на початок

Перебування оптантів з Пряшівщини в Україні: роздерта тотожність

Перебування оптантів з Пряшівщини в Україні:
роздерта тотожність


Навесні 1947 року СРСР та Чехословаччина провели акцію обміну населенням: на Волинь з Пряшівщини поїхало 12 тис. русинів Словаччини, на терени Чехії (передовсім Судетів) – 30 тис. нащадків чеських колоністів. І ті, і інші названі в історії оптантами (від лат. optatio – вибір). Перші місяці і роки на Волині показали оптантам, що попри запевнення радянських агітаторів, на землі України їх ніхто не чекав, більше того – їх присутність була небажаною, а захистити їх було нікому[1]. Вони зіткнулися із неприязню як представників влади на місцях, так і місцевого населення. Крилося у цьому чимало об’єктивних і суб’єктивних причин, котрі лежали не тільки у площині нетолерантності одними (волинянами) інших (південних лемків), але теж навпаки – у певній законсервованості традиційного суспільства найзахідніших українських горян, їхньому наївному сприйнятті дійсності, котре треба було розвіювати інколи й десятки років. Їдучи „до Росії”, пряшівські етнічні українці не мали абсолютного уявлення про Волинь, її історію, культури, звичаї, врешті – полінаціональний характер населення.

Перебування оптантів з Пряшівщини в Україні: роздерта тотожність

Оптантка Катерина Рибович з с. Якуб'яни (округ Стара Любовня) з доньою Ганною,
переселені до с. Грушвиця Рівненського р-ну Рівненської обл.
Родина Рибовичів виїхала до Словаччини в кінці 1960-х-початку 1970-х років.
Це та усі інші фото надані автором.

Як показала історія оптації, на Волині лише одна категорія людей була приязна прибуваючим русинам зі Словаччини: це чехи-колоністи, - деякі з яких ще певний час перебували у своїх хатах, очікуючи повернення до Чехії, а одиниці залишилися на Волині до кінця своїх днів. Степан Крушко пише: „Вони нашим людям співчували, заспокоювали їх, вводили в курс справи, радили, попереджали про звичаї і місцеві норми співжиття, міжлюдські відносини, але й про випадкову небезпеку”[2]. Зрозуміло, чому саме чехи демонстрували розуміння до долі переселенців: по-перше, завдяки їх приїзду стався можливим від’їзд колоністів в Чехію; по-друге, роки проживання в українсько-польському середовищі навчили чехів бути гнучкими у розумінні проблем інших людей; по-третє, і чехи колись приїхали в чужу землю і зустрілися з несприйняттям. Врешті, словакізована мова південних лемків була часами ближчою чехам, ніж українцям-волинянам: саме словосполучення „переселенці з Чехословаччини” мусило роззброювати людей, котрі вже вік жили споминами про батьківщину.

Натомість на інших кількох рівнях суспільного життя прибульці з Низького Бескиду зустрілися з байдужістю (по меншій мірі), а часами агресією по відношенню до себе й своїх людей. Іноді сама поведінка і принципи життя словацьких русинів викликали агресію місцевих, хоч самі вони не розуміли причин цих негараздів, а навіть їх поглиблювали і протиставлялися їм. Дані рівні суспільного дотику заслуговують на окреме пояснення, а тому розглянемо їх почергово: стосунки оптантів із місцевим населенням, із українськими переселенцями з Польщі, із місцевою комуністичною владою та із українським націоналістичним визвольним підпіллям ОУН-УПА.

а) „конфлікт українсько-лемківський”

Саме рішення про переселення пряшівських лемків на землі Волині було провокаційним і приреченим на невдачу. Чому? Ментально і культурно волиняни та лемки знаходилися у досить різних площинах українського етнічного масиву. Лемки були горянами, Волинська височина – то рівний як стіл простір. Волиняни мовно належали до тієї групи українських говірок, що починається на Полтавщині, а закінчується на річці Нарві у Польщі на Підляшші, лемки говорили на мові, ближчій галичанам і полякам, але не киянам чи полтавцям. Волиняни були православними, лемки зі Словаччини – майже стопроцентно греко-католиками. Лемки приїхали „на широку землю”, а волиняни тільки-но скінчили криваву братовбивчу різню поляків „за землю”.

Почнемо з мови. Як оптанти, так і волинські українці підкреслювали взаємне нерозуміння у мовному плані. Марія Бабак, сміючись, говорить: „Вашу мову ми не дуже-то спершу розуміли, більше по-руснацьки говорили”[3]. Батьки Миколи Шкурли за 20 років до реоптації так і не вивчилися говорити по-українськи[4]. Старші люди зазвичай гірше звикають до нової ситуації[5], а діти навпаки – швидше[6]. Так, комісія до ліквідації неписьменності з Луцька зазначала: „Вважати неправильною ситуацію, коли переселенців з Чехословаччини, які закінчили 7-8 класів чехословацької школи вважають досить грамотними, оскільки вони не знають добре російської і української мови, погано володіють ними у розмові...”[7] Хоч, звичайно, траплялися випадки декларування нерозуміння мови й серед дітей: у с. Гаєнки Волинської області один з русинських хлопців скаржився на нерозуміння української літературної мови[8]. Йосип Галушка з с. Гажлин на Бардіївщині взагалі переконаний, що у його дитинстві вдома говорилося „по-словацьки”. Щоправда, згадує, що „по-католицьки” він би не міг би щось сказати[9].

Зрозуміло, що різниці у мові не були аж так фантастичними, щоб стверджувати про поголовне нерозуміння й несприйняття, скорше за все йдеться про відсутність акцептації окремих моментів та двозначностей, регіональних особливостей у мові. Серед моїх респондентів-реоптантів 50% зазначили, що розуміли українську мову, 31% розуміли погано і тільки 19% не розуміли. Степан Крушко небезпідставно підкреслює, що й серед оптантів були ті, хто більше, або менше розумів мову волинян: найкраще, на його думку, почувалися у мовному плані переселенці з Лабірщини і Снинщини – бойківсько-лемківського кутка на північному сході Словаччини, що примикає безпосередньо до України та „Тисненського відростка” Польщі[10]. Разом з тим було „гірше тим, які переселились з міста у село, наприклад, з Бардієва в Мирогощу чи Грушвицю, або були великі різниці між селами: Луків-Мирогоща, Грабське-Ульбарів, Якуб’яни-Грушвиця[11], Пчолине-Квасилів”, стверджує Крушко[12].

Перебування оптантів з Пряшівщини в Україні: роздерта тотожність

Марта Купко з донькою Валентиною на Волині.
Родина Купко повернулася на батьківщину у 1977 році.

