Як Москва відкрила браму до пекла на Волині

Совєтські партизани нацькували німців на українську поліцію, на її місце прийшли поляки. Закрутилася спіраль вбивств. Російські агенти діяли відповідно до ретельно підготовленого плану.

Як Москва відкрила браму до пекла на Волині

Писати про антипольську операцію УПА на Волині у 1943 році – це як тримати гаряче залізо. Жахливий біль та опіки аж до кісток.

З плином років емоції, як здається, не спадають, а посилюються. Для правих кіл у Польщі антипольська чистка – це «замовчуваний у ПНР та ІІІ Республіці геноцид». Але з 1980-х років були видані вже сотні книжок, організовані десятки наукових конференцій, створені документальні фільми, зведені пам’ятники, десять років тому польський і український парламенти ухвалили спільну заяву. Для подолання історичної спадщини багато зусиль доклали президенти обох країн, а до примирення і прощення у спеціальній заяві закликали єпископи Католицької Церкви у Польщі та Української Греко-Католицької Церкви.

На жаль, здається, що замість примирення будуть чергові суперечки у тіні заподіяної кривди. Ми знову почуємо, як поляки про українців казатимуть, що це «різуни та невиліковні націоналісти, в яких інстинкт до вбивства хтось чужий повинен тримати в узді», а українці про поляків: «імперіалісти і колонізатори, які розуміють лише мову сили. Об’єднаються з будь-ким, щоб нас вбивати». Щоб уникнути цього, необхідно з’ясувати, що насправді сталося на Волині.

На допомогу нам неочікувано прийшли росіяни. Саме вони минулого року опублікували книжку про українські націоналістичні організації часів ІІ Світової війни «Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны». Її головна думка звучить так: українські націоналісти співпрацювали з німцями, були співучасниками Голокосту, вбивали поляків на Волині і у Східній Галичині, а також тисячі українців. Так само цю книжку прийняли ідеологи та політики правлячого табору в Україні, а також так зване середовище кресов’яків у Польщі.

Проте, уважне прочитання російської книжки змушує переглянути уявлення про походження антипольської операції УПА на Волині. Москва занепокоєна

У другій половині 1942 року в Україні Москву цікавили три речі:
* антинацистська діяльність у середовищі українських націоналістів,зокрема, найсильнішої ОУН-Б, викликана жорстокою політикою німців (із завойованої країни вивозили продовольчі товари, сировину і людей);
* пропозиції українського підпілля щодо співробітництва з СРСР у спільній боротьбі проти німців, і
* переговори з польським підпіллям (їх вели ОУН-Б та греко-католицький митрополит Львова Андрей Шептицький).

Після вторгнення Німеччини у Совєтський Союз, спецслужби останнього взялися за проведення диверсійних, саботажних операцій та ведення партизанської війни. Ними керував майор безпеки Павєл Судоплатов, у 1942-1945 роках керівник незалежного 4-го Управління НКВД зі спеціальних завдань та партизанської війни. Він був досвідченим агентом, фахівцем з українського націоналістичного руху – у 1935-1938 роках він проник у керівництво ОУН і у травні 1938 року вбив полковника Євгена Коновальця, керівника організації. Через два роки він організував вбивство Льва Троцького, а після війни брав участь в операції «Мангеттен» – крадіжці таємниць американської ядерної бомби.

9 грудня 1942 року Судоплатов написав заступнику керівника 3-го Управління НКВД І.І. Ілюшину службову нотатку, що після арештів у липні і вересні 1941 року (30 червня у Львові ОУН-б проголосила незалежність України і сформувала уряд) бандерівці пішли у підпілля. «На території всієї окупованої України, насамперед, на Волині, німці посилюють репресії, оскільки вони зіткнулися з опором українців до своєї політики оподаткування та інших заходів. Йдеться, зокрема, про вивезення людей на роботи до Німеччини. Бандерівці побачили, що населення починає підтримувати совєтських партизанів, які діють на Правобережній Україні. Під впливом цих чинників бандерівці, а також частина інших українських націоналістичних партій Західної України, прийняли рішення про встановлення контактів з СРСР і поляками з метою спільної боротьби проти німців». Резолюція Ілюшина на документі звучала ясно: «Використовуючи усі орієнтувальні матеріали, слід визнати доцільним, беручи до уваги суперечності, розробку плану наших оперативних заходів як на нашій території, так і в тилу ворога, згідно з лінією боротьби».

