на початок

Українці Берестейщини — автохтони чи іммігранти?

На підтвердження зазначеного — результати перепису населення 1897 р., хоча й вони знизили чисельність українців, оскільки враховували лише ознаку рідної мови й ігнорували показники національної самосвідомості та походження населення. Однак, не зважаючи навіть на це, перепис зафіксував тоді в Гродненській губернії понад 360 тисяч осіб, рідною мовою яких була українська, а в повітах Кобринському та Берестейському вони становили, відповідно, 79,6 та 64,4 відсотка всього населення. За століття ж до перепису українців на Гродненщині нараховувалося понад 220 тисяч, або майже третина всього населення губернії, а в середині минулого століття число «малоросів» зросло до більш ніж 270 тисяч осіб. Це — щодо офіційної статистики, яку, зазначимо, було враховано Брестським мирним договором 1918 р. і до Української Народної Республіки були приєднані українські етнічні землі, зокрема й терен Берестейщини. Проте уже 1921 р., у відповідності до Ризького мирного договору, ці землі відійшли до Польщі.

Тепер щодо останнього слова в назві допису. В офіційному виданні Державного комітету у справах релігій та національностей Республіки Білорусь «Глас радзіми» з'явилось повідомлення про непересічну, зазначимо, подію, а саме — видання (вперше за час існування цієї держави) «Збірника міжнародних та республіканських документів про національно-культурний розвиток національних меншин Республіки Білорусь». Автор(и) допису, зокрема, зазначають: «Поляки, євреї, литовці, росіяни, цигани вже багато сторіч проживають на землях Білорусі і є автохтонними, «корінними» етносами для Білорусі нарівні з білорусами. Більшість представників інших національних меншин переселилася на територію Білорусі в ХХ сторіччі, в основному після 1944 року».

Українці Берестейщини — автохтони чи іммігранти?Після такого «висновку» пригадуються події шістдесятилітньої давнини. Тоді, а саме 4 грудня 1939 року, указом уряду СРСР новоутворені Брестська та Пінська області було приєднано до БРСР. Принагідно зазначимо, що тоді не було проведено ні плебісциту, ні навіть орієнтовного опитування населення з метою визначення його бажання стосовно приєднання до однієї з двох сусідніх радянських республік. Від дня опублікування згаданого указу державні установи Брестської та Пінської областей (об'єднаних 1954 року в одну — Брестську) перебрали на себе компетенцію визначати національність поліщуків. Діючи за директивами Мінська та Москви, органи влади заходилися скасовувати українську національність на теренах Берестейщини. Її не фіксували в паспортах та інших документах, що посвідчували особу. Навколо нечисленних українських шкіл (показово, що у 1940—41 навчальному році на території Брестської області їх нараховувалося 58, а в лютому 1943 року, під час німецької окупації — і чи не це характеризує дійсне становище в цьому регіоні (!) — 159, в яких навчалось майже 20 тисяч дітей. — І.В. ) створювалася така атмосфера, що вони змушені були поступово «самоліквідовуватися». Закривалися численні філії «Просвіти», сама назва «українець» почала ототожнюватись з поняттям «націоналіст» та «бандит». Очевидно, що за таких умов у більшості тамтешніх українців домінуючим мало стати (і стало) природне почуття самозбереження. Значною мірою сприяло втраті свого національного «обличчя» й віднесення переважної більшості наших співвітчизників до категорії «тутешні», яку було запроваджено поляками під час перепису 1931 року. А за умов відсутності належної, не фольклористичної і не вихолощеної до штампів «братерської дружби», згадки української влади про українців у Білорусі (а також і в інших республіках), які разом з представниками інших національностей та етнічних меншин повинні були невдовзі трансформуватися в єдину «спільноту» — «радянський народ», про яких і згадувалось у відповідному контексті, їм нічого іншого не залишалось як активно асимілюватись — як мовно (меншою мірою, особливо в сільських районах), так і етнічно, «перетворюючися» таким чином на «росіян» та «білорусів». Аби вберегти себе й своїх дітей від цілком реальних неприємностей. Тому й перепис 1989 р. зафіксував на території Брестської області лише 60 тисяч українців. І хто зна, скільки ж наших співвітчизників подасть свою справжню національність у наступний офіційний облік.

Жодним словом та помислом не зазіхаючи на територіальну цілісність сусідньої країни, поважаючи її як повноправного члена світової спільноти, засуджуючи сепаратизм та розуміючи позицію білоруських науковців і практиків (проте категорично не погоджуючись з ними) щодо виконання ними «музики на замовлення», задумаймося над тим, чи поважають нас у світі (бодай просто як громадян України), коли про своїх родаків, розкиданих головно недолею по світах, Батьківщина згадує лише з нагоди проведення всесвітніх форумів українців або ж під час відвідання високими українськими урядовцями країн, в яких вони оселилися (і продовжують це ж робити, через злидні, й нині).

Щодо останнього, то нерідко дії українських можновладців викликають запитання. Зокрема, й Президент України під час відвідин Білорусі в липні 1995 року не прибув на «протокольну» зустріч із представниками тамтешніх українців, і ніяких пояснень щодо цього дано не було. І нині, зазначають члени Центру української пісні «Січ» з Мінська, наші дипломати в цій країні ухиляються від сприяння вирішенню проблем білоруських українців, мотивуючи це «невтручанням у внутрішні справи іншої держави». Прикро все це чути, споглядати й констатувати на тлі того, що коли десь на краєчку Землі хоча б одного громадянина США зачепить будь-хто, одразу ж реагує на це — не жартома — президент цієї країни. А в Україні «дипломатичний» Леонід Кравчук 1992 року, під час різанини у молдавському Придністров'ї, населеному понад 200 тисячами українців, також застерігав не втручатись «у внутрішні справи» іншої держави.

Отже, залишається берестейським українцям споглядати за ліквідацією своїх громадських організацій (наприкінці 1998 р. було заборонено легальну діяльність Кобринського культурно-просвітнього товариства), припиняти випуск періодики (через брак коштів перестав виходити «Голос Берестейщини»), погоджуватись із звинуваченнями у невчинених ними діях (вина за наругу над пам'ятником жертвам єврейського гетто у Бресті) та прогресуючою асиміляцією (нині в чотирьох школах області факультативно навчаються української мови лише 30 дітей) тощо? А що ж Українська держава, від якої нашим зарубіжним співвітчизникам потрібна не матеріальна, а, передовсім, моральна допомога!? Питання залишаються...

Ігор ВИННИЧЕНКО,
директор Інституту досліджень діаспори
Джерело:
http://www.day.kiev.ua/13229/
скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.