Якщо йдеться про релігійний аспект адаптації оптантів з Чехословаччини, то різниці поміж обрядом православним та греко-католицьким спершу не були так помітні оптантам, як це виявилося пізніше. Як писала одна з оптанток додому, „в церкви така служба, як і наша, лем кус голос інакший”[13]. Польський соціолог Яцек Новак влучно помітив, що „для русинів можливість молитви у власній мові[14] означала фактично повну участь у етнічному житті групи. Подібне явище було характерне для лемків, переселених на Західні Землі [Польщі]”[15]. Різниці поміж греко-католицизмом і православ’ям не були для оптантів/реоптантів ясними, поки їм не роз’яснено їх зі сторони. При поверненні на Словаччину 59% моїх респондентів повернулося до уніатства, а 41% зберегло православ’я[16]. Причому православні лемки відносяться нині більш ревно до плекання саме цієї віри, ніж греко-католицькі. Старенька Марія Бішко із жахом у голосі освідчує, що „коли ми були греко-католики, нам же ніхто не сказав, що ми – уніати!”[17]. Народжений у 1937 р. оптант Йосип Галушка вже не може пригадати, чи відрізнялася їх віра: „Мені було 9 років...”[18]

Певною проблемою стала для переселенців з Чехословаччини лише антирелігійна кампанія у волинських селах. Пряшівські мешканці с. Вовковиї Козинського р-ну писали до Президії Верховної Ради СРСР: „Нас виховали у релігійному дусі, і комісія нам сказала, що ми тут можемо відзначати усі свята, і неділі, і можемо молитися. Але справа така. Прийде неділя, а нас виганяють на роботу. Навіть не дивляться, чи хвора людина, чи інвалід, їм все одно...”[19] Тобто, головним було для переселенців – ходити до церкви і молитися. А чи згадували при службі в рідному селі папу, чи патріарха, лемкиня Марія Бішко з Блехнарки, а нині пряшівчанка, не впевнена[20].

Коли оптанти згадують про відношення місцевого населення до них, складається враження, що гіршого не могло бути, і що сама фізична присутність русинів викликала у волинян як мінімум алергію. „Переселенців скрізь називають „гуцулами”, а ті сприймають це як найбільшу образу. Корінне населення насміхається над мовою переселенців, а ті кожну таку насмішку дуже глибоко переживають”[21], - писав Микола Мушинка до Голови КСУТ (Культурний союз українських трудящих Чехословаччини) Василя Капішовського після експедиції до оптантів. „Чому ви сюди прийшли, хто вас тут звав, а холери на вас нема, виздихали б ви, а пара б з вас вийшла, а щоб вас...” – вимінює прокляття зі сторони волинських „братів” Микола Шкурла: „Називали нас „перелітними птахами”[22], - додає. Марія Котар, котра трапила до Новосілок Чеських, згадує, як її попрікав навіть п’яний волиняка, що лежав у баюрі при дорозі: „Чого, - мовляв, - гуцулка, прийшла на нашу землю?”[23] Які висновки можна зробити з наведених прикладів?

По-перше, що оптанти бачили лише зовнішні вияви агресії місцевих і не бралися розуміти її причини. З „гуцулами” ніби все ясно: Петро Закутянський так пояснює це прізвисько для русинів з Чехословаччини: „Деякі переселенці приїхали в одягу, виготовленому з вовни і домотканого полотна, привезли дерев’яні теліги, плуги, борони. Місцеві жителі знали про те, що в Карпатах є жителі, які носять подібний одяг і користаються дерев’яним сільськогосподарським знаряддям, називають їх гуцулами”[24]. Тут маємо справу із одвічною неприязню поміж жителями гір і рівнини, причому завжди перші були другими оцінювані як примітивніші і малокультурні. Ця дискримінація надзвичайно сильно вплинула на подальші покоління оптантів: М. Мушинка свідчить, що діти забороняли батькам приходити на збори до школи, щоб не було відомо про їх переселенське походження, одна з оптанток заявила, що її батьки були в Чехословаччині під час війни на роботі й тому вона там народилася. „Таких випадків можна було б навести десятки”[25]. Не випадково асиміляція лемків на Волині Степаном Крушком була окреслена як „акультурація”[26].

Почуття власної неповноцінності було викликане не тільки тим, як правильно зазначав Мушинка, що серед переселенців ніхто не проводив виховної роботи, а теж тим, що місцеве населення ніхто не підготовив до прибуття чехословацьких переселенців. „Проблема полягала у слабкій поінформованості радянських властей та окремих виконавчих органів про те, що на Волинь прибуде 12 тис. „якихось” переселенців з Чехословаччини”[27], - пишуть автори „Опції”. Доходило до того, що часами оптантів сприймали як прислужників словацького фашизму, хоч насправді вони були більшими комуністами з переконання, ніж місцеві волиняни[28]. Самі ж оптанти мали несформовану національну самосвідомість і не могли донести „свою правду” місцевим кривдникам. Голова комітету реоптантів бачить певну проблему у тому, як сам окреслює, „що нас ніхто не вів, - серед нас не було священника, жоден не захотів їхати. Лише четверо вчителів переселилося, й ті, радіючи, що дістали працю, не дуже то й вмішувалися, щоб їм не „пришили” якої агітації”[29]. Затлумленість місцевими русинів з Чехословаччини призвела до того, що останні не вважали за потрібне надавати своїм дітям вищу освіту, - відзначав М. Мушинка в 60-х рр.[30]

Однією із основних причин патологічної ненависті місцевих українців до прибулих було усвідомлення, що русини приїхали „на їхню землю”. Цей фактор підкреслюється більшістю оптантів у спогадах. Питання землі справді було болючим для волинських українців. За часів міжвоєнної Польщі українське населення притіснялося в земельному плані, великі наділи отримували осадники із центральних районів Польщі. У 1943 р. розгорівся величезний міжнаціональний конфлікт, в результаті якого загинуло, за різними підрахунками, від 15 до 36 тис. поляків Волині[31]. І коли волиняни заявляли пряшівцям „На якого чорта ви тута приїхали, а ще на нашу батьківщину, ми за неї кров пролляли!”[32], то це стосувалося скорше за все тієї польської крові, а не як подає в одному з матеріалів Степан Крушко крові на фронті[33].

Автори „Опції” зазначають: „На новому місці переселенців очікувало чимало нежданих здивувань. Без ентузіазму зустрічали їх місцеві жителі та функціонери, котрі лише зрідка знали, що на місце від’їжджаючих чехів прибудуть нові переселенці. Йшлося їм передовсім про загосподаровані і добротні (як на той час) чеські маєтки, до яких мали виразний інтерес”[34]. Південні лемки, які опинилися у такий важкий момент в чужій країні, нічого не могли вдіяти із негативним відношенням місцевих. Вроджена доброта лемків не дозволяла їм навіть уявити, що могло творитися під час війни на землі, яку так щедро їм пропонували до диспозиції радянські агітатори. Могли лиш жалітися властям на випади місцевих, у яких звучали погрози на кшталт того, що „наша кров буде річкою текти, коли ми тут лишимося, а нас будуть вкидати до криниць”[35]. Один з реоптантів пізніше скаже про волинян: „Спереду „Боже”, а ззаду ріже!”[36]. Ян Калиняк згадує слова батька: „Брань ся українця!”[37]

Ще однією з причин внутрішнього дискомфорту була інтровертність, замкнутість русинського середовища. Те, що ними подається як досягнення, - існування окремих „гуцульських” ланок, вулиць із переселенців[38], те, що „ми були за залізною завісою як брати і сестри, слово нашого русина з Чехословаччини означало, що ми можемо йому вірити і на нього покластися[39], що то наша людина – чесна, працьовита і свідома”[40], - місцевими оцінювалося негативно. Роками одні не спілкувалися із іншими – через взаємонерозуміння[41] і насмішки. В одному з листів оптантів до властей читаємо: „Життя нам тут неможливе і ніколи не буде можливе, бо ми не будемо з людьми боротися [...]. Де немає любові поміж народом, не може бути доброго життя”[42]. Фактично, оптанти так і не відчули себе на Волині удома, на чому невипадково наголошує Степан Крушко[43], через що ніколи не ототожнили спільність із місцевим населенням, розділяючи русинів (як словаків) і українців.

