Українці живуть у Словаччині скільки себе пам’ятають. А пам’ятають вони себе одинадцять віків, із тих часів, коли хвиля руських племен, подолавши Карпатські гори, покотилася долинами Закарпаття й вляглася аж попід Татрами. Географічною мовою — це шлях завдовжки 250-300 кілометрів на захід від Ужгорода. Тоді тут утворилося близько трьохсот малих і великих давньоруських поселень. Найбільше з них — Пряшів — стало географічним і духовним центром цього краю. Мабуть, спочатку наші пращури раділи такому стрімкому ривку в глиб Європи, завдяки чому стали володарями родючих земель і багатих лісів, та згодом зрозуміли й зворотний бік цього кроку: у віддаленості від своїх братніх племен випала їм гірка доля бути приграниччям давньоруських територій, яке шарпалося різними завойовниками, переходило з рук у руки. У ХІІ столітті Пряшівщина потрапила під владу угорської корони. Згодом надовго опинилася у складі Австро-Угорщини.

НАЦІОНАЛЬНА свідомість українства цього краю розвивалася своїми шляхами, іноді подібними до загальноукраїнських, та частіше відмінними. Австро-Угорська корона то натягувала віжки національної політики, перетворюючись на жандарма, то відпускала їх, граючи роль рідної матері всіх народів імперії. Був навіть такий момент, коли українські будителі, вихідці з Пряшівщини А. Духнович, О. Павлович, А. Добрянський, порушували питання перед владою про створення на землях Галичини, Буковини, Закарпаття автономного Руського воєводства з центром у Львові в межах Австро-Угорщини. Певна річ, нічого з того не вийшло. Зате активно розвивалося українське шкільництво. 1870 року тут було понад 570 українських шкіл! Однак із 1876-го, коли Словаччина перейшла в управління Угорщини, антиукраїнські настрої на цій території посилилися. Протягом двадцяти наступних років кількість українських шкіл скоротилася до 74. З 1915 року юліанський календар на Пряшівщині було замінено на григоріанський, кирилиця — на латиницю. Накладено заборону на друкування кирилицею всіх церковних книжок. У 1899-1915 роках через бідність та національні утиски з цього краю виїхало понад 227 тисяч українців.

1918-го, відразу після розпаду Австро-Угорської імперії, стався новий спалах українського національно-культурного відродження. На зборах українсько-русинської інтелігенції, які відбулися в кількох містах цього краю і навіть у американському Скрентоні, обговорювалася подальша доля українців Східної Словаччини та Закарпаття. Проте одностайності не було. Саме тоді, а може, ще й раніше український рух розколовся на кілька векторів: український, угорський, російський, польський, чеський. Стала народжуватися ідеологія політичного русинства. Русини, мовляв, це не українці, а окремий східнослов’янський народ. Вочевидь, не обійшлося тут без впливу сусідніх держав. Одні боялися української єдності, інші прагнули мати вплив на дуже вигідний у стратегічному плані регіон. 8 травня цього ж року лідери русинів-українців Григорій Жаткович, Антон Бескид, Августин Волошин таки узгодили свої позиції, після чого на зборах делегатів цього краю було вирішено приєднатися до Чехословаччини. Послали відповідне клопотання до Праги. Але тодішній президент країни Томаш Масарик відхилив його, дізнавшись про економічну відсталість цієї території. Однак уряди Антанти на переговорах у Сен-Жермені (Франція) буквально змусили Чехословаччину прийняти Підкарпатську Русь до свого складу на правах автономії, аби вона не опинилася під контролем революційної Угорщини. 20 лютого 1920 року було затверджено герб Підкарпатської Русі — ведмідь і синьо-жовтий прапор. З 1923 року українська автономна республіка мала дев’ять депутатів у Чехословацькому парламенті. Першим її губернатором став Григорій Жаткович, який через рік на знак протесту залишив свій пост, бо автономії обіцяних прав не було надано.

1938 РОКУ в Чехословаччині відбулася територіально-адміністративна реформа, внаслідок якої країну було поділено на три автономні території — Чехію, Словаччину і Підкарпатську Русь. При цьому Пряшівщина зі своїм українським населенням увійшла до Словаччини. Тобто Підкарпатську Русь знову розірвали. Це викликало невдоволення в українців. У містах і селах краю на знак протесту проти політики чехословацького уряду прокотилася хвиля маніфестацій та мітингів. Їх учасників місцева поліція била й заарештовувала. Особливо жорстокою була розправа у Свиднику 16 жовтня 1938 року. Після того в українців ніби полуда з очей спала: Чехословацькій державі на їхні національно-культурні інтереси начхати. Ілюзії остаточно розвіялися після заяв президента Бенеша: «Ми будуємо державу лише для чехів і словаків...»
Уряд Підкарпатської Русі спочатку очолив Андрій Бродій, палкий прихильник ідеології, яку сьогодні називають політичним русинством. Через два тижні на засіданні уряду він проголосив курс на входження автономії до Угорщини. Чехословацька контррозвідка заарештувала його як угорського шпигуна. Прем’єр-міністром української автономії став Августин Волошин, який на відміну від свого попередника був переконаний, що русини — це українці і навпаки. З його ініціативи Підкарпатська Русь дістала нову назву — Карпатська Україна, котра після захоплення Чехословаччини фашистами 15 березня 1939 року була проголошена незалежною державою. Її президентом став Августин Волошин. Через три дні Карпатську Україну окупували угорські війська...

