Парох Майданека


Парох Майданека

До Люблінської філармонії на презентацію новознятого документального фільму «Парох Майданека» Ґжеґожа Лінковського 28 грудня 2005 р. поспішала юрба людей. Зала філармонії була вщерть заповнена, тож адміністрація мусила відчинити балкон для бажаючих. Фільм про о. Ковча, українця, якого папа Іван-Павло ІІ проголосив блаженним, прибуло подивитися чимало відомих осіб, м.ін. проф. Єжи Клочовський, кардинал Любомир Гузар, архієпископ Юзеф Жицінський (це саме він кілька років тому гаряче підтримав ідею відкриття в Любліні вуличного рондо імені бл. Омеляна Ковча), а також консул України в Любліні Іван Грицак та представники влади Люблінського воєводства.


Оркестр Філармонії разом з учнями кількох люблінських музичних шкіл виконав музику з фільму. Автор музики – Влад Курилюк, українець зі Львова, котрий вже кільканадцять років живе в Польщі. Під час виконання презентовано кадри з фільму, в яких у художній формі було представлено момент причащання за ґратами концтабору в Майданеку, де перебував і загинуво. Ковч. Він був єдиним священнослужителем у цій фабриці смерті, тому в’язні називали його парохом Майданека. Звідси й назва для фільму Ґжеґожа Лінковського («Proboszcz Majdanka»).

Перед демонстрацією фільму до гостей звернувся як господар директор Люблінської філармонії Мирослав Зьомек. Він зачитав кілька цитат, що характеризували головного героя фільму. Одна з них – це слова патріарха УГКЦ Л. Гузара, сказані у Любліні 17 лютого 2004 р., коли до 120-ліття з дня народження о. Ковча та до 60-ліття його смерті був організований колоквіум «Кордони Європи». Блаженніший Гузар тоді сказав: «То є син одного народу, що загинув на землі іншого народу, а відібрано йому життя за те, що хотів допомогти третьому народові. Це постать, котра нас об’єднує. Там, де є святі, там вже властиво немає кордонів».

Після демонстрації «Пароха Майданека» режисер подякував людям, без яких фільм не міг би відбутися – операторові, Романові Матвійчині, котрий запропонував у далекому вже жовтні 2001 р. Ґжеґожеві зняти фільм про Ковча, а також о. С. Батруху.

Презентацію фільму супроводжувала фотовиставка Дарія Костецького «Поміж небом і землею», а фотографії, які на неї склалися, були зняті під час творення фільму, а також згаданих акцій польсько-українського поєднання. Ось польська і українська молодь покладає квіти до образа Королеви Польщі – Матері Божої з українського Белза, ось сестри-служебниці переносять люблінську ікону бл. Ковча попід колючим дротом лінії Керзона, ось мудрими очима дивиться на нас покійний уже о. Гедеон, врешті образ зажуреного о. Ковча у виконанні о. Михайла з Унівського монастиря.

Під час виставки слово про бл. о. Ковча сказав люблінський митрополит Юзеф Жицінський. Він, зокрема, підкреслив, що «такі проекції, як ця, мають знищувати мури, будувати єдність, усвідомлювати нам, що Христос прийшов до нас усіх. Приклад отця Ковча, котрий піклувався про усіх людей, незалежно від віри, яку вони сповідували, є надзвичайно потрібний сьогодні для протистояння агресії та будування духовної сили. Ті, котрі мають духовну силу, яко. Ковч, у них немає потреби демонструвати агресію, чи ненависть, бо їхньою мовою є любов. (...) Стиль отця Омеляна та його універсалізм, закорінений у Євангелії, потрібен у світі, котрий не пережив та не розуміє правдивої муки. Те, що останнім часом з’явилися пропозиції святкувати Сильвестрів вечір у пейзажі за колючим дротом із закликом «Танець робить вільним», пригадуючи ідеологію Освєнціма, вважаю за телячу нерозумність суспільства, котре, продаючи все й усіх, може заблокувати працю сірих клітин». До слів архієпископа прислухалося кілька сотень присутніх глядачів, котрих зібрала спільно любов до України, визнання духовного подвигу о. Омеляна Ковча, прихильників духовного поєднання.

Фільм знімався у кількох країнах – у Польщі, в Україні та Канаді. Досить важким завданням для режисера було показати людину, якої вже немає на цьому світі. «До моменту, – визнає Ґжеґож Лінковський, – коли я зрозумів, що ключем можуть бути лише інші люди». І так, плівка зафіксувала останню з живих дітей Омеляна Ковча, дочку Лідію Бригідир, померлого уже о. Гедеона з Унева, котрий знав блаженного, а також надзвичайно цікаву постать сестри-студитки Марії (Ляхер), котра походила з жидівської родини, прийняла хрест і була, за твердженням о. Батруха, «свого роду вимпелом підпільної греко-католицької церкви у Перемишлянах». Сестра Марія на прикладі о. Ковча пояснила значення слова «альтруїст», ким, на її думку, був блаженний. “Альтер” – це хтось інший, “еґо” – це “я”. Тому альтруїст – це той, хто любить ближнього, а егоїст – люблячий себе», – нагадує глядачеві ніби відому істину сестра Марія.

