Одне із найчастіше висловлюваних переселенцями з Польщі в Україну питань : «Кому це було потрібно?» Незважаючи на те, що тема т.зв. обміну населенням між Польщею й Укра-їною дочекалася уже кількох поважних досліджень, на це питання досі не можна відповісти однозначно.

Єдиний аргумент, який тепер, через 60 років після останніх виселень надалі переконує – «українці Польщі завини-ли тим, що народилися у той час і в тому місці». Одначе тільки тепер, пі-сля усіх мук закерзонських запитуємо: чим прогнівили Господа, що послав такі страждання? Для комуно-більшо-вицького сатрапа Сталіна, який у ХХ ст. виявився найуспішнішим «собирателем земель українських», факт існування мільйонної маси українського населення на захід від лінії Керзона став якнайбільш придатним для реалізації ідеї обміну населенням, з допомогою якої СРСР позбувався кресових поляків і залишав за собою землі Волині та Східної Галичини. Під тиском Москви ПКНВ підписав угоди про такий обмін також із Литвою та Білоруссю, відплив поляків відбувався теж із земель Віленщини, Городенщини і Берестейщини. Однак саме на польсько-українському відтинку двосторонній рух переселенців набув найбільш виразного і масового характеру: радянське керівництво було найбільш зацікавлене у повному виселенні поляків, а польські комуністи – у повному виселенні українців.

У литовському випадку було одразу відомо, що післявоєнній Польщі не вдасться зберегти за собою Вільно, оскільки Москва показово перенесла столицю Литви з Каунаса до цього міста, тепер Вільно стало Вільнюсом. На білоруській ділянці кордону комуністична імперія пішла на територіальну поступку у порівнянні з вереснем 1939 р., коли до складу Білоруської РСР увійшла Білосточчина. Тому СРСР міг собі дозволити на фактично одностороннє відселення поляків, що почалозагрожувати цілковитим обезлюдненням районів (кінцевий баланс польсько-білоруського переселення склав250 тис. кресових поляків на 35 тис. білостоцьких білорусів і українців). На землях Волині й Східної Галичини поляки становили більшість у містах, що загрожувало постійним протистоянням із російсько-комуністичними властями, а також дипломатичними проблемами у переговорах із країнами-переможницями. Результатом тривалих переговорів у Кремлі спершу лондонського уряду Польщі, а згодом люблінського промосковського стало нібито «милостиве залишення» післявоєнній Польщі 22 повітів Закерзоння. Очевидним однак було те, що ці повіти не складуть жодної конкуренції 6 новим областям УРСР: Львівській, Дрогобицькій, Тернопільській, Станиславівській, Волинській і Ровенській (подається за тодішніми назвами і кількістю).

Під час переговорів росіяни тримали польських посланців у постійному напруженні, дратуючи їх а то виснов-ками Академії наук про український характер Холмщини, а то листами з Лемківщини з проханням приєднати до СРСР (у тих-таки листах лемки з Горлицького селянського комітету на-голошували: якщо СРСР не хоче їхньої землі, нехай відчепиться й від них самих, – інша справа, що цих закликів ніхто не почув). Саме тоді виробилося зацікавлення польської сторони у тотальному виселенні україномовних громадян зі своєї території. У ході переселення це зацікавлення тільки зростало, зважаючи на етнічний конфлікт з обох боків кордону, а також те, що виселення поляків з України набирало оборотів. Чутки про можливе приєднання Закерзоння до УРСР ширилися від Ліська до Володави аж до початку акції «Вісла» (нерідко ці чутки запускало українське підпілля, однак переконувало це не лише українців, але й місцевих поляків).

Єдине, що можна додати – московське керівництво насправді ніколи не хотіло приєднувати вузьке пасмо від Підляшшя до Криниці до своєї червоної імперії. Не лише з приводу нерівного кордону, який би зійшов із вигідних у цьому сенсі Бугу й Сяну і загубився б десь у передгір’ях Бескиду та болотах поліського приозер’я, не лише з причини розширення в такому разі території боротьби із УПА, а з такої банальної причини, що українське населення Польщі надзвичайно вигідно пасувало до «обміну на поляків». У цьому основна суть «трансферу» – обґрунтування факту позбавлення власного дому і малої батьківщини нормами тодішнього міжнародного права, яким одностороння депортація засуджувалася, а коли та ж таки депортація провадилася в обидві сторони, вона дивним чином втрачала свій злочинний характер, а набувала ознак «добровільності». Однак це все тільки теорія.

