на початок

Національна ідентичність і мова в українській діаспорі

Національна ідентичність і мова в українській діаспоріСтрави, іжа, кухня, лемківська кухняНинішнє самовідчуття українців діаспори, представників різних поколінь, нащадків чи учасників декількох еміграційних хвиль, важко зрозуміти без історичної ретроспективи. Від початків організованого громадського життя українців у Новому Світі (кінець минулого століття) це самовідчуття було роздвоєним не тільки психологічно, але й екзистенційно (старий край - нова «батьківщина»).
Ті, що назавжди залишалися в Америці, потрапляли разом з іншими емігрантами в категорію так званих hyphenated Americans, тобто американців-через-риску, претворюючись в Ukrainian Americans (подібно до Polish Americans, Italian Americans тощо). На межі XIX-XX ст. ситуація ускладнювалася тим, що за океан прибували ще не українці, а русини-українці, карпато-русини, угро-русини, греко-католики, а то й просто «цісарські люди». Вихідців зі Старого Краю об`єднували три основні ідентифікаційні фактори: (1) етнічна самоназва, (2) «руська церква», (3) мова (язык, бесіда). Первісну фамілістську ідентичність емігрантів недарма назвають парохіяльною: релігійне й етнічне становили в ній нероздільне ціле. І церква, і сама віра, і навіть Бог наділялися означенням «руський». Як зазначає В. Маркусь, «ні в старому краї, ні серед раннніх українських емігрантів у Новому Світі жодна назва не передавала так повно глибинного зв`язку між національністю й релігією, як поняття «руська віра». За певних обставин релігійний компонент міг набувати вигляду ідентифікаційної домінанти. У спогадах про події свого дитинства, з-перед першої світової війни, один з емігрантів свідчить: «Мені тоді було приблизно 10 років… Він щось казав про Україну і про те, що ми – українці. Це для мене було дуже дивне – я знав, що ми греко-католики, але слів «Україна», «українці» я раніше ніколи не чув.» (Лемківщина. Нью Йорк. 1979, №3, с.11) З перших років організованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати «своїх» у чужорідному оточенні. Ця тема періодично виникає на сторінках діаспорної преси. Не випадково такий впливовий орган, як газета «Свобода», що був важливим знаряддям формування і вияву громадської думки, подає 22.02.1929 в ретроспективному огляді під назвою «"Свобода" на службі свому народові» такий уривок зі свого номера 35-літньої давності (від 1 жовтня 1893 р.): В передовій статті під заголовком «Люби своє» читаємо між иншим таке: "…Так як в поодинокій людині єсть уже вроджена любов до житя, до істнування, так само в кожнім народі єсть природна любов до власного істнування народного, котре полягає на бесіді, на мові.
…Той хто покидає рідну мову, або її цурається, стидається инакше не варт бути признаним як найостаннішим драбом, підлим, без чести, дураком дураків. Такий чоловік не варт, щоб його свята земля носила. …
Чоловік встидаючийся своєї матірної бесіди поповняє страшний смертельний народний гріх. …Встидатися своєї рідної мови, так значить, якби встидатися своєї рідної матері. У кінці 20-х років запальна категоричність цієї цитати звучить стилістичним анахронізмом, тим дужче привертаючи увагу до гостроти питання і його неперехідності. Характерно, що в цитованому уривку фігурує тільки безіменна ідентичність «своє» і відповідні ідентифікатори мови: рідна мова, матірна бесіда. Публіцистичний пафос публікації 1893 р., з одного боку, і її передруку в 1929 р., з іншого, адресовані не тільки відмінним аудиторіям, строго кажучи, вони стосувалися «різних» мов. У першому випадку це була просто «наша» мова (говірка рідного села, інтердіалект тощо), у другому – (наша) українська мова, мова великого українського народу (від Сяну до Дону). Анонімну ідентифікацію віддзеркалювала й нульова назва батьківщини, яка в еміграції (не без впливу польської моделі) дістала напівапелятивне найменування – Старий Край, або просто Край. Орфографічні варіанти – написання з великої і малої літери – зайвий раз підкреслюють маргінальність цієї номінації як власної-загальної назви. Безіменність великою мірою пов`язана з невизначеною чи дефісною ідентичністю самих краян і їхнім самовідчуттям. Нейтральна назва край стосувалася земель, що в різний час (і синхронно також) належали до різних держав: Угорщини, Польщі, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Росії, СРСР тощо. Назвати їх Руссю чи Україною не давали підстав ні геополітичні причини (такої держави на карті світу тоді не існувало), ні гіперонімічний характер терміна Русь, що охоплював значно більші обшири. Локальні етно-топоніми (Лемковина, Гуцульщина, Бойківщина тощо), у свою чергу, були вужчими від культурно-мовного континууму близькоспоріднених руських країв. Дефісна самоназва віддзеркалювала маргінальну ідентичність її носіїв не тільки в сенсі релігійно-етнічного симбіозу.
