Гуцули – це коломийки, бриндза, лижники і “Тіні забутих предків”.
Лемки – це втрачені Україною землі, депортовані люди і добре зорганізована діаспора.
А ось бойки – маловідома група поза Галичиною, хоч прізвище Бойко надзвичайно поширене по всій Україні. Насправді ж у бойків є свої коломийки і лижники, втрачені терени і діаспора. Просто у них традиційно кульгає РR, бо вони маломовні. Все як у лицарській приказці: “Брязкіт мечів ліпший від слів”.
Усі знають, що актор Іван Миколайчук – буковинський гуцул, Енді Вархол (Андрій Вархола) – словацький лемко, а ось славетний астроном і медик доби Відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич – просто “галичанин”. Боже збав великого вченого назвати бойком! З цікавості я допитувалася про це у авторів, котрі писали розвідки про бойків, уникаючи вказувати на їхнє походження, і зазвичай чула у відповідь розпливчасті відмовки: саме слово “бойки” буцімто якесь немилозвучне, читач із Харкова чи Черкас ще подумає, що то не українці. І читач зі Східної України так і думає, бо знає, що в Галичині є гуцули, лемки, а втім – усі вони галичани.

Насправді ж бойки – найзагадковіше українське плем`я. Родовід бойків так глибоко загубився у віках, що історики, два століття поспіль нишпорячи по літописах та карпатській землі, ніяк не можуть достеменно визначити: хто такі бойки, де їхнє коріння і чому вони так називаються. Навіть кордони розселення цього племені дотепер називають умовними, оскільки люди з бойківського прикордоння або цураються нині свого імені, або давно переселені з батьківського краю.

І чиї ми діти?

Щодо назви племені – бойки – суперечки не вщухають вже двісті років. Одні виводять його від російського слова “бойкий”, другі – від власного імені Бойко або Бой, треті – від діалектної частки “бойє”, четверті – від місцевої форми звернення до бога – “богойку” і т.п. Та кожна спроба з`ясувати походження назви бойків через брак переконливої аргументації виявлялася безуспішною.

На працю імператора Костянтина Порфирогенета (Багрянородного), що датується 950-ми роками, спиралися Іван Вагилевич, а потім Яків Головацький і Павел Шафарик. Вони доводили, що назва бойків походив від етноніма “бої”, яким називалися кельтські племена, що жили в VI ст. на території сучасних Австрії, Чехії, Словаччини і півдня Німеччини, а в І ст. н.е. переселилися на Балкани.

Якщо переглянути зарубіжні праці про кельтів, складається враження, що істориків буквально переслідує дух боїв – бойового чи радше войовничого племені. Дехто припускає: якщо у Галії вони творили провідну верству, то й руське слово “боярин” має первісне походження від боїв (кельтське “бої-вари” – боївська старшина).

Є ще одне ім’я, над походженням якого зламали списи багато істориків. Йдеться про співця Бояна – “Боян бо віщий”. До речі, у “Слові о полку Ігоревім” згадуються про бардів-друїдів, які були співцями серед кельтів. Хоч жодних відомостей про приналежність Бояна до боїв не виявлено, впадає в око певна схожість між “Словом…” і “Піснею про Роланда”.

Відомо, що барди-друїди були жрецями-віщунами і народними співцями. В зв’язку з цим видається цікавим, що саме на Бойківщині найдовше з-поміж усіх українських земель затрималися окремі поганські ритуали. Взагалі бойки вважаються найзабобоннішими і водночас найрелігійнішими серед українців. А хто ж був пророком у Вітчизні? Традиційно – поети. Відразу згадуються Шевченко і Франко. Останній ніколи не заперечував свого бойківського походження і не цурався рідної говірки. Що ж до Шевченка… Мало хто знає, що діда по матері Тараса в селі кликали бойком, оскільки коріння його сягало Сколівщини.

Звичайно, кожен, хто вивчав українську історію, може знайти чимало аргументів, щоб слідом за Михайлом Грушевським заперечити тим, хто вважає бойків ослов`яненими кельтами. Здавалося б, останню крапку в дискусії про те, чи є бойки нащадками боїв-кельтів, поставив антрополог Хведір Вовк, коли довів спільність антропологічних рис бойків з українцями Наддніпрянщини. Це відкрило дорогу гіпотезам, що бойки є нащадками іншого войовничого племені – степовиків-боїсків, котрі жили на краю Скіфії в Приазов’ї у IV столітті н.е., а в V-му вже опинилися на нижньому Дунаї і, мандруючи, ослов`янились, поки в IX-X століттях дійшли до Бескидів. Особливо кохалися в цій теорії російські історики, переконані, що наші корені можуть бути де завгодно, аби лишень не на Заході.