Плану цих заходів росіяни не відкрили, проте, не підлягає сумніву, що він був створений і що совєтські партизани діяли згідно з ним.

Контакти з українським підпіллям ініціював підполковник Антон

Брінський, «Дядя Пєтя», командир одного з диверсійних загонів ГРУ – совєтської військової розвідки. Він, напевно, був не один, але розсекретили лише його повідомлення, у яких він описував, що ОУН-б орієнтується на США, тому що переконана, що німці війну програють, СССР буде розбито, Англія втратить своє значення. Щодо совєтсько-німецької війни ОУН-б зберігає нейтралітет, борючись з німцями, але не вдаючись до «активних дій, не звертаючи уваги на те, що німці їх переслідують і спалюють їхні села».

У січні Москва погодилася на те, щоб Брінський зустрівся з керівниками українського підпілля. Ті запросили його на свою конференцію (тобто на III Конференцію ОУН-б, про яку ми розповімо нижче), але на участь у ній він не отримав згоди Москви. Проте, він повинен був підтримувати контакти з підпіллям і домогтися, зокрема, того, щоб українці не втручалися в боротьбу совєтських партизанів з німцями, почали її самі, а не стояли зі зброєю біля ноги. З іншого боку, Брінський повинен був діяти так, щоб розколювати бандерівців і нацьковувати на них населення як на нацистських помічників.

Брінський досяг вражаючих успіхів. Зокрема, поліція, яка перебувала під впливом ОУН-б, припинила боротися з совєтськими партизанами, частина батальйону Хіві (тобто українських військових допоміжних частин) втекла до совєтських партизанів або до українського підпілля, були проведені кілька спільних диверсій на залізниці та на інших об’єктах.

Найважливішим досягненням совєтських партизанів, проте, було нацьковування німців на українських поліціянтів.

Брінський так описував результат: «Багато поліціянтів з Волинської області, зокрема бандерівців, були заарештовані і розстріляні. Тоді поліціянти втекли до лісу. Невдоволене діями німецької влади населення Волинської області підняло повстання. Під час наради у Рівному та Луцьку керівники бандерівців звинуватили у розпалюванні конфлікту більшовиків і закликали не повторювати такі конфлікти. Але поліціянти залишилися у лісах».

Співпраця між совєтськими партизанами та бандерівцями – продовжував Брінський – закінчилася навесні, коли перші атакували УПА, що тоді лише народжувалася. Ударів завдавали згідно з виданою 28 лютого1943 року директивою Всєволода Мєркулова, першого заступника голови НКВД, спрямованою

до голів республіканських НКВД і командирів спеціальних загонів. До наказу був доданий циркуляр щодо «використання німцями українських націоналістів на тимчасово окупованих територіях, а також їхню антисовєтську діяльність».

Його зміст підтверджував оцінку, що містилася у рапорті Судоплатова у справі початку ОУН-б «боротьби з фашистськими окупантами під гаслом «За незалежну Україну без німців» «. Меркулова, у свою чергу, непокоїли надії українців, пов’язані зі союзниками, які також повинні були допомогти в отриманні незалежності.

Москва наставляла енкаведистів, щоб вони у зв’язку з цим пильно стежили за діяльністю поляків, які, маючи надію на відновлення своєї держави у колишніх кордонах, впорядковують відносини з українцями. У документах ми читаємо, що поляки нацьковують українців на совєтських партизанів, вихваляють «демократичний» лад майбутньої Польщі, у якій для українців буде своє, належне їм місце, схиляють відомих українців, щоб вони заявили про бажання прийняти польське громадянство. Коли прокидаються примари

Рапорт Судоплатова і Брінського, атакож наказ Меркулова верифікують три тези совєтської пропаганди, які досі підтримують частина істориків на Сході і на Заході.

