на початок

Варіації про походження назв "Русь" і "Україна"

Назва "слов'яни" виникає майже одночасно з назвою "анти". Останній раз термін "анти" зустрічається в 602 році, а в Х ст. зникає ім'я слов'ян. Його заміняють назви окремих племен: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани та волиняни), уличі, тиверці та інші.

У VІІІ столітті візантійські і арабські джерела для позначення населення, яке проживало на сучасних українських землях, починають використовувати назву "русь". Походження цієї назви являє одну із загадок історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною.

Стародавні іноземні джерела не ототожнюють слов'ян і русів. Так у "Книзі видів землі", написаній Абу-Зайда Ахмедом в середині Х століття, читаємо: "Руси є народ, сусідній з болгарами, між цими останніми і слов'янами", "землі слов'ян і їх сусідів, як-то русів". Абу-Ісхак аль-істархі в "Книзі кліматів" писав: "Руси є народ по сусідству з Булгаром, між цим останнім і славонією". Деякі історичні джерела говорять про історичну спільність русів з слов'янами. Так Абуль-Касим Убайдалах у "Книзі шляхів і царств", написаній в ІХ столітті, підкреслює, що руси "суть плем'я із слов'ян".

Русам в силу могутності вдалося підкорити інші слов'янські племена та обкласти їх даниною. Показовим, для розуміння різниці між русами та іншими слов'янами, є оповідь візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Він повідомляє, що руси кожну осінь і зиму збирають данину з слов'янських племен. Коли в 907 році князь Олег закінчив свій переможний похід на Візантію, то він звелів підняти на руських кораблях паруса з дорогоцінних тканин, а на слов'янських - прості (кропив'яні). Цей факт свідчить про особливе становище русів серед слов'ян.

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь", з грецької "Росія", умовно сформувалось понад 10 концепцій: 1) Варязько-норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці"; 2) кельтська; 3) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен); 4) пруськолитовська; 5) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень; 6) руська - в основі якої лежить прикметник "русий"; 7) грецька (простонародна) - від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий; 8) латинська: "ruz" - "село"; 9) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам (іраномовним племенам сарматського походження); 10) версія, за якою назва " русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось (над гирлом, де вона впадає в Дніпро стояло місто Родень).

В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва "Русь" не має слов'янського походження. Вона прижилась у Київській державі. Зупинимося на найбільш цікавих гіпотезах.

Ми не можемо скидати з рахунку ту роль, яку відіграли нормани в організації Київської держави. Хоча ще радянська історіографія спростувала твердження норманістів (послідовників норманської теорії) про те, що засновниками Київської Русі були нормани (німецькою "nord" - північ, у літописах - варяги). Михайло Грушевський припускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднання давньоруських земель під владою Києва. Спробуємо розібратись. На початку ІХ століття нормани здійснюють ряд вдалих походів на Західну Європу, де вони засновують свої держави: у Франції - Нормандію, на Середземному морі - Норманське королівство. Близькі до цих західноєвропейських подій розповіді літописів про створення держави в землі словенів. Так, в "Повісті минулих літ" говориться, що в 859 році варяги прийшли із замор'я, "поклали данину на чудь і на словенех; на мери и на веси кривичах". У 862 році ці племена "изгнаша варяги за море", але не змогли самі зорганізувати державу і вирішили звернутися до інших варягів за допомогою. На це відгукнулися три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем. Так, на півночі в середині ІХ століття постала напівфінська держава - Новгородська, яка охоплювала слов'янські землі (словени, кривичі) та фінські (меря, весь, мурома).