Та Захід тим часом не дрімав. Починаючи з середини цього століття заокеанські професори проводили дослідження з розподілу кров`яних груп у представників різних народів і виявляли, що показники частоти резус-негативних серед української еміграції (бойки й лемки серед них — виразна більшість) на диво близький до відповідних показників ірландців та інших народів, які вважаються нащадками кельтів. Історик із діаспори Олександр Дражньовський, вважаючи бойків нащадками боїв-кельтів, наполягає на важливості зазначених досліджень: “Зовнішні форми можуть змінитися під впливом клімату і харчування, але кров у своїх субклітинних структурах – генах передається з покоління в покоління дуже докладно… і зміни є дуже рідкісні”.

Якщо погодитися з попередніми висновками, то скільки ж кельтської крові тече у бойківських жилах? Відповідь на це питання два століття тому намагався дати Яків Головацький, враховуючи, що сусіди-русини завжди вороже ставилися до бойків. Він висловлював припущення, що в Карпатах, після відступу кельтів на Захід, лишилася горстка кельтів-боїв, які згодом “злилися з руським народом”, переставши таким чином дратувати слов’ян своїм войовничим запалом. Ця гіпотеза певною мірою пояснює, чому частина бойків цурається назви свого племені, і чому в українській історії відсутнє таке поняття як бойківський сепаратизм чи бодай найменший натяк з боку бойків на їхню окремішність від решти українців.

Бойківщина – земля лицарів

Давні автори вважали бойків надто приземленими як для горян. І надто практичними як для словян, адже бойко, на відміну від скотаря-гуцула і гречкосія-подолянина був скотарем, землеробом і навіть гендлярем одночасно. Правда, деякі бойківські підходи до господарювання критикував бойко Петро Яцик, громадянин Канади і… найбагатший українець у світі.

Сусіди про бойків теж були невисокої, м`яко кажучи, думки. В оберемку сороміцьких коломийок, яких гуцули знають без ліку, вам обов’язково згадають про неотесаного бойка. Справді, поряд із гуцулом – яскраво вбраним жартівником і любителем жінок – забобонний небагатослівний бойко виглядав якось сірувато. Бойки кохалися не в грі яскравих барв, а у грі відтінків кольорів стриманих, бойківські різьбярі змагалися не у складності візерунків, а у гладкості дерев`яних поверхонь. Контраст – на рівні побуту і в ментальності – настільки впадав у вічі, що бойків називали носіями західних і північних культурних впливів.

Проте повільність і маломовність бойка можна пояснити ще й прагненням уподібнитися до шляхти, для якої “квапитися і тріскотіти – то не гонорово”. На Бойківщині ще з часів Галицької Русі мешкало багацько князівських дружинників, яка оберігали кордони й торговельні шляхи держави. Пізніше, з метою залучення цієї дрібної шляхти до військової служби, польські королі надавали їм право на заснування сіл, тому на Бойківщині було найбільше шляхетських сіл і громад. Хоч час, що минав “на нашій не своїй землі” робив свою темну справу. Письменниця Софія Парфанович в оповіданні “Загоріла полонина” так писала про збіднілих шляхтичів-бойків: “Князі з родовими паперами і печатками живуть там, не знаючи грамоти, наче сумні окази природи в заповіднику”.

Звісно, шляхта – це ще не вся Бойківщина. Інтенсивне заселення її теренів відбувалося за рахунок українського населення низовинних регіонів. На думку деяких істориків, упродовж століть вона була притулком для переслідуваних феодалами бунтівників. Можливо, саме кровна мішанка нащадків кельтів, військових шляхтичів і непокірних хлопів витворила на цій землі плем’я, відоме як норовливі бойки. Недаремно ж серед шляхти колись існувала приповідка: “З бойка слуги не буде”.

Письменники, мандруючи Карпатами, вказували на відмінність у зовнішності, одязі і говірці між бойками і гуцулами (естет – життєлюб гуцул і пуританин – прагматик бойко), а їхніми спільними рисами вважали спритність і відвагу. Власне, гірському населенню завжди приписували не лише “тяжкий” характер, але й спадкову схильність до помсти і вбивств. Ходіння в розбій у свідомості горянина було посвяченням у лицарі, а підтримка розбійників народом зумовлена їхньою вродженою любов’ю до зброї і пригод – в один голос запевняють польські науковці. В Україні ж джерелом народних протестів зазвичай називали не географічні умови, а феодальний гніт, себто умови соціальні. Все просто, як у голлівудських сценаріях: вбив пана – значить був голодний…

Гарячі хлопці з середніх Бескидів

Якщо вірити твердженням про бойків як нащадків провідної військової верстви, то чи подарувала Бойківщина Україні полководців чи бодай безстрашних воїнів? Патріоти Бойківщини відповідають на це питання приблизно так: було на Січі багато гетьманів, та найславетніші серед них — бойко Петро Сагайдачний, а ще Богдан Хмельницький, який за праву руку свою мав бойка — генерального писаря Івана Креховецького, шляхтича з Дрогобиччини. Прикметно, що за дорученням гетьмана він виконував найризикованіші дипломатичні накази, що певною мірою уможливлювало успішність козацької політики .