По-перше, боротьбу з нацистами підпільна ОУН-б почала до того, як став відомим результат битви під Сталінградом. Критики стверджують, що опір був вдаваний і до нього вдалися лише тоді, коли стало ясно, що перемога на боці союзників.

По-друге, українське підпілля хотіло співпрацювати з СРСР у боротьбі з III Рейхом. СРСР пропозицію відкинув. Таким чином, українське підпілля стало мішенню атак як німців, так і совєтських партизанів.

На додаток до цього, Кремль робив усе, щоб українці не знайшли підтримку союзників. Бандерівці активно шукали підтримки на Заході. Савченко, комісар з питань державної безпеки Української Совєтської Соціалістичної Республіки,доповідав восени 1943 року про те, що стало відомо совєтській розвідці:"Бандерівці мають в Англії і в Америці представників, які неофіційно пов’язані з урядовими колами цих держав. Згідно з угодою, що існує, Англія і Америка у разі вдалого збройного виступу в Україніпроти СРСР обіцяють їй допомогу. У Канаді українські націоналісти організовують школи для пілотів. Бандерівці мають добре організований зв’язок із сербськими і чорногорськими повстанськими загонами у Югославії, а також чеськими націоналістами».

По-третє, Москва швидко збагнула, що, викорінюючи українське підпілля, вона призвела до зростання антисовєтських настроїв. І що боротьба проти українського партизанського руху на руку німцям, які нацьковують українців на поляків і поляків на українців. 9 травня того ж року функціонер 4-го Управління НКВД Л.І. Сташко інструктував Пантелеймона Пономарєнка, керівника Центрального штабу партизанського руху: «На території Західної України совєтські партизани зайняті переважно боротьбою з українськими націоналістами. Як наслідок, націоналісти спрямовують свої дії проти них. Німці задоволені таким станом справ і підтримують поляків, нацьковуючи їх на українців. У західних областях України німці замінюють поліцію на польську».

Ситуацію на Волині підірвали совєтські партизани, діючи за ретельно складеним планом, і пильно стежачи за тим, щоб вона розвивалася у напрямку, передбаченому ними. Вони хотіли послабити III Рейх, дезорганізувати життя на захоплених ним територіях, а щоб викликати опір населення, вдавалися до провокування і посилення німецьких репресій.

В СРСР були також чіткі політичні цілі. Він хотів: – виступати єдиним і законним господарем на територіях, зайнятих у вересні 1939 року (дія відбувалася до конференції у Тегерані, де президент Франклін Рузвельт і Вінстон Черчилль погодилися на кордони СРСР, встановлені після 17 вересня 1939 року); – протидіяти порозумінню польського і українського підпілля; – показати, що українці (а також поляки) колаборують з німцями. Це останнє завдання СРСР полегшила співпраця ОУН з III Рейхом у 1938-1941 роках, її тоталітарний характер і вкрай націоналістична ідеологія.

Німці нацьковували українців на поляків і поляків на українців. Вони краще ставилися (особливо у Генерал-губернаторстві) до українців, проте, коли на Волині спалахнуло антинімецьке повстання, в адміністрацію та поліцію набрали поляків. Замість спокою вони досягли результату, протилежного очікуваному – відкрилася брама до пекла.

Поляки і українці були пішаками у смертельній грі великих держав. Керівники польського та українського підпілля, проте, поводилися так, немов вони самі були гравцями, розраховуючи,що результат війни принесе результат,сприятливий для їхніх народів. Для

польської влади у вигнанні і Польської підпільної держави найважливішим був захист ризького кордону на сході. Після створення великої трійки на це, власне, не було жодних шансів. У ситуації, що виникла на Волині у трикутнику совєтські партизани – українці – німці, це робило з польської меншини колективного заручника.

Українське націоналістичне підпілля розраховувало, що повториться ситуація кінця І Світової війни, тобто виснажена війною Німеччина, а також СРСР впадуть, а на їхніх руїнах виникнуть незалежні держави. Розум наказував у цій ситуації шукати взаєморозуміння з Польщею, єдиною державою між Німеччиною і Росією, яка була членом антинімецької коаліції. І не починати повстання у глибоких тилах німецького фронту у ситуації, коли немає угод з СРСР та західними союзниками.

