Те, що на сторінках „Українського журналу“ таки з’явилася ця тема,
свідчить – наше гроно авторів сприйняло виклик зі сторони політичного
русинства і готове висловити свої думки. Прийнято його либонь і тому,
що ми любимо той край, що його кинуто на поталу внутрішнього
самороздертя, любимо Спиш і Бескид, любимо Ославу і Лаборець,
любимо шпилі Пряшева й Ужгорода, Мукачева і Старої Любовні,
дерев’яну святість церков Білянки і Бодружала, Ладомирової і Грабової,
любимо глибоке гортанне „ы“, палінку і кропку, пісні розради і втіхи.

Багатовекторна гра у самовизначення русинів нагадує віртуальну: є об’єкт діяльності – розсіяна між кількома країнами людність, є легенда – „наукове обґрунтування сучасного націєтворення“, є „ворог“ – українство, є фінансові замовники – „боси“ дійства, є „пішаки“ і „ферзі“ – перші ходять на мітинги та їздять до Москви, інші „снують інтриги“ у заокеанських кабінетах. Але все це закінчиться, як тільки буде втрачено інтерес до гри. Шкода лишень науку, вона, бідна, мусить реагувати на кожен „інтелектуальний“ виклик і витрачати мільйони гуманітарних джоулів на доведення „за“ і „проти“.

Еміграційний русинський уряд
У певний момент лідери русинства зрозуміли: треба або пристати до лінії розвитку пограничних європейських ідентичностей на кшталт каталонців-ельзасців-сілезців-трансильванців, або ж залишитися в сумнівному товаристві Придністров’я-Абхазії-Південної Осетії під егідою московської гебні. Причому з останньої групи на якомусь етапі відпали, як нереалістичні, проекти біло- руських „ятвягів“ та протиставлених литовськості поляків у Вільнюсі (Нагірному Карабаху з допомогою Росії допомогла Вірменія, тож щодо цієї проблеми можемо поставити наразі „галочку виконання“). В українському русинстві маємо справу з двома репрезентантами представлених течій: лідер „легального“, „цивілізаційного“ шляху розвитку русинів проф. Пол Магочі, що очолює Світовий конгрес русинів, і ужгородський священик протоієрей Димитрій Сидор, котрому видається, що саме Росія як спадкоємець СРСР, може гарантувати безпечний розвиток русинства.

Говорити, що ці позиції розійшлися безповоротно і розсварені на довгі літа, не доводиться: саме після організованого батюшкою Сидором мукачівського з’їзду підкарпаторусинів на одному з найавторитетніших сайтів України – „Українській правді“ – з’явився текст проф. Магочі, у якому на правах блогера він [вперше на УП!!] переконує у необхідності визнання Україною русинів як даності. Окрім гідної подиву активності реакції на внутріукраїнському ринку інформації, провідники русинства торують інші шляхи, допіру незнані.
Великим відкриттям для білоруських інтернаутів стало те, що саме їх столицю Сидор обрав для проведення анонсованого українцям на початку грудня оголошення незалежності Підкарпатської Русі. Про останнє почуто не було, хоч його ознакою стало сформування де-факто еміграційного русинського уряду (заради справедливості варто згадати, що таке „правительство“ вже одного разу створювалося у Братиславі, проте для доброго діла не шкода й повторитися).

Етноцид і профілактичні бесіди
Русини, чи то пак ті, хто висловлюється від їх імені, чимало зробили для пропагування своєї справи у світі. І останнім часом ця політика спрямована передовсім на доведення власного „ненасильницького“, у дусі Махатми Ганді, курсу. Навіть позиція о. Димитрія, що на тлі інших провідників вирізняється своїми екстравагантними тлумаченнями місця і ролі русинства на Закарпатті та в регіоні, зло агресивності присвоює Україні: це Київ своїми „авторитарними“ і ледь не „тоталітарними“ діями влашто- вує „етноцид“ русинів (до останньогоь сплеску русинської активності вона була загнана у підпілля указом Леоніда Кучми, який порадив місцевим силовикам провести „профілактичні бесіди“ з провідниками руху); це Київ хоче при- вести у співочий карпатський край бази НАТО, мілітаризувавши його, замість дозволити русинам створити тут рекреаційний рай; натомість вони, русини, всього лишень хочуть шкіл і підручників, які нібито Віктор Ющенко перед виборами обіцяв „представникам русинських організацій у США“, та не виконав, тож Помаранчева революція не принесла реально європейського підходу до справи національних меншин, а значить, не заслуговує на повагу з боку країн Європи, у яких русинів визнано давно. З 1998 р. русини є членами Організації Невизнаних Народів, серед яких, окрім знаних на пострадянському просторі анклавів, є Інгушетія, Гагаузія, а з-по- за нього – Курдистан, і такі, як Маохі і Мапуча (до слова, серед засновників організації є народи, що таки вибороли незалежність). Лучшее биткоин казино Рунета - Фаерспин fairspin.fun

