---

У статті вперше досліджується процес примусового переселення з етнічних українських земель, які відійшли до Польщі при другому розміні територій між УРСР і ПНР в 1951 р., у Сталінську (Донецьку) область, закріплення переселених на нових землях і роль у формуванні структури населення регіону у повоєнні роки.

Тема депортацій українського населення з земель, що відійшли до Польщі, почала розроблятися тільки у роки незалежності. У радянській історіографії вона не знайшла свого відображення. У кращому разі можна знайти згадку про факт змін лінії кордону у деяких загальних працях. А в цілому як у загальних працях, так і монографіях це питання не розглядається, бо головним чином досліджуються проблеми воєнного і повоєнного відродження промисловості, сільського господарства, діяльність партійних та комсомольських органів і т.п.[1]. Це стосується і праць відомого дослідника повоєнної історії Донбасу М.Ф. Хорошайлова [2]. Величезний масив краєзнавчої літератури теж не приділяє йому уваги, якщо не рахувати компілятивну працю П. Лавріва, де є тільки згадка про існування переселенців тієї хвилі у селах Званівка, Роздолівка і Верхньо-Кам`янка, що, безумовно, не може претендувати навіть на постановку проблеми, а тим більш на її дослідження [3]. Передумови й особливості депортації 1951 р., сучасне становище колишніх примусових переселенців, збереження ними та їх нащадками традицій та звичаїв рідного краю на Донеччині було розглянуто автором у ряді газетних публікацій 1997-2000 рр. [4].

В сучасній українській історіографії слід відзначити праці І.Г. Біласа, М. Бугая та ін., які заклали фундамент вивчення проблеми депортацій українського населення. Ними розглянуто політичні, правові і військові аспекти питання, механізм та загальний хід депортацій українського населення у 1940-і роки. Тільки у колективній праці "Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан" фіксується факт розміну районів у зв'язку зі зміною лінії кордону [5]. Проте другий розмін районів між Польщею та УРСР й остання депортація українського населення так і не знайшли свого відображення, залишившись поза увагою дослідників, хоча й є їх продовженням. І до цього часу майже невідомими залишається сам факт депортації, її передумови та відмінність від депортацій 1940-х років, не кажучи вже про їх чисельність, розміщення та роль переселенців на місцях вселення, їх роль у формуванні повоєнної демографічної картини Донбасу.

Мета статті - дослідити передумови депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі по другому розміну районів між Польщею та УРСР у 1951 р., умови й хід примусового переселення, становище переселенців, їх роль у господарському розвитку області і формуванні її демографічної картини.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1951 р., що обумовлено як ходом самої депортації, так і закріпленням депортованого населення у місцях вселення.

Територіальні межі дослідження охоплюють Донецьку область.

Виходячи з рівня розробленості питання джерельною базою дослідження можуть бути тільки нечисленні документи того часу, при вивченні яких необхідно врахувати такі їх особливості: часткова неузгодженість цифрових даних у довідках місцевих органів, поданих у різні роки, намагання місцевих органів почасти зняти з себе відповідальність за стан речей у районах вселення, високий рівень ідеологізації документів, що разом з іншими вищенаведеними чинниками утруднюють їх вивчення й об`єктивні наукові висновки.

1 березня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М.С. Хрущов у своєму виступі "Визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства Радянської України" сказав: "Український народ буде домагатися включення до складу української радянської держави споконвічних українських земель, якими є Холмщина, Грубешув, Замостя, Томашів, Ярослав" [7]. Тобто йшлося про возз'єднання нарешті всіх українських земель. Далі у доповіді він підкреслив: "Усім відомо, що для того, аби поміж сусідніми державами були встановлені добросусідські відносини, потрібно, щоб державні кордони... співпадали з етнографічними" [8]. Ця позиція відповідала прагненням українського народу, але вже через кілька місяців про це було забуто. 9 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення і урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі, що й стала передумовою депортацій українського населення. Її закріпила угода між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р., який тепер проходив по лінії Керзона з відхиленням від неї на користь Польщі від 5 до 8 км, а в деяких місцях до 30 км. Переселенню підлягали мешканці саме Холмського, Грубешовського, Томашувського, Любачувського, Перемишльського та інших повітів, які забажають переселитися до України. Тобто саме тих районів, про які йшлося у виступі М. Хрущова.

Перший етап переселення тривав з 15 жовтня 1944 р. по липень 1945 р., другий етап - з вересня 1945 р. до 1946 р., у ході яких і відбувалося переселення українського населення з земель, що відійшли до Польщі. Третій етап переселення - акція "Вісла", яка тривала з 28 квітня по 28 липня 1947 р., - виселення українців і членів змішаних родин з етнічних земель і поселення їх у західних та північних регіонах Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Отже, третій етап не стосується примусового переселення українського населення до Донбасу.

