регіон Польщі. Навіть візуально він видається не зовсім польським. Проїжджаючи його селами, часто бачиш не костели, а православні храми. Зараз територія цього краю в плані адміністративному розділена між кількома воєводствами. Проте найбільша його частина входить до воєводства Білостоцького.

Вважалося, що в цьому регіоні проживають білоруси. Адже він безпосередньо прилягає до території Білоруської Республіки. Насправді, це не зовсім так. Значна частина Підляшшя була населена етнічними українцями. Хоча й українці, й білоруси зазнали тут помітної полонізації.

Хоч як це парадоксально, але помилково приписувана білоруськість населенню Підляшшя врятувала українців цього регіону від масового переселення під час операції «Вісла». І зараз частина Підляшшя, що знаходиться між Бугом і Нарвою, є, разом із Лемківщиною, єдиними в сучасній Польщі землями, де українці продовжують жити на своїй етнічній території.


ВЕЖА ЗАМКУ РАДЗИВІЛІВ У БІЛІЙ ПІДЛЯСЦІ (ПОЛЬЩА)

За часів «народної» Польщі були навіть спроби білорусифікувати українців Підляшшя. В українських селах та містечках створювалися школи з білоруською мовою викладання. Правда, вони не прижилися. Зараз на Підляшші є школи (хоча й нечисленні), де відбувається вивчення української мови. Для українців регіону створені певні умови, які дають їм змогу задовольняти свої культурні потреби. Проводяться фестивалі української культури, видається український часопис «Над Бугом і Нарвою», книжки україномовних підляських авторів. Існують українські редакції на телебаченні та радіо в Білостоці, центрі відповідного воєводства.

Чимало для збереження української культури Підляшшя робить Юрій Гаврилюк, який є редактором згаданого часопису. Саме пан Юрій належить до тих нечисленних ентузіастів, завдяки яким українські осередки, що знаходяться за кордоном, незважаючи на складні обставини, продовжують існувати й заявляти про себе. Хотілося щоб трохи більше на таких людей звертала увагу наша держава. Поляки, наприклад, мають цілу програму підтримки своєї діаспори. А ми... Радше думаємо про те, як би то багаті дядьки з діаспори нам допомагали.

З паном Юрієм я мав цікаву подорож підляською глибинкою від православного монастиря на Святій Горі Грабарці аж до річки Нарви, своєрідного українсько-білоруського етнічного кордону. Цей регіон багато в чому нагадує наше Полісся. Хіба що села й містечка багатші та ошатніші. Як-не-як це вже територія Євросоюзу. У більшості цих населених пунктів є православні церкви. У Більську Підляському, де живе пан Юрій, православних храмів удвічі більше, ніж католицьких. А при в’їзді в місто будується зараз великий православний храм.

Саме церква, передусім східний обряд, відігравали помітну роль у збереженні етнічної ідентичності українців Підляшшя. Однак конфесійна історія цього регіону непроста. Справа не лише в активному проникненні сюди католицизму, виникненні непорозумінь, конфліктів між католиками й православними в часи минулі. У ХVІ–ХVІІ століття на Підляшші активно поширювався кальвінізм. Відбувалося це передусім завдяки магнатській родині Радзивілів, представники якої стали адептами цього віровчення. Кальвінізм став своєрідним містком переходу від православ’я до католицизму для місцевої шляхти і, зрештою, їхньої полонізації.

Після Берестейської церковної унії 1596 р. на Підляшші утвердилася уніатська церква. У ХІХ ст., коли Підляшшя опинилося в складі царської Росії, тут почалася ліквідація цієї церкви й насадження російського варіанту православ’я. Особливо інтенсивна ліквідація уніатства, супроводжувана конфліктами, насиллям з боку російської влади спостерігалася в 60-х рр. ХІХ ст.

Це, до речі, стало одним із серйозних чинників денаціоналізації українців Підляшшя. Частина з них тоді не захотіла приймати православ’я. На південному Підляшші можна зустріти згадки про мучеників-уніатів, які відмовилися ставати православними. Кілька днів я жив у Білій Підлясці. Була можливість детально оглянути пам’ятки старовини цього міста. А там є що оглядати. Один замок Радзивілів із прилеглим до нього парком чого вартий. І ось на костелі біля замку я побачив меморіальну дошку, де було написано, що тут таємно молилися уніати, котрі відмовилися приймати православ’я. Звісно, з часом ці люди стали римо-католиками й почали вважати себе поляками. Ніби підтвердженням цього є інша меморіальна дошку, яка знаходиться у замку Радзивілів. Під час Другої світової війни цей замок був одним із осередків польської Армії Крайової. На меморіальній дошці виписані прізвища вояків АК. Серед них чимало таких, яких польськими аж ніяк не назвеш — типу Данилюк тощо. Проте ці данилюки вже вважали себе справжніми польськими патріотами.

Хоча, як зазначалося, православна церква на Підляшші певним чином допомагає зберігати українцям Підляшшя їхню етнічну ідентичність, але сказати, що православ’я має тут характер «української віри», було б явним перебільшенням. Створена ще на початку існування Другої Речі посполитої, тобто Польської держави міжвоєнного періоду, Автокефальна православна церква в Польщі мала проросійський характер. Чому так склалося — це вже окрема тема. Незважаючи на певні нюанси, такий характер ця церква зберігає й сьогодні. Це я чітко побачив, перебуваючи в монастирі на Святій Горі Грабарці та православних церквах Підляшшя.