Цей факт дав життя так званій норманській теорії, яка відмовляє східним слов'янам в здатності самостійно створити державу. Підвалини цій теорії заклав Нестор в "Повісті минулих літ", а створили її німецькі вчені - Баєр, Мілллер та Шльоцер, які працювали в Російській академії наук, починаючи з 1724 року. Ми не будемо детально зупинятись на критиці цієї теорії відносно поляно-руської державності, варто пригадати постать київського князя Оскольда, правління якого передувало утвердженню на київському престолі у 882 році новгородського князя Олега; і слов'янське походження якого виводили ще радянські історики (О. Шахматов, Б. Рибаков). Ще в Бертинській хроніці є запис 839 року про київського князя. А "Повість минулих літ" розповідає, як у 866 році князі Оскольд і Дір ходили на Царград, зруйнували околиці цього міста. Про цей похід говорять і візантійські джерела. В анонімній візантійській хроніці, яку опублікував Ф. Кюмон, подається точна дата нападу Русі - 18 червня 860 року. Костянтин Порфірородний згадує договір між імператором Василем і Руссю ( Оскольдом ) - 873-874 рр. На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статусу, датованого часами короля Карльома (880 р.) або Людовика Німецького (876 р.), яким регламентовано мито з товарів, що прибули до Баварії з Русі. Отже, походи Оскольда принесли Києву визнання. Тому 882 рік - це не рік створення держави у східного слов'янства, а рік військового перевороту, коли на княжому престолі з'являється династія Рюриковичів (князь Олег). З Києва, а не з Новгорода пішло об'єднання слов'ян.

Один із сучасних дослідників Г.Василенко наводить численні факти про те, що слова "роси", "руси", "рутени" чи "рутини" - кельтського походження. Ще в першому столітті до нової ери, коли Юлій Цезар оволодів Галлією, він завоював кельтське плем'я, яке римляни назвали бастарни, а самі себе ці бастарни називали рутинами. Розгромлене плем'я рутинів розділилось на дві частини. Одна з них іде в Прикарпаття, зливається тут з слов'янами, передає їм свою назву. Інша частина рутенів пішла на Подунав'я, де разом з кочовими народами воювала з Візантією. З часів Мітрідатових війн кельтів було багато в римських гарнізонах на території сучасної України, в Криму, в Тмутаракані, а коло Дністра ще більше. Після розгрому кочівників рутини пішли на схід, у причорноморські степи і осіли між болгарськими та слов'янськими землями. З того часу, з першого століття нової ери, зникає назва "рутини", а замість неї з'являються інші - роксолани, росомани, роси, руси. Русичі за 100 років до Рюрика в 750-760 роках зробили похід із князем Бравлином на територію колишнього Боспорського царства, де тоді політично панували хозари. Тоді в Сурожі (Судак) князь Бравлин та бояри хрестилися. Академік Васильєвський дійшов висновку, що це була Русь, або Тмутараканська, або Придніпрянська. Знахідка житія св. Георгія Амастридського , яке написане не пізніше 842 р., дала новий факт морського походу Русі в Малу Азію на м. Амастру. В 858-860 р. св. Кирило знайшов у Корсуневі Євангеліє й Псалтир "рускими словеси і рускими букви". Мармурова плита 590 р., знайдена в Тамані, має грецький напис майже цілком слов'янськими літерами, якими потім писали в Києві. Це наводить на думку, що Кирило взяв собі за основу для слов'янського алфавіту боспорський алфавіт. І якраз тут, в колишньому Боспорському царстві, багато тризубів і геометричних монограм на монетах, починаючи з І аж до VІ століть. Звідси до Києва занесено титул князя - кагана, й цілком ймовірно, тризуб (герб), якщо кельти або греки не занесли його раніше.

Щодо роксолан, то в кінці ІІ ст. до н. е. вони разом зі скитами воювали проти Херсонеса, а в ІІІ ст. н. е. разом з північними причорноморськими племенами вторгалися в межі Римської імперії. В 370-их рр. їх розгромили гунни і витіснили на територію сучасної Румунії.

Щодо росоманів, росів, русів, то в ІV ст. з ними б'ються готи, воюють араби. Зокрема, концепцію про росомонів-русів започаткував радянський дослідник Б.О.Рибаков, пізніше її підхоплено багатьма іншими радянськими істориками. Суть концепції зводиться до того, що багаті скарби VІ-VІІ ст. Середнього Подніпров'я мартинівського та перещепинського типів належали племінній верхівці слов'янського племені русів. Останнє, на думку Б.О.Рибакова, утворилося в результаті сармато-слов'янського симбіозу. Воно поглинуло всі інші подніпровські племена і утворило область, яка пізніше, в часи Київської держави отримала назву "руської землі", а згодом ця назва поширилась на всю державу (оскільки через причорноморські степи в ІV-VІ ст. прокочувалися всі хвилі великого переселення народів, роси-росомани піднімаються по Дніпру в більш безпечне місце і поселяються в басейні річки, якій дали назву Рось, а її притокам - назви Росава, Росавиця). Вже у V-VІ ст. роси або руси, за Б.О. Рибаковим, витісняють давні імена слов'янських (антських) племен - полян, деревлян, полочан, сіверян та інших і утворюють східнослов'янську єдність - основу майбутньої давньоруської народності. З часом все населення, що проживало на Подніпров'ї, отримує назву "руси". Літописець через це й сказав "поляне, іже зовомая русь" .