Примусове переселення до Донбасу тривало у рамках першого етапу депортацій. До Сталінської області планувалося прибуття 9293 родин. За доповідною запискою заступника головного уповноваженого уряду УРСР в ЦК КП(б)У міністру внутрішніх справ від 10 серпня 1945 р. в УРСР було евакуйовано 122454 родини, або 482109 осіб. До Сталінської області прибуло 3044 родини (13201 особа), яких розселили у 28 районах області [9].

Під час депортації частина населення виявила небажання залишати рідні домівки. Його наслідком став насильницький вивіз. А невиконання органами влади місць вселення постанов уряду щодо облаштування переселенців призводило до самочинного залишення ними місць вселення.

Продовженням політики депортацій українського населення з етнічних земель став другий розмін районів між Польщею та УРСР у 1951 р. Але, на відміну від першого розділу, який було викликано перш за все політичними чинниками, другий розмін викликали економічні чинники. За українсько-польською угодою від 15 лютого 1951 р. Польщі відходили місцевості з родовищами нафти у Дрогобицькій області, за які УРСР отримувала меншу територію Польщі, яка була продовженням Львівсько-Волинського вугільного басейну. Переселенню підлягали 32 тис. українців з території головним чином Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області, яких передбачалося розселити в Одеській, Херсонській, Миколаївській і Сталінській областях УРСР, і 16 тис. поляків з території, яку передавала Польща.

Відповідно до угод українське населення мало переїхати на територію УРСР на добровільних засадах і отримати у місцях вселення земельні ділянки, зерно відповідно до кількості зданого у Польщі врожаю, грошову позику в сумі 5 тис. крб. з розстрочкою на 5 років, з них обіцяли списати всі недоїмки по поставках, податках і страхових платежах. Дозволялося вивозити одяг, взуття, білизну, продукти, реманент та ін., загальною вагою до 2 ц на родину, а також худобу та птицю. Житло та все нерухоме майно повинно було залишитися неушкодженим новим господарям - полякам. Для роз'яснення умов переселення було проведено загальні збори у кожному колгоспі, а для нагляду за виконанням цих умов у кожне село було направлено оперуповноваженого міліції. Для будівництва житла на місцях вселення, згідно з постановою РМ УРСР та ЦК КП(б)У від 14 та 24 квітня 1951 р. про будівництво житла для переселенців з частини території Дрогобицької області, яка відходила до Польщі, створювалися будівельні бригади з молоді, які згодом було направлено у відповідні місцевості, а основна частина селян повинна була закінчити сільгоспроботи й зібрати врожай, який залишався полякам. Тільки після цього відповідно до розроблених на місцях планах починалося переселення. Усього переселенню підлягало 6069 родин [10]. 30 квітня 1951 р. виконком Сталінської облради та бюро обкому КП(б)У затвердили план розміщення 2670 родин переселенців та план будівництва житла для них.

У Сталінській області за планом переселенців з колгоспів ім. Кірова, ім. Молотова, ім. Сталіна, ім. І. Франка, "Новий шлях", "Радянський прикордонник" Дрогобицької області повинні були прийняти 15 районів, розмістивши їх виключно по селах [11].

Аналізуючи сам план, можна відзначити низький рівень його опрацювання, бо для частини районів вселення не було визначено ні уповноважених по прийому переселенців, ні відповідних колгоспів. Це свідчить як про ставлення місцевих органів влади до переселенців, так і про те, що досвід попередньої депортації не було враховано. Отже, проблеми, які не було вирішено того часу, мали відтворитися на новому рівні. Для самих же місць вселення - сіл, зруйнованих війною та голодом, - прибуття переселенців з худобою, реманентом та ін. давало можливість залікувати воєнні рани та підняти сільське господарство. Возможно, некоторые предполагают, что проститутки г. Челябинск работают исключительно в ночное время, однако их услуги востребованы и днем.

З липня по жовтень 1951 р. до місць вселення йшли ешелони з примусовими переселенцями. Проте доїхали не всі - деяка частина людей залишилася у рідних місцях, а частина самочинно покидала ешелони при їх проходженні по території західноукраїнських областей.