За підсумками Другої світової війни Підкарпатську Русь, або Карпатську Україну, було вкотре розірвано: Пряшівщина відійшла до Чехословаччини, а територія нинішньої Закарпатської області — до УРСР.
Кермо Чехословаччини знову потрапило до рук Бенеша. Його політика щодо національних меншин стала ще жорсткішою. Він одразу ж заборонив діяльність угорських та русофільських партій Бродія і Фенцика, а також офіційне вживання слів «Судети» і «Підкарпатська Русь». 15 тисяч українців із Пряшівщини було насильно переселено в Судети.

Та з просуванням до соціалізму, посиленням впливу СРСР національна політика лібералізувалася. Двадцять повоєнних років, починаючи з 1947-го, українці Словаччини згадують із замилуванням. Попри всі недоліки того режиму, українство здобуло сприятливі умови для свого культурно-освітнього розвитку. В кожному із 250 українських сіл було відроджено школи. Створено ряд важливих інституцій: Українську національну раду, театр у Пряшеві, радіо, музей української культури у Свиднику, науково-дослідний інститут, кафедру української мови та літератури при Пряшівському університеті, Піддуклянський ансамбль пісні і танцю, видавництво, спілку українських письменників. Видавалося шість українських газет та журналів. 1951 року засновано Культурний союз українських трудящих Чехословаччини, який у своєму апараті мав понад 70 штатних працівників. Стрімко розвивалися зв’язки з Радянською Україною. Ясна річ, усе це робилося не з доброї волі чехословацької влади, а на вимогу великого радянського сусіда, котрий у такий спосіб намагався посилити свій вплив на цій території. Українство Словаччини від цих геополітичних ігор мало велику користь.
У 1960-их, хоч і не було вже Бенеша в чехословацькому уряді, зате перемогли його ідеї. Ліберальна політика щодо національних меншин стала згортатися. Закривалися українські школи, газети. Зменшилася кількість культурних заходів. І так тривало до 1968 року, коли СРСР з допомогою військ Варшавського договору відновив свій контроль над цією країною. Отакі парадокси історії. Чехословацька буржуазна демократія виявилася згубною для української культури, і разом із тим брежнєвський тоталітаризм був для неї рятівним. Школи, інші заклади українській громаді були повернуті. Українство стало набирати попередньої сили. Але одночасно з цим антиукраїнство шукало шляхів, як її підірвати.

ПІСЛЯ «оксамитової» революції та «ніжного» розлучення Чехії і Словаччини в житті українців на словацькій території настав новий період. Голова Союзу русинів-українців Словаччини Іван Лаба називає його найтяжчим і найскладнішим за всю історію. Не без допомоги словацької влади було відкопано, наче мертвяка з могили, ідею політичного русинства. Її реанімували, припудрили і кинули в середовище українців. На противагу Союзу русинів-українців створено «Русинську оброду». Коштом Словацької держави видано книжку головного ідеолога політичного русинства професора Магочі з Торонто «Люди нізвідки», яка є маніфестом очолюваного ним руху, щось на зразок гітлерівського «Майн кампф». Кілька разів фюрер русинів приїздив до Пряшева. На одному зібранні хвалився, що русинська діаспора Америки, Канади і Західної Європи зібрала два з половиною мільйони доларів на підтримку русинства, а він, Магочі, тим розпоряджається. За рухом політичних русинів треба бачити гроші, а їхнє биття в груди — маска, вважає письменник, русист, літературознавець із Пряшівщини Ілля Галайда. На його думку, той розкольницький рух очолюють добре оплачувані лідери-радикали, які не могли реалізувати себе деінде. Вони ніколи не погодяться на компроміс, бо мають вірно служити своїм хлібодавцям. Тож запекло снують павутиння брехні, аби вбити у свідомість українців рабську думку, що вони «руснаці, але і словаці», або «наш материнський язик русинський, а народності ми словинской». «Комусь вигідно нас національно розколоти, викликати дике протиставлення, яке загубить усе», — говорить І. Галайда.