Переговори з поляками були розпочаті, але вони закінчилися провалом. Повстання – спровоковане СРСР та за совєтським сценарієм – спалахнуло. Придушували його як німці, так і совєтські партизани. Різати ляхів, вбивати українця

Ключове значення для вибуху на Волині мала описана підполковником Брінським втеча близько 5000 українських поліціянтів до лісу у березні. Микола Лебідь (після арешту німцями та ув’язнення у концентраційному таборі Заксенгаузен Степана Бандери саме він взяв на себе керівництво ОУН-б) виступав проти початку збройної боротьби. Ще у грудні 1942 року він наказував відмовитися від думки про повстання, тому що це будуть «дії на користь Сталіна і Сікорського».

Стратегія «стояння зі зброєю біля ноги» викликала, проте, опір. У жовтні та грудні відбулися зустрічі ОУН-б, під час яких була вироблена концепція власних збройних сил і повстанської діяльності. Були також розроблені припущення для стратегії дій, зокрема ставлення до національних меншин. Росіян мали намір асимілювати, євреїв «виселити з України, даючи їм можливість вивезти щось зі своїх речей. Слід з ними рахуватися, оскільки вони мають великий вплив в Англії та Америці». Поляків мали «виселити, даючи їм змогу взяти зі собою те, що захочуть взяти, оскільки їх () буде захищати Англія та Америка. Тих, що не захочуть виїхати – ліквідувати».

Лебідь втратив контроль над організацією.

ІІІ Конференція ОУН-б наприкінці лютого наказала перейти до збройних форм боротьби з Німеччиною, обравши назву Української визвольної армії. Проте, планів організації антинімецького повстання чи – як видається – наступу на поляків не було. Адже керівництво ОУН-б велику увагу приділяло переговорам, що тривали тоді з представниками Польської підпільної держави.

Проте, карти роздавали СРСР та Німеччина.

Замість української поліції, що втекла до лісу, німці рекрутували поляків (близько 1,5-2 тисячі осіб), з Генерал-губернаторства привезли Schutzmannschaftbataillon 202 (що переважно складався з поляків) і поліцейські підрозділи з Великопольщі та Сілезії. Професор Ілюшин з Києва так описує український досвід нацьковування поляків і українців один на одного:

«У квітні 1943 року лише під час однієї операції на території Луцького повіту німці спалили п’ять сіл: Костюхнівку, Вовчицьк, Яблуньку, Довжицю та Загорівку. Окрім німців в операції брали також участь поляки. () 10 квітня особливо постраждали мешканці села Княже. Було спалено 40 господарств і вбито 172 особи. Німці вбивали цілі сім’ї, грабували та палили хати, використовуючи складені поляками списки. Комісар Еріх Кох під час свого перебування у Горохові повну відповідальність за німецьку операцію у селі Княже поклав на поляків».

А ось рапорт про діяльність одного із загонів УПА у червні у Луцькому повіті: «Я отримав наказ знищити два фільварки – Гірка Полонка і Городище. Повстанці захоплювали будівлю за будівлею. З будівель витягали ляхів і різали їх, кажучи: «Це за наші села і за родини, які ви спалили». Поляки крутилися на довгих совєтських багнетах і благали: «Заради Бога, залиште нас у живих, я ні у чому не винен (не винна)». А позаду чотовий О. з розбитою головою озивається: «А наші діти, наші старці, хіба вони були винні, коли ви живцем кидали їх у вогонь?». І робота йде далі. Після короткого бою ми підклали вогонь під будівлі з ляхами, у яких ті і згоріли».

Спіраль ненависті та знищення почала обертатися дедалі швидше.

Олії у вогонь додало створення совєтських партизанських загонів, що складалися з поляків. В межах Українського штабу партизанського руху у лютому створили загін ім. Тадеуша Косцюшка на чолі з Робертом Сатановським, були також видані накази про набір поляків у партизанські загони. У середині серпня була вже створена група, що складалася з чотирьох загонів.У них входили переважно відділи польської самооборони, яка виникла для захисту від нападів УПА. Загалом, у польських загонах совєтських партизанів служили 5-7 тисяч поляків. З совєтськими партизанами співпрацювали також загони Армії Крайової.