Отже, Чи достатньо аргументовані твердження Рибакова?

Звернемось до археологічних джерел. Наступні дослідження і виявлення нових місцезнаходжень скарбів мартинівського типу на поселеннях пеньківської культури антів, а також колочинської культури показали, що вони належать останнім, як це доводив О.О.Спіцин ще у 1928 р., а не русам. Що стосується скарбів перещепинського типу ( Перещепин, Глодоси, Келагеї, Нові Санжари та ін.), то О.К.Амброз й інші дослідники довели, що вони фактично становлять собою багаті елітні поховання тюрських номадів. Разом цей пласт багатих знахідок співпадає у часі з інтегративними процесами на межі степу і лісостепу, що відбувалися в середовищі болгарських, аварських та антських племінних елітних груп. Як відомо, саме кочовики, особливо їх еліта, з найдавніших часів накопичували у своїх руках великі багатства, які нерідко потрапляли разом з ними в могилу. На відміну від них, слов'яни V-VІІІ ст. не залишили нам багатих елітних поховань, хоча з писемних джерел відомі імена слов'янських вождів (Бож, Мусокій, Ардагаст, Пірогаст, Межамир та ін.). Усі знахідки, що належать до мартинівського типу не тільки включають один одного, але, що є особливо показовим, наявні в них речі знаходять собі аналогії і серед металевих виробів слов'янських ремісників і нерідко відповідають кам'яним відливним формам із ремісничих майстерень, відкритих, як на антських, так і на склавінських поселеннях (Скибинці, Семенки, Бернашівка, Зимне). Якщо порівняти карти розповсюдження скарбів VІ-VІІ ст. мартинівського типу з картами пеньківської і колочинської культур, то неважко переконатися, що вони знаходяться переважно в межах і навіть на поселеннях цих культур. Це визначає їх належність антській верхівці в цьому регіоні.

Отже, скарби мартинівського типу, як і пеньківська культура, належали антам. Наявність деяких з них в ареалі колочинської культури свідчить про інфільтрацію антів у райони Верхнього Подніпров'я, де у ІІІ- VІІІ ст. рсновною групою було слов'янсбке населення київської та колочинської культур. Що поступово слов'янізувало балтський субстрат.

В основу своєї концепції про приналежність скарбів слов'янським русам Б.О.Рибаков поклав 129-й параграф праці готського історика Йордана "Гетика", написаної в середині VІ ст. Він переказує цей текст дещо своєрідно в порівнянні з оригіналом та перекладами: "Готський історик Йордан розказує про смерть готського короля Германаріха: з готами було в союзі "зрадливе плем'я росомонів". Один із росомонів зрадив Германаріха, і цей скарав його на смерть його дружину Сунільду ("Либедь"). Брати Сунільди, помстившись за сестру, вбили Германаріха". В перекладі "Гетики" Йордана Є.Скржинською цей 129-й параграф передано дещо інакше. Тобто, одну жінку із вищеназваного племені (росомонів) на ім'я Сунільда за зрадливу втечу (від короля), її мужа, король Германаріх в пориві гніву приказав розірвати на шматки. Браття її Сар та Аммій, в помсту за смерть сестри, поранили його бік мечем…Ще інше звучання має уточнений переклад 129-го параграфа "Гетики", недавно здійснений О.Анфертьєвим:"…Невірний рід росомонів…скористався такою зручною нагодою обдурити його. Адже після того, як король в пориві гніву наказав жінку на ім'я Суніхільда із названого роду за підступну втечу від мужа? розірвати.., її бнати Сар та Аммій, в помсту за смерть сестри, вдарили мечем в бік Германаріха".