Уповноважений Ради Міністрів постійно контролював цей процес. Так, на 11 червня з 1846 голів та працездатних членів родин, за планом, було відправлено 1707, або 92,4%. У цей же час, лісу - з 50990 куб. м, за планом, 8790 куб. м [12]. На 28 липня, за звітами, до Сталінської області прибуло 1846 родин, за планом повинно прибути ще 708 родин, з яких 2205 - працездатні особи і т.д. [13]. Одночасно йшли й перевірки стану будівництва будинків для переселенців у містах вселення. Ця проблема ускладнювалась тим, що ліс повинні були відвантажувати з місць виселення, як і частину покрівельних матеріалів, а частина їх повинна була надходити з інших підприємств регіону вселення. Як ішов цей процес, свідчать звіти перевіряючих. Так, на червень 1951 р. відзначалося, що відвантаження лісу з Нижньо-Устрицького району в райони вселення йде незадовільно. З Харківського цементного заводу не було отримано жодного листа шифера (в той час як планом було передбачене відвантаження 560 м кв.). Цементу завезено 36 т, замість 112 т і т.д. Крім того, Дрогобицький облвиконком не відправляв повідомлень про відправку ешелонів до місць вселення, що не давало можливості організувати зустріч і розвантаження ешелонів [14].

Не краще було й з самим будівництвом. На 20 липня 1951 р. було побудовано 65, відбудовано та відремонтовано - 17 будинків, куплено - 28, підготовано для переселенців - 726 будинків. У стадії будівництва знаходилося 717, відбудови - 9 будинків. Для цього заготовлено 10,5 тис. т будівельного каміння, 13,3 тис. куб. м саману, підвезено 48,3 куб. м лісу. Уповноважений Потапенко доповідав, що колгосп ім. Шевченка не отримав 482 куб. м лісу, колгосп ім. Хрущова (Андріївський район)- 687 куб. м. У Олександрівському та Краснолиманському районах переселенці не забезпечені паливом, кормами для худоби, колгоспи не провели розрахунок з переселенцями за роботи по будівництву житла у розмірі 80 тис. крб. "Через відсутність пиломатеріалів, люди зайняті на будівництві житла, простоюють без роботи. На будівництві працюють 5 автомашин лише в межах світлового дня, в результаті чого на день перевірки зі станції не вивезено 700 куб. м лісу. Розрахунок за трудодні, зароблені в Дрогобицькій області, проведений зерном дуже низької якості, тобто не зерном, а відходами, де зерна 10-15 %" [15].

Таким самим було становище й на інших місцях вселення. Звітуючи про стан будівництва по Сталінській області, уповноважений зазначав: "...В цілому не побудовано 704 будинки. На сьогодні будівництво нових і закінчення будівництва вже розпочатих будинків зупинено, не дивлячись на наявність будматеріалів. Перевіркою встановлено, що недостатньо здійснюється технагляд і грубо порушується існуючий порядок передавання будинків в експлуатацію. У більшості районів не побудовані сараї, більшість переселенців тримають скотину в житлових приміщеннях" [16]. На грудень 1951 р. значна частина переселенців так і залишилась без житла [17].

Так, у Краснолиманському районі (колгоспи ім. Шевченка, "Правда", "Червоний партизан") при плані будівництва 209 будинків було завершено будівництво тільки 129, 80 - знаходилися у стадії будівництва. Переселенці мешкали по 2-3 родини в одному будинку. Побудовані будинки були вологі, а паливом їх не забезпечили - його отримали тільки 6 родин з 209. Продовольчі позики в колгоспах ім. Шевченка і "Правда" не було видано. В колгоспі "Червоний партизан" її видали тільки найактивнішим робітникам. Розрахунок за відроблені у місцях виходу трудодні так і не було завершено. У Тельманівському районі будинки юридично не були передані переселенцям, а кредити не оформлені. При цьому було побудовано тільки 149 будинків, або 53% , і роботи було припинено. У Ямському районі переселенці зовсім не були забезпечені паливом. До 12 грудня 1951 р. переселенський відділ виконкому Сталінської області жодному колгоспу не перерахував коштів на будівництво й господарське облаштування переселенців [17].

Чергова перевірка уповноваженим РМ УРСР стану господарського облаштування переселенців, яка завершилася 25 грудня 1951 р., показала, що по всіх районах вселення облвиконкомом Сталінської області, райвиконкомами Андріївського, Будьоннівського, Олександрівського, Тельманівського, Ямського районів не виконана постанова РМ УРСР від 24 квітня 1951 р. "Про будівництво будинків та господарський устрій переселенців з ділянки території, що відходить до Польщі": "Не дивлячись на наявність у колгоспах будівельних матеріалів та кредитів сільгоспбанку, робота по закінченню будівництва житла для переселенців повсюдно припинена" [18]. При цьому виявилося, що значна частина будинків, яка, за звітами місцевих органів, значилася побудованими, фактично будівництвом не закінчена і жити в них неможливо. "Райвиконкоми і правління колгоспів не вживають заходів до закінчення розпочатого будівництва будинків, що викликає невдоволення і скарги переселенців. У колгоспах непередані переселенцям за актами будинки та присадибні ділянки, банківські позики на переселенців не переоформлені через поганий стан бухгалтерського обліку у колгоспах, невстановлена фактична вартість кожного збудованого будинку. Райвиконкоми і правління колгоспів не вживають реальних заходів до створення нормальних матеріально-побутових умов" [19].

