Швидко спливає час. Ось уже минуло більше 57 років з часу передостанньої хвилі депортації етнічних українців, яка відбулася в 1951 році. Тоді згідно з договором між СРСР і Польською Республікою про обмін ділянками державних територій з містечка Нижні Устріки та 35 сіл Нижньо-Устріцького, трьох сіл Стрілківського та чотирьох сіл Хирівського районів Дрогобиччини було депортовано (вигнано) понад 32 тисячі бойків.


Особливістю цього насильного виселення було те, що виселенню підлягали всі без винятку мешканці, а також те, що переселенці не мали права вибирати собі наступне місце проживання. У відомості про відселення сімей з ділянки державної території, що відійшла до Польщі, було чітко розписано, скільки людей вивезено і в яке село східних областей України. Це були Одеська, Сталінська (нині Донецька), Херсонська та Миколаївська області. Тільки невелика частина сімей нафтовиків та службовців міста Нижні Устріки та району була виселена в західні області України.

На початку 1951 року ходили різні чутки про виселення. Хто вірив, а хто й ні. А поважні газди вечорами, збираючись після тяжкої праці, заперечували такі чутки, бо хіба можна виселити ціле село та й не одне? Але для тоталітарного режиму СРСР таке було можливе, бо ніхто не думав про людей – слухали і виконували команду зверху, яку подавав Сталін – «вождь усіх народів».

Дуже мало залишилося свідків, які змогли би розповісти про події того чорного 1951 року. Але із зібраних спогадів та деяких архівних документів видно, що виселення було далеко не добровільним, як дехто хотів би це показати. Так, у доповідній записці ЦК КП(б)У про політичну роботу у зв’язку зі зміною кордонів між СРСР і Польщею читаємо: «Колхозник Хруставка Михаил (колхоз «Радянська воля») заявил: «Кто придет первый меня выселять, тому топором отрублю голову, а сам повешусь».

Спогади тих, хто вимушено покинув рідні домівки в 1951 році і був змушений приживатися в українських степах, однією з перших зібрала й описала Наталя Кляшторна в книжці «Акція-51. Останні свідки». У ній понад 120 свідків розповідають про свої муки та переживання у зв’язку з виселенням.

А ось як про свої нездійснені мрії та сподівання згадує уже покійний Федір Кріль, уродженець села Чорна Нижньо-Устріцького району:

Думав: знайду собі дівку любу
Та й піду з нею до шлюбу,
Будем разом працювати,
Своїх діток годувати.
Буде в нас коровина
Та ще якась одежина.
Я роботу добру мав –
На буровій працював.
Не так сталось, як гадалось,
Усе в планах помішалось.
Прийшлось йти з своєї хати
У світ долі пошукати.
Важко було, що й казати,
Рідну хату покидати,
Свою рідну сторону,
Та й іти на чужину.
Хоч не зовсім на чужину,
Бо таки на Україну,
Але рідна сторона
Є на світі лиш одна.
Попрощались ми з усім,
Вклонились хатньому порогу
І з доробком всім своїм
Подалися у дорогу.

«Зайняті не мають часу плакати» – писав Байрон. Ці слова неначе мали на думці бойки із Бескидів, які безперестанку у праці, бо хлібороби не мають відпочинку. Від весни до весни, а отже цілий рік, а відтак і весь вік працює без спочинку селянин. В господарстві немає такої речі, яку б газда сам собі не зробив.

Закинуті злою долею в південні степи, хлібороби з діда-прадіда не тільки вижили, але й успішно господарювали, виконуючи планові завдання партії та тогочасного уряду. Тут вони виростили і виховали своїх дітей та внуків.Але біль та спогади про джерельні води в гірських потічках, гори, оповиті зеленими смерічками, та насильне вигнання з прадідівських земель не лише не забуваються, а й передаються майбутнім поколінням. dubaiescortstars.com

Ось вірш, написаний Галиною Лисенко, батьки якої Адам Михайлович і Марія Василівна Прайзнери були виселені в 1951 р. з села Чорна в селище Тельманове Сталінської (нині Донецької) області. Мабуть, їхня туга і біль за втратою малої батьківщини передалися їхній доньці, яка в 1979 році закінчила філологічний факультет Донецького державного університету і за скеруванням працює в Мирненській середній школі Тельмановського району на Донеччині вчителем української мови і літератури (вчитель вищої категорії). Пані Галина ніколи не була на батьківщині предків, але з розповідей батьків відчула їхній біль за втратою рідної домівки і нелегке розставання з нажитим тяжкою працею нехитрим добром.

