Переселенці чи вигнанці?

Переселенці чи вигнанці? Більш як півмільйона мешканців одвічно українських земель Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Бойківщини та Лемківщини у 1944—1951 роках були насильницьки відірвані від своєї землі й розкидані по всій Україні. Ті ж, хто у 1944—1946 роках таки залишилися за Бугом, не поїхавши в Радянську Україну, у 1947-му в рамках операції «Вісла» були розселені поодинокими сім'ями на так званих возз'єднаних землях на північному заході Польщі. Їм заборонялося оселятися ближче як за 30 кілометрів від воєводських міст (аналог обласних центрiв), навчати дітей i видавати газети українською мовою. А ще треба було зректися православної віри і прийняти католицтво. Комуністична влада Польщі з особливим завзяттям взялася замітати сліди української культури на історичних українських землях — безжалісно знищували пам'ятники, храми, кладовища, тобто все, що ідентифікувало українство. Ліпшої нагоди витравити український дух годі було й чекати...

Депортацiї допомогли знищити УПА


Так було виконано обіцянку Йосифа Сталіна , який ще на Потсдамській конференції (липень-серпень 1945 р.) заявив, що Польща буде країною без національних меншин. Офіційною точкою відліку, коли українцям не стало місця на своїй землі, вважається 9 вересня 1944 року, коли Микита Хрущов від УРСР та Едвард Осубка-Моравський із боку Комітету національного визволення Польщі підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян — із території УРСР. У такий спосіб СРСР убивав одразу двох зайців: Москва ніби залишалася осторонь цього процесу, мовляв, не ми, а УРСР підписувала угоду, щоб потім не було ніяких претензій. З іншого боку, вона хотіла таким чином піднести авторитет нелегітимного Комітету національного визволення Польщі. З майстерністю досвідченого інтригана, не забруднивши ані рук, ані репутації, Кремль вирішив долю майже 700 тисяч українців, яких позбавили історичної батьківщини. Був ще й третій полiтичний зиск для Москви — вигнавши українців із Польщі, повністю знищували економічну та соціальну базу УПА.

Але життя українцям у Польщі не стало ще задовго до 9 вересня. Масовий антиукраїнський терор, що розпочався фактично у 1942-му, сягнув свого піку в 1943—1944 роках. Тільки по двох повітах — Грубешівському і Томашівському (Холмщина) до початку серпня 1944-го було вже спалено понад 150 українських сіл і знищено майже 15 тисяч українців. Аби зрозуміти, крізь яке пекло пройшли ці люди, треба просто послухати очевидців. Їх письмові свідчення продовжує збирати голова товариства «Холмщина» Микола Онуфрійчук.

Замкнули в скриню й закопали в землю ще живою...

Мешканці села Перешпа Грубешівського повіту Ніна Бурмістрова та Єлизавета Гриндьо згадували, що в 1942—1943 рр. почала діяти сильна польська банда, яка грабувала і вбивала місцеве українське населення. «Щоправда, тутешні поляки, як правило, не виступали відкрито проти українців, а іноді навіть допомагали їм, переховували своїх односельців. Розбоєм та грабунками більше займалися переважно ті поляки, які прийшли на Холмщину з Волині. Польській учительці Марії Жуковській, яка намагалася врятувати українця Івана Павелка, бандити при самій шкірі ножем обрізали волосся». Брата Ніни Павелко замордували в лісі. Спочатку його примусили співати українських пісень, потім йому відрізали язик, ніс, вуха, повиколювали очі, повикручували руки і ноги, після чого ще живим кинули в ту криницю, куди кидали здохлих собак. При цьому приказували: «Алє сьпєвал як словік...» Бабусю Шевчук замкнули в скриню і ще живою закопали в землю...

18 травня 1944 року польські бандити замордували священика о. Юліана Бобра, його дружину та сина Івана. Священика прив'язали до сосни, дружину за коси — до іншої. На її очах дерли з нього шкіру, вирізали на грудях хрест, на спині — тризуб. Паніматка тих тортур над чоловіком не витримала, померла від розриву серця.

Село Жерники... На нього напали в п'ятницю перед Трійцею (червень 1944 року) багато озброєних поляків. Напали вдосвіта, коли люди ще спали. Михайло Ждан згадував: «Горіло все, що могло горіти. Ревіла худоба в палаючих хлівах, стогнали в передсмертних муках люди, а полум'я змітало все на своєму шляху. Неможливо підрахувати, скільки загинуло тоді наших людей. Таку різню можна порівняти хіба що з набігами татаро-монгольських орд, які знищували села до ноги». Ще один мешканець Жерників, Іван Новосад, засвідчив, що під час цього нападу поляки закатували понад 100 осіб. Так, Павлу Марчуку розсікли голову лопатою, його дружині Зінаїді повирізали м'язи зі стегон і груди, одного їхнього сина вбили, а другому (Олександру) повідрізали вуха. Марії Дзюбі відрубали голову, стареньке подружжя Григорія і Марію Бахневичів спалили в хаті...

