на початок

Ходіння по муках

ВЕТЛИНА. Історія одного села, знищеного під час операції «Вісла», в особах

Ходіння по мукахВосени цього року-чергова річниця відтоді, як акція обміну населенням між УРСР і Польщею набула відверто брутальних форм. Кожен із вигнанців має свій біль, кожне село має свою обірвану історію. Але саме Ветлина на бойківсько-лемківському пограниччі для багатьох потерпілих стала уособленням трагічної долі всіх українських сіл над горішнім Сяном.
Сьогодні народжені у Ветлині живуть у різних кінцях України, але всі плекають усну історію і місцевий епос: оповідають легенди про заснування села боярами, про татарські напади, про бій між Олексою Довбушем і місцевим князем Гнатом, про розбійників-бескидників, які шаленіли на схилах Карпат...


«У нас 6 дітей, а ми три армії годуємо!»


1939 року в село зайшли німці. Дивували горян тим, що пригощали жінок сигаретами, а сільським скрипалям підігрували на губних гармошках. Пізніше стало не до музики — обклали податками, молодь забирали до Німеччини і дивізії СС «Галичина».

Потім у лісі засіли ковпаківці. На початку літа 1944 р. радянські солдати два місяці намагалися пройти через Карпати на словацький бік, але німецького опору не подолали — понад гектар землі вкрили понівеченими трупами.

«Як тільки після Різдва iз села пішли совіти — а вони забрали ще зо два десятки наших чоловіків iз собою на фронт, — так відразу почався тиф. Мій батько, столяр, за зиму 150 трун зробив», — розповідає 78-річний Василь Зазвірський. Тиф четвертував мешканців Ветлини. Ліків не було: бескидським аптекам заборонили продавати ліки місцевим людям, бо вважалося, що вони передадуть їх партизанам УПА.

Починаючи з 1945 р., УПА проводить у Бескидах набір вояків і військовий вишкіл. Після Різдва 1945 р. на дорозі між Смереком і Ветлиною знайшли труп поляка-гайового. «Багатьох чоловіків із нашого села НКВС забрав після того, як у Струбовищах, сусідньому селі, поляки і совіти облаву на УПА робили. Партизани по лісах розбіглися, а їм, мабуть, треба було звітувати, що вони їх спіймали. Тоді зайшли в села — Смерек, Береги, Ветлина — і почали брати здорових чоловіків, кого тільки побачили. Завезли їх аж у Сибір, вони по 15 років ні за що відсиділи, а троє там умерли».

У квітні 1944 року Польща і УРСР уклали договір про обмін населенням. Згідно з цим документом, поляки з УРСР мали змогу переселитися до Польщі, а українці — до УРСР. З 1945 року переселення українців до УРСР набуває чітких ознак насильства. Сотні УПА, які діяли, зокрема, на теренах західної Бойківщини і східної Лемківщини, користувалися підтримкою місцевого українського населення, зацькованого противниками УПА, вимогами репатріації. УПА прагнула спочатку протриматися до початку ІІІ світової, місцеві люди — залишитися тут назавжди. Спільність інтересів призвела до співпраці. Незаангажовані польські історики прийшли до висновку, що УПА на Закерзонні не користувалося б такою підтримкою населення, якби поляки не проводили брутального виселення.

Катерина Бобурчак намагалася точно згадати, скільки разів до їхньої хати приходили вночі озброєні чоловіки і скільки продовольства забрали. Рахувала довго, та й збилася з ліку. «Кожного разу приходили і кожного разу інакше говорили: то російською, то польською, то так, як ми. А всі мали одну зброю і один мундир. Одного разу я вже не витримала і, як заставляли мене всі кутки показати, вилізла на горище і на все село закричала, що у нас батька немає, 6 дітей, а ми три армії годуємо?!»

«Наша Україна була в лісі»


Галина Марич розповідає: «Ще перед Паскою 1945 р. приїхали до нас поляки, сказали, що є такий документ — українцям з Польщі їхати в Україну, а полякам з України — в Польщу. Ніхто не поїхав до Сталіна. Тоді на осінь наказ польського війська: пакуйте речі, будемо вас везти. Люди цілу ніч збиралися. Але не в Україну поїхали, а до лісу повтікали. Поляки прибули — а в селі ні душі. Поїхали в Смерек, сусіднє село, а там — таке саме. Відтоді ми ховалися у лісі».

Люди із сусідніх з Ветлиною сіл відверто кажуть, що партизани УПА приходили до них із проханням не піддаватися акції виселення і залишатися на своїй землі. Подібного змісту є й листівки УПА, розповсюджувані на Закерзонні (українські етнічні землі на території Польщі, на захід від ріки Сян. — Ред.).

За словами Анни Шунц, кожен тікав, куди було ближче, адже село тягнулося майже на 8 км уздовж ріки Ветлинки: «Пам'ятаю картину: на конях у село їдуть вістові і кричать, що їде польська боївка. А ми — хто куди: під границю, у Явірник, під Полонину, в потоки. Побачать поляки порожнє село, постріляють для страху, поперевертають скрині в хатах — і назад їдуть. Нас рятувало те, що вони боялися партизанів — не заходили до лісу».