Щоб стати нацією замало декларування
Нова фішка, що її доводиться засвоювати речникам русинства, окрім старих постулатів „нас визнали усі, крім Укрaїни“ та „українців колись не визнавали так само, як нас“ (до них повернемося пізніше), це доведення інтелектуальної сумнівності українців, які перебувають у дрімучості старих уявлень про націєтворення, не обізнані із новітніми теоріями уявлених спільнот. Вдається це далеко не всім, – навіть головному ідеологу „пану академіку“ Полу Магочі та його учням в одній аудиторії доводиться говорити про те, що „не можемо заперечувати існування певної групи людей“, а в іншій просторікувати про тисячолітню історію існування русинів на своїх землях, калькуючи критиковану українську позицію у стилі концепції Грушевського. Закарпатський історик молодого покоління Ернест Гийдел так оцінює потуги зі створення „Энциклопедии Подкарпатской Руси“ авторства колись московського, а тепер чеського дослідника Івана Попа: „Він [Поп] не розглядає націю як уявлену спільноту, а себе як інтелектуала, який ту спільноту „конструює“. На його думку, русини існували в Х ст. так само, як існують у ХХІ ст. У наш час відбувається „возрождение подкарпаторусинского народа“, а себе він бачить у ролі класичного Будителя a la ХІХ ст., котрий вирішує „проблему восстановления исторической памяти подкарпатских русинов““. Себто, якби провідники русинізму були послідовними, то опиралися б на тих 10 тис. чоловік, що в останньому переписі на Закарпатті подали саме таку національність, а не „припускали“, що їх там проживає 650 тис. І не треба було би пояснювати ліберально налаштованим ужгородським публіцистам, що є різниця поміж існуванням і легалізацією діяльності словацької, румунської чи угорської меншин в Закарпатті та визнанням русинської меншини, яка при „умілому“ підході автоматично перетвориться на абсолютну більшість. Разом із тим у новітніх націєтворців з’явилися критики, які говорять про неможливість застосування неоліберальних теорій щодо русинів. Приміром, професор лемківського походження із Зеленогурського університету Богдан Гальчак вказує, що коли й опиратися на дефініції нації від англійського вченого Ернеста Ґелнера, то т.зв. „волюнтаристську“, за якою „дві особи належать до тієї самої нації, якщо – і тільки якщо – вони вважають, що вони належать до тієї самої нації“, в умовах історії Центрально-Східної Європи важко уявити в дії: „Тут замало самого декларування своєї національної відрубності, щоб стати окремою нацією“. Він називає невдалі з багатьох причин спроби включення литовців до польської нації, словаків до угорської, українців до російської. Ті нації, які існують на даному терені нині, вибороли право на існування шляхом збройної боротьби. Разом з тим можемо пригадати процеси „пристосування“ українського етнікуму на Берестейщині та Північному Підляшші до білоруськості, чи „розсисання“ російських старообрядців в українському морі, що відбулися практично безболісно. Русинський героїчний епос, як відомо, також відсутній, і для провідників русинства це становить неподоланну ідеологічну проблему.