Для тих, що жили «пуд мадярським царьом», Угорщина також була частиною ідентичності. Про це свідчать рядки з коломийки: Ой ти гадаєшъ, русине, Въ Бразилії гараздъ, Поплачешъ ты, побануешъ За Вгорщину не разъ. Для угро-русинів перша половина (угро-) набувала більшої ролі, ніж просто означення місцевості, це був вияв політичної лояльності. Подібне явище відоме й на тих українських землях, що перебували в складі інших держав. У Галичині в другій половині XIX ст. існувала категорія освічених греко-католиків, які в культурному та політичному відношенні вважали себе поляками. Зауваживши цей феномен у наддніпрянських українців-«громадівців», Іван Франко влучно назвав його gente Ukraini, natione Russi.
Неоднорідність етно-національного «Я» стояла на заваді формування мовного стандарту. Це процес, що вимагає відповідного стану мовної свідомості і є ознакою насамперед національного, а не етнічного життя. Більша частина проблем і складностей, які стояли і стоять перед українською мовою в карпатському регіоні, зумовлена його географічною і, в силу історичних обставин минулого, геополітичною ізольованістю від решти України-Руси.
Як наслідок – хронічна незрілість національно-мовної, і ширше, етно-національної свідомості. Предтеча свідомого карпаторусинського мовного сепаратизму Г.КСтрипський (1875-1946) пов`язував процес етномовної дивергенції в західноукраїнському регіоні з утвердженням угорців як державотворчої нації: «отъ тогды наша доля привязана цiлкомъ до Мадярскоi културы и житя». Він визнавав спорідненість угорських і за-карпатських (тобто тих, що жили в Галичині і на Україні) руснаків до 1800Кр. У подальшому розвитку, стверджує він, «наша минувшина оторвалась зовсiм от минувшини прочих Русиновъ» і «украiнство у насъ теперь … такъ чужое, якъ московщина». На цій підставі Г.КСтрипський заявляв про право на «третю руську письменность, котра держить ся середньоi дороги межи тыми двома: именно Угро-руську литературу». Хоча вузькорегіональний характер цієї ідеї, прив`язаної до компонента угро-, зазнав під вливом геополітичних процесів у центрі Європи суттєвих змін, її загальна сепаратистська спрямованість збереглася. Сучасний дослідник і провідник карпаторусинства П.Р.Магочі зазначає: І в Америці і в Европі мали карпаторусины вельо вшилякых мен, а межди ыншыми ай русин, руснак, лемко, карпато-росс, карпато-українець. Йіх діалекты належать до українського языка, але в розпорі з тым вони, головно в Америці, не чувуться украйінцями. Ядро русинського руху складають, безперечно, лемки. У назвах громадських організацій і їхніх друкованих органів етнонім лемко і гіперетнонім русин (руський) взаємно доповнюють або замінюють один одного: Руський Демократичний Круг Лемків «Господар» у Польщі видає бюлетень «Лемко», Карпаторусский Народний Комітет і Лемко-Союз (США, Канада) спільно видають газету «Карпатска Русь», що виходить під гаслом «Люблю тя, Лемковино, моя мати рідна». У лемківсько-русинських друкованих органах місце лемків у стосунку до українського народу тлумачиться по-різному: від цілковитого сепаратизму до визнання себе його складовою частиною: Лемки, етнографічна група українского народа, найдовше зберегли стару национальну назву "рускы", "руснакы". (…) Польскы шовіністы з неприязню ставилися до назвы "руснак" і особливо "украінец", а етнографічна назва "лемкы" не вызывала заперечнивых емоций поряд з польскыми етнографічными назвами як "кашубы", "гуралі" і ін. Так на західній Галичыні назвы лемкы, Лемківщына стали популярны.(І.