Отже, не дивно, що за результатами перевірки 1 січня 1952 р. з`явилося розпорядження заступника голови РМ УРСР Л. Корнійця, де відзначалося, що з потрібних 1962 будинків побудовано тільки 1258, 523 - будуються, а будівництво ще 191 так і не розпочато, і пропонувалося голові Сталінського облвиконкому протягом 5 днів розглянути питання про виплату заробітної платні будівельникам й розробити заходи по забезпеченню до 1 травня 1952 р. завершення будівництва будинків і господарському облаштуванню переселенців [20].

До зими 1952 р. всі 1962 родини переселенців до Сталінської області отримали нарешті житло і мали змогу зайнятися господарським облаштуванням, що й поклало початок їх вкоріненню на Донеччині.

Висновки

1. Примусове переселення українського населення з етнічних земель, що відійшли до Польщі 1951 р., стало продовженням депортацій 1944-1945 рр., але, на відміну від них, носило не політичний, а економічний характер. До Сталінської області прибуло 1962 родини з Дрогобиччини, які було розселено по селах по 50 - 200 родин.

2. На відміну від примусового переселення у 1944-1945 рр., нові переселенці були зайняті виключно у сільському господарстві області, склавши у деяких колгоспах більшість працездатних робітників.

3. Невиконання на місцях постанов уряду щодо господарського облаштування переселенців, тяжкі побутові умови призводили до намагання самочинного залишення місць вселення, але їм відмовляли у прописці на нових місцях і повертали на місця вселення.

4. Незважаючи на свою відносну нечисленність, переселенці внесли свій внесок у відбудову й розвиток сільського господарства області.

Надалі доцільно дослідити кількість переселенців по окремих населених пунктах, напрямки та чисельність внутрішньо регіональних та зовнішніх міграцій переселенців з території Сталінської (Донецької) області.

Література:

1. Двойнишников М.А., Широков В.Г. Восстановление и развитие народного хозяйства СССР - великий подвиг партии и народа (1946 - 1955). - М.: Наука, 1967, История рабочих Донбасса. Т.2. - К.: Наукова думка,1981, Советское крестьянство: Краткий очерк истории (1917 - 1970). - М.: Наука, 1973 та ін.
2. Хорошайлов Н.Ф. Возрожденный Донбасс. - Д.: Донбасс, 1968, Хорошайлов Н.Ф. Возрождение Всесоюзной кочегарки. - Д.: Донбасс, 1974, Хорошайлов Н.Ф. Деятельность Коммунистической партии по возрождению Донбасса. - К.: Вища школа, 1973, Хорошайлов М.Ф. КП України - організатор відбудови і розвитку промисловості Донбасу. - Харків: ХДУ, 1969, Хорошайлов М.Ф. На відбудові. - Д.: Донбас, 1966 та ін.
3. Лаврів Б.І. Історія Південно-Східної України. - К.: УВС, 1996 та ін.
4. Алфьоров М. Відлуння "Вісли" // Донеччина. - 1997. - 31 липня, 28 серпня, 4 вересня, 11 вересня, Алфьоров М. Слідами депортації // Донеччина. - 2000. - 2 червня та ін.
5. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953: У 2 кн. Кн.1. - К.: Либідь - Військо України, 1994, Бугай М. Депортації населення з України (30-50-ті роки) // Українській історичний журнал. 1990. № 10 та ін.
6. Боєчко В., Ганжа О., Заходчук Д. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К.: Либідь - Військо України, 1994.
7. Хрущев Н.С. Освобождение украинских земель от немецко-фашистских захватчиков и очередные задачи восстановления народного хозяйства Советской Украины. - К., 1944. - С. 8.
8. Там само. - С. 13.
9. Алфьоров М. Депортації українського населення в Донбас 1944-1949 рр. // Схід. - 2004. - №3. - С. 64.
10. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), ф. 4626. оп. 1, спр. 116, арк.1.
11. Державний архів Донецької області (ДАДО), ф. 326, оп. 8, спр. 69, арк. 31.
12. ЦДАВО України, ф. 4626, оп. 1, спр. 116, арк. 2.
13. Там само, арк. 55.
14. Там само, арк. 72.
15. Там само, спр. 117, арк. 123.
16. Там само, арк. 97.
17. Там само.
18. Там само, арк. 199.
19. Там само, арк. 1.
20. Там само.
21. Там само, 117, арк. 104.

Микола Алфьоров,
здобувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології, методики викладання історії Донецького національного університету