Переселення 1951 року
Історія України хоч і героїчна,
Але є у ній багато сторінок трагічних.
Депортація народу – це одна із них.
Послухаймо сивих свідків тих подій сумних.

На горах Карпатських ще сніги лежали,
Як жахливу звістку бойкам передали.
Не вірили люди страшним тим словам:
– Йой, що ж воно буде?
Хто поможе нам?

– Не покину рідну хату, яку батько будував.
Не залишу своє поле, я ж тут сіяв і орав.
– Де ся пташка вродить, там і хоче жити.
Ніхто ся не згодить, щоб свій край лишити.

– Ми ж до Сяну-річки бігали дітьми.
Ці вільхи, смерічки як покинем ми?
Молилися Богу, начальство просили,
Плакали-ридали, тяжко голосили.

А як на світанку хату покидали,
То куточок кожен слізьми поливали.
Цілували стіни, двері обіймали,
Із рідним подвір’ям навік ся прощали.

Ніхто не спитався, що думають люди.
Як влада захоче, так воно і буде,
В товарні вагони людей посадили,
Приставили варту та й справу скінчили.

А ось ще один вірш-спогад Наталії Штефків із села Червонознам’янка Іваниківського району Одеської області, батьки якої в 1951 році були виселені із с.Поляна.

Несподіваною звісткою
Прийшла новина ця в дім.
Злякався син разом з невісткою.
Злякались діти. Гірко всім.
Куди іти стежками смутними?
Кому залишити майно?
І полетиш думками скутими
До праотців. Та все одно.
Немає виходу з печалі,
Немає виходу з журби.
Збиратись треба. І почали
Всі речі пхати у торби.
Бо їхать треба на чужину,
Лишати серцю милий край.
І за домівкою стежину,
І навесні квітучий гай.
Прощай, потічку біля хати.
Прощай, калино під вікном.
На жаль, не можна вас узяти
Разом з нажитим всім майном.
А ви у снах мені з’являйтесь
Спливайте в спогадах сумних.
Без мене ви отут лишайтесь,
А я кудись-то до чужих.
А, може, я ще повернуся,
Ще, може, стану на поріг
І до одвірка притулюся,
І скину з плеч вагу доріг.
А, може, десь там на чужині
Лежати буду під хрестом
І заколишуть хмари сині
Мою журбу за цим селом.
Вітри тоді нехай прилинуть
І обіймуть за мене гай.
Я змушений тебе покинуть,
О краю милий, прощавай.

Прив’язаність до рідної домівки, особливо в людей старшого покоління, була настільки сильною, що виселення сприймалося як справжня катастрофа. Консервативні бойки, для котрих похід на кальварію вважався великою подією, яка обговорювалася впродовж кількох років, змушені були їхати з дому в невідомість, покидаючи прадідівську землю.

Донині долі депортованих у 1951 році з території нинішньої Польщі, як і причини та наслідки депортації, залишаються мало відомими широкому загалу. В громадській свідомості депортації пов’язують виключно з операцією «Вісла», здійсненою в 1947 р. радянським і польським тоталітарними режимами з метою ліквідації українського питання. Та були ще 1944-1946 роки – «обмін населенням», 1949 рік – «демаркація державного кордону між СРСР і Республікою Польща», 1951 рік – «обмін ділянками державних територій» на Західній Бойківщині, 1953 рік – вирівнювання державних кордонів.

На спомин громадськості про сумні і трагічні події тих часів споруджено скромний пам’ятник у бетоні роботи скульптора Володимира Ропецького на привокзальній площі залізничного вузла в місті Самборі Львівської області. Скорботна матір з малими дітьми стоїть на перехрещених залізничних коліях. По низу кожної сторони квадратного фундаменту пам’ятника білими карбами по чорній гранітній плитці виписані регіони депортації (насильного виселення етнічних українців) – Надсяння, Лемківщина, Холмщина і Підляшшя, а над надписом «Холмщина» розташовано дошку «Пам’ятний знак встановлено до 60-річчя депортації (1944-1946-1953 рр.) з території повоєнної Польщі і вивезення на Сибір».

Пам’ятаймо сторінки нашої історії та людей, які пережили лихоліття не лише воєнні, а й «мирні», в повоєнний час, сплановані і виконані за участю органів державної безпеки без натяків на добровільність.

Дарія Петречко,
голова обласного громадського товариства «Бойківщина XXIст.»,
м. Iвано-Франківськ