Сучасній людині важко уявити, як сім'я може тижнями жити без даху над головою, харчуватися винятково молоком, грибами і ягодами, вмивати немовлят крижаною водою з гірських потоків, переміщуватися з місця на місце з немічними старими. «Діти в лісі плакали: мамочко, їсти! Даси йому молока від корови, яку водиш за собою, ото і все, — розводить руками Анна Шунц. — Ціле літо не тримали ні плуга, ні борони, ні воза коло хати — все в лісі сховали».

Ветлинці говорять, що після Покрови 1945 р. над ними змилостився Бог. «Як мороз відійшов, iз села від'їхали поляки і прийшла звістка, що зі станцій уже не відправляють людей на переселення. Ми бігли до хат і цілували пороги. А які щасливі взялися до роботи! Викопали картоплю з розмерзлої землі, забрали снопи з поля. Будемо вдома, не будемо поневiрятися, як звірина! — Катерина Бобурчак не соромиться сліз. — Перезимували, вийшли навесні в поле, зорали, засіяли, посадили городи. А як тільки підгорнули картоплю, прийшла нова команда «забиратися».

Востаннє поляки зайшли в село 7 червня вже наступного року. Окрім зброї, несли запалені факели, якими підпалювали хати.

Усіх, кого застали, чекало тільки виселення. Переховалися тільки 14 родин, переважно із Заброддя, середущої частини села.

«Вбили поляки в Лукавиці Івана Сича, батька п'ятьох дітей, йому було за 30. У нього забирали єдину корову, а він не давав. Сича ми поховали просто на станції. Пішли по хатах, з яких теж вигнали українців, зняли двері, збили з них труну і поклали ще тепле тіло в неосвячену землю, — оповідає Галина Марич. — Довго, десь більше тижня, сиділи ми в Лукавиці під відкритим небом і ждали покупців з Росії. Йдіть, кажемо, та закупіть нас, як рабів єгипетських, бо немає в нас кутка. Таки прийшли, переписали поголовно, посадили в телячі вагони — і на Калуш, а звідти — далі на Схід. Кажуть, будете жити там, де колись польські колоністи жили».

Розхвалених польських садиб в українських степах не побачили. «До нашого приїзду, як розповідали вже пізніше, тамтешні попалили все, щоб поляки більше не верталися. Місцеві зайняли їхні землі, бо тоді там колгоспів ще не було, — продовжує Галина Марич. — А як ми приїхали, їм кажуть: звільняйте землю, тут переселенці будуть. І місцеві нас тому не любили — вважали, що ми сюди прийшли забрати їхню землю».

Анна Шунц після виселення розгубила родичів, бо одні родини висаджували на одній станції, інші — на другій, а Шунців повезли ще далі. «Рідна сестра вийшла заміж у Царинське, сусіднє село. Їх перевезли в Рудники, за 25 км від нас, але ми не знали про них, а вони — про нас. Через 35 років я рідну сестру побачила!».

Частина ветлинців, які потрапили на місце польських колоністів, за шість років відбудувалися. Кожен мав дім, працював на своїй землі, платив податки, годував дітей. А їм знову сказали «забиратися» — вийшов указ Сталіна про укрупнення колгоспів, який передбачав ліквідацію хуторів. Василь Іванишин пам'ятає, як це було: «Прийшли до нас із сільської ради і кажуть: переносьте ваші хати з хутора до села, бо хутора вже не буде. І пишіться, бойки, до колгоспу. А як зійшло на другий день сонце, побачили ми листівки від партизанів УПА: смерть кожному, хто підтримає колгоспний лад. Один із нашого села, Іван Кімак, не витримав знущань у сільській раді й підписав заяву. Вночі прийшли з лісу хлопці й побили його так, що до ранку бідолаха помер. Село охороняли «ястребки», а наш хутір ніхто не охороняв. Почали тоді старші люди радитися, як не згоріти поміж двох вогнів. А тут якраз приїхали з Кіровограда і почали обіцяти: перевеземо вам ліс, побудуєте там хати, будете на чорноземах, як вареники у маслі. І батько заходився збирати клунки».

Зрушений з місця камінь уже ніде не обростає мохом, повчає Галина Марич і пояснює: «Їхати з хутора нам було легко — ми тужили тільки за Ветлиною, і якби не кордон, то всі б вернулися додому, хоч і на згарище. Бо ми вже знали, що куди б не поїхали, нам всюди скажуть: чого приперлися?!. І ми їхали просто туди, де нас обіцяли не вбивати».

На Кiровоградщинi нас називали «бандерiвцями»


«Коли нас вивозили з хутора, казали, що перевезуть наш ліс, щоб кожен помітив свої колоди. Але коли ліс привезли на залізницю, то кращий розікрало начальство, гірший — водії, котрі перевозили, — розповідає Василь Іванишин, котрий тоді працював на станції. — Один наш ветлинець помітив собі штахети. То знаєте, де вони стояли? У сусіда навпроти, бо той перевозив наші речі! Щодня родина бачила свою кривду, а не сварилася. Бо хто ми тут були? Що не так — «бандера»... Старі люди казали: як злодій украв корову — не плач, газдо, за телятком»...

