на початок

У напрямку лемківського музею європейського типу

Розмова з Михайлом Тиханським,
директором «Музейного комплексу „Лемківське село”» в Монастириськах


У напрямку лемківського музею європейського типу








Михайло Тиханський.
Фото автора статті
Богдан Гук:
Розкажи, будь ласка, про свою життєву дорогу від рідного дому до посади директора в одному з найкращих лемківських музеїв світу.

Михайло Тиханський: Я народився 1956 р. в Добриводах Тернопільської області, селі на 80% лемківському від часу, як 1945 р. сюди кинула їх депортація. Саме тут, а не на рідній Лемківщині, я бачив наші старі звичаї, навчився говірки. Мої батьки – родом з Милика. За традиційним сімейним ремеслом я мав би бути бджолярем, але не маю великого гріха, бо хоч не я, то брат займається бджолярством. Я збираю інший мед, це – духовні скарби Лемківщини, проте вулик маю вдома.
Батько мій, Микола Тиханський, узяв собі за жінку Марію Гащак, до родини якої казали в Милику «до Пастирчика». Дідова хижа в селі стоїть донині, збудована 1936 р., велика, 14 на 14 метрів. Дід був двічі в Америці, мав слуг, а його мед ішов у Польщу і в Чехословаччину.

У мене залишилося небагато спогадів від батька. Він помер, коли мені було 8 років. Більше почув про сім’ю та Милик від мами. Згадувала часто «щавиці», чудові для здоров’я води. У Добриводі я запам’ятався людям «збиточним», пакісним. Розібрав, наприклад, дідів годинник з Америки і млинок, а тепер Бог так дав, що збираю докупи все лемківське, розкинене історією.

Ти вростав в Україну. Як? Твої батьки, можливо, не признавалися, що вони українці.

У нас вдома я не чув про руснаків чи русинів. Казали про себе лемки-українці. Адже Криниччина була свідоміша від Горличчини. «Ми там ся родили, але ми є українці», – така була формула родоводу. І, певно, не лише в моїй сім’ї, але й інших у Добриводах, куди попали лемки з Милика, Щавника, Астрябика, Верховні та інших сіл.

Твоїй домашній освіті на зміну прийшла інша, державна радянська.
Перші роки треба було ходити до школи і тяжко працювати на ґаздівці, але загрожувало мені, що доведеться піти в колгоспні трактористи. Приїхала сестра зі Львова й сказала, що мене візьме туди і «дасть вивчити на інтеліґента». Конкретно це була Львівська республіканська школа кіномеханіки. Я міг стати кінотехніком, але треба було працювати вдома. У колгоспі, де робив кіньми, міг красти солому, щоб годувати нашу корову. Далі тяжко було б так жити, отож після служби в армії пішов я заочно в будівельний технікум у Львові. Закінчивши 1986 р. технікум, я став майстром, відтак начальником відділу. Мешкав у Монастириськах, одружився. Вчився далі, вступивши на історичний факультету Університету ім. Стефаника в Івано-Франківську.

Ти приєднався до лемківського руху?
Лемки з Монастириськ були учасниками перших зборів товариства «Лемківщина» в Івано-Франківську на початку 90-х років. Я не міг на них бути, але мене записали в його члени. У Монастириськах я вже брав участь у зборах. Там постав хор «Яворина». Виникло питання фінансів, а я працював у будівництві, то помагав хорові автобусом, бензином. Мені, а також першому голові Михайлові Громосяку з Криниці та Іванові Кулику вдалося втримати хор 4 роки власним коштом. На зборах 1994 р. обрали мене головою Монастириського районного товариства «Лемківщина». Головував я до 2002 р.

У напрямку лемківського музею європейського типу
Ориґінальний одяг, який взяли з собою руснаки з Криниччини.
Нині він зберігається в музейній колекції в Монастириськах.
Фото автора статті (з 2014 р.)