ККрасовський Дашто з історії // Карпатска Русь. Юнкерс, Н.Й. – 17.01.1986, с.К5) Формування національної свідомості на основі етнічного самовідчуття – явище складне й суперечливе. Це наклало свій відбиток на термінологічні взаємини між поняттями лемко – русин – українець. Якщо визнати, що нація – це «політизована етнічна спільнота», то наведений перелік етнонімів можна розглядати як своєрідну градацію, в якій назва лемко, як найбільш етнографічна, є водночас найменш політизованою – з нею не пов`язуються ніякі державотворчі амбіції. Від тривалого перебування в ембріональній етнографічній фазі національний елемент втрачає життєздатність, що становить для нього не меншу небезпеку ніж прямий етноцид. Тому етнографізм, як домінанта свідомості, може бути зручним плацдармом для асиміляторсько впливу. Така теза має свої історичні підстави.
П.Р.Магочі зазначає, що наприкінці 30-х років нашого столітя на Підкарпатській Русі (сучасне Закарпаття і Пряшівщина) спроби заохочення русинської ідентичності робилися як чехословацьким урядом, так і угорським режимом. Чехословацькі урядовці діяли нерішуче, а угорці відразу ж після придушення Карпатської України в березні 1939 р. прийняли закон, що проголошував офіційними угорську та угроруську (magyar es magyar-orosz) мови. "Угро-русский" ("Magyar - Russian") фактично віддзеркалювало угорську концепцію окремої угрорусинської (Uhro-Rusyn) національності.
Цю ідею стимулювали координованим діями в галузі мови. Радник міністерства в Будапешті «вважав за необхідне підготовку відповідної руської граматики», що за словами комісара Козми, мала б сприяти «патріотичній русинській орієнтації» і переконати цих людей, що вони не українці, а русини.

У кінці минулого – на початку нинішнього століття в емігрантів, носіїв різних українських говорів, не було ще єдиної мовної свідомості. Більшість із них не мали уявлення про якийсь загальноукраїнський мовний стандарт, тим більше, що він перебував тоді ще в стадії формування. Така пластичність самого мовного матеріалу і його носіїв давала простір для дій різноманітним асиміляторам, які прагнули втягнути цю, ще аморфну масу, у сферу свого культурного впливу формуючи їхню етно-мовну свідомість у бажаному для себе напрямку. Алфавіт, як видима ознака руськості, відігравав не останню роль у формуванні системи національних координат для неосвідомлених, а часто й дезорієнтованих людей. Не випадково усе, що друкувалося «руськими буквами» ставало спірною територією, об`єктом боротьби за мовну лояльність потенційних читачів. Ішлося насамперед про те, якою власне має бути руська мова, і кому належить визначати її магістральний шлях та формувати нормативні правила. Інакше кажучи, питання стояло про те, на що орієнтуватися, де центр руської сутності, а отже й мови: у Києві, Львові, Ужгороді (Пряшеві) чи – в Москві. Перші три позиції об`єднано протистоять останній, хоча суттєві протиріччя існують і в межах цієї «коаліції». Як і в інших національних мовах, провідним аргументом щодо істинності мовної орієнтації різні полемісти обирають то відповідність давній писемній традиції, то близькість до народнорозмовного джерела (за принципом «так у нас говорять чи не говорять»). Але оскільки «у нас» завжди представляє певну множинність місцевостей (населених пунктів), то й формування нормативних засад, що інтегрують відповідні говірки чи койне, визначається політичним світоглядом і масштабом класифікатора. При цьому можливі варіанти (назвемо лише деякі): слов`яни, східні слов`яни, православні слов`яни, Русь. Останній