Коло замкнулося.

У червні 1943 року командування УПА поширило відозву «До українців»: «У німецьких різанинах та катуванні українського населення масову участь беруть поляки. Шлях переміщення загонів більшовицьких партизанів з півночі на південь веде, згідно із здобутими нами у штабі більшовицьких партизанів документами, виключно через польські поселення у Сарненському, Костопільському, Рівненському та Здолбунівському повітах. Тож якщо на українських землях спалахне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, відповідальність за неї ляже лише та виключно на ті кола, які завели польську визвольну політику в антиукраїнський табір московського та німецького імперіалізму і нині діють на українській території як прислужники Москви й Берліна проти українського народу».

14 липня загін «Січ» доповідав: «11 липня до Біскупчина у складі боївки №6 виїхали 30 осіб, щоб провести ліквідацію донощиків, яких набирають переважно серед польського населення. Знищено близько 2 тисяч осіб. З нашого боку жертв не було. 12 липня до До мінополя виїхали 150 стрільців, де провели ліквідацію польського штабу. Знищено близько 900 осіб, включно з 10 польськими партизанами, які перебували у цьому штабі».

Одна з сотень доповідала: «4-5 серпня наша сотня атакувала Рибчу. Спалені польські села. Кількість знищених ляхів невідома. 5 серпня ляхи поранили одного хлопця з Тетильковиць, коли він повертався з фільварку. Рибча повідомила ландвірту, що спалено 38 господарств і вбито одного ляха. У нападі на Рибчу брали участь близько 600 осіб – селян, озброєних вилами і косами».

Польське підпілля підрахувало, що на початку вересня 1943 року на Волині залишилося 170 тисяч поляків в 11 містах і у 25 сільських оборонних базах. Процитована відозва є ключовим документом для оцінки дій УПА. Відозва не залишає сумнівів, що її керівництво наказало «очистити» територію своїх дій від польського населення в межах спеціальної операції. І що відповідні накази були видані у травні (або на переломі травня та червня) 1943 року, коли в ОУН-б відбулася зміна керівництва. На місце Лебедя було обрано Бюро проводу з трьох осіб, яким керував Роман Шухевич – «Тарас Чупринка». Український командир батальйону «Nachtigal» (створеного Абвером на початку 1941 року і розформованого у серпні того ж року), у 1942 році офіцер Schutzmannschaftbataillon 102 (воював проти совєтських партизанів у Білорусі) і головнокомандувач УПА з 1944 року.

УПА у своїх методах розправи з польським населенням брала за взірець Гайдамаччину і Коліївщину – бунти і селянсько-козацькі повстання XVIII століття, серед яких найкривавішою в історії вважають Уманську різню 1768 року. Повернення УПА до гайдамацької традиції було моральним падінням і крахом політичного мислення. ОУН виросла на запереченні анархічних традицій української революції 1917-1921 років, коли землі наддніпрянської України заполонили загони селянських отаманів. Тих, що змінювали союзників, влаштовували погроми, не визнавали ніякої влади і ніякої дисципліни. Для творців ОУН це був прояв відсутності державного інстинкту власного народу.

«Національні революціонери» хотіли змінити це. Не змінили. Вони самі вдалися до методів, які викликали опір навіть серед самого керівництва ОУН-б. А до того ж «поляки не схаменулися» – польсько-українські сутички поширилися на Східну Галичину, Холмщину та околиці Перемишля.

Гору брав той, хто у той момент виявлявся сильнішим. Але прийшла Червона Армія, НКВД, і Сталін, що стояв за ними, «примирив» поляків і українців. Так хто ж вів гру і за яким сценарієм? І у чиїх інтересах? Гра з вогнем

Настільки приголомшлива дурість та злочини, що аж хотілося б заявити про провокацію у керівництві ОУН-б та УПА. Хто б не провокував, але рішення було прийнято командуванням УПА на Волині.

Олександр Луцький «Андрієнко» (перший командир УПА у Галичині) свідчив перед совєтським слідчим, що у 1943 році критикував Дмитра Клячківського – «Клима Савура» (командира УПА на Волині) – за його ставлення до польського населення.