б) „конфлікт переселенсько-переселенський”

Відносини поміж переселенцями з Польщі і переселенцями з Чехословаччини не можна назвати відвертим конфліктом, але суперництвом і протистоянням так. Джерела цього протистояння лежали у житловій проблемі, з якою зустрілися переселенці з обох країн по приїзді на Волинь. Наприкінці 1946-початку 1947 рр., коли стало відомо про від’їзд волинських чехів, українці з Польщі масово почали вселятися під різними приводами до них у будинки: на квартиру, наймались на роботу тощо[44]. Таким чином, українці зі Словаччини заздалегідь наражалися на житлову невлаштованість, незважаючи на гарантовану їм першорядну передачу майна волинських чехів.

Загальна кількість переселенців з Польщі тільки в Волинській області (разом із утікачами з південно-східних областей України) склала близько 53 тис. чоловік[45]. Переважною більшістю переселенців були вихідці з Холмщини. Проведений влітку 1946 р. зондаж походження прибулих показав, що з 12 139 присутніх на той час господарств переселено з Холмського повіту 1929, з Грубешівського 5934, Томашівського 1258, Володавського 1467; з повітів Надсяння значно менше – від 33 господарств з Ланцутівського повіту до 231 з Ярославського[46]. Ці дані дозволяють окреслити переселенців з Польщі на Волині умовно як холмщаків.

Парадоксально в „оптантській” літературі переселенців із Польщі названо „польськими лемками”. Мало того, що як більшість українських публіцистів до певного часу, автори оптантських споминів помиляються із означенням акції „Вісла” з 1947 р. на окреслення обміну населенням між Польщею і Україною 1944-1946 рр.[47], то ще й називають польських українців, поминаючи їх поділ на підляшуків, холмщаків, надсянців, бойків і лемків, усіх лемками. Пишучи про житлову проблему, Степан Крушко зазначає: „...негативною сторінкою було те, що замість підготовлених чеських господарств і будинків, оптантів непривітно зустріли польські лемки, що вже жили у домах волиняків”[48]. Як можна було зауважити з наведеного вище зондажу, повіти Лемківщини взагалі не були названі серед тих, виселенці звідки жили на Волині. Однак оптантських авторів це не обходить: пишучи про свого друга Станіслава Литвинчука, Микола Шкурла так підписує його фото: „Польський лемко із села Верховини Люблінського воєводства”[49]. Справжні лемки напевно б втішилися[50].

Яцек Новак, котрий досліджував лемків як в Польщі, так у Словаччині і в лемківських переселенських селах на Івано-Франківщині, так пояснює цей феномен: „Більшість тих, хто прибув із Польщі, для корінних українців то лемки, хоч би ними і не були. Що дивує, із розмов з моїми респондентами виникає, що самі лемки не давали привід українцям називати себе лемками. Лемко у Східній Галичині став синонімом прибульця із Польщі, оскільки усі переселенці для традиційної сільської громади були фактично „чужими”. Для них не було істотним, чи „чужий” прибув з Ярослава і почувався українцем, чи з Криниці і був лемком. Не називали їх поляками, хоч і прибули з Польщі. Назва лемко утвердилася у галицькому регіоні завдяки прибульцям з Лемківщини у 40-х роках”[51]. Зауважмо, що йдеться про Галичину[52], - а звідки цей термін проник на Волинь, не відомо. Не відомо також, наскільки, окрім оптантського середовища він був розповсюджений серед волинян на окреслення забужан.

Перебування оптантів з Пряшівщини в Україні: роздерта тотожність

Родина Купків на Волині перед чеським будинком. 1950-ті-1960-ті роки.

Степан Крушко на питання про невідповідність називання холмщаків і підляшан лемками відповів так: „Так, це були справді холмщаки, забужани, але самі вони себе називали „українці з Польщі”. Слово „лемки” я там не чув, і вони себе так не називали”[53]. Марта Купко, оптантка з Циґельки, говорить: „Польських переселенців називали „поляками” (ймовірно йдеться про окреслення саме з боку переселенців з Чехословаччини, оскільки „поляками” переселенців з Польщі називали переважно на Сході і Півдні України, натомість на Волині функціонував термін „забужани”. Називає „поляками” українських переселенців з Польщі і Міхал Рибович[54]), але вони говорили по-українськи, це були українці”[55]. Ян Калиняк, діяч „Русинської оброди”, стверджує, що про термін „лемки” почув лише по поверненню на Словаччину, у віці 14 років: „А коли поїхав на „Лемківську ватру” до Михайлова [на Західних Землях Польщі – Р.К.], то вперше усвідомив: вони ж говорять точнісінько, як ми!”[56] Тобто, не зустрівши в Україні справжніх лемків з Польщі[57], південні лемки зі Словаччини помилково наділили [пізніше] цією назвою сусідів-переселенців з-за Буга. Те, що їхніми сусідами стали саме холмщаки, а не лемки, додало перебуванню на волинській землі відчуженості та почуття відмінності і окремішності від „материкових” українців.

Холмщаки поводили себе по відношенню до прибулих українців з Бескиду грубо і не царемонилися з ними, коли йшлося про приватизацію будинків від’їжджаючих чехів. Перевірка за головуванням замісника завідуючого Відділом по переселенню при Раді Міністрів УРСР В. Косіцина 8 травня 1948 року показала, що тільки в Сенкевичівському р-ні (Волинської обл.) є 7 родин, що не отримали своїх будинків, а разом з тим в чеських будинках живе 28 сімей з Польщі, які, за риторикою Косіцина, підлягали виселенню. Навіть коли дім був офіційно затверджений за русином, переселенці з Польщі природньо чинили опір їх виселенню і погрожували словацьким українцям[58].

У травні 1948 року влада області відзначала прихований антагонізм між переселенцями з Польщі та Чехословаччини[59]. Це пояснювалося тим, що продовжувала існувати житлова проблема, у якій лемки на тлі тисяч бездомних холмщаків виглядали упривілейованою групою[60]. Крім того, приміром, у Волинській області було тільки два села, де лемки складали більшість – це Новосілки Чеські Горохівського р-ну – 106 родин, і Губин Другий (тоді Сенкевичівський р-н) – 68 родин[61]. У останньому р-ні в решті сіл вони складали біля третини, а то і менше жителів[62]. Тому холмщаки відчували свою вищість, - у с. Шклинь Другий дійшло до вбивства русинського хлопця С. Ваврика. Головою сільради у селі і завклубом були вихідці з Холмщини[63]. Це призвело до того, що з цього та інших сіл русини почали виїздити на Рівненщину, де проживало набагато більше переселенців з Чехословаччини.