На практиці наше переселення виглядало інакше. Ніхто не ставить під сумнів примусовість відселення поль-ських автохтонів з кресів. Дивно для мене звучить теза про те, що поляки у ХХ ст. були нібито зайдами на українсько-руській землі. У теорії можливо й так. Можливо, кожен поляк на Волині чи в Галичині на підсвідомому рівні розумів, що живе на території не етнічної, а лишень політичної Польщі. Проте його мала батьківщина від усвідомлення цього факту ніяк не зменшувалася, а розлука з нею була так само болісною, як для німців Східної Пруссії, угорців Південної Словаччини чи українців Закерзоння розлука зі своєю. Проблемою досліджень усіх цих виселень є брак порівняння, контексту чужого переселення. Можливо, саме дивлячись на історію інших «масових міграцій», як ще часами дозволяють собі кабінетні історики називати велику східноєвропейську депортацію післявоєнних літ, Євген Місило зробив безсторонній висновок про те, що переселення польських українців на територію УРСР було найбрутальнішим, найбільш затятим і результати вним з огляду на «підчищеність» території (акція «В», зрештою, «підмела» і родини мішані, які чудом зберегли ся на рідних землях). Те, що з вузького пасма уздовж польсько-білоруського, польсько-українського і польсько-словацького кордону «назбирано» для заміни на кресових поляків з України 488 тисяч (!) українців, означає лиш те, що ця багатостраждальна земля попросту була вичищена з автохтонів. Професор Айненкель з Варшави справедливо зазначає, що «жоден з тих повітів не мав української більшості». Однак разом ця закерзонська маса, складена чіткою мозаїкою ґмін (позначених тепер мапою існуючих і зни-щених українських церков), виражала виразну більшість на своїх землях і жодні штучні повітові кордони тут ні до чого.

Якщо говорити про аспект добровільності у переселенні українців з Польщі, то слід окреслити кілька географічних та психологічних моментів цього явища. Відносно добровільні виїзди, характерні для двох закерзонських регіонів – Холмщини і Лемківщини. Київський професор Володимир Сергійчук в одному із виступів окреслив контингент переселенців з цих земель як «застрашений і змоскалізований». У цих двох словах як гірка правда, так і певне виривання з контексту. Правда полягає у тому, що перших переселенців справді можна окреслити як ніби застрашених і ніби змоскалених. Залякування холмщаків велося від ранньої весни 1944 р., коли польське підпілля «відповіло за Волинь» – спалило біля 50-ти українських сіл Холмської землі, Сагринь, Берестя, Верешин, Молодятичі, Крилів та інші села над Бугом і Гучвою, показуючи православним «Ruskim», хто в домі хазяїн. Це закарбувалося у пам’яті холмщаків, перевезених пізніше радянськими товарняками за Буг. Заляканість ця мала свої конкретні межі – не пої-хали греко-католики Томашівщини і Грубешівщини, а також мешканці холмсько-підляського пограниччя – повітів Біла і Володава. Чому? Перші були носіями меншої дози «любові до Рассєї», а другі – менше застрашені польським підпіллям, оскільки жили в зоні Полісся, де було менше партизанських формувань будь-якої політичної спрямованості з огляду на важкі геокліматичні умови та первинну свідомість «тутейшого» населення.

На Лемківщині майже не було партизанського руху, але пам’ятними були бої на Лупківському і Дуклянському перевалах, які знищили чимало лемківських і руснацьких поселень з обох боків кордону. Тому налаштовані позитивно до СРСР лемки, не маючи особливо вибору, зголошувалися на виїзд до «Росії», не думаючи, що їх «там» може зустріти ще більше лихо, ніж на цій збідованій гірській землі. Мало хто думав, наскільки буде жалкувати за цією неврожайною, кам’янистою, але своєю землею. Напрошується висновок: про застрашеність і змоскаленість жителів Холмщини і Північної (польської) Лемківщини мусили виступати одночасно, «в квадраті», – якби ці причини виступали окремо, результат був би подібним до акції переселення між СРСР і Третім Рейхом 1939 р., коли з Лемківщини виїхало близько 5 тис. осіб, а з Холмщини і того менше.

Виїзд із Холмщини був настільки масовим і географічно чітко окресленим, що жахнув решту українців у Польщі, а особливо українське підпілля, яке розпочало низку заходів, щоб запобігти подальшим виселенням. Одного зі спійманих пізніше поляками упівців з Довжнева, що по-сусідству із Холмщиною, запитали, що саме привело його до лісових повстанців. Відповіддю було «трагедія Холмщини». Звичайно, варто на даному прикладі віддати належне також оунівській ідеології, яка намагалася зліпити з окремих і віддалених шматків української етнічної території цілісність Закерзоння: рекрутування до УПА починалося від агітації на захист рідної хати, малої батьківщини, а вже згодом Закерзоння й України. Однак неможливо було виконати це завдання за тих кілька років, особливо в умовах конфронтації з польською владою, переселеннями та неприхильним ставленням до націоналізму у деяких регіонах Закерзоння. Тому більшість переселенців приїхала в УРСР саме холмщаками, підляшуками, надсянцями, лемками. Закерзонцями деякі з них стали тільки в 90-х роках.