«Я і Центральний «Провід» [ОУН-б] – свідчив він перед совєтськими слідчими– були проти масової ліквідації польського населення. Тим більше, що у той самий час між Центральним«Проводом» ОУН та польськими підпільними антисовєтськими утвореннями йшли переговори про узгодження наших дій. У цих справах під час засідання «Проводу» точилася дискусія, але оскільки його члени за винятком мене слабо знали ситуацію з УПА на Волині, усі поводилися обережно, за винятком «Сергія» [Михайла Степаняка, впливового члена керівництва ОУН-б], який рішуче виступив проти «Клима Савура» «Степаняк відповідав за переговори керівництва ОУН-б з представниками органів влади Польської підпільної держави, які тривали з середини 1942 року. Одночасно у Лондоні – за наполяганням головного коменданта АК генерала Стефана Ґрот-Ровецького і під впливом американців – тривала робота над декларацією польського уряду з українського питання.

У радіограмі від 11 березня 1943 року генерал Ровецкі просив інструкції, які повинні містити «засадничі політичні вказівки щодо межі поступок» (бо українці «вимагають територіального відокремлення»).

Він писав: «реальні політичні чинники– це бандерівці, цілком готові з військової точки зору, та католицько-консервативні кола, що спираються на церковний апарат. Є також спроби згори пом’якшити антипольський антагонізм у Генерал-губернаторстві, але побоювання щодо різанини поляків навіть на Волині є виправдані. Католики (йдеться про Андрея Шептицького) і бандерівці своїх головних ворогів бачать зараз в СРСР та Німеччині. Вони хочуть угоди з поляками, але вимагають конкретних,дійсних зобов’язань. Католики вже нині бачать майбутнє

України у Речі Посполитій; вони пропонують польсько-українську комісію із розробки статуту національних меншин. Бандерівці не декларують зречення незалежності, поки втратять останньої надії, а зараз хочуть військового співробітництва проти СРСР та німців та відкладення суперечок на пізніший час. На Волині вони хочуть просто польсько-українського перемир’я. (...) Хід подій змусить їх відмовитися від незалежності».

31 березня еміграційна Рада міністрів затвердила тези у справі української політики, які до генерала Ровецького були надіслані у середині квітня.

Уряд декларував рівність українців у польській державі, охоплення земель, на яких вони мешкали, широким воєводським самоврядуванням, повагу до культури та свободу сповідання для Православної та Греко-Католицької Церков, а також проведення справедливої земельної реформи.

Натомість, він очікував від «авторитетних українських кіл» у країні та на Заході декларації проти претензій СРСР на кордон, встановлений пактом Молотова-Ріббентропа, початку спільної боротьби з німецьким окупантом, чинення опору щодо «нових імперіалістичних посягань Совєтської Росії» та «припинення усіх взаємних ворожих виступів на час війни».

Підтвердженням «Тез» мало бути звернення польського уряду до українців, видане 30 липня. У ньому було звинувачення у співпраці з окупантом значної частини українського народу, яку «спрямували так ті, що хочуть нині вважатися лідерами та виразниками волі українського народу», протиставляючи українців полякам. Йшлося також про розвіяння ілюзій, пов’язаних з незалежністю, українцям закидали співпрацю з окупантом у справі винищення польського населення на східних землях або вчинення вбивств з власної ініціативи.

Професор Ришард Тожецкі вважав «Декларацію» «грою з вогнем та провокацією». А також, що її зміст був вирішальним для провалу польсько-українських переговорів. Совєтська бомба

Про що йшлося?

Віднайдені доктором Романом Висоцьким у лондонському Архіві підпільної польської держави документи проливають додаткове світло на стратегію уряду у Лондоні під час переговорів з українцями.