У своїй боротьбі за місце під волинським сонцем словацькі українці виграли у переселенців з Польщі лише житло, а програли у решті – в освіті[64], в представництві у органах влади, зрештою у почутті „свого дому”[65]. Можливо, це сталося через те, що південні лемки мали більш багатодітні сім’ї, і, відповідно, менше можливостей на облаштування життя власних дітей. Для порівняння: у Волинській області серед холмщаків нараховувалось 172 багатодітні родини[66], а серед русинів – 168 (!)[67], причому загальна кількість перших була у 16 разів більшою, ніж других. Класичним прикладом долі багатодітної родини була сім’я Рибовичів з Якуб’ян, яка оселилася у Грушвиці під Рівним. Середульший син Міхал (всього в родині було 10 дітей) мусив з 16 років їхати працювати на шахти Донбасу, а пізніше родинна бригада їздила на сезонні заробітки на цілину до Казахстану та на Північ Росії[68].

Перебування оптантів з Пряшівщини в Україні: роздерта тотожність

Сімейна бригада оптантів братів-Рибовичів на заробітках в Архангельську. 1950-ті-1960-ті роки.

Разом з тим, переселенська доля єднала холмщаків із південними лемками. Переселенська література рясніє від спільних фотографій, а часами долі одних і інших поєднувалися у шлюбах. За даними С. Крушка, тільки з його рідного села Комлоші (Хмельової) поєдналося у сім’ях із переселенцями з Польщі п’ятеро земляків[69]. М. Шкурла наводить приклад холмщачки Ніни Литвинчук, котра вийшла заміж за південного лемка „шугая” Юрая Мишка з Вишнього Верлиха і у рамках реоптації приїхала на Словаччину у 1967 рокую[70]. Такі приклади, очевидно, не були одинокими.
Хоч українські переселенці з Польщі і Чехословаччини називали навзаєм один одного „поляками” і „словаками”, віднайшли з часом спільну мову і стали ближчими одні одним, ніж у відносинах із місцевими українцями.

в) „конфлікт демократично-комуністичний”

Автори книги „Опція” Міхал Шміґель і Степан Крушко зазначають, що „з перших же днів [перебування оптантів на Україні] виникло почуття зради зі сторони влади, котра їх привезла до СРСР”[71]. Не дивно, адже очікування від „Руска” виявилися далеко не тими, на які сподівалися оптанти, а гірше того – руйнували віками виплекуваний образ позитивної Росії як захисника їх інтересів перед чужинцями – австріяками, угорцями, поляками. У внутрішньому конфлікті з самими собою довелося пробути оптантам довгі десятиліття, бо витиснути зі своєї душі той образ, назвати речі своїми іменами було для них не під силу, - часами і до сьогодні.

Міхал Барновський вказує на те, що серед оптантів велику частину складали „ті, хто відчував свою національність без огляду і поділу на російську, українську чи русинську, бо вірили, що їдуть до „своїх”, передовсім слов’янофіли і совітофіли, котрі уявляли собі Росію як велику слов’янську країну, а Рядянський Союз як визволителя, переможця Другої світової війни і соціалістичне моцарство”[72]. І вже по перетину кордону, коли побачили бруд і бідність, натовпи злиднів і грабіжників, зрозуміли, що вималювані уявою картини відрізняються від реальності „Руска”. Для деяких пережиття були дуже особистими: батько Марії Котар коли побачив на станції у Мукачево купи напльованого лушпиння соняшникового насіння, вирішив повертати назад, та було пізно[73] („В Союз легко, но отсюда дороги нет...” – так сказав одним оптантам прикордонник на Закарпатті[74]); „Нащо ти везеш до нас оті мухи, у нас мух і так вистачає...” – жартував над батьком М. Рибовича митник, показуючи на вулики з бджолами. Міхал згадує також, що на кордоні зустріли виїжджаючих чехів, які їх відмовляли їхати на Волинь, та марно[75].

Перебування оптантів з Пряшівщини в Україні: роздерта тотожність

Ян Рибович у гостях в своїх тіток у с. Якуб'яни (округ Стара Любовня) на Спишу.

Дивним чином у описах перших негараздів оптантів по виїзді з Чехословаччини прикметник „українське”, „українські” з’являється у найбільш негативному контексті: „оптанти без жодної охорони сталися під час переселення об’єктом грабунків не тільки з боку голодних людей, а й від українських залізничників, вояків, міліціонерів...”[76] – немовби існувала тоді незалежна українська держава з військом і міліцією і навіть „Укрзалізницею”; „випалені українські села і міста, розбиті мости, фабрики і заводи”, „глибокі українські криниці”, „чужа українська земля їх привітала холодно”[77] тощо, натомість коли з’являються певні позитивні моменти, той же Микола Шкурла обрамлює їх словами „російський”, „Росія”. Пишучи про свого друга на Волині Василя Гусака, який грав на гармоніці, автор зазначає: „гармоніки були у Росії, як в Чехословаччині, дуже популярні...”[78]

Цитуючи ж брудну російську лайку майора у Радянській Армії, скромно називає його „радянським”[79].
Звертаю на це увагу не тому, що випадково в одній позиції саме так укшталтований підхід до оточуючих оптантів явищ на Україні. Звертаю на це увагу тому, що любов до Росії та віра в комуністичний режим відвернули від оптантів місцеве українське населення; натомість перші до кінця часто і не зрозуміли, на чому полягає ментальний конфлікт поміж західними українцями і окупаційною радянською владою. Оунівський документ так оцінює поставу переселенців з Чехословаччини: „Добре загітовані большевицькою пропагандою, нас рахують за бандитів...”[80] Поїзди переселенців були прикрашені червоними стягами, і південні лемки дуже дивувалися, коли місцеві радили оптантам їх познімати: як же, вони ж приїхали до Росії?![81]
Розчарування на місцях переселенці відносили на рахунок місцевої [української] локальної семантики. Однак мало хто з них усвідомлював, що усі на перший погляд однакові українці – звичайні селяни, чи голови сільрад, чи міліціонери, могли походити з різних регіонів, тобто фактично прибульці не бачили різниць поміж колишньою польською і радянською приналежністю громадян. За даними В. Ткачука, у Волинській області на 1 березня 1946 р. у парторганізаціях працювало всього 4% складу із місцевого населення, у радянських – 21,3%. У силові структури області влилося 1010 чоловік приїжджих з Росії[82]. „Кадри зі Східної України [та Росії – Р.К.] не завжди були готові до праці на заході, - зазначають автори „Опції”: орієнтувалися на використання грубих, репресивних, наказових чекістських методів”[83].