з класифікаторів найбагатозначніший і може означати «матушку Русь» в московському розумінні, історичну Україну-Русь із центром у Києві, а також Галицьку, Буковинську, Угорську Русь – кожну зокрема чи в їхній сукупності, як регіону, де ця самоназва затрималася найдовше. Оскільки українців із Наддніпрянщини в обговорюваний період серед емігрантів майже не було, то мовна практика цієї «Наддніпрянської Русі» практично не потрапляла в поле зору полемістів, хоча політична ідея соборності всієї України-Руси мала значне поширення. Критеріями істинності мови була писемна практика південнозахідного мовного регіону, що на той час вже частково усталилася і виконувала роль своєрідного літературного койне чи регіональної літературної мови. Це койне формувалося на основі живої народнорозмовної мови цього регіону і всеукраїнської літературної традиції і тому було набагато доступнішим для сприйняття широкого загалу читачів з різних західноукраїнських (і не лише західноукраїнських) областей ніж москвофільське язичіє. Останнє було досить прозорою претензією на реанімацію старослов`янської писемної практики і мало відповідний геополітичний підтекст. Включення до нього окремих місцевих елементів було розраховане та те, щоб сподобатися носіям говірок і здобути їхню лояльність. Становище русинів особливе тим, що вони зазнавали асиміляторського натиску з різних боків. Основним принципом ідентифікації підсвідомо ставав стереотип відштовхування: «не-мадяри», «не-словаки», «не-поляки» (оказіональний синонім до поняття «не-галичани» ). Подібність самоназви Русь, руський (русин) до омонімічних російських форм живила протягом деякого часу промосковські симпатії. У соціологічному плані карпато-русини в старому краю були меншиною по відношенню як до угорців, так і до словаків. Те ж саме можна сказати про галичан порівняно з австрійцями й поляками. Проте для карпато-русинів у Новому Світі приєднатися до галичан означало би знову стати етнологічною меншиною. У рамках американського суспільства в цьому не було потреби. Однією з важливих причин етнічної консолідації і відходу від первісної «дефісної ідентичності» стала чергова агресія на національне Я – американізація. Ненасильницькі методи асиміляції, фактор «чужої землі» та добровільності переїзду в країну поселення суттєво змінювали характер опозиції до цієї нової, настаючої ідентичності. До дефісної нази додавалося ще одне означення – американський, і вона, таким чином, ставала дводефісною. Це додатково заплутувало й без того складну парадигму лояльностей. Спочатку визначення особистої й колективної ідентичності вкладалося в таку формулу: «Ми сины великои Рускои Матери и горожане вільнои Америки» («Свобода», 08.08.1895, с.1). Поступово окреслюються контури нового етнокультурного простору, що в пресі отримує назву Американська Русь. На відміну від угорської, галицької, української і т. п. Русі це поняття не було повязане з якоюсь місцевістю на географічній карті. Це не були «Руски кольоніи въ Сполученихъ Державахъ північной Америки («Свобода», 20.07.1899, с.2), це була своєрідна самоназва американського українства, так само як і назва «Канадійска Русь» («Свобода», 12.04.1900, с.2) щодо українців у сусідній державі. У слові Русь знову оживала колишня семантика збірності. Поняття «американський» у сполученні з етнонімом Русь починає співвідноситися у свідомості носіїв української мови з колективною ідентичністю «Ми», а через неї і з особистим «Я». Формула ідентичності набуває вигляду gente Rutheni, natione Americani.