У середині лютого 1943 року полковник Станіслав Ґано, керівник Відділу ІІ Генерального штабу (тобто розвідки), надіслав до керівника Особливого відділу (відділ VI) лист, у якому писав: «У зв’язку зі співпрацею з американцями в українських справах під час низки розмов на цю тему представники Управління стратегічних служб [Office of Strategic Services, попередник ЦРУ] висловлювали думку, що українські політики та маси у країні, і, що з цього випливає, так само в еміграції, припинили співпрацю з німцями. Свою позицію вони обґрунтовували тим фактом, що українці були розчаровані фіаско своїх прагнень до незалежності, і навіть деякі діячі, як-от, Бандера та Стецько пішли в антинімецьке підпілля. У цих умовах було б бажаним представити Управлінню стратегічних служб відповідні матеріали (якщо такі є), які документували б німецько-українську співпрацю у країні у багатьох сферах, як-от військовій, економічній, освітній тощо. У зв’язку з цим прошу пана полковника надати мені такі матеріали, які після обробки можна було б пристосувати до потреб та засвоєння Управління стратегічних служб».

Йшлося не лише про важливість переконання американців у тому, що українці далі співпрацюють з німцями. Віце-прем’єр-міністр Станіслав Міколайчик, надсилаючи березневі «Тези» генералу Ровецькому, додав до них такі рекомендації: «Підкреслити труднощі, викликані зростанням авторитету Совєтського Союзу. Уряд знає, що прагненням СРСР є фізичне винищення українського народу. Політика СРСР спрямована на запобігання дискусіям про проблему політичного існування українського народу. З іншого боку, українсько-німецьке співробітництво налаштовує вороже ліберальні кола західних демократій проти національних прагнень українців. Єдині можливості існування для українців пов’язані з Польщею, яка задля спільного інтересу прагне щирого та братерського співіснування». Реальна політика, навіть у часи такі жахливі, як ІІ Світова війна не є заняттям для ідеалістів. Хоча й поляки переконують, що українці і далі співпрацюють з німцями, американці стверджують, що антинацистський поворот ОУН-Б є фактом.

Нічого, окрім як скористатися шансом для досягнення важливих політичних цілей. Проте, поляки не лише шукають докази того, що американці помиляються, але й передусім хочуть переконати українців,що без їхньої допомоги союзники дивляться на українців як на нацистську п’яту колону. Як наслідок, перемогла політика найдрібніших цілей з можливих – бути щонайбільше патроном частини українців перед могутніми силами цього світу.

Настав час для висновків. Професор Мотика, інтерпретуючи цитований вище рапорт підполковника Брінського, заявив, що совєтські партизани спричинилися до проведення антипольської операції УПА, але це не було їхньою метою.

Вони мали намір призвести до втечі поліції і послабити у такий спосіб німців. Натомість, вони не передбачили, що поліціянти підуть не до їхніх загонів, а до націоналістів. «Проте, коли поліція пішла у ліс, бандерівці позбулися останніх сумнівів щодо ведення відкритої партизанської війни, наслідком чого стала антипольська операція».

Після оприлюднення лише декількох документів НКВД/МГБ директивного характеру висловлення оцінок у цій справі слід щонайменше припинити. СССР хотів, щоб втеча поліція дестабілізувала ситуацію на Волині, і саме це і сталося. Вибухнуло антинімецьке повстання серед українців. Москва хотіла показати, що українське підпілля служить німцям, і це теж їй майже вдалося. Совєтські партизани першими атакували УПА, що тоді народжувалася, а остання вдалася до ударів у відповідь. СССР хотів зірвати польсько-українські переговори, і йому це вдалося. З великим – що слід підкреслити – сприянням учасників переговорів. І з величезними втратами серед цивільного населення. Має бути продовження

Жодна провокація не може, проте, стати успішною, якщо для неї немає сприятливого суспільного та політичного ґрунту.

Ніхто не викличе пожежі там, де немає деревини й палива. Професор Тожецкі писав, що на польсько-українських переговорах у 1942-1944 рр. «йшлося про таке послаблення напруги, що призвело б до припинення пролиття братньої крові перед загрозою перемоги Росії, яка мала вирішальний, і, як з’ясувалося у Тегерані та Ялті, єдиний голос у справі державної приналежності Західної України. Боротьба за майбутнє людей, що жили на Кресах, була програна, і це не лише через зовнішні чинники, але й через внутрішні. Обидві сторони не виявляли доброї волі до співіснування протягом цілих десятиліть. На поляках лежить більша вина, оскільки протягом значного періоду часу вони мали владу на цих землях, непропорційно більше майна та більш розвинену культуру».