Як потрапити у статистику нового народу
Окрім опертя на вигідні для русинського проекту концепції появи нових націй у спільному домі „Європи тисячі стягів“, русинські ідеологи вимушені займатися міфотворенням, аби зліпити докупи те, що разом до того часу не було, а саме різношерсті уламки нібито єдиної меншини, що насправді перебувають під різними стягами. І з цим теж є труднощі як ідеологічного, так і практичного плану. Почнемо з перших – щоб принаймні створити видимість ядра русинства на Закарпатті, Пол Магочі і іже з ним намагаються переконати світ у чисельності русинства. Поза згаданим „припущенням“ про перевагу русинів в Закарпатській області, книжка „Народ нізвідки“ подає ще 90 тисяч пере- селених в УРСР лемків. Так, ніби й не пройшло 60 років з часу тієї депортації і кожен з переселенців та їх нащадків готовий піти під прапори русинства, – для прикладу згадаємо першого міністра інформації України та засновника жур- налу „ПіК“ Зиновія Кулика, мати якого походила з Криниці, чи народженого у Воловці Миколу Горбаля, дисидента, що постраждав у совєтських таборах за українську ідею. Олександр Гаврош, відомий закарпатський журналіст, оцінює далі рахівничі спромоги лідера русинів, що стосуються цифри 620 тис. для США: „Треба мати хоча би одного предка із села сторічної давності – і ви вже наш! Навіть якщо ваші предки – стопроцентні євреї, роми, мадяри, чи німці […]. Все, бути вам у статистиці нового народу“. Це при тому, що по всіх країнах офіційні дані виходять на максимальне число 72 тис. чол. Інша проблема – стосунки із державами, де русини апріорі проживають, за визначенням концепції цього народу. Коли ми чуємо зі ЗМІ ретрансльоване без- посередньо з вуст о. Сидора твердження, що „нас визнали“, нам і до гадки не приходить, що стоїть за тим визнанням. Мені свого часу апологет русинізму і за сумісництвом аспірант Пола Магочі Сергій Біленький закинув, мовляв, смішно твердити, що факт існування у словацькій свідомості русинів/українців як одної меншини мусить відображатися на праві русинів [по паспорту] не на- зиватися українцями. Але у більшості документів влади, у наукових збірниках та пресі ніхто і фактично не розділяє цієї меншини, згадуючи про неї саме так, як я подав вище. Більше того, у сусідній Польщі проф. Гальчак пропонує взагалі „не стільки поставити питання, ким лемки вважають самі себе, скільки за кого їх мають інші нації“. І додає: „Вирішальне значення тут мають, очевидно, польські і українські опінії“. Саме ставлення до лемків у польській історіографії полягає на віднесенні їх не до народу, а до етнічної групи, на відміну від української, яка, по-перше, зараховує лемків до етнографічних груп, а по-друге, має дефініцію „народність“, яку приблизно можна порівняти з польською „етнічною групою“. Етнографічними для поляків є групи поліщуків і бойків, а етнічними – кашубів і сілезців.

З нізвідки в нікуди
Ще один аспект – моральна чистота русинських неолібералів. Якщо свого часу країни-сусідки України й самі були не проти „допомогти“ поділитися українській меншині, то сьогодні привид московського втручання щораз сильніше змушує замислитися у правильності таких кроків. Хоч, можливо, і слушно стверджується, що поза будь-яким зовнішнім впливом факт існування серед певного кола осіб русинської ідентичності залишається фактом, та коли один провідник руху дозволяє собі привезти „на підмогу“ сепаратистському з’їзду молодиків тупуватої зовнішності під прапорами російської партії „Родіна“, які й двох слів на тему русинів не могли зв’язати, а інший поєднує „внутрішній плюралізм“ писанням в одній книжці „на експорт“ про „закарпатських українців“, а іншою „творить націю“, про які ліберальні підходи може йти мова? Це вже не згадуючи про роль спецслужб на різних етапах цього „проекту“. Забили тривогу в Угорщині, лунають слова перестороги у Польщі – нової Південної Осетії коло своїх кордонів ніхто не хоче мати. Декларована русинськими пророками центральноєвропейська орієнтація та толерантність далека від реальності, базованої на кремлівських домовленостях. Куди поведуть свій народ Пол Магочі і о. Димитрій Сидор? Вивівши його „нізвідки“, вочевидь приведуть в „нікуди“. То чи ж варта гра?

Роман Кабачій

„Український журнал“
Інформаційний культурно-політичний
місячник для українців у Чехії, Польщі
та Словаччині
№ 1 (42), 2009
http://ukrzurnal.eu/pdf/uz_2009_01.pdf