ПЛАН

Розділ І. Коротка церковна історія

Розділ ІІ. Дерев’яні церкви Закарпаття

Розділ ІІІ. Дзвінниці Закарпаття


Розділ І. Коротка церковна історія

У 1551 р. мукачівським єпископом став Володислав. У 1613р. єзуїти заснували колегію в Ужгороді та Пряшеві. Намагаючись утрима­ти єдність церков, українське духовенство ще в 1596 р. підписало Берестейську унію. Вона стала прикладом для вірних і духовенства східного обряду на Закарпатті, які 24 квітня 1646 р. в церкві Ужгородського замку виз­нали свою єдність із Католицькою церквою. Перехід церков і мирян в унію відбувався по­вільно. Запровадження унії сприяло розвит­ку освіти і культури, зближувало Закарпаття з європейською культурою тих часів. У 1721 р. Закарпаття було вже повністю греко-като­лицьким. Тоді в краї існувало 330 церков, з них 11 були муровані, решта — дерев'яні. Від 1772 до 1809 р. єпископом був А. Бачинський, людина тогочасної європейської освіти, великий патріот і працівник на ниві україн­ської культури. Зусиллями А. Бачинського на Закарпатті засновано понад 300 народних шкіл, духовну семінарію, розпочато будівни­цтво єпископської резиденції в Ужгороді та ін. Плоди подвижницької роботи греко-като­лицької церкви стали помітні в 1774 р., коли греко - католицьке єпископство відокремлено від католицьких церков Угорщини. Тоді на Закарпатті налічувалося вже 800 церков, а 700 священиків обслуговували 250 тисяч вір­них. Мукачівське єпископство обіймало тоді 13 комітатів Угорщини: Спіш, Земплин, Ша-рош, Ґемер, Боршод, Абауй Торна, Саболч, Сатмар, Уг, Берег, Уґоча, Мараморош і гай­дуцькі міста (Гайдудороґ, Дебрецен). Єпар­хія включала в себе 60 деканатів. Найбіль­ший відсоток вірних у них становили русини-українці 63,8%, румуни становили 20,9%, угорці - 6,2%.

По смерті єпископа Бачинського з різних причин починається поступовий занепад Му­качівського єпископства.

У складне становище потрапила Греко-католицька церква після революції 1848р. Угорські шовіністи почали мстити греко-ка­толикам за симпатії до Австрії. З утворен­ням Австро-Угорщини посилився угорський вплив на греко-католицьке духовенство.

Православну віру на Закарпатті поширювали під впливом ідеї московського „месіа­німу” підкріпленої успішним придушенням московським військом угорського повстання на чолі з Л. Кошутом. Це також сприяло по­ширенню москвофільської течії, головними виразниками якої стали Адольф Добрянський та о. Іван Раковський. Великою мірою внас­лідок діяльності І. Раковського в 1902 р. в селі Іза виникла православна община, очоле­на дяком Андрієм Владимиром. На культур­ному полі москвофільство провалилося, бо московська мова і література були цілком чужі закарпатцям, але православний месіанізм вплинув на релігійне життя краю. Звинувачуючи провідників православ’я у зв’язках з Москвою, угорці репресували право­славних з Ізи (Марамороський процес). Під впливом цього процесу запанували право­славні настрої в селі Великі Лучки. Народ побачив, що може мстити угорцям переходя­чи в православ'я. Цим скористалися москво­фільські агенти, і на Закарпаття стараннями графа А. Бобринського було скеровано вну­ків Добрянського, буковинських москвофілів,братів Геровських. Угорці, не засвоївши уро­ків з першого Марамороського процесу, за­тіяли в 1913р. другий, а коли в 1915р. під Карпатами стали московські війська, в За­карпатті почався терор проти всього східно­го та слов'янського. Все це створило прірву між народом та духовенством, яке йшло за владою, посилило православні настрої, а зго­дом породило релігійну боротьбу, що трива­ла в 1920-х роках.