Ми знаємо майже все про те, що сталося у відносинах між поляками та українцями під час ІІ Світової війни, у роки, що передували їй, та за кілька років після її закінчення. Професор Мотика вважає, що до весни 1945 року на Волині загинули 33 тисячі поляків (а, може, від 40 до 60 тисяч). У Східній Галичині ще 30-40 тисяч та 6-8 тисяч на території нинішньої Польщі.

Українські жертви – це 2-3 тисячі на Волині (без урахування жертв поліції), 1-2 тисячі у Східній Галичині та 8-10 тисяч на землях сучасної Польщі. Тобто від 10-11 до 15 тисяч вбитих.

Своєю чергою, доктор Іван Патриляк, історик, пов`язаний з Центром досліджень визвольного руху у Львові (апологетичним щодо спадщини ОУН-б та УПА), підрахував, що у 1942-1944 роках кількість польських жертв українського підпілля на Волині, Поліссі, у Східній Галичині, на Холмщині та у Грубешівському повіті – це 38-39 тисяч. З українського боку були вбиті 13-16 тисяч (від рук збройного підпілля та поліції на німецькій службі), зокрема й 4 тисячі на території сучасної Польщі.

Таким чином, відмінності не є достатньо великими, щоб не вести разом подальших досліджень. Особливо сьогодні, коли наближається 70-та річниця антипольської операції УПА на Волині і в наших суспільствах зросте попит на знання з цієї теми.

В межах підготовки до 70-ї річниці антипольської операції УПА на Волині архівні служби Польщі та України повинні звернутися до російських колег з проханням відкрити доступ до документів 4-го Управління НКВД та інших совєтських спецслужб 1942-1945 років. Якщо вони хочуть допомогти полякам та українцям пізнати їхнє спільне минуле, нехай допоможуть їм до кінця. Коли вони відкриють доступ до документів, ми будемо тішитися тому, що відкриваємо чергові сторінки польсько-української історії. Якщо ні – то, принаймні, ми знатимемо, чому вони це роблять.

Йдеться не лише про російські архіви. Є ще й українські. Незважаючи на багатотомовні видання документів про українське підпілля (близько 100 томів «Літопису УПА» та його бібліотеки), досі мало відомо про внутрішні дискусії у керівництві ОУН-б. Невідомі (чи вони збереглися?) стенограми ІІІ конференції та ІІІ Надзвичайного Збору організації у серпні 1943 року – ключових зустрічей для пізнання історії націоналістичного підпілля та його ставлення до поляків.

Ми не знаємо документів про причини усунення Лебедя від керування ОУН-б, внутрішніх рапортів після інспекції, яку на Волині провели Шухевич та Луцький,а також документів про переговори ОУН-б з совєтськими партизанами. Не опубліковані протоколи допитів понад тисячі (!) підпільників на Волині, звинувачених Службою безпеки ОУН-б в агентурній діяльності на користь совєтських партизанів та страчених.

Ретельніше слід також перечитати документи польської влади та польської розвідки, а також установ і спецслужб ІІІ Рейху. На свого дослідника чекають також американські документи про ставлення Вашингтону до українського питання і польсько-українських відносин під час ІІ Світової війни, тому що це терра інкогніта. Так само як і політика СССР щодо польської та української еміграції у Сполучених Штатах і Канаді.

Це завдання для істориків. Проте, відкриття навіть найбільш сенсаційних джерел не змінить того, що в оцінці подій на Волині та Холмщині, у Східній Галичині та у Перемиському повіті є найважливішим. Для масового винищення цивільного населення немає ніякого виправдання. Тисячам вбитих поляків та українців належить пам’ять та гідне поховання. Цим вимірюється наша людяність.


Мірослав Чех [Miros?aw Czech]
Jak Moskwa rozp?ta?a piek?o na Wo?yniu
Gazeta Wyborcza, 09.03.2013

Зреферував Омелян Радимський
Джерело інформації:http://www.ji.lviv.ua/n74texts/Chech_Yak_Moskva_vidkryla_bramu.htm

Додати коментар

оновити, якщо не видно коду