Близько 20 мешканців Ветлини НКВС вивiз на Сибір, третина з таборів не повернулися. 20 ветлинських чоловіків забрали до лав Радянської Армії, 11 з них загинули. Більшу частину Ветлини спалило польське військо, щоб змусити людей до виїзду, решту хат спалили партизани УПА, щоб не залишати притулок полякам. У цілому на території гміни Тісна, до якої належала Ветлина, УПА виконала вироки на 9 особах, переважно зі звинуваченням «у зраді українського народу». У містечку Балигрод, де ветлинці купували нитки, нафту, сіль, і в містечку Літовищі, куди з полонин гнали сивих волів на продаж, влітку 1944 р. трагічно загинули польські родини, а їхню смерть приписують УПА. Безпосередньо під час виселень солдати Війська Польського вбили на цьому терені 15 осіб. У сусідньому селі Завой публічно повісили чоловіка-каліку, щоб кожен, хто не хоче виїхати, бачив свою долю.

Але 1946 року у Ветлині вийшли з лісу не всі. Зайшли в село вже після того, як вивезли людей в УРСР. Мешкали у кількох будинках на Заброддю, які оминув вогонь, бо вони були збоку головної забудови. Згодом у село знову прийшло військо, але вже не виселяли, а збирали врожай на ланах, залишених українцями. Солдати змушували людей до праці. Під час тодішніх жнив офіцер польського війська застрелив Івана і Павла Матвійчиків за відмову виходити в поле у свято. Їхні хати спалили разом із сусідськими. Обжинки польські солдати відзначили також — підпалили сіно, на якому спали у церкві. І все, що було у храмі, стало попелом.

Майже через рік, 10 травня 1947 р., під час акції «Вісла» з Ветлини вивезли на захід Польщі майже 100 осіб. Одного селянина побили до смерті, ще одного застрелили вночі, бо не хотів віддати корову, а двох забрали до концтабору «Явожно» (філія Освенціму, куди польська комуністична влада запроторювала українців за найменшу підозру в «українських» настроях). Така інформація наводиться у польських краєзнавчих довідниках. Улітку 1947 р. врожай ветлинців знову збирало військо. Жодного українця у селі вже не залишилося.

Недавно, в лютому, я була в Іванівні на Кіровоградщині, де живуть вигнанці, і чула від місцевих, що діти ветлинців у перші роки після приїзду грали не «у війну і німців», а «у Ветлину і поляків». Потім, коли пішли змішані з місцевими шлюби, остання «войнушка» забулася. Але місцеві досі не можуть з'ясувати: чому з Польщі вигнали таких працьовитих людей? Ветлинці й їхні нащадки — колгоспні передовики і, на думку громади, вони б стільки всього зробили на полях і фермах!

Та сільське господарство не стало пріоритетним напрямом в околицях Ветлини. Нові будинки у селі постали тільки через десять із лишком років після депортації — 1957 р., коли тут почало розвиватися лісництво. Колишні мешканці — громадяни Польщі — не могли повернутися у своє село, бо на українців поширювалася заборона повертатися на колишні господарства. Василь Дзюнич повернувся із заходу Польщі й поселився в Команчі — найближчому до рідного селі, де дозволялося. Згодом у Ветлині почав будуватися його син. Будувався не там, де хотів, де жили діди-прадіди, а там, де місцева польська влада дала дозвіл.

Компенсації за забране майно внаслідок акції «Вісла» не отримав ще жоден українець. Українці, вигнані упродовж 1944—46 рр. з рідних земель на території сучасної Польщі, за роки незалежності домоглися лише пільг (мають статус учасників війни), але досі на офіційному рівні не визнані депортованими.

На Полонину, куди втікали ветлинці від польського війська, тепер ходять групи туристів. Ветлина — один із найперспективніших гірських курортів у східній Польщі. Японці записуються в чергу на півроку наперед, щоб потрапити до тутешніх пансіонатів. У селі мешкає близько 300 осіб, що складає лише третину довоєнного населення.
* * *

Ярослав Дзюнич, котрий повернувся з батьком до Ветлини, добудував третій поверх у будинку на горбку коло лісу. Він — єдиний «корінний» ветлинець у селі.

Анна Шунц, вийшовши на пенсію, стала народною поеткою в Галичині, а Олена Стахурська — громадською діячкою на Івано-Франківщині.

Галина Марич досі тче хідники і нанизує «пацьорки» за ветлинськими узорами на заздрість кіровоградським подругам.

Станко Николишак помер у Долині. Біля фотокартки покійного вдова тримає мапу зі стежками села Ветлина.

Усі вони вірять, що по смерті зійдуться на тих стежках.

Наталя КЛЯШТОРНА
Джерело:http://www.umoloda.kiev.ua/number/490/163/17742/


Фотогалерея встановлення Хреста Пам'яті депортованими жителями Ветлини, членами Бескидського земляцтва Хрест пам'яті-1 та Хрест пам'яті-2скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.