Чи усвідомлювали собі оптанти тоді, у далеких 40-х, що то „мила Росія” стоїть за кожним „поганим” міліціонером, бригадиром, головою сільради? На початку напевно ні, бо пишучи численні скарги і листи до влади, виявляли тим до неї довіру. „Ми думаємо, що подання цього писати ніхто ніколи не може заборонити, і навіть закону не протирічить”, - так починається цитований вже кількакротно лист з Вовковиї[84]. Помітили це у своїх спостереженнях і аналітики ОУН: „...з большевицькою владою, сваволею та режимом [оптанти] ще не знайомі, а тому висловлюють свої думки досить демократично”[85]. Для деяких ця демократичність закінчилася у тюрмах та таборах. Класичним є приклад Петра Закутянського зі Свидника, котрого за агітацію про повернення на батьківщину арештували, і, як він сам жартома визнає, „присвоїли” три титули: юрист, посол і президент”. А разом з тим бунтар, організатор, диверсант і „англо-американський шпигун”[86].

З кожним однак дальшим днем перебування українцям зі Словаччини щораз більше відкривалися очі. Цитуючи Інформатор ОУН, „рожеве павутиння, крізь яке ці люди дивляться спочатку на більшовицьку дійсність, цілком розпалося при зустрічі з тими численними голодними мандрівниками, зі СУЗ [Східно-Українські Землі – означення ОУН], що блукають по ЗУЗ [Західно-Українські Землі] у надії дістати кусень хліба. Виглянула сувора і жорстка правда, яка переконала демократично настроєних людей в брехливій облуді більшовизму”[87]. Фактично тільки безпосередньо зустрівшись із радянською реальністю, оптанти зрозуміли, що розповіді про СРСР, які чули між людьми у них вдома, і котрі офіційно були кваліфіковані як антирадянська пропаганда, були правдиві[88].

Найбільшою загрозою для переселенців з Чехословаччини стала колективізація. Коли попервах слухаючи від місцевих про неймовірні поставки, які здаються із кожного гектара, не вірили і запевнювали, що з них таких поставок здирати не будуть[89], то пізніше, приміром, з листа жителів с. Крупа (нині Луцький р-н), адресованого київським переселенським структурам, довідуємось, що вони, переселенці з Чехословаччини, занепокоєні ситуацією з прибулими з Холмщини, котрих районна влада різними способами примушує до колгоспу, через те в селі трапляються самогубства[90]. Русинам, у яких строк пільг ще не закінчився, доводилось це спостерігати збоку, вислуховуючи пророкування голів колгоспів, що коли „прийде строк пільгам, то і з них шкуру здеруть”[91].

„Першим стражданням” назвали русини організацію колгоспів на селі[92], - справді, їхні страждання тільки починалися. Працю у колгоспі одна з респонденток назвала гіршою, ніж в концтаборі: „Гарували як коні на трудодні, а їсти не мали. Нас там тримали, як у кліщах. Хоч пізніше й добре жили, але волі не було...”[93]

„Життя наше настільки затиснуте з усіх боків, що ми не можемо повернутися ані взад, ні вперед, ані вправо, ані вліво, тільки повинні слухати наказів і працювати тілом і душею, і гинути тут, бачити в останній момент, як тутешні люди насолоджуються і радіють нашим мукам”[94], - жалілися все тій же владі південні лемки. Парадоксально нікому більше, окрім комуністичної влади, котра й організувала колективізацію, переселенці пожалітися не могли. З місцевими було спалено мости ще до колективізації, а при її проведенні деякі комуністичні активісти з оптантського середовища навіть владі допомагали. Зузка Рибович згадує, як її батькові в часі колективізації місцеві заявили: „Ви гарна, людина, Душенко, але як підете до колгоспу, то висітимете на тому-он дубі...”[95] Деякі переселенці йшли до колгоспу під примусом: батька Марії Котар замикали кілька разів у пивниці, але він так і не погодився: родина записалась до праці по його смерті[96].

Хоч автори „Опції” Степан Крушко і Міхал Шміґель і пишуть, що „колективізація стала останнім чинником в „отверезінні” переселенців”[97], у реальне „отверезіння” важко повірити. Варто лише прочитати пару рядків із попередньої книги Голови комітету реоптантів „Оптанти” (1997 р.). Виявиться, що „оскільки оптанти здебільшого були бідні селяни, вони значно легше порозуміли вигоди, переваги колективного господарювання”[98]. Лемки впряглися у накинене їм ярмо і виконували свою роботу настільки вірнопіддано і якісно, що викликали роздратування серед місцевих[99]. Боялися украсти на колгоспному полі, вважаючи це за гріх і негідне нормальної людини. Микола Шкурла описує випадок із батьком Яна Калиняка на Херсонщині, коли того односельці змусили йти красти кавуни. „Мама залишилась удома й плакала. Другого дня усі знали, що Калиняк ходив красти кавуни і його за це хвалили. Батькові було дуже неприємно з того приводу”[100]. Фактично оптанти повірили у перспективу соціалістичного ладу і боялися зруйнувати його світлий образ.

Однак красти таки доводилося. Крали, щоб вижити, уночі, а вдень працювали на тому ж полі, змагаючись із власним сумлінням. Так продовжувалося два десятиліття, аж поки віра оптантів у „добру владу” не увінчалася успіхом: цією владою стали комуністи Чехословаччини, які погодилися на реоптацію одиноких родин, що переросло у масове явище.

г) „конфлікт націоналістичний”

Про деякі моменти протистояння між представниками націоналістичного підпілля і прибулими я вже згадував вище. Джерело цього протистояння лежало у тому, що оптанти зі Словаччини були такими як були, а фактично не були сформованими і усвідомленими українцями, не були патріотами України, а як показав час, і не стали. Той факт, що радянська влада вивозила тисячі зв’язаних із націоналістами сімей і цілих сіл до Сибіру, а тут завезла „нізвідки” 12 тисяч переселенців, не міг не викликати підозр у місцевого населення і його військових формацій[101]. Підозри підтвердилися, коли виявилось, що словацькі українці є носіями переважно лівих поглядів, а також є симпатиками росіян. Цитований вже націоналістичний документ з 1947 р. подає, що оптанти вважають УПА за бандитів, які „тільки грабують і уявляють нас як оброслих, обдертих, вошивих. Наївно заявляють, що будуть брати зброю проти нас і будуть видавати нас більшовикам”[102].

Проблемою переселенців було те, що вони не мали ані можливості, ані охоти розібратися у дійсних причинах конфлікту УПА і НКВД, натомість потрапляли у ситуації, котрі вибору часто не залишали. Майже всі мої співрозмовники підтверджували, що були жертвами пограбувань, погроз з боку невідомих озброєних людей. Чи були то вояки УПА, чи провокатори з НКВД, ніхто пояснити не може. „Найгірше поводилися озброєні бандити, котрі не воювали за жодні політичні цілі”, - з цим висновком Миколи Шкурли залишається тільки погодитися[103]. Однак сказати, що оптанти були лиш спостерігачами протистояння влади і ОУН-УПА, як схильні вважати автори „Опції”[104], не можна. Оптанти стали по стороні влади, допомагаючи їй у батальйонах „стрибків”, як називали самооборонні „винищувальні загони”.