Подальше виселення проходило нерідко під багнетами. 1945 р. впроваджено фільтраційні табори, до яких зганяли населення окремих сіл і вже там проводили оформлення переселенських документів – т.зв. «евакуаційних листів». Робилося це також з огляду на небезпеку з боку українських партизанів: після того, як упівці вбили, або викрали кількох членів евакокомісій з УРСР (переважно це були працівники НКВД), перебувати «в те-рені» довше, ніж світловий день було страшно. Також від 1945 р., коли були підключені до виселення дві дивізії Війська Польського (8 і 9-та), під час виселень окремих повітів засто-сували нову тактику, названу «рубанням голови гідри»: спершу виселяли повітові містечка (найбільш показовими були в цьому випадку Любачів, Перемишль, Лісько і Володава), а вже потім сільське населення. У містах проживало небагато українців, значний відсоток становила інтелігенція. Тому стосунок до цих людей був іншим, ніж до тисяч закерзонських селян. Якщо, наприклад, одна з переселених перемиських акторок обурювалася, що потяг з Перемишля до Львова «йшов аж цілу ніч», то решта переселенців могла про таку швидкість тільки мріяти – їхні товарняки гуляли українськими просторами іноді й до трьох тижнів. Таких парадоксів під час переселення було чимало, а визначальним було особисте сприйняття і оцінка того, що сталося. Спільність переселенської долі формувалася десятиліттями, а тоді, в буремних 40-х, виселення сприймалося як особиста трагедія, трагедія рідного села.
Цікавими з цієї точки зору є зібрані Богданом Гуком свідчення упівців. Для простих бійців найбільш значущими були виселення їхніх рідних сіл, до того часу вони «провадили боротьбу» з віртуальним позиційним ворогом – комуно-більшовицькими агітаторами. Після виселення рідних околиць трагедія закерзонців починала набувати у їхньому сприйнятті вже більш-менш окреслених обрисів. Біль переселених на схід закерзонців є певним феноменом для історика і соціолога – тому що розселені у західних областях України холмщаки, надсянці, лемки зустрілися з викривленим відображенням власної тотожності, бо чим особливо відрізнялося село під Володимиром-Волинським від села під Грубешевом, а село під Самбором від села під Перемишлем? Те, що впродовж десятиліть у цих селах переселенців називали чужаками і зайдами, глибоко їх ображало. Голова Товариства «Холмщина» в Рівному Олександр Боровик з цього приводу висловив припущення, що особливих різниць між першими і другими не було б, якби Сталін пересунув кордони до Корця (по Збруч). Однак ніхто з переселенців не уявив собі, як поводилися б вони самі на місці цих східних галичан і волинян. Історія зіграла з закерзонцями злий жарт – зробила їх жертвами експерименту власної сільської консервативної ментальності. Мусили тому допомагати один одному і вчитися толерантності на власній шкірі. Описаний випадок, коли до Коломиї прибув новий ешелон з переселенцями, тиждень ним ніхто не займався, люди мерзли у ньому, поки земляки з-під Ярослава не порозбирали їх із власної доброї волі по своїх і без того переповнених хатах.

Дехто записувався на виїзд до Запорізької області, бо чув «про запорізьких козаків», а потім страждав у цьому зсовєтизованому і русифікованому регіоні. Інших вивезли «аж під Надвірну» і потім вони, позбавлені досвіду перших переселенців (які утікали з колгоспів півдня і сходу України), у 50-х рр. записувалися на вербовку до праці на степи і лишалися там уже і рідних земель. Були й такі, що їхали до «доброї Рассєї», а виявлялося, що приїжджали в «злу Україну», оскільки не чекали їх там ні російські апаратчики, ні українські колгоспники. Інтелігенція заявляла про «прагнення бути зі своїм народом» і гірко розчаровувалась, коли на сході їх називали «поляками», а на заході «лемками», навіть коли той український вчитель чи лікар був народжений і все життя провів у Лежайську чи в Радимні. «Трансфер» не питався у закерзонців, ким вони себе вважають, – він викидав їх зі своїх хат за будь-які прояви руськості: чи була то руська віра вкрай полонізованих мешканців нинішньої дільниці Ряшева Залісся, а чи то легкі прояви руської етнічності, як у випадку «замішанців» (так було названо цей етнічний острів в науці) сіл на північ від Коросна – Красної, Бонарівки, Чорнорік. Нащадки цих людей є громадянами незалежної України і свідомими українцями. Дивно?

Парадоксально дивним є також тривіальне розірвання зв’язків між вивезеними на схід і на захід закерзонцями – цього, напевно, й намагалася досягти комуністична влада. Але щоб одні, т.зв. «вісляки», вважали інших «москалями», які добровільно виїхали, а другі натомість тихенько раділи, що не залишилися і не були депортовані на понімецькі землі? Шість десятків років проживання порізно спричинилися не тільки до забуття, але нерідко й до появи цілком нових форм свідомості, яким є новозакерзонський менталітет. Одні найбільш західні у сприйнятті з України українці стали ще більш західними, іншим накинули східняцький світогляд. Що їх єднає? Поки що походження. Далі розрив тільки поглиблюватиметься. Позбавлення закерзонської землі русько-українського елементу, по-іншому, ніж парадоксально і дивно і не могло б відбуватися. У науковому світі немає тому пояснення. Лемківщина і Буг, Холмська гірка і Сян, княжий Ярослав і Перемишль й досі ставлять собі запитання: навіщо був той плач, ті сльози, виття голодних псів на прив’язі, здичавіння вишневих садочків, – кому те все було потрібно?

Роман Кабачій
Наше слово №17