Отже, ми привели два дослівні переклади латинського тексту 129-го параграфу "Гетики"двох різних авторів і довільний переказ його третім. При порівнянні впадає в око суб'єктивне розуміння оригіналу кожного з них, але не тільки. За Б.О.Рибаковим, для якого важливою була лише сама згадка Йорданом імені росомонів та Сунільди, остання була дружиною одного з росомонів, який зрадив готського короля; в перекладі ж О.Анфертьєва Суніхільда (не Сунільда) з роду (не з племені) росомонів підступно покинула мужа, не сказано якого, і за це була розірвана кіньми. І найцікавіше: переклади наводять імена братів (Сар та Аммій), Б.О.Рибаков їх опускає. Це звільняє його від пошуків слов'янських відповідників імен, що здійснити неможливо.

У пошуках місцевого слов'янського племені русів - стрижня майтньої давньоруської народності - Б.О.Рибаков інтерпретує етнонім "росомони" як "русские люди". Перша частина слово - "рос" - має означати назву племені. Друга частина - "мони"(осетинське - "мойне") - муж, людина. Очевидно, інтерпретація терміну "росомони" як імені слов'янського племені "русів"(?) і вплинуло на тлумачення змісту 129-го параграфу. Смертельна розправа готського короля над дружиною непокірного руса, а потім смерть короля від рук її братів підкреслює вороже ставлення слов'янського населення до готів, що відповідає суті концепції дослідника.

Розуміючи вразливість своєї трактовки, Б.О.Рибаков вказує, що в епоху, яка передувала описаним подіям, слов'янське населення Середнього Подніпров'я (в південій його частині) значною мірою було пронизане сарматськими вклиненнями, що могли сприяти змішанню слов'н з сарматами, яке почалося ще за часів Таціта. А це вже вимушене визнання того, що росомони Йордана могли бути сарматами. Більше того, якщо з контексту 129-го параграфу "Гетики" випливає, що термін "gens" вжитий тут Йорданом не в значенні племені, а взначенні роду - як "ingente Amala" - рід Амалів, то і для припущення підстав малувато, або їх бракує зовсім. На користь того, що Йордан писав про рід росомонів, а не про плем'я, свідчить і конкретика цього абзацу - імена сестри (Суніхільда) та братів (Сар та Аммій). Справа в тому, що в тексті "Гетики", де йдеться про племена, по імені називаються лише вожді (рекси) та їх найближче оточення. Більше ні в одному місці цієї праці немає згадки імен аж трьох членів родини, що не належали до керівної еліти. Не посилюють концепції про інтеграційну діяльність легендарних слов'янських росів в ІV-VІІ ст. і дані, приведені Б.О.Рибаковим із географічного нарису сірійського автора середини VІ ст. Захарія Ритора або Псевдозахарія. Легендарний народ "hrws" (грос, ргос), що, за Псевдозахарієм, живе на північ від не менш легендарних амазонок, також не може бути визнаний за слов'ян-русів. Ці казкові неозброєні люди-велетні, "яких і коні носити не могли через вагу їх тіла", краще вписуються в міфологію, ніж у реальність. Крім того лінгвісти пояснюють "hrws"(рос, рус) як іранські форми "rouka" ("ruk"), що означає "світло", "блискучий", "білий". О.М.Трубачов приводить багато прикладів ономастичної термінології Північно-Причорноморського регіону, що більш-менш співвідноситься з цими термінами. Але він також виводить їх з індоіранської основи "ruksa/russa", що означає "світлий", "білий". Вчений допускає, що в приазов'ї та Північному Причорномор'ї і Тавриді міг існувати етнос з назвою "роси", яка пізніше була перенесена на слов'ян. Приєднавшись до поглядів О.М.Трубачова, В.В.Сєдов, виходячи з археологічної ситуації в цих регіонах, вважає, що асиміляція іраномовних скіфо-сарматів Північного Причорномор'я слов'янським населенням відбулася в час існування черняхівської культури(ІІІ-ІVст.), до появи тут тюрських номадів. Це припущення було б цілком логічне, коли б справді на берегах Чорного моря були відкриті слов'янські пам'ятки ІV-VІІ ст. Але їх тут немає. Натомість відомі численні сарматські, скіфо-сарматські, а пізніше - тюрські могильники.

Отже, росомони - це сарматське родовите ім'я. Термін "hrws" сірійця Псевдозахарія у лінгвістичній літературі пояснюється не як іменник - назва якоїсь етнічної групи, а як прикметник "біляві"("біляві люди"). Це означення через названі вище причини не стосується слов'ян. Спроба вичленити русів із етнонімів "росомони" обо "роксолани", розділяючи їх на дві частини (такі спроби відомі з ХV - ХVІІ ст.)типу роксолани=рос-алани-алани-роси, виявились неспроможними.