На початку XX ст., коли означення руський та український стали вживатися як взаємозамінні, з`являється метафора Американська Україна: Прошу всїх Українців в Сполучених Державах, Канадї і в Старім Краю, присилати матеріяли до книжки, яку хочу видати п.з. "Чорноризники". … Не повинно бути анї одного робітника Русина, котрий би не передплачував сеї газети, чи він гр. кат., чи православний, чи иньшої віри. Я желаю для Хлопського Параґрафа як найлїпшого розвою на американській Українї, а всїм передплатникам засилаю щирий привіт (Хлопський параґраф. Сейлем, Масс. – 25.03.1909, с.К1-2; курсив наш – Б.А.). За зовнішніми ознаками ця нова дефініція заокеанського українства виглядала осучасненим варіантом свого хронологічного попередника Американська Русь, але в суті справи це не було те саме. Компонент Україна, на відміну від Русь, мав насамперед топонімічне, аж відтак етнонімічне значення. Слову Україна не був властивий партикуляризм Русі – назви, в коллокативній біографії якої є ціла парадигма сполучень з різноманітними модифікаторами: Угорська Русь, Карпатська Русь, Галицька Русь, Пряшівська Русь, Буковинська Русь тощо. Загальний процес витіснення етноніма Русь (та його похідних) етнополітонімом Україна призвів до відмирання самого структурного кліше означення + Русь/Україна. Ідіом Американська Україна виявився метеликом-одноденкою, залишивши за свій короткий вік дуже мало писемних фіксацій. Як відомо, українцями стали не всі русини-емігранти. Для карпаторусинів, зокрема в другому й наступних поколіннях, розуміння своєї ідентичності суттєво ускладнювалося ономастичною паронімією між прикметником руський у рідній мові і російським русский. М`якого [s`] у корені слова явно недосить для розрізнення назв, покликаних ідентифікувати етноси. Тим більше, що для значної частини білінгвів (не кажучи вже про англомовних русинів) фонологічна опозиція приголосних [s` :: s] за ознакою палаталізованості просто не існує чи суттєво ослаблена. Плутанина з англійськими відповідниками цих прикметників (Rusian – Russian) та їх навмисне нерозрізнювання москвофілами, для яких існувало тільки поняття Russian, нерідко заводила людей у манівці і, зрештою, вела їх до втрати своєї первісно-руської (етнографічної) ідентичності. На роль самоназви у формуванні промосковських орієнтацій в русинському середовищі звертає увагу й П.Р.Магочі: «Підкарпатські русини користувалися рядом діалектів, що були тісно пов`язані з українськими говірками Галичини. (…) По суті, українська селянська культура була ближчою підкарпатським русинам, як російська аристократична. (…) Вирішальним фактором була назва Русь. Для підкарпатських русинів Русь була символом власного я, своєї родини, свого села, своєї батьківщини. … Незважаючи на географію та мовні відмінності, Росія здавалася закарпатцям ближчою саме тому, що так чи інакше ця цивілізація активно утверджувала ідею Русі». Первісний, етнографічний колективізм русинів, пов`язаний насамперед з особистим досвідом, з минулим життям у краю. У "натуральному вигляді" він доступний тільки першому поколінню – власне емігрантам. Їхні нащадки, народжені в Новому Світі, здатні засвоїти символічні цінності, що виникають уже на наступній стадії розвитку колективної свідомості. Вона передбачає відхід від конкретних чуттєвих вражень, ідеологізацію цілісного образу нації чи етнічної групи, узагальнену візію "спільного майбутнього". Це «дає змогу любити і навіть пишатися своєю спорідненістю з єврейським, польським чи українським народом як загальним поняттям і водночас зневажати чи почувати сором за конкретних представників цього народу». Судячи з усього, такої "русинської мрії" (на відміну від української, наприклад) у конфесійно, політично і мовно роз`єднаної русинської спільноти не виникло. Не останню роль відіграла в цьому її етнонімічна дезорієнтованість. На думку П.Р.Магочі, для більшості карпато-русинів, що складається нині з представників другого, третього й четвертого поколінь, суперечки щодо національної чи етнічної ідентичності в кращому випадку сприймаються як суто наукові, а то й зовсім не мають значення. «Якщо вони взагалі замислюються над своєю ідентичністю, то невиразної асоціації з поняттям Русь чи навіть загальнішим поняттям слов`янства цілком достатньо для задоволення потреб спадкової свідомості». Зв`язок з мовою є важливим стабілізуючим чинником такого часом аморфного й хисткого поняття як ідентичність. Як суспільному явищу мові завдяки її інерційності притаманна більша стійкість. На відміну від національної ідентичності – свого роду «щоденного плебісциту» – мова вже за своєю природою не може бути предметом оперативного вибору.