Духовний розбрат, посіяний між русинами-українцями, згодом було матеріалізовано, а русинство узаконене як окреме етнічне утворення. Так звану русинську мову словацькі чиновники ввели до реєстру мов народів Словаччини. Під час перепису 2000 року у відповідних анкетах було вперше запропоновано дві графи: «українець» і «русин». Українці розгубилися. Було чимало випадків, коли батьки записувалися українцями, а діти — русинами. Представники «Русинської оброди» заявили свої претензії на ряд українських закладів: театр у Пряшеві, музей у Свиднику, радіо, видавництво, школи. Руйнівна сила політичного русинства позначилася у всіх сферах. Занепало українське шкільництво. Із 250 шкіл лишилося 12. У більшості сіл Пряшівщини не чути українського радіо, припинило існування видавництво, з бібліотек було викинуто українську літературу. Музей вдалося відстояти, але театр українська громада втратила. Його очолив прихильник політичного русинства, який вилучив із репертуару українські п’єси, заборонив гастролі містами й селами Пряшівщини. Над українцями нависла загроза цілковитої асиміляції.

Але Союз русинів-українців не збирається опускати руки. Насамперед слід дати відсіч політичному русинству, вважають активісти Союзу. Якщо виведемо цю важку отруту зі свідомості наших братів, то, вважай, переможемо. Годі захищатися чи робити вигляд, що нічого не відбувається, час наступати, говорить Іван Лаба. Він був учасником конференції з національного питання, яка відбулася в Ужгороді 14 травня минулого року. Коли йшов до трибуни, каже, чулися свист і тупотіння. «Жоден із вас не належить до русинів, до яких належу я. Але я, мої батьки, діди й прадіди вважали себе українцями. Треба захищати рідну мову, творити українську культуру, ви ж творите політику», — говорив тоді у своєму виступі.

Культурне, духовне, ідеологічне життя Пряшівщини нагадує сьогодні вируючий казан. Я назвав би це переосмисленням своєї національної сутності, рухом опору асиміляції. З допомогою газети «Нове життя», конференцій, літературних вечорів, численних фольклорних фестивалів Союз русинів-українців спонукає місцеве населення замислюватися, хто ж вони, якого кореня. До цього процесу залучені потужні інтелектуальні та творчі сили. Приїздив, наприклад, професор із Канади, виходець із Пряшівщини Йосиф Сірка. У своїх інтерв’ю, виступах, лекціях «розклав усе по поличках» щодо проблеми русинів-українців. Те, що всі діалекти Пряшівщини належать до українського мовного ареалу, довів ще 1880 року норвезький учений-славіст Олаф Брох. Пізніше це підтвердили чеський учений О. Лешка, українські дослідники В. Латта, П. Бунганич, В. Гнатюк, пояснював Й. Сірка. Українська мова тому багата, що має багато говірок. Людям ніхто не пояснює, що русинами були всі українці. Якщо вас в Україні не розумітимуть, коли заговорите ублянським, габурським чи камйонським діалектом, то це не означає, що ви не українець. Створювання штучної русинської мови, просування габурської чи свидницької говірки як четвертої східнослов’янської мови — це лише політична гра деяких людей, які з села вийшли, а до міста не дійшли. Це принесе лише подальшу асиміляцію та руйнування того, що залишили предки, вважає Йосиф Сірка.

Ми автохтонне населення, з болем пише в газеті «Нове життя» публіцист Юрій Дацко. Про нас мала б подбати власна держава. Але ж вона ставиться до нас не по-материнському. Не сприяє нам і політична ситуація в Україні. Українофобство процвітає, і ми тонемо в чужому морі. Денаціоналізована, українофобська інтелігенція є найбільшим гальмом розвитку русько-українського етносу в Словаччині. Ми співаємо, танцюємо, декламуємо, втішаємося з досягнутого, а агресор все розбиває. Якщо розіб’ється дзбан, його дуже важко зліпити знову. Нас розбили. Але ми живий організм, який можна лікувати. Ліки — це активність, вважає Юрій Дацко.

Відчайдушна, запекла дискусія, що триває на Пряшівщині, уже на часі й на теренах великої України. Треба прокидатися від летаргії. Бо якщо українці Словаччини майже асимільовані, поглинуті навколишнім мовно-культурним середовищем, то українці в Україні саме поглинаються чужим світом. Духовна агресія проти України сягнула піку. Наступ на наші цінності йде на всіх фронтах. Ми, на жаль, відступаємо, програємо малі й великі бої, кидаємо напризволяще наших братів у Росії, Словаччині, інших країнах. Скільки ж можна?

Олександр Карпенко, "Сільські вісті" [right][/right]