В умовах Чехословаччини, у 1919р. май­же третина вірних вийшла із складу Греко-католицької церкви. Православ’я на Закар­патті поширювали переважно російські свя­щеники з Варшавської російської єпархії. Потік російських емігрантів заполонив Чехословаччину і Закарпаття, а чеська влада підтриму­вала і москвофільство, і православ'я, щоб по­слабити позицію Католицької церкви в Чехословаччині. Оскільки православ'я на Закарпатті розвивалося досить хаотично, упродовж 1920-х років між православними тривала боротьба за юрисдикцію між при­хильниками сербської та царгородської юрис­дикції. " Підкарпатсько-російська православна єпархія" під юрисдикцією сербського синоду остаточно була сформована в 1929 р.

Боротьба з наступом православ’я при­скорила процес українізації греко-католицької церкви в 1920—30-х роках. Поширення української національної свідомості, діяль­ність українських національно - культурних товариств і партій, діяльність А. Волошина і його оточення прискорили процес українізації Греко-католицької церкви Закарпаття. У 1930р. релігійна ситуація на Закарпатті мала такий вигляд: число греко-католиків -359 167, православних - 112 034, римо-католиків - 69 262, євангеліків - 74 179, німців та іудеїв - 102 549.

Включення Закарпаття до складу Радянського Союзу посилило наступ комуністичної держави та її союзника. До липня 1947р. в Мукачівської єпархії Української греко-католицької церкви відібрано 73 цер­кви. 27 жовтня 1947р. НКВС вчинив не­вдалий замах на греко - католицького єпископа Теодора Ромжу, а 1 листопада того ж року його отруїли в Мукачівській лікарні. У 1948р. єпископом російської православної церкви став Макарій. Його заходами і ста­раннями державних властей закрито греко-католицькі церкви. У січні 1949 р. почалися масові арешти греко-католицьких священи­ків російської правос­лавної церкви, на греко-католицизм Московський патріархат проголосив 25 серпня 1949 р. про "...добровільне возз'єднання Мукачівської єпархії з РПЦ". Заборонена Українська католицька (греко-католицька) церква перейшла в під­пілля.

У 1988 р. в Галичині, а потім і в Закар­патті почався рух за свободу релігії і легалі­зацію Греко-католицької церкви. В листопаді 1988 р. греко-католикам повернено право на реєстрацію своїх громад. Вже 23 січня 1990р. у Львові був проведений Собор УГКЦ і нині вона має повноцінний духовний центр на Батьківщині. До 1990 р. на Закар­патті зареєстровано 132 греко-католицькі громади, у 60-ти храмах служили греко-ка­толицькі священики. У 1993р. в Ужгород­ській кафедрі 3движення Чесного і Животворящого Хреста вперше прозвучала Служба Божа українською мовою.

В умовах незалежної України всі конфе­сії отримали право вільного розвитку. На­пружена ситуація зберігається у стосунках між православними і греко-католиками на Закарпатті. Точиться боротьба за храми, мо­настирі, церковне майно. Сподіваємося, що ідея українського християнського екуменізму зніме цю напругу і всі церкви візьмуть участь у розбудові Української держави.

Розділ ІІ. Дерев’яні церкви Закарпаття

З давніх-давен українці будували з дерева.

Закарпаття, як і Українські Карпати в ці­лому, є тим щасливим місцем, де кожна іс­торична епоха залишила по кілька видатних пам'яток.

Карпати — місце зустрічі східної та захід­ної церковних архітектурних традицій. Звід­си — багатство форм культових споруд, роз­маїття стилів та їх варіантів. Подорожній за­хоплено спостерігатиме за змінами форм та художніх деталей дерев’яних церков від Ужка до Ясіня, від Прислопа до Сокирниці, у вер­хоріччі Латориці, в долинах Рєпніній, Ріки, Боржави чи Тиси.