Перелік замордованих українців та спалених сіл, а також способів середньовічних мордувань, до яких вдавалися польські бандити, можна продовжувати і продовжувати. Їх вистачить на цілу книгу. Після почутого тепер скажіть: чи могла бути добровільною та евакуація українського населення за Буг, в Україну?

Був один спосіб вижити — покинути свою землю

«Знищували та грабували українців до самого нашого від'їзду. Восени цього року рідко хто з селян мав коня чи корову. Все пограбували. Нам не було кому жалітися, оскільки поляки мали підтримку з боку польських і радянських властей. На той час був лише один спосіб вижити — покинути свою землю.

У грудні 1944 року вантажівками нас вивезли до Замостя, а звідти товарним потягом у Радянський Союз» (зі спогадів колишньої мешканки села Турковичі Грубешівського повіту Євгенії Шидловської). Таких свідчень Микола Онуфрійчук зібрав дуже багато. І всі вони підтверджують примусовий характер виселення українців з їхнiх земель. Бо про яку добровільність можна говорити в умовах антиукраїнського терору, на який крізь пальці дивилася комуністична влада? Колишні польські бандити пішли служити в нову польську міліцію, а тому чорні дні для українців тривали і після 1944-го: їх мордували, грабували, вбивали, словом, створювали нестерпні умови життя, аби пришвидшити очищення Польщі від національних меншин.

Ось що розповіла лучанка, колишня мешканка Верховин Холмського повіту Софія Адамчук. 6 червня 1945 року на її село напав до зубів озброєний загін Народних Сил Збройних Люблiнської округи, якими керував капітан Мечислав Падзерський (псевдонім Сірий). Нападники вбивали дітей, старих, немовлят у колисках, усіх живих і ще ненароджених, аби це були тільки українці. Вбили сторічного діда Тивонюка, замордували священика, його вагітну невістку та п'ятирічну внучку. На колонії (хуторі) знищили Кондратюка та всю його сім'ю. Позаганяли людей з поля в одну з кімнат цього господаря, впритул розстріляли 14 осіб. На долівці, стінах, стелі — кров, людські мізки, пальці рук, ніг... Перед хатою лежало тіло закатованого Кондратюка, розрубане вздовж лопатою... Упродовж години тут загинуло понад 200 верховинців (за офіційними даними — 196), серед них — 65 дітей від двох тижнів до 11 років, 45 чоловіків, а решта — то були жінки та діти старшого віку... Убивали сокирами, лопатами, мотиками.

До особливо брутального насильства стали вдаватися з середини вересня 1945 року, — продовжує жахливий перелік методів «добровільного» виселення голова обласного товариства «Холмщина» Микола Онуфрійчук. — До районів масового виселення українського населення направили три піхотні дивізії Війська Польського. Примусове переселення українського населення проводили польські військові, народна міліція, управління безпеки, нерідко без попередження. На збирання відводилася доба, а то й від 2 до 5 годин. Люди не встигали забрати з собою навіть найнеобхідніші речі. Брутальними були факти обкрадання в дорозі, на переселенських пунктах, де голодні, беззахисні люди без даху над головою в негоду, навіть у зимову пору перебували по кілька днів, а то й по кілька тижнів чи місяців... Згодом поет і прозаїк Йосип Струцюк, якого Україні подарувала холмська земля, напише в одному зі своїм віршів: «Як за Буг нас виганяли, в очі нам сікли сніги».

З одного пекла — в друге

Про яку «добровільність» можна вести мову, якщо депортованим не дозволяли самим обирати місце проживання? Зi 192 тисяч українців Холмщини і Підляшшя, вивезених у 1944—1946 рр., понад 149 тисяч були направлені у південно-східні області України. Переселенці залишили в Польщі 461 317 га власної землі та посівів на суму понад 17 млн. злотих, майна — більш як на 732 тисячі крб. Із собою в Україну вони привезли більш як 55 тисяч коней, понад 113 тисяч голів великої рогатої худоби, 24 тисячі свиней, 46 тисяч кіз та овець,

66 500 одиниць грунтообробної техніки, тисячі молотарок, сівалок, возів тощо. Адже їм обіцяли, що вони в Радянській Україні матимуть власну землю. Все це невдовзі забрали в колгоспи.

— За працю в колгоспах фактично нічого не платили, до людей ставилися з підозрою і зневажливо, називали їх поляками, «бандерами». В 1945—1947 рр. страждали від голоду. Майже 89 відсотків нами опитаних заявили, що терпіли голод на нових місцях поселення. До колгоспної системи переселені не могли звикнути. Правдами і неправдами стали перебиратися на західноукраїнські землі, де ще не було колгоспів, поближче до отчого краю, у сподіваннях повернутися до нього, — розповідає Микола Онуфрійчук. — За це переслідували, арештовували і навіть ув'язнювали. Особливо тих, хто домагався передбачених міждержавною Угодою прав.

Нацiональна трагедiя залишилася не вивченою нi нацiєю, нi владою.