В 1999 р. з'явилося нове монографічне історико-археологічне дослідження В.В. Сєдова "Древнерусская народность", де зроблена ще одна спроба виділити серед слов'янських старожитностей пам'ятки русів, але вже на матеріалах іншого хронологічного зрізу. Тепер у центрі своїх побудов В.Сєдов поставив зовсім конкретну волинцівську археологічну культуру кінця VІІ-ІХ ст. Дніпровського Лівобережжя. Ця культура досить добре вивчена українськими археологами та інтерпретована ними та російськими колегами як старожитності літописних сіверян, які "сіли на Десні і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами". Останнім належить і роменська культура VІІ-Х ст., що є наступним хронологічним етапом волинцівської. Друга причина вже не є чисто археологічною. Вона випливає з потреби знайти в писемних джерелах свідчення про русів, на основі яких їх можна було б помістити в межах ареалу волинцівської культури, оряд з Хозарією. Для цього В.Сєдов використав журнал состережень франкського уряду за подіями в північному Подунав'ї, відомий у літературі як "Опис міст та областей північніше Дунаю", іменований "Баварським географом". Дослідники О.Пріцак, О.Трубачов, Й.Герман вважають його першою згадкою по русів(Ruzzi) в латино-германському ваіанті, що не викликає сімнівів. Але на цьому виразність джерела закінчується. О.В.Назаренко, який найбільш детально опрацював це джерело, датує його другою половиною ІХ ст. Й.Герман вважає, що відомості про Ruzzi відносяться до першої половини ІХ ст.(приблизно 839р.). Отже, дані з "Географа Баврського", з одного боку, синхронні стадії переростання волинцівської культури в роменську, а не всьому періоду її існування (VІІІ-ІХ ст.), як пише В.Сєдов; з другого ж боку, VІІІ-ІХ ст. - це період воєнної активності вікінгів і Європі, коли на території угро-фінів та північно-східних слов'янських племінних об'єднань закріплюються нормани(варяги) і збирають з них данину. "В лъто 6367(859 р.) имяхо дань варязи изъ за моря на чуди и на словенах, на мери и на всъхъ кривичъх" Але ці, другі історичні реалії В.Сєдов опускає, хоч археологія засвідчує, що в Ладозі в ІХ ст. ще до покликання князів жили як слов'яни, так і нормани-варяги. Це стосується й інших городищ північно-східної частини слов'ян.

Таким чином, з аналізу "Географа Баварського" ніяк не випливає, що руси - це обов'язково слов'яни і що вони жили між Дніпром, Десною і Сеймом на північний захід від Хозарського каганату. Ruzzi зафіксовані в ряді назв після Cariri, отже, за логікою списку, їх місцезнаходження треба визначати на схід від Хозарії, або на північний чи південний схід. А це вже регіони, де сходяться зони впливів Хозарського каганату і норманів, згаданих літописом. Й Герман і О.Трубачов, виходячи з даних про русів "Географа Баварського", схильні шукати їх осель в Азовсько-Причорноморському регіоні, а О.Пріцак - у регіонах, де діяла рутено-фризька-норманська компанія. До цього схилявся і Д.Т.Березовець - дослідник волинцівської культури, який розглядав русів як степових дружинників, що займалися грабежем і входили в склад Хозарського каганату, тобто салтово-маяцької культури.

З приводу слов'яно-іранського симбіозу недвозначно висловився О.Трубачов. Він вважає, що іранське походження слова "Русь"позбавлене лінгвістичної опори. Тим більше слід вважати надуманим слов'яно-ірнський симбіоз в черняхівській культурі Північного Причорномор'я, де сарматські могильники відомі, але не виявлено слов'янських. Немає ніяких даних, що саме цей симбіоз - це руси, які спочатку пішли на Волгу, а звідти повернулися у вигляді населення волинцівської культури на Дніпро і створили Руський Каганат, що постійно загрожував Хозарії. Кам'яні фортеці на заході Хозарії, які були форпостами тиску на слов'ян, що платили їй данину, В.Сєдов трактує виключно як заходи оборони перед могутніми русами, яких, як це випливає з писемних та археологічних джерел, тут просто не було, принаймні до ІХ ст.