Традиційна класифікація розрізняє у За­карпатті 5 стилів: лемківський, бойківський, гуцульський, бароковий та готичний, а також два підстилі — середньогуцульський та стиль "ампір" у верхоріччі Тересви. В межах сти­лів розрізняємо кілька варіантів. Всі назви стилів є досить усталеними і передають зміст того чи іншого стилю, а регіони їх поширен­ня, як звичайно, відповідають басейнам рік та долинам (наприклад, барокова церква верхоріччя Латориці, чи барокова церква до­лини Репинки), що й зумовлювало виник­нення стилю та його варіацій. Разом з тим терміни "бароковий", "готичний", "ампір" є вельми умовними, бо не йдеться про класичні європейські стилі, а лише про органічне за­своєння українською архітектурою певних елементів цих стилів. Користувачів вражає низький закладений виробником показник RTP і виплат в слоті https://sunofegyptgame.com/ На сьогоднішній день цей показник значно нижчий, ніж у низці аналогічних пропозицій. Однак радує, що при появі безкоштовних обертань у бонусному раунді не використовуються символи з низькими коефіцієнтами.

У селах верхньої течії річки Уж трапля­ються невимовно досконалі в пропорціях бой­ківські церкви Великоберезнянського району (північна частина колишнього Ужанського комітату). Вражає мудра стриманість кож­ного верху, що, заламуючись ступінчастою пірамідою, здіймається догори наметом прадавньої форми. Досконала композиція з трьох зітканих з мерехтливих гонтинок верхів урівноважує, поєднує правічні стихії неба і зем­лі: стіни зрубів, складені з грубезних колод, ніби виростають із землі, а завершення з ма­ківками та металевими хрестами вже нале­жить небесній стихії. На Березнянщині вісім давніх дерев'яних церков - у селах Ужок, Гусний, Сухий, Кострино, Сіль, Вишка, Чор­ноголова, Буковцьова. З цих восьми церков п'ять — бойківського стилю з ледь помітним переходом до лемківської церкви з її високою вежею над західним зрубом бабинцем (Березнянщина є частиною закарпатської Лемківщини). Три інші церкви перероблено з бойківських на барокові. Крім того, в ра­йоні є ще шість новіших дерев'яних церков базилічного типу. Закарпатські бойківські церкви мають велику рідню на Львівщині -близько півсотні бойківських церков у Сколівському та Турківському районах і ще кіль­ка в Івано-Франківській області та в Польщі.

Лемківські дерев'яні церкви мають над навою та вівтарем такі ж шатрові пірамідаль­ні верхи, як і бойківські. Мабуть, це оригі­нальна і давня форма в Українських Карпа­тах. Над бабинцем виростає висока вежа з розвинутим бароковим завершенням. Внас­лідок поєднання шатрових форм і барокової вежі виникло архітектурне диво — лемківська церква. Не залишилося й сліду від рівномір­ного розподілу об'ємів, властивого бойків­ській церкві. Вся споруда — це єдиний дина­мічний рух, злет форм зі сходу на захід до найвищої точки вежі. Лемківські церкви, ко­лись поширені в Мукачівському, Ужгород­ському та Свалявському районах Закарпат­тя, ще в XIX ст. здебільшого замінено муро­ваними. Сприяло цьому і введення "типового проекту" мурованої базиліки, й "ідеологічний тиск" на виразно національні форми україн­ського мистецтва. Нині збережено лише чо­тири закарпатські лемківські церкви. З них дві — класичні: одна в Ужгороді, з села Шелестово, друга — в Київському музеї просто неба, з села Плоске. Ще одна, перероблена, стоїть у місті Свалява, а четверта, теж пере­роблена - в селі Руська Кучава. Ще три лемківські церкви з сіл Обава, Глинянець і Медведівці були врятовані чеськими ентузі­астами в 30-х роках і перевезені в Чехію. Лемківщина тягнеться вздовж північних (у Польщі) та південних (у Словаччині) схилів Бескидів. На словацькій Лемківщині зберег­лося приблизно 25 лемківських церков та ще близько шести десятків у Польщі.

Найбагатша на дерев'яні церкви Воловецько-Міжгірська верховина. У Воловецькому районі (північна частина колишнього Березького комітату) збереглося 15 церков і 13 дзвінниць, у Міжгірському (північно-за­хідна частина колишнього Марамороського комітату) - - 35 церков та 28 дзвінниць. Це земля бойків - етнічної групи українських горян, але панує тут зовсім інший стиль дере­в'яного храму — стиль-досить пізній, що склав­ся під впливом західних мурованих однонавних храмів з бароковою або готичною дзвінницею над входом, поширених у долинних се­лах Закарпаття. шести десятків у Польщі.