Кому належить ідея заснувати лемківський музей у Монастириськах?
Їхали ми – Громосяк, отець Іван Дуда і я – на збори до Тернополя. Чортківське товариство в особі архітектора Дуди заявило тоді, що будуть робити в себе світлицю¬корчму. А о. Дуда каже: «А ми в Монастириськах започаткували б, певно, музей…». На цю пору в мене самого був лише один експонат: 1979 р. я отримав від вуйка ярмо, з Милика. «Москалям не дам, але все одно: що з ним робити?..» – казав він, бо переселявся. А потім це був перший експонат музею

Музей повинен мати свій будинок.
Почалося з однієї кімнати в нинішньому будинку, який колись належав до електростанції, тут була контора ремонту електромереж. Виходив її також о. Дуда. У кімнатці було більше, ніж скромно, – фотографії, вишивки, та стачало місця для зустрічі. Якось я приїхав з Сибіру й подумав наповнювати слово «музей» реальним змістом. Спочатку подався в Добриводи до родини. Вони подарували одяг, скрині, куделі, прялки. Як «дзядівля» назбиралося більше, ми випросили половину будинку.

Чи в музеї виключно є предмети, привезені з Лемківщини?
На 80%, але можуть бути й ті, якими на першій порі користувалися лемки, заставши їх тут по депортації. Це результат багатьох пошукових експедицій. Людям дуже важко було розлучатися з предметами, привезеними з рідної хати на Лемківщині, з їх молодості, проте вони зрозуміли, що найкраще скриня чи мисник збережуться саме в музеї. Я об”їхав територію Тернопільщини радіусом десь у 100 км від Монастириськ, але перший інструмент – ярма – я привіз зі Львова від Тарасевича з Милика. Бувало, що я бачив стару покинуту хижу в селі, де лемків поселили. Я ліз на горище і не один раз виносив звідти фотографію чи якийсь предмет.

А статус і статут музею?
На початку, тобто на етапі формування, статус був невеликий, а це тому, що статус формується разом з музейним надбанням і його впливом, з потужністю інформаційного потоку, який іде від відвідувачів. Натомість статут був колись такий, що музей існував лише при товаристві «Лемківщина». Його 4 роки на свій кошт утримували ті ж люди, що й хор «Яворина», а також Марія Микитин, Стефанія Гурей та інші. Потім, 1996 р., під щасливу пору, коли головою міста був син Миколи Громосяка, вдалося передати музей під міську раду Монастириськ. Ми отримали півтори ставки. На пропозицію товариства я став директором Монастириського лемківського народного музею. Побув ним з півтора року й побачив, що як далі директоруватиму, то мої діти будуть газети їсти. Новим директором обрано Надію Багірову, лемкиню з Криниці. Музей 2005 р. став Монастириським обласним комунальним музеєм лемківської культури і побуту, тобто його підвищили до обласного рівня, призначили більше штатних працівників. Я 2010 р. заново узяв на себе обов’язки директора. Кожного року в музей прибувало десь 200 експонатів, наприклад, церковні речі, окремо від Данька Шкрябли з Астрябика, стародруки, навіть маємо дяківську книгу з 1661 р. чи метричну книгу парафії Висови з кінця ХІХ ст. Одиниць зберігання в нас майже 2000. Частина експонатів переведена у філіал музею на Ватряному полі. Там готуються збірки для бойківського й гуцульського відділів.

Який внесок у діяльність музею Всеукраїнського товариства «Лемківщина»?
Величезний, основний! За головування Олександра Венгриновича, криничанина родом, а тоді мешканця Монастириськ, відбувся перехід на вищий рівень. Він до праці найняв двох фахівців, які підготували дві кімнати церковної спадщини Лемківщини.

Чи у співпраці з товариством розроблялася також концепція установи?
Інакше й не могло бути, чимало внесла, наприклад, Марія Микитин, технолог, людина з ясним уявленням культурного простору. Професіоналісти-музейники над концепцією не працювали, але нове вносить Валя Грабчик, історик з Добривод і професійний працівник.