До цього часу деякі з оптантів пишаються участю в „стрибках”[105], не усвідомлюючи до цього часу ані мети створення цих загонів, ані того, чому саме вони, а не місцеві, у них опинилися. Степан Крушко, пишучи свою книгу у 1997 році, без тіні сумніву у актуальності власної риторики, зазначає, що „...Іван Масниця з перших днів включився у небезпечне і відповідальне діло: охорону порядку й боротьбу з бандерівцями. Був членом добровільного загону Народного комісаріату внутрішніх справ – „стрибком”[106]; „...безстрашним дружинником-„стрибком” був Андрій Оленчин [...]. Він став жертвою буржуазних націоналістів та їх прислужників з місцевого населення”[107]. Чому у буржуазних націоналістів були прислужники з місцевого населення, а разом вони вбивали хлопців-лемків, як тоді, так і нині, відповіді не було й немає.

Агресивна постава оунівського підпілля та безрадність переселенців, яких шляхом погроз та шантажу намагалися перетворити на свідомих українців, спричинила взаємне віддалення одних від інших. Навіть радянські документи відзначали, що „у деяких місцевостях є факти явно ворожого до них [переселенців з Чехословаччини – Р. К.] відношення, котре культивується з боку решток українських націоналістів”[108]. Наслідком із протилежної, оптантської сторони було те, що асоціюватися із українськістю ставало більш важко і неприємно. Переселенці до с. Мартинівка на Рівненщині писали: „Нас на Україні не люблять, називають нас захватчиками [...]. А чим ми провинилися? Кому що злого зробили? На Словаччині лишилося тисячі руського і українського народу, мають свої права, як чехи і словаки, і живуть щасливо і весело. А нам тут немає ні спокійного дня, ні ночі”[109]. Вторили їм земляки з Вовковиї: „Ми бажаємо переселитись назад в Чехословаччину. Ми будемо собі спокійно жити на своєму майні, ні з ким не будемо сваритись і боротись. Навіть тутешні люди будуть спокійно відпочивати”[110]. Авторами „Опції” відзначається, що переселенці з Чехословаччини жили на Волині у складному психологічному феномені, яким є феномен постійного страху[111]. Народитися чомусь новому і позитивному, як приміром, любов до нової вітчизни, було складно – навпаки, переселенцями законсервовувалися свої старі, русинські, привезені з укоханої Чехословаччини цінності. Власну спільноту вони окреслювали саме за географічним принципом походження – чехословацьким.

Перебування оптантів з Пряшівщини в Україні: роздерта тотожність

Весілля Марти (з дому Золяк) та Петра Купка (переселених з с. Цигелка, округ Бардіїв) на Волині.

По приїзді на Волинь у середовищі русинів почалися ностальгічні тенденції, заяви, що вони взагалі чехословацькі громадяни, називали себе „чехословацьким народом”[112]. За двадцять років проживання на Україні це окреслення тільки зміцніло. Коли Микола Мушинка потрапив на Рівненщину з експедицією, він був шокований, що „наші переселенці вважають себе словаками і чехословацькими громадянами. Мотивують це тим, що вони приїхали із Словаччини („Як можемо бути українцями, коли ми з діда-прадіда жили в Словаччині?”). Радянськими громадянами не хочуть себе вважати тому, що, мовляв, вони ніколи не подавали заяви про вихід із чехословацького і надання їм радянського громадянства. В мене таке враження, що ніхто тут не робить роз’яснення цих питань”[113]. Наступні десятиліття затерли будь-яку групову пам’ять, і нащадки оптантів – реоптанти з 1990-х років уже без жодних сумнівів заявляли, що їхні предки – словаки, і саме тому вони повернулися на їх батьківщину.
Цей матеріал підготовлено в рамках проекту, підтриманого Вишеградським стипендіальним фондом

Роман КАБАЧІЙ,
історик, публіцист.
Доктор філософії (у галузі новітньої історії).
Еmail: r.kabachiy@gmail.com
Джерело інформації:http://www.uamoderna.com/md/142