Надзвичайно цікавою й цінною є група готичних дерев'яних церков у долині Тиси. Церкви в селах Сокирниця, Крайниково, Да-нилово, Олександрівка Хустського р-ну (західно-південна частина колишнього Мара­мороського комітату) справляють незабутнє враження. У стрункому силуеті цих храмів їх творці, здається, зафіксували мить, коли ство­рене руками на землі ніби долає силу тяжіння і от-от злетить стрімкою стрілою у височінь. Готичні церкви Тячівського району (Діброва, Нересниця) є трохи меншими. По долинах річок Ріки та Тереблі готичний стиль заходить аж у Міжгірський район (Негровець, Репин-не, Сухий, Рекіти, Тюшка, Обляска, Сойми, Кужбиї), а також в Іршавський (Івашковиця, Локоть) та Виноградівський (Новосели­ця). У 1930-х роках дві готичні церкви з сіл Нижнє Селище та Холмовець перевезено в Чехію. Закарпатські готичні церкви багато чим подібні до готичних храмів та дзвінниць румунського й угорського Потисся.

Своєрідним явищем є три церкви в стилі "ампір" у верхоріччі річки Тересви (північна частина колишнього комітату Мараморош), що походять від так званих "Saalkirche". Найцікавіша з них стояла до 1939 р. у селі Лопухово. Ще одна згоріла в 1971 р. в Русь­кій Мокрій. Збереглася єдина церква в Ні­мецькій Мокрій, яка, очевидно інспірувала будівництв двох інших в українських селах.

На закарпатській Гуцульщині (східна час­тина колишнього комітату Мараморош) зно­ву відчутна традиція східного культового бу­дівництва з його симетричним розподі­лом об'ємів і домінуючим центральним верхом. Гуцульський стиль, подібно до бой­ківського, справляє враження спокою та врівноваженості, підсилене горизонтальним ритмом споруди. Можливо, найкраща на всій Гуцульщині п'ятизрубна церква міс­титься в с. Ясіня. Друга гуцульська церква стоїть у Лазещині. У гуцульських селах Івано-Франківщини кілька десятків п'ятизрубних церков являють усі можливі варіації цьо­го стилю, але й серед такого багатства дві за­карпатські церкви посідають визначне місце, тим більше, що всі гуцульські церкви Франківщини вкриті бляхою.

Церкви в селах Розтоки, Кваси, Луги, Білин, Стебний, Чорна Тиса, Ділове утворюють ще один стиль закарпатської гуцульської церкви, названий чеським дослідником ї. Мі-ланцем "середньогуцульським", на відміну від "північногуцульського" (Ясіня, Лазещина). Більшість церков цього стилю має в плані латинський хрест із короткими бічними рамена­ми, в яких вгадуються розвинуті рамена п'ятизрубної церкви. Основний об'єм -- видов­жена базиліка під двосхилим дахом з низькою баштою, вкритою шатром з маківкою. Всі ці храми порівняно нові (найстарший у с. Чор­на Тиса -- з 1836р.). Всі стоять у долинах річок Білої і Чорної Тиси.

Дерев'яні церкви 2-ї половини XIX та 1-ї половини XX ст. можна виділити в одну гру­пу "нових" базилічних церков. Ці споруди втрачають ряд суттєвих рис, властивих ста­рим храмам (опасання, ґанок із стовпчика­ми, розвинуті завершення веж), і тяжіють до уподібнення з мурованими базилічними цер­квами незалежно від етнічного регіону. Отже за останні 150—180 років церков традицій­них стилів уже не споруджували. Запанував єдиний взірець базилічної церкви. Незважа­ючи на певну однотипність та на пізніші пе­реробки, всі ці храми, безперечно, належать до цінних пам'яток народного будівництва. Серед них вирізняється кілька мініатюрних церков-каплиць кінця XIX або початку XX ст. Цінність цих споруд у тому, що вони донесли до нашого часу тип малих культових споруд невеликих, відда­лених сіл.

Дерев'яні церкви почали масово заміню­вати мурованими в XIX ст.

