Напередодні акції „Вісла“ 1947 року 18-річного парубка Федора Ґоча із с. Зиндранова під Дуклянським перевалом було арештовано буцімто за співпрацю з УПА і засуджено на вісім років ув’язнення, з якого він вийшов достроково через чотири з половиною роки. Після звільнення його забрали на дворічну військову службу – в карний гірничий батальйон, а після того... засудили знову. Цього разу – на три роки. Звільнений з другого ув’язнення, він у 1959 році оселився у старовинній дідовій дерев’яній хаті в Зиндранові, зайнявся сільським господарством та кравецтвом і цілковито поринув у культурно-громадську роботу на ниві відновлення понищеної лемківської культури.

Одружившись, Ф. Ґоч з допомогою батьків, що жили в Канаді, побудував нову хату, а стару разом з усім обійстям (стайня, стодола, гумно, хлів) перетворив у Музей лемківської культури, до якого звозив експонати з цілої Лемківщини: залізні хрести, ікони та навіть цілі іконостаси зі знищених церков, церковні книги, сільськогосподарське та ремісниче знаряддя, меблі, посуд, одяг, музичні інструменти, предмети декоративного мистецтва тощо.Стодолу перетворив на Музей дуклянських боїв, зосередивши в ньому предмети з часів Другої світової війни, знайдені в навколишніх лісах.

На подвір’я він позвозив запущені пам’ятники, наприклад, унікальний кам’яний пам’ятник жертвам Талергофа. В короткому часі музейних предметів набралося кілька тисяч. Він піддав капітальному ремонту інтер’єр та екстер’єр селянського обійстя. Все це робив на власні кошти і здебільшого власними руками, дуже часто всупереч волі польських органів влади, які „лемківське питання“ вважали остаточно
вирішеним депортацією лемків із рідних земель в 1947 році. Та Ґочу допомогла невеличка громада земляків, які після 1956 року повернулися із вигнання до рідного села.

З їхньою допомогою та з допомогою лемківської громади Польщі і з-за кордону Ф. Ґоч неподалік від музею відреставрував колишню єврейську хату, перетворивши її на музейну експозицію єврейської культури. За це польське лісництво подало на Ф. Ґоча скаргу в суд,буцімто для ремонту єврейської хати він вкрав дерево з „державного“ лісу. На щастя, суд його виправдав. На урочисте відкриття єврейської хати прибув професор Каліфорнійського університету Самуел, який в цій хаті народився і прожив десять дитячих років. Разом з ним прибуло кілька радіо- та телекомпаній,навіть із Тель-Авіву.

Дванадцять років Ф. Ґоч чекав на дозвіл збудувати православну церкву в Зиндранові замість старої дерев’яної,яку було знесено трактором і знищено вже в 60-х роках! Врешті-решт зиндранівські лемки церкву побудували неподалік від музею. Вона, як і єврейська хата, стала своєрідним територіальним продовженням Музею лемківської культури просто неба.

Пам’ятник Червоній армії

В 1976 році Ф. Ґоч на подвір’ї Музею з допомогою місцевих лемків побудував величний пам’ятник жертвам Карпатсько-Дуклянської операції. У пам’ятник із каміння, заліза й бетону понад п’ятиметрової висоти він закомпонував пам’ятки війни, якими рясніли навколишні ліси: гільзи від гарматних набоїв, багнети, солдатські каски, залишки бомб і набоїв тощо. Під фундаментами пам’ятника зиндранівчани поховали кості чотирьох безіменних радянських солдатів, знайдені в лісі неподалік, а на його фронтоні помістили мармурову дошку з викарбуваним написом, що цей пам’ятник побудували лемки своїм визволителям.

Дошка викликала у польських органів безпеки неймовірну лють і озлоблення. Вони наказали Ґочу знести пам’ятник, оскільки він був побудований без офіційного дозволу. Ґоч зігнорував наказ. Справа потрапила до повітового суду, де відповідач доводив, що пам’ятник було побудовано на його приватній землі, його розміри не перевищують дозволених законом 16 кв.м і тому ця споруда не підлягає будівельному закону. Як приклад він навів конкретний випадок із сусіднього села. Там місцевий мешканець у своєму саду поставив пам’ятник... собаці, встановивши на ньому мармурову дошку з написом „Тут покоїться такий-то собака“. Ніхто і не подумав карати його за це. Чому собаці можна ставити пам’ятник, а радянським визволителям – ні? На превелике диво, суд і цього разу виправдав його.

Та шовіністична повітова верхівка в Кросно не задовольнилася рішенням суду і залучила до справи зиндранівського пам’ятника органи польського війська, вимагаючи, щоб вони ліквідували „антипольський“ пам’ятник. Ті подалися в радянське консульство в Кракові з інформацією, що в с. Зиндранова „українські націоналісти“ закопали в землю склад зброї, прикривши її пам’ятником радянським воїнам. Що
робити? Але представники консульства відмовились втручатися у внутрішні справи Польщі.

Маючи таке благословення від радянських органів, військові автобусами вивезли мешканців з навколишніх хат у безпечне місце, а пам’ятник висадили в повітря. Вибухом вибило скло та пошкодило черепицю на дахах навколишніх будинків. Військові все негайно полагодили, а Ґочеві, як винуватцеві, пред’явили рахунок за заподіяні збитки. Із музейної експозиції забрали всі воєнні артефакти як докази „недозволеного озброєння“.

Ф. Ґоч подався зі скаргою до того ж радянського консульства, яке пообіцяло оплатити рахунки; звідти Ф. Ґоч
повернувся з медаллю „За победу“.

Скарга Ф. Ґоча наробила переполоху в повітових органах. Кількох людей за цю справу було звільнено з високих постів. Перед Ґочем офіційно вибачилися й обіцяли скасувати рахунок за шкоду, спричинену вибухом, але з умовою, що він не буде розголошувати цю справу в пресі. Та впертий лемко на це не погодився, вимагаючи відновлення пам’ятника в його первісній формі.

Після багатьох років Ф. Ґоч добився свого. Сьогодні пам’ятник жертвам Карпатсько-Дуклянської операції домінує над Музеєм лемківської культури в Зиндрановій. Музей щороку відвідують тисячі туристів з Польщі і з закордону. Генерал Свобода свого часу вручив музеєві почесну грамоту чехословацького уряду. Польські органи влади частково фінансово підтримують діяльність цього оригінального музею.

На території музею щороку відбувається загальнолемківський фольклорний фестиваль „Від Русаля до Яна“ та багато інших акцій: пленерів, художніх виставок, семінарів. З 1994 року Музей видає щоквартальний журнал „Загорода“ та окремі літературні додатки до нього.

І за всім тим стоїть одна людина, закохана у рідну лемківську культуру – невтомний ентузіаст Федір Ґоч, який вже відзначив своє вісімдесятиліття, а його музей - сорокаріччя офіційного відкриття.