[1] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. Proces opcie a presídlenia občanov Československa do ZSSR na základe československo-sovietskej dohody z 10. jula 1946, Prešov, Koordinačný výbor reoptantov Slovenskej republiky v Prešove, 2005. - S. 161.
[2] Крушко Степан, Оптанти, Пряшів 1997. - С. 93.
[3] Спогади Бабак (з дому Юрек) Марії, 1931 р.н., уродженки с.Вишній Мирошів, окр. Свидник, жительки м.Бардіїв.
[4] Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 150.
[5] Переселенці до с.Плоска Рівненської області писали у зверненні до властей: „Просимо дозволити повернутися назад до Чехословацької республіки, оскільки ми не знаємо ані говорити, ні писати російською, чи українською мовою, ми вважаємо себе за чехословацьких громадян” [в ориг. рос.]. ЦДАГОУ. Ф.р. 1. Оп. 23. Спр. 5165. Арк. 10.
[6] Ян Калиняк, один із чільних діячів „Русинської оброди”, засвідчує, що у дитинстві говорив по-українськи (жив у Волинській і Херсонській областях), а вивчив русинську говірку вже по поверненні на Словаччину у 1956 р. Спогади Калиняка Яна, 1947 р.н., уродженця с.Губин Другий Волинської обл., народженого у сім’ї оптантів з с.Вишна Ядлова, окр. Свидник, жителя м.Свидник.
[7] ВОДА. Ф. р. 919. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 103
[8] ВОДА. Ф. р. 919. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 122
[9] Спогади Галушки Йосипа, 1938 р.н., уродженця с.Гажлин, окр. Бардіїв, жителя с.Грушвиця Рівненської обл.
[10] Крушко Степан, Оптанти, Пряшів 1997. - С. 90.
[11] Йдеться передовсім про ментально-культурні відмінності жителів суто гірських традиційних сіл в порівнянні до традицій сіл рівнинних і полікультурних, якими були названі в даному випадку Якуб’яни на Спішу і Грушвиця, розташована за 20 км від обласного центру Рівне, колишня чесько-українська колонія.
[12] Крушко Степан, Оптанти, Пряшів 1997. - С. 92.
[13] Цит. за: Там само. - С. 209.
[14] Мова Служби Божої як у греко-католицьких церквах на Словаччині і православних на Волині у 40-50-х рр. була церковно-слов’янська з певними відхиленнями на користь місцевого діалекту.
[15] Nowak Jacek, Zaginiony świat? Nazywają ich Łemkami, Kraków 1994. - S. 232.
[16] Серед нащадків греко-католиків поменшало за рахунок римо-католицизму: його визнавцями є 14% дітей і внуків реоптантів. У родині Міхала і Анастасії Рибовичів троє дітей трьох різних віровизнань: старша дочка й син були охрещені в СРСР як православні, але дочка в Словаччині при виході заміж прийняла римо-католицизм. Менша дочка, народжена у Словаччині, хрещена в греко-католицькій церкві. Спогади Рибовича Міхала, 1938 р.н., уродженця с. Якуб’яни, окр. Ст. Любовня, жителя м. Бардіїв, та його дружини Анастасії (з дому Золоташко).
[17] Спогади Бішко Марії, 1920 р.н., уродженки с.Блехнарка, пов. Горлиці на Лемківщині, жительки м.Пряшів.
[18] Спогади Галушки Йосипа, 1938 р.н., уродженця с.Гажлин, окр. Бардіїв, жителя с.Грушвиця Рівненської обл.
[19] ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5165. Арк. 5.
[20] Спогади Бішко Марії, 1920 р.н., уродженки с. Блехнарка, пов. Горлиці на Лемківщині, жительки м. Пряшів.
[21] Príloha 8. Спостереження над життям чехословацьких переселенців у Ровенській області на Україні // Čo dala – vzala našim rodákom optácia, Zborník z medzinárodnej konferencie k 55. výročiu optácie a presídlenia, editor Marián Gajdoš, Košice-Prešov, 2002. - S. 68.
[22] Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 150.
[23] Спогади Котар Марії, 1937 р.н., уродженки с. Шамброн, окр. Ст. Любовня, жительки м. Пряшів, та її дочки Елен Олагової, народженої у Новосілках Чеських Волинської обл.
[24] Закутянський Петро, Доля була дуже скупою (До 50-річчя переселення-оптації зі Словаччини в Україну) // Нове життя, 1997, с. 4.
[25] Príloha 8. Спостереження над життям чехословацьких переселенців у Ровенській області на Україні // Čo dala – vzala našim rodákom optácia. - S. 68-69.
[26] Крушко Степан. Оптанти, Пряшів 1997. - С. 90.
[27] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 144.
[28] Крушко Степан. Названа праця. - С. 100-101.
[29] Реоптанти – люди між Волинню і Пряшівщиною. Розмова зі Степаном Крушком, Головою Координаційного комітету реоптантів у Словацькій Республіці // Пороги. 2006. №2. – С. 13.
[30] Príloha 8. Спостереження над життям чехословацьких переселенців у Ровенській області на Україні // Čo dala – vzala našim rodákom optácia. - S. 69.
[31] Див. більше: Війни і мир або „Українці – поляки: брати/вороги, сусіди...”. За ред. Лариси Івшиної. Київ, Видавництво АТЗТ „Українська прес-група”, 2004., Волинь 1943. Боротьба за землю // „Ї”. №28. Львів 2003., Волинь і Холмщина. 1938-1947, Львів 2003., Сергійчук Володимир. Трагедія Волині. К., Українська видавнича спілка. 2003. – 167 с., Червак Богдан. Битва за Волинь. Київ, Видавництво ім. Олени Теліги, 2004.
[32] ВОДА. Ф. р. 919. Оп. 1. Спр. 12. Арк. 41.
[33] Kruško Štefan. Záverečné slovo // Čo dala – vzala našim rodákom optácia. - S. 98.
[34] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 147.
[35] ЦДАГОУ. Ф.р. 1. Оп. 23. Спр. 5165. Арк. 4-5.
[36] Спогади Лишівки Яна, 1933 р.н., уродженця с.Вишній Тварожець, окр. Бардіїв, жителя Люботич (Пряшів).
[37] Спогади Калиняка Яна, 1947 р.н., уродженця с.Губин Другий Волинської обл., народженого у сім’ї оптантів з с.Вишна Ядлова, окр. Свидник, жителя м.Свидник.
[38] Крушко Степан, Оптанти, Пряшів 1997. - С. 94.
[39] Пишучи ці рядки, автор на інших сторінках своєї книги наводить приклад зради батька своєї майбутньої дружини Юрая Чури сусідом-оптантом, котрий його „здав” нібито за те, що той був на Словаччині в гвардії Тисо. Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 144.
[40] Там само. - S. 156.
[41] Подібно було з переселеними на Південну Україну лемками з Польщі: за свідченням одного з переселенців з Підляшшя, „коли над нами посміювалися, то над ними [лемками – Р.К.] й не дуже – побоювалися”. Наумюк Іван, Спомини, в: Волинь і Холмщина.1938-1947, Львів 2003. – С. 703.
[42] ЦДАГОУ. Ф.р. 1. Оп. 23. Спр. 5165. Арк. 5.
[43] Крушко Степан, Оптанти, Пряшів 1997. - С. 91.
[44] ВОДА. Ф. р. 919. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 43.
[45] ВОДА. Ф. р. 919. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 120.
[46] ВОДА. Ф. р. 919. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 166.
[47] Див. напр.: „Примусове виселення лемків від східних польських кордонів на Україну, і від південних кордонів на північний захід Польщі до району Кошаліна біля Балтійського моря увійшло до історії під назвою Акція Вісла”. Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 17. Ширше на цю тему: Кабачій Роман. Проблема переселення українців з Польщі до УРСР в 1944 -1946 та 1951 роках у сучасній публіцистиці // Україна - Польща: уроки Другої світової війни. Тернопіль. 2003. - С. 160-166. Його ж: Вісла в степах України // Критика-коментарі. 2003. 21 липня. http://www.krytyka.kiev.ua/comments/kabachij.html // Львівська газета. 2003. №135. 23 липня. – С. 4.
[48] Крушко Степан, Оптанти, Пряшів 1997. - С. 89.
[49] Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 36.
[50] Суспільна активність лемків в Україні та їх виразна окремішність призвели до певної асоціації етноніму „лемки” до усіх переселенців з Польщі у Галичині. Йдеться не лише про масову опінію, - „помиляються” науковці. Приміром, Орест Субтельний пише про „трагічну долю українських лемків”, котрих - „майже всіх лемків (близько 150 тисяч) без попередження викорінили із землі своїх предків і розселили по всій Польщі”. Див.: Кляшторна Наталія. Лемколенд // Україна молода. 2001. 6 вересня. - С. 11. Згадує про виселене Польщею „цивільне населення (150 тис. лемків)” і Ігор Ільюшин. Ільюшин І. І., ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів), Київ 2000. – С. 7. Випадковість? Схоже, самі лемки мало цим переймаються, ба, навіть самі працюють на цей стереотип. З „Лемківського календаря – 2003” довідуємося, що „Репатріація більшої частини лемків (482 тис.) до Радянського Союзу в корені змінила їх економічне і культурно-національне життя”. Особливості розвитку духовної культури лемків в Україні (Друга половина ХХ століття) // Лемківський календар - 2003. - С. 151.
