Чи відомо вам, що таке гелетка, качівка чи скопиць? Ні? А от члени Івано-Франківського обласного відділення Всеукраїнського товариства «Бойківщина ХХІ століття», які днями відвідали музей етнографії і побуту села Саджава Богородчанського району на Івано-Франківщині, відтепер точно знатимуть про призначення цього кухонного начиння, і не лише про це.

Заснування Саджави пов’язане з Богородчанським замком, історія якого поки що не вивчена і не досліджена. Немає вже й сліду від самого замку. Зосталась тільки назва – «Замчисько» на виступі міської гори над Старими Богородчанами, та перекази старожилів. Хати в селі будували з дерева, покривали їх соломою.

Розміщені вони були по обидва боки річки Саджавки. Бойки уславились високорозвиненими ремеслами: ткацтвом, кушнірством, гончарством, теслярством, бондарством. Традиційний бойківський одяг і досі приваблює оригінальністю оздоблення, розмаїттям барв. Все це можуть бачити відвідувачі музею.
Бойківський музей етнографії і побуту у Саджаві відомий далеко за межами України. Його директор і водночас директор Саджавської загальноосвітньої школи І–Ш ступенів Василь Мороз наголосив на тому, що народ, який не знає, не шанує, не збагачує і не зберігає минуле своїх предків, не має права на існування. Музей почав діяти в 1989 році. Нині він розміщений у дев’яти кімнатах колишньої сільської школи і налічує понад три тисячі унікальних експонатів. Кожен з них – оригінальний, просякнутий духом минувшини і теплом, дбайливо і з любов’ю збережений для нас та майбутніх поколінь. В музеї постійно проводяться екскурсії та зустрічі з цікавими людьми, дослідження і пошукові роботи, в школі використовуються матеріали музею. Це збагачує душі наших дітей глибоким почуттям вірності бойківським традиціям.

З найдавніших часів бойки відомі як скотарі. Вони користувалися так званим волосько-руським правом і не знали панщини, бо платили своїм панам данину в натуральній формі із скотарсько-лісового господарства. Займалися деревообробкою, виготовленням поташу, давніше – чумакуванням. В архітектурі Бойківщини зберігся тип хати з ганком і трибанної церкви. За словами директора музею Василя Мороза, для бойків характерні прив’язаність до родини, господарства, кмітливість, маломовність, невибагливість до їжі та умов життя, надійність, загострене почуття власної гідності.

Експонати музею мовби повернули нас у дитинство. Ось мацька – дерев’яна посудина для міряння овечого сиру, а це масляниця – виготовлена з дерева посудина, в якій наші бабусі збивали масло. У коновці дідусі носили воду, а у святильницю на Великдень клали хрін, ковбасу, яйця і несли до церкви святити. А ось маглівниця – нею ми, пригадується, допомагали матерям прати на річці. На свята вплітали у коси стрічки-партиці. З дерева виготовляли скопиць – посудину для доїння молока, качівку – дерев’яний валок для розкачування тіста. Можна побачити також лопату для віяння, що використовувалась для очищення зерна від домішок, дерев’яні вила. Дуже цікавий плетений з лози суцільний кошик з діркою, призначений для збирання лісових горіхів. Опавка – аналог нинішньої валізи. В опавці господар возив продавати на базар продукти, а додому віз куплений реманент. А ємність для зберігання гороху виготовлена з соломи.

Окремо слід сказати про бойківський одяг.
У жіночому бойківському вбранні основою є сорочка з широким призібраним при зап’ясті і зверху біля вуставки рукавом. Вуставка вишита і також призібрана при шиї. Манжет (михавка) здебільшого широкий, хоча є й так звані брижі, зібрані в манжет. Це зборки, по яких зверху наноситься вишивка. Такі самі зборки можуть бути на спідниці. Ще трохи вишивки сорочка мала на грудях, які дуже часто прикривалися коралями. Майже в усіх сорочках розлогий комірець з маленькою вишивочкою.
В одній сорочці може бути кілька різних орнаментів: на михавці – один, на вуставці – другий, на грудях чи на комірці – третій. Причому нитки одні й ті самі, а орнамент різний. Бойківські сорочки короткі, жінки заправляли їх у спідниці. Спідниця призібрана, часто плісирована, з двома-трьома рядами вишивки по низу.
Дуже цікава бойківська запаска, яка не має аналогів у представників інших етнічних груп. Її зшивали з двох кусків полотна, яке було вузьким, а тому по шву посередині знизу догори вишивали орнамент низинкою, хрестиком чи гладдю. Ще одна цікава деталь в одязі жінок-бойківчанок – камізелька, або ж горсик. Її шили або з сукна, або з оксамиту чи плюшу і вишивали рослинним орнаментом гладдю чи бісером (пацьорками).
Кабат – аналог сучасного піджака. На голові жінки в основному носили хустки, трохи давніше – намітки. Дівчата вплітали у коси стрічку, яку називали партицею.

Чоловіча сорочка часто мала вишивку на грудях, на манжетах, носилася навипуск, деколи заправлялася в портки або райтки (галіфе). Цікаво, що при комірці сорочки чоловіки носили маленьке дзеркальце – шпінку і періодично заглядали в нього.
Взуття було подібне до постолів, хоча міські люди носили чоботи і туфлі (навіть на підборах, з пасочком – класичний туфель-черевик).
У музеї можна побачити так звані довбаники – аналог сабо. Це дерев’яне взуття, яке використовувалось у холодну погоду. Одягали його з онучами чи в’язаними шкарпетками. Взимку обкладали сіном, зверху перев’язуючи мішковиною. Видовбували з суцільного шматка ясеня чи липи, згладжуючи поверхню зовні та всередині.
А ось щось схоже на велику тенісну ракетку. Ніколи не здогадаєтесь!
Виявляється, такі пристосування прив’язували до підошов взуття, щоб узимку не загрузати в снігу.

Музейні меблі – це бамбетель, дитячі колиски, мініатюрні ткацькі верстати – кросна. У кожній родині виготовляли сувої тканини, яку накручували на валки.

Розповідати можна довго, але кажуть, що краще один раз побачити. Директор музею Василь Мороз гостинно запрошує всіх охочих більше дізнатися про традиції, звичаї та обряди бойківського краю.

Дарія ПЕТРЕЧКО,
Ірина ШАЛКІТЕНЕ.
м. Івано-Франківськ