Провідником по біографії о. Ковча є у фільмі люблінський священик о. Степан Батрух, який так пояснив творцеві фільму своє зацікавлення особоюо. Омеляна: «Коли у Любліні постала греко-католицька парафія, у 1993 р., я зрозумів, що о. Омелян Ковч на кілька десятиліть мене випередив у своїй діяльності. Я мушу йти його слідами, я мушу якось відкрити його наново, його величину, щоб моєю діяльністю не скомпрометувати тієї великої справи, яку він провадив у набагато важчих умовах. То мене заохочувало, додавало мені сили, щоб робити такі кроки, котрі провадили би до зацікавлення також молодих людей, молодих поляків, аби допомагати пізнавати духовність Східної Церкви. І того я навчився завдяки отцеві Омелянові Ковчу». Саме о. Батрух підказав Ґжеґожу й усій знімальній групі, куди можна поїхати, щоб постать блаженного проявилася якнайбільш повно. Так з’являються у «Пароху Майданека» Перемишляни, де працював парохом, Унівський монастир отців студитів, де часто проповідував та куди організовував паломництва, станція Клепарів (нині в межах Львова), звідки Ковча відвезли на вірну смерть, Торонто, де опинилися по війні його діти, в тому числі два сини-священики. Ну, і, звісно – Майданек.

Фільм «Парох Майданека» став добрим доповненням до книги про о. Ковча «За Божі правди і людські права», виданої спершу в Саскатуні (Канада) і перевиданої в Перемишлянах. Упорядником цього збірника та автором більшості споминів була старша дочка Ковча Анна Марія Ковч-Баран. Саме вона вперше приїхала разом з братом Сергієм до Любліна на Майданек у 70-х роках та розповіла правду про батька люблінським українцям – родині Матвійчин, у котрих зупинилася. Фільм і книга взаємно переплітаються та доповнюються, а іноді й суперечать один одному. Приміром, у фільмі о. Ковч постає як людина, котра щодня мусила долати кілька кілометрів пішки у старенькому взутті, натомість дочка Анна пише, що батько мав пару сильних великих коней, з яких сам часами кепкував, що вони «завжди знають коли їм прийти та де стати – додержують слова». Також деякою невідповідністю відзначається письмова розповідь Анни про те, що дізналася вперше про історію перебування батька на Майданеку в 50-х роках від Яна Куліковського з Вільна – із свідченням її ж сестри Лідії у фільмі, що цю історію вони почули відразу по війні у визволеній Празі безпосередньо з вуст цієї ж таки людини.

50-хвилинний фільм оглядається на одному диханні. Сприяє цьому велика наповненість у фільмі художніх образів та пейзажів Галичини, Канади, виконаних оператором Єжи Рудзінським. Досить влучним було також використання режисером знімок з двох великих акцій, організованих люблінською греко-католицькою громадою. Обидві були пов’язані з особою о. Ковча.

Перша – яскраве святкування акту передачі копії Ченстоховської Богородиці від римо-католицької (польської) парафії до греко-католицької (української) 15 червня 2005 р. Кілька тисяч осіб взяло тоді участь у спільній молитві на подвір’ї старенької церковки на люблінському Славінку. Вдруге вже був використаний для цих цілей символічний іконостас поєднання, з одного боку якого розміщені ікони покровителів польського народу,а з іншого – українського, в тому бл. о. Ковча.

Друга акція – не раз описуване на сторінках «Нашого слова» транскордонне поєднання поляків та українців під Корчмином на Томашівщині. 27 серпня 2005 року духовним патроном корчминських урочистостей став блаженний Омелян. З його іконою йшли цього разу поляки й польські українці до кордону, щоб його подолати та злучитися з українськими громадянами біля чудодійного джерела поблизу українського села Стаївки. Один із учасників знімальної групи Лінковського, Д. Костецький, котрий виконував фотографічну документацію до фільму, так описує загальний клімат, що панував при знімках: «На Україні Ґжеґож шукав доріг, що запровадили Омеляна до святості. Знайшов звичайних людей та скрипучу зарядність і банальність. З тієї матерії виткав сучасну агіографію, позбавлену замальовок та пафосу, мудру розповідь про те, що велич може бути чимось близьким та простим – викроєним на сприйняття кожного з нас...».

Ґжеґожу Лінковському складаю подяку за надання можливості скористатися діалогами з фільму «Парох Майданека» під час підготовки цієї та інших статей.
Вдячний також Романові Матвійчині за ідею приготування цього матеріалу.

Ґжеґож Лінковський – автор кількох фільмів про діалог культур та релігій, м.ін. «Брати того самого Бога», «....вписаний у Зірку Давида – Хрест», «Марш живих», «Святі діти», співавтор голосного у Любліні та в Польщі циклу «Долати мури», організатор фестивалю документальних фільмів «Rozstaje Europy», врешті директор Студентського дому культури при Університеті Марії Склодовської-Кюрі «Хатка жака». Став лауреатом багатьох нагород на фестивалях у Польщі та за кордоном, в тому престижних Finalist Certificate Award New York festivals 2004, а також Фундації Pol-Cul за фільмову творчість, яка поширює толерантність.скачать dle 11.3

оновити, якщо не видно коду