Наслідки депортації й досі по-належному не оцінені українською владою. Народні депутати не підтримали пропозицію щодо проведення парламентських слухань, присвячених проблемам примусового вивезення етнічних українців із території Польщі.

Верховна Рада України досі не дала належної політико-правової оцінки несправедливій, антигуманній, протизаконній переселенській акції, не прийняла закон про визнання депортованими українців, примусово переселених із Польщі в Україну в 1940—1950 рр., не подбала з урядом про відшкодування (рекомпенсацію) їм та їхнім нащадкам завданих моральних і матеріальних збитків, про забезпечення належних умов для відвідування ними малої батьківщини. Ще більше ускладнює цю справу введення Польщею візового режиму. Клопотання з цих питань, надіслані нами до органів законодавчої та виконавчої влади, фактично досі не розглянуто і не задоволено. Переселенці й нині залишаються дискримінованою категорією громадян, вважає голова товариства «Холмщина» Микола Онуфрійчук.

І справді нонсенс — вони, колишні громадяни Польщі, змушені нині зі своїх мізерних пенсій сплачувати мито за оформлення закордонних паспортів, щоб відвідати рідні могили, поїхати на батьківщину на храмове свято чи просто відвідати родину. На останній сесії облради волинські депутати прийняли звернення до Кабміну з проханням хоча б напередодні 60-річчя сумної дати початку депортації вирішити нарешті це питання. Тим більше, що про це йдеться і в довгоочікуваному Указі Президента № 742 від 5 липня 2004 року «Про заходи у зв'язку з 60-ю річницею початку виселення етнічних українців із території Польщі».

В Указi про встановлення на території Польщі монумента українсько-польського примирення. Йдеться і про відшкодування завданих унаслідок виселення збитків. Як це проводитиметься, поки що не відомо, бо механізм вiдшкодування не передбачено.

Не зустрічається в цьому указі, щоправда, жодного разу саме слово «депортація», тільки «виселення», навіть без прикметника «насильницьке». Тим часом депортація — це вивезення, вигнання, висилка, заслання (від лат. deportatio — вивезення). Як трактує це слово політологічний словник, депортація є однією з крайніх форм дискримінації, яка визначає насильницьке переселення громадян і цілих народів у інші країни або на спеціально виділені території. Так, виселено чи депортовано було майже 700 тисяч українців у 1944—1945 роках! І чому навіть Україна (Польщу можна зрозуміти) не відважується сказати вголос те, що є очевидним? А як назвати 20 тисяч українців, яких польське військо вигнало за Сян без оформлення будь-яких переселенських документів? Вони ніколи не мали і не мають ніяких пільг, хоча залишили в Польщі все, рятуючись від смерті...

А мені пригадався великий лист Євгена Коваля з Хмельницької області, який надіслав його мені ще минулого року, коли в пресі зарясніла тема українсько-польського протистояння у зв'язку з 60-річчям волинської трагедії. У цьому листі закумульовано весь трагізм українців-вигнанців, увесь біль, який і досі живе у серці кожного з них: «Я щоранку прокидаюся раніше, щоб прослухати музику гімну України (може, дочекаюся почути його слова), стараюся не заснути, щоб і в нічний час його знову послухати. Ця мелодія кожен раз нагадує мені про мою малу батьківщину, бо ж написана М. Вербицьким у нашому краю, якому не знайшлося місця в соборній Україні. Селяни наших сіл розселені по Україні, а селяни села Явірник — по всій Польщі (для якнайшвидшої асиміляції). Від нашої малої батьківщини залишилася і вічно житиме тільки мелодія гімну «Ще не вмерла Україна», яка нагадуватиме нашим нащадкам, чиї ми сини, яких батьків... Тепер, після півстолітньої давнини, прокинувшись іноді серед ночі, я думками лину в Закерзоння, в моє село. Завдяки моєму природному комп'ютеру-пам'яті блукаю стежками, дорогою села, виходжу на Тернаву (горб) і бачу село як на долоні: церкву, читальню, школу, хати, пам'ятаю, хто в якій хаті жив (то долішній кінець села, його половина). Чую крики і сміх дітей, гавкіт собак, кукурікання півнів, бачу, як із коминів піднімається вгору дим (у хатах уже готують вечерю). Біля підніжжя Тернави проходить дорога, якою не раз із сусіднього села Явірник через наше село Бірчу на Перемишль проїжджав Михайло Вербицький і його батьки, бо проживали в Явірнику. Серед села найвище дерево — верба, скільки їй років, ніхто не пам'ятає...»

...Напевне, такі картини-привиди з минулого приходять безсонними ночами до всіх українців-вигнанців, які назавжди втратили свою малу батьківщину. І хто сказав, що батьківщина буває маленькою і великою? Батьківщина — одна. Для сотень тисяч українців вона залишилася по той бік Бугу, на польській землі...

Ніна РОМАНЮК

Джерело : http://www.umoloda.kiev.ua/regions/75/163/0/9262/

Додати коментар

оновити, якщо не видно коду