Скарбниця народного культового будів­ництва відчутно збідніла протягом XX ст. Можна назвати три періоди руйнування де­рев'яних культових споруд. Перший — від по­чатку XX ст. до 1945р., коли відбувається розпочата в XIX ст. заміна дерев'яних церков мурованими єдиного базилічного зразка. ). За двадцятиріччя належності Закарпаття до Чехословацької республіки вперше було сказано про захист дерев'яних культових споруд. Уперше публікуються статті та книги про народне зодчество, в основно­му українських та чеських учених.

Другий період нищення дерев'яних цер­ков розпочався після Другої світової війни, в умовах СРСР. Здійснювалася цілеспрямова­на робота щодо зменшення кількості культових споруд у західних областях України (у східних — церкви вже було майже знищено, починаючи з 1917р.). Для досягнення мети не добирали засобів.

У 1961 р. американський художник Роквел Кент відвідує Закарпаття і, зачарований дерев'яними церквами, пропонує реставрувати їх за власні гроші, чим вик­ликає обурення в тогочасних керівників. Адже обласний комітет компартії вирішив, що до­сить мати по одній дерев'яній церкві з кож­ного стилю!

Третій період нищення пам'яток культу­ри відбувається, на жаль, нині, на наших очах. В умовах релігійної свободи люди прагнуть замінити дерев'яні церкви мурованими або переробити старі. Кількасотрічні перлини де­рев'яної архітектури вкривають шифером, бляхою.), майже у всіх дію­чих церквах стіни всередині обшивають кар­тоном, а замальовування старих іконостасів набуло такого розмаху, що можемо говори­ти про катастрофу закарпатського іконопису.

Причини цього в неосвіченості людей, а часто і священиків і в повній, на жаль, бай­дужості теперішньої влади до культури.

Пам'ятки, що дійшли до нас, потребують єдиного — синівського піклування. Необхід­но зберегти не тільки відомі шедеври, а й най­меншу капличку чи придорожній хрест, бо все це є частинкою життя нашого народу, йо­го пошуками краси і ствердженням віри.

Розділ ІІІ. Дзвінниці Закарпаття


Окрему групу пам'ятників монументальної дерев'яної архітектури Закарпаття складають дзвінниці. Вони з'явилися порівняно пізно. При зведенні їх застосовувалися ті ж будівельні прийоми, що і в храмах: обшивка гонтом, пристрій навісів, заломів та ін. Проте вони відрізняються деякою різноманітністю своїх форм, зберігаючи при цьому певну стильову єдність, що зайвий раз говорить про велику творчу фантазію і винахідливість народних архітекторів.

Поставлені дзвінниці по сусідству з храмами. До споруди їх дзвону звичайно підвішувалися в самих церквах, над західними зрубами, де видно сліди їх кріплень. У деяких храмах дзвони дотепер ще не винесені в окремі дзвінниці. Наприклад, в дерев'яних храмах сіл Кострино Великоберезнянського району і Майдан Міжгірського району вони залишилися на баштах-дзвінницях храмів. У тих церквах, де дзвони вже зняті, башти-дзвінниці придбали лише архітектурно-декоративне значення.

Звичайно рубаним робився тільки перший ярус дзвінниці, а подальші яруси розвивалися в каркасі. Але зустрічаються дзвінниці, в яких застосована тільки каркасна конструкція. Верхній ярус робився з відкритими отворами — або у вигляді простих вирізів в обшивці самого каркаса, або у формі невисокої аркади. В більшості дзвінниці перекриті звичними чотирьохскатними шатрами з невеликими голівками вгорі.

Нині існуючі дзвінниці датуються XIX і XX ст., раніших споруд не збереглося. Мабуть, споруда окремих дзвінниць в Закарпатті в раніші часи взагалі не практикувалася, і дзвони, як ми вже відзначали, розміщувалися на дзвінниці церкви.

Багато дзвінниць втратили свій первинний вигляд внаслідок ремонту і переробок і придбали інші архітектурні форми, дещо відмінні від архітектури основної будівлі — церкви.

За старих часів дзвінниці використовувалися не тільки для культових, але і для інших цілей. Нижні яруси, наприклад, використовувалися під склади, а верхні виконували роль дозорних башт.