[51] Nowak Jacek, Zaginiony świat? Nazywają ich Łemkami, Kraków 1994. – S. 220.
[52] Хоч навіть по відношенню до Галичини не всі погоджуються із функціонуванням терміну „лемки” на окреслення усіх переселенців: Голова Товариства „Надсяння” у Львові Володимир Середа категорично заперечує існування такого явища.
[53] Реоптанти – люди між Волинню і Пряшівщиною. Розмова зі Степаном Крушком, Головою Координаційного комітету реоптантів у Словацькій Республіці // Пороги. 2006. №2. - С.14.
[54] Спогади Рибовича Міхала, 1938 р.н., уродженця с. Якуб’яни, окр. Ст.Любовня, жителя м. Бардіїв, та його дружини Анастасії (з дому Золоташко).
[55] Спогади Купко (з дому Золяк) Марти, 1931 р.н., уродженки с. Цигелка, окр. Бардіїв, жительки м. Бардіїв, та її чоловіка Купка Петра.
[56] Спогади Калиняка Яна, 1947 р.н., уродженця с. Губин Другий Волинської обл., народженого у сім’ї оптантів з с. Вишна Ядлова, окр. Свидник, жителя м. Свидник.
[57] Польські лемки живуть у певних скупченнях на півдні Тернопільщини, в околицях Львова на на Івано-Франківщині. Частково – в окремих анклавах на Півдні і Сході (колишніх німецьких колоніях). Ширше на цю тему: Pecuch Mirosław, Łemkowie na Ukrainie. Współczesny stan kultury tradycyjnej, w: Wschód w polskich badaniach etnologicznych i antropologicznych. Problematyka – badacze – znaczenie, pod red. Z. Jasiewicza, Poznań 2004. Його ж: Pecuch Mirosław, Wasyliwka – łemkowska wyspa na południu Ukrainy, Referat na konferencji „Łemkowie – język i kultura”, Poznań, 5 listopada 2005 r.
[58] Кабачій Роман. Проблеми адаптації переселених з Холмщини та Південної Лемківщини українців у Волинській області (1945-1948 рр.) // Український альманах - 2005. Варшава. 2005. - С. 160.
[59] Там само. – С. 161.
[60] Так виглядало в реальності, особливо коли переселенці з Чехословаччини не боялися виступати до властей з вимогами забезпечити їм обіцяне. Федір Барна згадує, що його брат їздив аж до Києва, щоб відстояти перед польским переселенцем право на приділену їм хату, і добився свого. Спогади Барни Федора, 1934 р.н., уродженця с. Нижня Полянка, окр. Бардіїв, жителя м. Пряшів.
[61] Ванат Іван. Волинська акція. Пряшів 2001. - С. 51.
[62] ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 119.
[63] Там само. Арк. 125.
[64] Микола Мушинка, порівнюючи рівень освіти переселенців із Польщі та Чехословаччини у 60-х рр., віддавав перевагу першим. Príloha 8. Спостереження над життям чехословацьких переселенців у Ровенській області на Україні // Čo dala – vzala našim rodákom optácia. - S. 69. Більше: Горний Михайло, Переселенці з Холмщини: проблема адаптації до умов проживання в УРСР, в: Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя, Рівне 1998.
[65] Навіть при організації земляцтва оптантів у Рівному його активісти вимушені були звернутися за допомогою до переселенських структур українців з Польщі (в Рівному діє Конгрес українців Холмщини і Підляшшя). Реоптанти – люди між Волинню і Пряшівщиною. Розмова зі Степаном Крушком, Головою Координаційного комітету реоптантів у Словацькій Республіці // Пороги. 2006. №2. - С. 15.
[66] Багатодітною вважалась родина, у якій 5 і більше 5 дітей. На сьогодні – 3 і більше 3 дітей.
[67] Кабачій Роман. Проблеми адаптації переселених з Холмщини та Південної Лемківщини українців у Волинській області (1945-1948 рр.) // Український альманах - 2005. Варшава. 2005. - С. 164.
[68] Спогади Рибовича Міхала, 1938 р.н., уродженця с. Якуб’яни, окр. Ст. Любовня, жителя м. Бардіїв, та його дружини Анастасії (з дому Золоташко).
[69] Крушко Степан, Оптанти, Пряшів 1997. - С. 208.
[70] Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 36.
[71] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 142.
[72] Michal Barnovský. Historické súvislosti opcie a presídlenia Rusínov-Ukrajincov v roku 1947 // Čo dala – vzala našim rodákom optácia, - S. 18.
[73] Спогади Котар Марії, 1937 р.н., уродженки с.Шамброн, окр. Ст.Любовня, жительки м.Пряшів, та її дочки Елен Олагової, народженої у Новосілках Чеських Волинської обл.
[74] Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 21.
[75] Спогади Рибовича Міхала, 1938 р.н., уродженця с.Якуб’яни, окр. Ст.Любовня, жителя м.Бардіїв, та його дружини Анастасії (з дому Золоташко).
[76] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 144.
[77] Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 29, 68, 78.
[78] Там само. - S. 73.
[79] Там само. - S. 88.
[80] ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5072. Арк. 64.
[81] Спогади Рибовича Міхала, 1938 р.н., уродженця с. Якуб’яни, окр. Ст. Любовня, жителя м. Бардіїв, та його дружини Анастасії (з дому Золоташко).
[82] Ткачук В. Кадрова політика на західноукраїнських землях в 1944-1945 рр. // Науковий вісник Волинського державного університету. Історичні науки. 1999. №5. - С. 41.
[83] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 149.
[84] ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5165. Арк. 4.
[85] ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5072. Арк. 64.
[86] Zakuťanský Peter. Diskusné vystúpenie // Čo dala – vzala našim rodákom optácia, - S. 87.
[87] ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5072. Арк. 64.
[88] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 151.
[89] ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5072. Арк. 64.
[90] Кабачій Роман, Проблеми адаптації переселених з Холмщини та Південної Лемківщини українців у Волинській області (1945-1948 рр.) // Український альманах - 2005. Варшава. 2005. - С. 159.
[91] Там само. - С. 160.
[92] ВОДА. Ф. 919. Оп. 1. Спр. 12. Арк. 41.
[93] Спогади Бабак (з дому Юрек) Марії, 1931 р.н., уродженки с. Вишній Мирошів, окр. Свидник, жительки м. Бардіїв.
[94] ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5165. Арк. 5.
[95] Спогади Рибович (з дому Душенко) Зузки, 1932 р.н., уродженки с. Комлоша (тепер Хмельова), окр. Бардіїв, жительки м. Бардіїв, та її чоловіка Яна Рибовича.
[96] Спогади Котар Марії, 1937 р.н., уродженки с. Шамброн, окр. Ст.Любовня, жительки м. Пряшів, та її дочки Елен Олагової, народженої у Новосілках Чеських Волинської обл.
[97] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 152.
[98] Крушко Степан, Оптанти, Пряшів 1997. - С. 101.
[99] Спогади Калиняка Яна, 1947 р.н., уродженця с. Губин Другий Волинської обл., народженого у сім’ї оптантів з с. Вишна Ядлова, окр. Свидник, жителя м. Свидник.
[100] Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 133.
[101] Див: Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 151.
[102] ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5072. Арк. 64.
[103] Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik 2004. - S. 116-118.
[104] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 151.
[105] Спогади Рибович (з дому Душенко) Зузки, 1932 р.н., уродженки с. Комлоша (тепер Хмельова), окр. Бардіїв, жительки м. Бардіїв, та її чоловіка Яна Рибовича.
[106] Крушко Степан, Оптанти, Пряшів 1997. - С. 142.
[107] Там само. - С. 107.
[108] ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 5165. Арк. 52.
[109] Там само. Арк. 10.
[110] ЦДАГОУ. Ф.р. 1. Оп. 23. Спр. 5165. Арк. 6.
[111] Šmigel’ Michal, Kruško Štefan, Opcia. - S. 150.
[112] ВОДА. Фр. 919. Оп. 1. Спр. 12. Арк. 41.
[113] Príloha 8. Спостереження над життям чехословацьких переселенців у Ровенській області на Україні // Čo dala – vzala našim rodákom optácia. - S. 68.скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.