У напрямку лемківського музею європейського типу

У колекції переважають експонати народної культури, наче аноніми, а тимчасом історія Лемківщини має і своїх велетнів.
Ти маєш на думці Никифора, Антонича… Ориґінальних речей, які були б їх власністю, частиною життя і творчості, у нас нема. Маємо, проте, рукопис книжки Юліана Тарновича про народну культуру лемків, деякі рукописи Івана Красовського, авторську четверту копію графік Василя Мадзеляна. Ми хотіли б відкрити окрему кімнату-музей творчості Тарновича, зокрема для ориґінальних картин, які досі зберігаються в Торонто.

Варто згадати, що наш музей, хоч і найбільший, усе ж не єдиний лемківський музей в Україні. Є відділи чи кімнати музеїв у Бережанах, Борщеві, Ягольниці. Є також лемківський сектор музею просто неба у Львові. А ширше: це частина лемківської музейної мережі, до складу якої входять Зиндранова, Новий Санч, Сянік, Свидник чи Торонто. І все ж, нас не порівняти ні з ким, бо ми – найбільші, тому і перспективи перед нами найбільші.

На жаль, поки що не маємо своєї інтернетної сторінки та професійних музейно-краєзнавчих видань. Фінансування настільки мале, що ми втримуємося при житті, але не розвиваємося.

Яке відношення музею до десятків гектарів території на окраїні Монастириськ, що має назву «Лемківське село»?

Тепер це «Музейний комплекс „Лемківське село”», але до цього була своя дорога, тобто, на мою думку, музей вплинув на вибір місця найбільшої в Україні «Лемківської ватри».(і не тільки в Україні, а й у світі - ред. Адміністрації http://lemky.com )

Два перші лемківські фестивалі відбулися в Гутиськах, це також на Тернопільщині, але на півночі. У це мале село людей прибуло понад 4 тисячі. Довелося колеґії товариства «Лемківщина» шукати іншого місця. Вибір впав на Монастириський район – там, де дорога й вода. Пропозиції були різні, проте ми вибрали місце поблизу містечка. Колись ця місцевість належала до села Гончарівки. На тій частині території давньої Гончарівки, де потім виникло «Лемківське село», 1945 р. стояли хати хутора, в яких жили переселенці з Ганчової. Земля належала державі.

При дорозі в «Лемківське село» стоїть великий стенд з планом розвитку оселі.

Існує ввесь перспективний план забудови території «Лемківського села». До речі, в будові, хоч і дуже повільній, є вулиця лемківської матеріальної традиції. Вона починається від каплички й веде до лемківського села. Правда, це не мали б бути хати з різних реґіонів, а лише з Криниччини, тому що біля Монастириськ живе найбільше переселенців саме з цього краю. Першою має бути гончарська майстерня. Її будиночок готовий. Другим буде кузня. До кузні маю вже ковадло, ковальські міхи й інші інструменти, привезені від Михайла Шкварли з Астрябика. Буде будинок «Просвіти», але трохи з іншими функціями. Це буде будинок творчості. У нас взагалі забезпечене ориґінальне хатнє устаткування. І, звичайно, буде церква.

Які перспективи має музей?

Перспективи добрі, проте їх треба організувати як складову цілісної концепції функціонування лемківства в Україні, а вона, хоч і неодноразово опрацьовувалася, не може стати дієвою. Для цього є й об’єктивні причини, але як подивитися хоча б на фермера Івана Гуту, який збудував нам сакральний комплекс, що складається з каплиці, дзвіниці та криниці, видно, який може бути внесок у формування і здійснення нашої концепції. Було б чудово, якби нам удалося відкритись на Європу, яка про Лемківщину не знає нічого. І саме на хвилі європейської перспективи лемківства наш музей мав би перетворитися на установу європейського типу.
Дякую за розмову.

Богдан ГУК
Джерело інформації:
Український тижневик "НАШЕ СЛОВО"
■ №49, 2015-12-06■ Лемківска сторінка ■
http://www.nasze-slowo.pl
скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.