Найпростішим типом є дзвінниця в селі Гусний Великоберезнянського району. Це прямокутна в плані двох'ярусна споруда, де перший ярус — рубаний, глухий, другий — каркасний з відкритими отворами; тут же підвішені дзвони. Дзвінниця перекрита невисоким шатром на чотири скати.

Подальший розвиток типів дзвінниць пов'язаний із збільшенням її висоти за рахунок наростання ярусів. Верхній ярус, за деякими виключеннями, робили відкритим. Архітектурна обробка верхнього ярусу аналогічна обробці аркади-галереї в храмах.

Виключно оригінальну форму придбала дзвінниця в селі Ізки Міжгірського району, де народний майстер особливо вдало вирішує плавний перехід від крівлі навісу до вертикальної стіни башти. Тут гонтова обшивка ховає від погляду весь каркас башти, додаючи дзвінниці незвичайну стрункість і цілісність форм. Верх башти закінчується широким карнизом, що підкреслює шатер з одним заломом і ліхтариком вгорі.

Оригінальна по своїх формах двох'ярусна дзвінниця в селі Присліп Міжгірського району, складова з храмом єдиний ансамбль. Перший ярус — рубаний і прикритий широким навісом з сильно підкресленою кривизною скочування. На рівні навісу зроблений залом, і зруб переходить в каркасну систему конструкцій. Другий ярус значно вище за перший і закінчується галереєю з пологими арками. Перекрита дзвінниця восьмигранним шатровим дахом з великим винесенням. У цій оригінальній споруді, особливо в його завершенні, простежуються елементи оборонної архітектури.

До цього ж типу відноситься дзвінниця в селі Гукливий Воловецького району. Вона висока, струнка, в два яруси. Перший ярус рубаний і прикривається широким навісом. Другий — значно вище першого, каркасної конструкції і закінчується відкритою аркадою-колосниками. Верх її перекритий чотирьохскатним шатровим дахом. Висока дерев'яна дзвінниця побудована в селі Сокирниця Хустського району. Конструктивною основою її служить могутній каркас, поставлений на дубове обв'язування, що складається з брусів великого перетину (24Х X28 см). Низ дзвінниці підкреслений невеликим навісом і обшивкою каркаса вертикальними струганими дошками з нащільниками, а верх закінчується відкритою галереєю. Перекрита дзвінниця чотирьохскатним дахом. Споруда відрізняється вдало знайденими пропорціями, простими, але виразними архітектурними формами.

До найоригінальніших дерев'яних споруд слід віднести дзвінницю в селі Четово Берегівського району, яка вражає своїми масштабами. Вона є однією з найвищих дерев'яних дзвінниць Закарпаття. Чотиригранна башта з могутньою підставою підіймається на 16,5 м. Її дубовий каркас відрізняється чітким ритмом конструктивних елементів. Багатогранний високий шпиль, який завершає башту, додає споруді надзвичайну стрункість і легкість, а гонтова обшивка додає архітектурну цілісність споруді.

До оригінальних дерев'яних споруд слід також віднести двох'ярусну дзвінницю в селі Крайниково Хустського району (тепер вона перенесена до кам'яного храму). Ця дзвінниця каркасна, в один ярус, завершує її невисокий шпиль.

Шедевром народного дерев'яного будівництва є дзвінниця «Струківської» церкви в селищі Ясіня Рахівського району. Нижній ярус є рубаним четвериком, прикритий навісом, який спирається на випуски вінців зрубу. У другому ярусі четверик переходить у восьмерик каркасної конструкції і перекривається восьмигранним шатром з невеликою голівкою вгорі.

Голосники в другому ярусі по всьому периметру утворюють суцільний отвір, розділений лише стійками каркаса. За наявними відомостями, ця дзвінниця була перенесена до «Струківської» церкви в 1895 р. від знищеної пожежею церкви, яка знаходилася в північно-східній частині селища.

Біля деяких храмів ще збереглися огорожі з оригінальними хвіртками, що нагадують формою звичну дерев'яну хвіртку, оформлену геометричним орнаментом з тонких рейок.