На противагу композитним назвам ідентичності (угро-русини, карпатороси, американські українці тощо), назва мови, якою користувалися (користуються) носії цих ідентичностей, як правило, однокомпонентна (руська, згодом українська). За цією ономастичною монолітністю стоїть цільність самого поняття. Руська (нині українська) мова є інтегральною ознакою варіативних у часі (русичі, русини, українці; руснаки, рутенці, угро-русини, карпатрусини) та просторі (Галицька Русь, мала Русь, Карпатська Русь, Канадійська Русь і т.Кп.) ідентичностей. Трансцедентність мови і її предковічність взаємно пов`язані. Ядро української громади на Заході складають нині представники повоєнної еміграції, свого часу відомі під назвою «переміщених осіб». До їхнього складу ввійшли не тільки вихідці з різних областей Західної України, а й біженці з тих регіонів, які належали до Радянського Союзу. Нові емігранти вже мали школу ідеологічної боротьби, що розгорнулася в Україні між двома світовими війнами і, на відміну від основної маси учасників попередніх еміграційних хвиль, відзначалися високим рівнем національної свідомості. Зіткнувшись у країні поселення зі значно ослабленою українською громадою, вони не тільки заснували цілий ряд власних організацій та парафій, а й зайняли провідні становища в багатьох існуючих раніше. Вони надавали великого значення збереженню в дітей і внуків національної свідомості та їх володінню українською мовою. Втрата рідної мови дітьми сприймалася як непоправна шкода своєму власному єству, бо позбавляла їх можливості етнічно ототожнювати себе з нащадками так, як вони ототожнювали себе зі своїми предками. Не зважаючи на вищу, порівняно зі своїми попередниками, опірність асиміляції, українська політична еміграція, як і будь-яка інша, не наділена проти неї абсолютним імунітетом. У нових поколінь, народжених поза Україною, формуються свої особливості психологічної самооцінки. «…Тоді, коли перше покоління ще ототожнює себе з українським народом краю, друге іміґраційне покоління щораз більше ототожнює себе з українською громадою в ЗСА чи в Канаді. Тому перехід з покоління в покоління серед нашої іміґрації означає також перехід від національної до етнічної ідентичности». Така людина, за словами І.К.Головінського, «можливо ще бажає затримати почуття етнічної окремішности, одначе її екзистенціяльне почуття перманентности пов`язане з країною нового поселення … Психологічно поняття батьківщини пов`язане з «тутешнім» існуванням, а думки про повернення «туди» вважаються нереальними. Проблема України, якщо взагалі існує, розглядається в контексті загальнолюдських вартостей». Якісні зміни відбуваються й у мовній свідомості. На зміну палким закликам не піддаватися мовній асиміляції приходить компромісніший погляд. Дедалі більшого значення набуває для американських українців символічна вартість генеалогічних, культурологічних, світоглядових та інших цінностей: Мова досить важна, але важна й емоційна асоціація. От скажімо, ірландці. Вони говорять мовою свого ворога, але в них є багато інших прикмет. Як Україна стане правдивою країною, то будуть ще інші нитки окрім мови і Шевченка, що в`яжуть людину з Україною [інтерв`ю – Б.А.].