Уславлений в походах проти Москви й Туреччини гетьман Запорозького війська Петро Конашевич-Сагайдачний зі шляхетського роду гербу Побуг походить з села Кульчиці поблизу Самбора. Його односелець, також зі шляхетського роду, Юрій Франц Кульчицький відомий у світі як власник першої кав’ярні в Європі. Заволодіти величезними запасами кави, не маючи безстрашної бойківської натури, йому також навряд чи пощастило б. Духмяні зерна дісталися Кульчицькому у 1683 році як дарунок австрійського цісаря за те, що з оточеного величезним турецьким військом Відня він доставив його таємні листи і документи до польського короля і повернувся з відповіддю.

Здається, бойки завжди тільки й чекали слушного моменту, щоб перекувати свої рала на мечі. Звичайно, іскра не завжди спалахувала саме на теренах Бойківщини. Але бойки з притаманною їм впертістю, щоразу підливали масла у вогонь. Скажімо, опришківський рух за часів Олекси Довбуша залучив до своїх лав велику кількість бойків, а в багатьох бойківських селах у опришках, а згодом у захисті кордонів імперії, було задіяне майже все чоловіче населення.

З бойківських теренів походять провідники двох націоналістичних таборів – Степан Бандера і Андрій Мельник. Менш відомі широкому загалу Зенон Коссак, Степан Охримович і Мирослав Тураш, котрі на початку 30-х років першими таємно творили ОУН, теж мали бойківське коріння.
Важко не помітити, що більшість бойовиків ОУН були бойками. Акція у Городку, щоправда невдала, зробила відомими двійко бойовиків підпільної п’ятірки бойового референта Коссака – Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Відважна поведінка молодих націоналістів під час процесу і при виконанні вироку схвилювала все українство на окупованих поляками землях, а з них самих зробила героїв справжнього патріотичного культу по цілій Галичині й Волині.
Овіяне легендами й ім’я племінника В.Біласа і Д.Данилишина – трускавчанина Романа Різняка, більш відомого під псевдом Макомацький. В часи німецької окупації молодий поліглот стає розвідником. Трускавецькі краєзнавці розповідають, що після відступу німців Макомацький заручився допомогою дружини радянського генерала Сабурова – Ніни. Вони твердять, що під керівництвом їхнього земляка УПА здійснило викрадення самого генерала і “обміняло” його на дві сотні заарештованих повстанців.

Дисидентський рух важко назвати суто галицьким, а тим паче, бойківським. Правда, стався один випадок, про який два десятиліття говорили пошепки. І лише вісім років тому у пресі з’явилося коротке повідомлення: у 1978 році на Чернечій горі в Каневі, за кількадесят метрів від могили Тараса Шевченка було здійснено акт самоспалення. Протестуючий залишив записку: “…З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 року 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в такий спосіб можна протестувати в Радянському Союзі.” Відтоді про цю подію писали часто. В одній з публікацій побіжно зазначалося щось на кшталт: “Олекса Гірник, член ОУН , мав горде бойківське коріння”.
Немає народів чи племен сміливих і боязких, талановитих і бездарних. Але кожен народ чи плем`я має щось особливе, тому й говорять про німецьку пунктуальність, французьку галантність, гуцульський гедонізм. Бойки не дали Україні і світові великих художників чи великих акторів. Натомість пора призвичаїтися до вислову “бойківська відвага”. Навіть якщо поза Бойківщиною ця відвага часто трактувалася як фанатизм.

Довідка

Бойківщина розмістилася в середній частині Українських Карпат, між Лемківщиною на заході й Гуцульщиною на півдні.

За свідченнями Костянтина Багрянородного, в Х ст. від Р.Хр. земля бойків займала територію сучасних Бойківщини й Лемківщини разом із суміжними їм районами з півночі та з півдня.

Сучасні українські науковці бойківською землею вважають за теперішнім адміністративним поділом південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області.

На території сучасної Польщі бойки мешкали переважно у Ліському повіті та його околицях.

Після депортацій 40-50-х років західні бойки (яких українська наука радянського періоду послідовно ототожнює з лемками) розсіяні переважно по західній і південній Україні, а також по всій північній Польщі.

Товариство “Бойківщина” (Філадельфія, США) межі Бойківщини окреслює приблизно від Великого Березного на півночі і містечка Балигрод на заході – до Виноградова й Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході.
За даними Товариства, Бойківщина займає близько 15 000 км кв., а в часи до ІІ Світової війни в УРСР і Польщі налічувалося до 1 млн. бойків.

Наталя Кляшторна
«ПІК»