Надзвичайно цікавим є згаданий монастир на горі Грабарці. Він є однією з найбільших православних святинь у Польщі. Знаходиться в дійсно незвичному, якомусь містичному місці. Уявіть собі наше рівнинне Полісся. І ось на цій рівнині неждано-негадано з’являється гора. Під горою б’є джерело й тече струмок. А навколо все ліс і ліс. Й серед усього цього на горі — монастир: спокійний, тихий, без непотрібної суєти і велелюддя (не дуже багато людей відвідує його).

Перебуваючи в цьому монастирі, я придбав часопис «Пшегльонд православни», тобто «Православний огляд». Він розповідає переважно про життя вірних православної церкви у Польщі. Статті друкуються польською, іноді — російською, українською, білоруською мовами, навіть є статті, писані підляським українським діалектом.

У шостому цьогорічному числі часопису, який я придбав, близько третини матеріалів присвячені 400-річному ювілею з дня смерті князя Василя-Костянтина Острозького. Із цих матеріалів можна зробити висновок: князя, який, до речі, народився в Україні, жив тут і помер, і зрештою, зробив багато для України як в плані культурному, так і в планах господарському, політичному, високо цінують наші сусіди.

Із «Пшегльонду православного» довідався, що в Білорусі широко, на офіційному рівні відзначають дату смерті князя. У Мінську, Бресті, Турові, інших місцях республіки відбулися урочистості, присвячені цій даті. У столиці Білорусі пройшла зустріч послів слов’янських православних країн. На ній прозвучало чимало цікавого. Переважно йшлося про внесок В.-К.Острозького у розвиток православ’я. Сербський посол навіть договорився до того, що цей князь і нині допомагає православним боротися за Косове. Звичайно, з гумором можна сприймати такі «перлини мудрості», але... дійсно, В.-К.Острозький є великим авторитетом у православному світі. 400-ліття його смерті відзначають не лише в Білорусі, а й інших країнах. Ось лише українська влада мовчить. Воістину, немає пророка в своїй вітчизні. І «Пшегльонд православни» робить закид українській стороні.

У цьому ж числі вміщено абсолютно демагогічне інтерв’ю православного архієпископа рівненського й острозького Московського патріархату Варфоломія, в якому він перекручує факти і нічого не говорить про вшанування В.-К.Острозького в Україні. Певно, владиченько забув заповідь «Не лжесвідчи». Проте навіть якщо відкинути цю демагогію, закид часопису щодо відсутності належної уваги до особи В.-К.Острозького в Україні не безпідставний. Наша влада так і не збирається відзначати 400-ліття з часу смерті цього видатного діяча. Хоча проект президентського указу про відзначення ще був готовий рік тому. Проте ми воліємо іноді відзначати досить сумнівні ювілеї, які часто не стільки піднімають рівень національної свідомості населення й престиж держави, скільки створюють проблеми. Гідне відзначення в Україні 400-ліття від дня смерті В.-К.Острозького могло б дати нам плюси у відносинах з Росією, Білоруссю, загалом, православним світом. Та й, зрештою, допомогло б українцям розширити горизонти свого історичного бачення, сприяти розвитку українського патріотизму. Адже лише одна Острозька Біблія, видана за ініціативи та на кошти князя, є видатною пам’яткою не лише української, а й світової культури. Це перша друкована Біблія, укладена за допомогою порівняльного аналізу текстів.

Підляшшя ніби й не пов’язане з діяльністю В.-К.Острозького. Однак у Білостоці діє фундація його імені. Тут, у Білостоці, а також у величному Супрасльському православному монастирі, що знаходиться неподалік міста, нещодавно відбулися урочисті заходи, присвячені цьому князю.

Все ж Підляшшя хай опосередковано, але має відношення до В.-К.Острозького. Трохи на північ від Нарви, уже в білоруській частині цього краю, знаходиться містечко Заблудів. У його центрі є великий православний храм, а поряд із ним меморіальна дошка, яка повідомляє, що тут певний час працював Іван Федоров, котрий пізніше опинився на українських землях і надрукував Острозьку Біблію. Справді, незважаючи на різні перепони, культурні контакти між Підляшшям та іншими українськими землями завжди існували. Й хотілося, щоб так було далі.

Останнім об’єктом нашої програми, що передбачала поїздки східними регіонами Польщі, було відвідання містечка Сейни. Воно розташоване під самим литовським кордоном. Тут пересікалися різні культурні впливи — польські, литовські, білоруські, єврейські та інші. У Сейнах зараз є цікава фундація «Пограниччя», яка має своєрідний музей. Де зібрані речі, що свідчать про багатокультурність цієї землі. І ось у одному із залів музею я побачив дитячий малюнок, де був напис українською мовою. Цікаво, звідки він узявся?

Петро КРАЛЮК
Фото автора


Джерело: http://www.day.kiev.ua/261711/
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.