Отже, значні впливи Хозарського каганату не визначали етнічного обличчя дніпровського лівобережного населення лісостепу, яке в своїй основній масі належало слов'янським літописним сіверянам. Будь-яких даних про слов'янських русів, носіїв, за Сєдовим, іменьківської та волинцівської культур, ні в писемних джерелах, ні в археологічних не знаходимо. Натомість нормани-руси, засвідчені літописом, залишили сліди в матеріальній культурі спочатку на північному сході(Ладога, Ізборськ, Новгород), а пізніше широко представлені на могильниках у Гніздово, Шестовиці, похованнями в Києві, Чернігові та інших містах Київської Русі. Під управлінням норманських за походженням київських князів - Рюриковичів, зокрема при Володимирі Святому та Ярославі Мудрому, за участю норманів, які були і воїнами-купцями, і ремісниками, виникає той єдиний політично-економічний і соціальний простір, що його за рахунок міфічних слов'янських русів деякі дослідники намагаються інтерпретувти як давньоруську народність. VVV

У ІХ-ХІІІ ст. літописи відокремлювали Русь - Київське князівство - від інших князівств. "Поїхати на Русь" означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: "Иде архиєпископ Новгородський Нифонт в Русь" (Київ). В році 1165 Новгородський літопис зазначає ще точніше: "Ходи игумен Юрьєвський…в Русь, в Києвград".

Таке було розуміння слова "Русь" і на Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: "Иде князь Святослав… с половци поганими, с черниговци из Руси на Суздаль ратью". Року 1155 пише Іпатіївський літопис: "Юрій Володимирович…иде из Суздалья в Русь и приде Києву". Ще більш переконливо цей же літопис говорить, що до столиці суздальської землі - Володимира приходили купці "из Царгорода, и от иних стран, из Русской земли и аче латинан". Отже, Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом.

Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь об'єднала їх в єдиній державі. Значно пізніше, в другій половині ХІV ст., даний термін як стосовно назви народності, так і державності було присвоєно Московською державою. Це було зроблено з метою, щоб надати Великомосковському князівству величі "третього Риму" (другий Рим - Візантія). Сам гідронім "Москва" походить від мерянського словосполучення "МОСКА АВА" = "ведмедиця" або від фінських слів "MUSTA AXA" = "КАЛАМУТНА ВОДА". Також з вотських слів ця назва перекладається, як "МОСКА" = "ТЕЛИЦЯ" і "ВА" = "ВОДА", інакше "КОРОВ'ЯЧА КАЛЮЖА". Щоб приховати чужий вплив на найменування імперії, "Радянська енциклопедія історії України"(Київ, 1969 р.) пояснює, що хоронім "Росія" існував ще з кінця ХV ст. і входив до титулу великих московських князів. Там же сказано, що серед росіян виділяються етнографічні групи: помори (над Білим морем), мещера(північна частина сучасної Рязанської області), меря, весь, мурома, череміси, різні групи козаків над Доном, Уралом, на Кубані й у Сибіру. Насправді, як політичний термін назву "Російська імперія" встановлено 1721 року Петром І для всіх земель Московського царства й завойованих територій. До ХV ст. в басейні ріки Оки та горішньої течії Волги жили чудь, меря, весь, мурома, мещери та інші фінські племена, що заселяли цю територію. Сюди з ІХ ст. проникали й слов'янизували угрофінів ільменські слов'яни, кривичі і в'ятичі. Літописець ХІ ст. згадує, ще такі племена: лівь, водь, ямь, чуху, пермь, мордву, мокшу, юргу, пєчору, карель, зирянь, єрзю, самоядь, які не мали ніяких законів, моралі, жили в землянках, їли сире м'ясо і сиру рибу, не знали рільництва. Ще візантійські (грецькі) хроністи Московський історик-марксист Михайло Миколайович Покровський (1861-1932) твердив, що в його часи в жилах російського народу текло в його часи щонайменше 80 % фінно-татарської крові. На захід від них жили предки білорусів, литовців і латишів. На суміжних землях вони розчинилися без сліду в угро-фінському морі. Отже, ця нова держава не була генною Руссю, а конгломератом багатьох неслов'янських племен під керівництвом Київської князівської династії.скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
 
2004-2013 © Lemky.com - не несе відповідальності за зміст інформації, що розміщується користувачами ресурсу.