У ході опитування, здійсненого нами в 1994 р., переважна більшість американських українців, народжених в Україні (95%) без особливих вагань назвали своєю рідною мовою українську, дві мови (українську й англійську водночас) – 5%, англійську не назвав рідною жодний з опитуваних. Водночас, майже половина представників цієї ж групи (45%) уважають, що людина може мати дві рідні мови, решта (55%) переконані, що слід вибирати – рідною може бути тільки одна мова. Інакший розподіл уявлень про мовні лояльності в представників українства, народжених поза Україною. Українську мову за рідну визнає лише половина опитаних (51%), уважає рідними обидві мови 36%; ті, хто ідентифікує себе насамперед з англійською мовою, становлять 13%. Ще ліберальнішими є погляди на можливість співіснування двох рідних мов. Позитивну відповідь на це запитання дали 90% опитаних, негативну – тільки 10%. Усі респонденти, що не допускають існування двох рідних мов, вважають своєю рідною мовою українську. Ті ж, хто вважає рідною англійську, стовідсотково є прихильниками протилежної точки зору. Зрозуміло, що таку ж позицію займають і ті, хто на практиці реалізував цей принцип, тобто група дворідномовних. Дослідження мовної поведінки в так званих "ідеальних" українськомовних родинах Торонто, проведене Ромою Чумак, показує, що найбільшого впливу української мови дитина зазнає в дошкільному віці, коли її спілкування обмежується переважно колом сім`ї. З віком дитина проводить все більше часу в школі та з ровесниками поза домом. Кількісні та якісні пропорції користування мовами змінюються. Зменшення батьківської частки в мовному формуванні дитини соціально зумовлене. Це накладає відбиток і на розуміння батьками своїх рідномовних обов`язків: «Складається враження, що батьки … вважають свою справу зробленою і передають дітей на відповідальність української спільноти». Думку про те, що серед батьків є помітна тенденція перекладати відповідальність за мовний розвиток дитини на школу висловлює також Всеволод Ісаїв. Змінюється сам підхід до навчання мови. Ставиться питання про те, чи діти мають опановувати її як засіб повсякденного спілкування, чи тільки як символ своєї етнічної належності, оскільки саме користування мовою стає принагідним і необов`язковим.

Серед молодих українців дедалі більше зростає зацікавлення професійним опануванням мови саме з прагматичних мотивів: працевлаштування в державних та комерційних структурах, що мають відношення до України, університетська кар`єра (славістика, історія, економіка, політологія) тощо. У зв`язку з цим, імовірно, зазнаватиме змін і сама мова, з якою ідентифікує себе закордонне українство. Перевага все більше надаватиметься елементам літературної мові материкової України, адже насамперед з нею пов`язуватимуться як символьні, так і прагматичні її аспекти. Поступово відходитиме в історію протиставлення діаспорної мовної практики з літературною мовою етнічного материка. Опір американізації (в тому числі й мовній), зумовлений ідеологічно-лоялістськими причинами, ймовірно зменшиться, адже після відновлення української державності діаспора поступово перестає вважати себе останнім бастіоном українства. Українська мова в країнах поселення дедалі більше набуватиме ознак діаспорної мови державної нації з усіма плюсами та мінусами, що з цього випливають.

Богдан Ажнюк

Богдан Ажнюк - науковий співробітник Інституту української мови Національної
Академії Наук України, кандидат наук. Тема його дисертації: "Проблема мовної
єдності нації: діаспора і Україна". В 1994 році Богдан Ажнюк брав участь в
програмі IREX та проводив дослідження в Інституті ураїнознавства Гарвардського
університету.скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.